2 Походження, сутність та ознаки держави

Основні теорії походження держави

Прагнення зрозуміти природу держави і права, усвідомити їх мі­сце та значення в житті людини і суспільства змушувало дослідників з'ясувати причини та умови виникнення цих інститутів.

Питання про історичне походження держави нині є дискусій­ним, проте в науці існують різноманітні концепції, які порізному по­ясняють її походження. Такий плюралізм думок обумовлений багать­ма причинами:

поперше, засновники теорій походження держави, жили в різні історичні періоди і використовували різну базу знань, накопичених людством;

подруге, обґрунтовуючи процес виникнення держави, вчені у своїх працях використовували матеріали, як правило, регіонів свого проживання, ігноруючи при цьому інші дані;

потретє, захоплюючись досягненнями інших наук, учені часто застосовували їх результати до суспільних наук, що призводило до однобоких поглядів на процес походження держави;

почетверте, погляди авторів теорій походження держави у ве­ликій мірі залежали від філософських ідей та ідеологічно домінуючих замовлень в суспільстві того часу класів, груп.

Основними теоріями, що пояснюють виникнення держави, вва­жають такі:

1) теологічна (релігійна) теорія, одна з найдавніших теорій, яка пояснює походження держави результатом божого творіння, відстоює її недоторканість, залежить від релігійних догм, закли­кає всіх людей підкорятися державній владі. Вона висувала ідеї непорушності й вічності держави та її залежності від божої волі, яка знаходить свій вираз через релігійні організації, обґрунтову­вала панування духовної влади над світською, церкви над дер­жавою, що зумовлює соціальноекономічну та правову нерів­ність людей, з якою слід погоджуватися задля реалізації загального блага. Особливого поширення ця теорія набула в епоху середньовіччя для теоретичного обґрунтування необме­женої влади монарха, виправдання того, що будьяке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки влада дана правите­лю Богом і покликана захищати загальні блага всіх.

Представниками теологічної теорії були Аврелій Августін (345—430 рр.) та Фома Аквінський (1225-1274 рр.). Є й сучасні послідовники цієї теорії (Марітен, Мерсьє та інші), які вважають державну владу вічною і непорушною.

Позитивною рисою цієї теорії є ідея авторитету державної влади, яка здатна забезпечити злагоду і порядок у суспільстві, а недоліком — заперечення активності людини, визнання соціа­льно — економічної і правової нерівності;

2) патріархальна теорія трактує походження держави як ре­зультат історичного розвитку і розростання патріархальної сім'ї. Основоположником цієї теорії був Аристотель (384-322рр. до н.е.), пізніше продовжили розвиток її положень Р. Фільмер, М. Михайловський, М. Покровський.

Аристотель вважав, що держава походить від сім'ї, котра шляхом розвитку переходить у рід, від роду — до племені, до об'єднання племен і до виникнення народності — союзу пле­мен. Державна влада поступово виростає від влади батька сім'ї до влади старійшин, вождя. Абсолютна влада монарха є продо­вженням батьківської влади. Проте на думку Дж. Локка, якщо держава походить від сім'ї, то монархів має бути стільки, скіль­ки й батьків. Сучасні науковці цю теорію не поділяють і вважа­ють, що держава і сім'я виникають майже одночасно, а резуль­татом розвитку держави стає втрата родинних зв'язків. Разом з тим вони визнають роль сім'ї у стабільності держави;

3) договірна (природноправова) теорія набула поширення в ХVII-ХVIII ст. та була сформована і обґрунтована у працях Г. Гроція, Б. Спінози, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.Ж. Руссо, О. Ра­дищева та ін . Прихильники цієї теорії вважали, що заради миру і благополуччя відбулось об'єднання людей у державу на підставі суспільного договору між ними, які до цього перебували у "природному стані". Автори даної теорії розглядали державу як продукт людської діяльності, зумовлену прагненням людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди переда­вали частину своїх природних прав і свобод державній владі, натомість отримуючи обов'язок підкорятись їй, а держава зо­бов'язувалася охороняти інтереси кожної людини. Тобто у пра­вителів і суспільства виникає комплекс взаємних прав і обов'язків, а також відповідальність за невиконання останніх. При цьому суверенітет у державі належить народу в цілому, а правителі — це лише представники народу, які повинні звітува­ти перед ним і змінюватися за їхньою волею. Таким чином, держава народилася в наслідок розумної волі народу, тобто коли люди свідомо і добровільно об'єдналися в державу шляхом ви­знання єдиного об'єднуючого всіх центру.

Позитивне значення цієї теорії полягає у тому, що вона поривала з релігійними уявленнями про походження державнос­ті і політичної влади, визнає народний суверенітет, природні права і свободи людини та громадянина. Основні положення до­говірної теорії дістали закріплення в Конституціях США та де­яких західних країнах. Водночас ця теорія недостатньо враховує роль об'єктивних факторів (соціально — економічних, політич­них та ін.) у виникненні держави;

4) теорія насильства набула поширення наприкінці XIX — по­чатку XX ст.ст. Представниками цієї теорії були Є. Дюрінг, Л. Гумплович, К. Каутський, які в своїх працях обґрунтували виникнення держави як результат завоювання одних племен ін­шими, поневолення одного народу іншим. На думку прихильни­ків цієї теорії, держава є тією силою, яку утворюють загарбники для утримання у покорі завойовані народи і зміцнення влади пе­реможців.

Ця теорія розкриває зовнішні, військовополітичні факто­ри виникнення держави, але нехтує внутрішніми соціальноекономічними причинами походження держави. Історичний до­свід підтверджує, що елементи насильства супроводжували процес виникнення багатьох держав;

5) органічна теорія розглядає державу, як витвір самої приро­ди, продукт її розвитку, як результат соціальної (органічної) еволюції. Обґрунтував цю теорію англійській філософ Г. Спен­сер (1820-1903 рр.), заявивши, що держава, подібно до біологіч­ного організму, народжується, росте, мужніє, старіє й гине. Як і біологічний організм держава має політичне тіло: голову, тулуб, руки, ноги, які виконують відповідні функції.

Позитивним моментом цієї теорії є визнання зв'язків за­конів суспільного життя і законів природи, розуміння того, що людина стає істотою суспільною будучи вже біологічно сфор­мованим індивідом із волею і свідомістю. В той час не слід ото­тожнювати державу з біологічним організмом, тому що вона є насамперед продуктом соціальним;

6) психологічна теорія завершеної форми набула в XIX ст. Представниками цієї теорії були Л. Петражицький, Д . Фрезер, М. Коркунов, які пояснювали виникнення держави особливими властивостями людської психіки. Начебто психіці людей прита­манна потреба до покори, усвідомлення залежності від видатної особистості. Народ є інертною масою і нездатний приймати рі­шення, а тому потребує постійного керівництва. На думку пред­ставників психологічної теорії, держава є продуктом вирішення психологічних протиріч, з одного боку, між видатними особис­тостями, здатними до прийняття відповідальних рішень, з іншо­го — пасивною масою, здатною лише до наслідуваних дій, які спрямовані на виконання даних рішень.

Незважаючи на те, що психіка людей безпосередньо фор­мується під впливом соціальноекономічних, політичних та ін­ших факторів, теоретики цієї теорії стверджували, що вони не є вирішальними;

7) матеріалістична (класова, марксистська) теорія виникла в середині XIX ст. Представниками цієї теорії були Л. Морган, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, які основними причинами похо­дження держави вважали розшарування суспільства на антагоніс­тичні класи, його економічний розвиток, що зумовило три великі суспільні поділи праці (від землеробства відокремилося скотарст­во й ремісництво, а також відокремився клас людей, які були за­йняті тільки обміном), перехід від родової (колективної) власнос­ті до приватної власності. Все це підірвало зсередини родове суспільство. Вони визначали державу як результат насамперед соціальноекономічних процесів розвитку суспільства. У їх трак­туванні держава забезпечує переважні інтереси економічно па­нуючого класу за допомогою спеціальних органів примусу.

Як вважають вчені, саме ця теорія має найбільш наукове обґру­нтування і є найбільш розповсюдженою. Але недоліком цієї теорії є недооцінка національних, політичних, релігійних, культурних та ін­ших факторів, що впливають на формування держави.

Отже, в теорії держави і права немає єдиної думки щодо причин і закономірностей виникнення держави. Кожній з наведених теорій притаманні як певні недоліки, так і позитивні моменти, але всі вони мають право на існування, є відображенням рівня економічного, соці­ального розвитку суспільства і свідомості людства, сприяють кращому розумінню передумов і причин походження держави.

Поняття та ознаки держави

Держава, як продукт суспільного розвитку, є складним соціаль­ним явищем. Протягом століть мислителі та вчені намагалися зрозумі­ти, що являє собою держава, чому вона виникає і необхідна людству, якою є її природа, що відрізняє державу від інших організацій, ство­рених людьми. На ці питання існує багато відповідей. Але визначити загальне поняття держави, яке б відображало усі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому, дійсно­му і майбутньому неможливо.

Проте незважаючи на різноманітність підходів, у теорії держави і права є загальноприйнятим таке визначення держави.

Держава — це суверенна, політикотериторіальна організа­ція публічної влади певних соціальних груп населення в соціаль­но неоднорідному суспільстві, яка має спеціальний апарат управ­ління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійс­нювати керівництво суспільством.

Держава характеризується низкою ознак, які відрізняють її від суспільства та його політичних організацій.

До основних ознак держави належать: 1) територія. Порівняно з первісним суспільством держава є орга­нізацією територіальною, яка існує тільки у певних територіаль­них межах. Сама територія не породжує держави, вона лише створює простір, у межах якого держава поширює свою владу на населення, що проживає в ній. Територія держави визначається кордонами, які можуть бути сухопутними, морськими та повіт­ряними. У межах своїх кордонів держава має суверенітет і тери­торіальне верховенство. Необхідно підкреслити, що на території країни можливе існування тільки однієї державної організації;

• 2) населення. Воно розселене по всій території держави, яка поді­ляється на адміністративнотериторіальні чи політикотериторіальні одиниці. Державна влада розповсюджується на всіх людей, що проживають на її території. Більшість населення пов'язана з державою стійкими відносинами громадянства (під­данства). Громадяни (піддані) держави, у порівняні з іноземними громадянами або особами без громадянства, які теж можуть проживати на території даної держави, мають більш ширший правовий статус і більш стійкі правові зв'язки з державою, а та­кож права і обов'язки, яких позбавлені останні. На відміну від політичних партій, професійних спілок, інших громадських ор­ганізацій або релігійних утворень, тільки держава має право ви­ступати від імені всього народу в цілому. Це є одне із монополь­них прав держави;
• 3) наявність публічної влади, яка відокремлена від суспільства і стоїть над ним. Публічна влада має свою систему державних ор­ганів і посадових осіб, які захищають і охороняють інтереси тих, хто має владу. Апарат публічної влади складається із апарату управління, який забезпечує виконання функцій держави та апа­рату примусу. Примусові заходи застосовують спеціальні орга­ни: армія, поліція (міліція), прокуратура, пенітенціарна система, служба національної безпеки тощо;
• 4) суверенітет. Це політикоправова властивість державної влади, яка відображається у самостійності, повноті, єдності і верховен­стві у межах її території, а також незалежності і рівноправності країни у зовнішніх відносинах. Порушення суверенітету веде до часткової або повної втрати незалежності держави. За сучасних умов розвитку держав та міжнародних відносин, пов'язаних зі створенням органів світового співтовариства і добровільним вступом до них держав (ООН, Рада Європи, Європейський Со­юз, СНД, ЄЕП тощо), поняття суверенітету зазнає певних змін. При збереженні самостійності і незалежності у внутрішніх і зов­нішніх справах, країничлени названих міжнародних організацій добровільно визнають їх верховенство з окремих питань внутрі­шнього життя та міжнародних відносин (права людини, еколо­гія, безпека тощо). По суті — це втілення ідеї обмеженого суве­ренітету, однак на повній демократичній основі;
• 5) здатність видавати закони. Тільки держава має право видавати закони та інші нормативноправові акти, які є загальноо­бов'язковими для усіх громадян і посадових осіб на всій її тери­торії, а також вимагати та забезпечувати їх виконання. Державна влада є єдиним суб'єктом, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро політичної систе­ми. Таких прав не мають інші суб'єкти політичної системи і громадянського суспільства. Діяльність по виданню законів — це виключна прерогатива держави; 6) наявність податкової системи, яка є фінансовою основою для виконання державою владних функцій. Держава встановлює та збирає податки, інші примусові збори зі своїх громадян, підпри­ємств і організацій, які знаходяться на її території, для суспіль­них потреб та утримання апарату управління, організації держа­вного механізму.

На сьогодні у світі не існує жодного суспільства, в якому не було б держави. Вона може бути світською або теократичною. Більшість держав світу — світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери діяльнос­ті держави і церкви (церков відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить церковній ієрархії (сучасний Ватикан).

Отже, держава являє собою соціальне явище, обмежене певними історичними рамками. Держава має сукупність зазначених ознак, про­те, навіть за відсутності деяких із них державність не втрачається.

Типологія держави

Під типологією держави слід розуміти поділ усіх держав, що іс­нували й існують, на такі групи, які дадуть змогу розкрити їхню соці­альну сутність. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясу­вати, чиї інтереси виражали чи виражають держави, об'єднані в даний тип.

Тип держави — це сукупність держав, які мають спільні за­гальні ознаки і відображають відповідний рівень їхнього розвитку на певному історичному етапі.

Сучасна наука розглядає два підходи до типології держави: цивілізаційний і формаційний.

1) цивілізаційний підхід покладає в основу типової класифіка­ції держав поняття "цивілізація", що включає соціальноекономічні умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, ступень гармонії природи і людини, рівень її свободи — еконо­мічної, політичної, соціальної і духовної. Прихильники цього пі­дходу (Г. Кельзен, М. Коркунов, А. Дж. Тойнбі) співвідносять державу насамперед із духовноморальними та культурними фа­кторами суспільного розвитку.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеоло­гії, національного характеру, менталітету, географічного середо­вища, вони поділяють цивілізації на первинні та вторинні

До первинних цивілізацій, яким притаманна командноадміністративна організація державної влади, віднесені: давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна цивілізації.

До вторинних цивілізацій, які характеризуються переду­сім правовою організацією державної влади, віднесені: західно­європейська, східноєвропейська, північноамериканська, латино­американська цивілізації (сучасні держави Західної та Східної Європи, Північної та Латинської Америки).

Цивілізаційний підхід безумовно збагачує уявлення про особливості державності окремих країн, дозволяє бачити в дер­жаві не лише інструмент політичного панування одних верст на­селення над іншими, але й найважливіший фактор духовнокультурного розвитку суспільства. Проте суттєвим недоліком такого підходу є недооцінка соціальноекономічних факторів, звеличування культурного елемента, відсутність визначення іс­торичних закономірностей розвитку держав, зміни одного типу держави іншим.

2) формаційний підхід оснований на економічних факторах, таких, як стан розвитку виробничих відносин, спосіб виробництва, які зрештою визначають певний історичний тип держави. Відповід­но до марксистських положень, що становлять теоретичну осно­ву цього підходу, класова сутність держави, у кінцевому підсум­ку, визначається економічним фактором, а сама держава є лише надбудовою над економічним базисом, за формою і змістом зу­мовлена економічним ладом суспільства. За марксистською фор­маційною теорією підставою типології держави є суспільноекономічні формації.

Формація — це історичний тип суспільства, яке базується на певному способі виробництва матеріальних благ і його основі — формі власності.

В історії людства таких формацій було п'ять:

• 1) первіснообщинна;
• 2) рабовласницька;
• 3) феодальна;
• 4) буржуазна (капіталістична);
• 5) комуністична (перехідним етапом до якої була соціалістична). Перехід від однієї суспільноекономічної формації до іншої від­бувається внаслідок зміни типів виробничих відносин, що віджили, і заміни їх новим економічним ладом.

З кожною формацією, крім первіснообщинної та комуністичної, пов'язаний певний історичний тип держави.

Історичний тип держави — це сукупність найбільш суттєвих ознак держави, що існують в межах однієї суспільноекономічної формації, які виражають її соціальну сутність і соціальне призна­чення в суспільстві.

Марксистськоленінська теорія виділяє чотири типи держави за­лежно від форм пануючої в них власності:

• 1) рабовласницька;
• 2) феодальна;
• 3) буржуазна (капіталістична);
• 4) соціалістична.

У сучасних умовах в Україні за формаційною ознакою виділя­ють такі типи держав:

• 1) рабовласницька держава, яка виникла у ІУШ тисячолітті до н.е. в країнах Близького Сходу (Єгипет, Лівія, Вавилон) та у УІІІУІІ тисячолітті до н.е. в Європі (Греція, Рим). її економіч­ною основою був рабовласницький спосіб виробництва. Значно­го розвитку виробничі відносини досягли у Стародавній Греції та Римі. Соціальну основу цих держав складали клас рабів та ра­бовласників. Рабовласники були вільними людьми, а раби були як знаряддя праці, їх не визнавали суб'єктами права, перелік і обсяг їх прав і обов'язків визначалися рабовласниками і вони ці­лком залежали від волі останніх, що закріплювало соціальну не­рівність. У зазначених державах існували різні форми правління: монархія, аристократія, демократична республіка, але найтиповішою формою державного устрою була імперія, а політичні ре­жими — авторитарний, деспотичний. У цей період були розроб­лені демократичні норми державного права Греції та класичне приватне (майнове) право Риму;
• 2) феодальна держава, яка виникла в Європі в УУІ ст. н.е. на ос­нові рабовласницької держави, що потерпіла крах. Характерними ознаками такої держави є закріплення соціальної нерівності та ві­дносин сюзеренітету — васалітету; визнання селян вільними лю­дьми, але економічно залежними від феодалів; закріплення моно­полії феодалів на основні засоби виробництва та політичну владу; затвердження власності на землю, як основи суспільства. Одноча­сно з одержанням права власності на земельну ділянку її господар (феодал) вступає в право володіння, користування і розпоряджен­ня селянами, які проживають на цій ділянці й адміністративно за­кріплені за нею. Відносини феодалів з селянами у цей час супро­воджувалися абсолютним політичним і соціальним безправ'ям останніх. Формами правління були ранньофеодальна монархія, представницька монархія, абсолютна монархія і феодальна міська республіка. Феодальне право було відверто класове, неузгоджене, значний вплив у якому мали релігійноправові норми; 3) буржуазна (капіталістична) держава, яка виникла в результаті революцій XVIIXVIII ст.ст. та внаслідок впровадження капіта­лістичного способу виробництва. У цей період ліквідується будьяка особиста позаекономічна залежність виробника від власника засобів виробництва. Економічна свобода стає осно­вою для створення громадянського суспільства, заснованого на недоторканності приватної власності, свободі договірних відно­син, політичній та ідеологічній свободі. Основною формою цієї держави в період її становлення і розвитку виступала буржуаз­нодемократична республіка, в якій проголошували формальну рівність громадян перед законом, декларували права і свободи особи. Відносини між буржуазією і виробником, який позбавле­ний власності на знаряддя і засоби виробництва, будуються на підставі економічної залежності й економічної експлуатації з ме­тою отримання прибутку. Існуюча майнова нерівність, різке ро­зшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і багатством породжувала соціальні конфлікти. У цих умовах воля і сила держави були спрямовані на захист інтересів буржуазії. У буржуазній державі відбувалося поступове зростання ролі права, апарату держави, розширення сфери впливу та функцій держави; закріплення на конституційному рівні таких інститутів і прин­ципів демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парла­ментаризм, поділ влади, економічний, політичний та ідеологіч­ний плюралізм, особисті та політичні права і свободи людини і громадянина тощо.

На сучасному етапі свого існування розвинуті буржуазні держави значною мірою втрачають своє колишнє обличчя в ас­пекті апарату панування буржуазії і поступово переростають в постіндустріальні держави соціально орієнтованого типу;

4) соціалістична держава, яка виникла в Росії на початку ХХ ст. Головними її ознаками теоретики соціалізму вважали, насампе­ред, провідну роль держави в економічному житті. Така держава повинна спиратися на широку народну соціальну базу і служити потребам трудового народу, забезпечувати справедливий розпо­діл результатів праці. Економічну основу цієї держави повинна становити економіка, провідну роль у якій відіграє загальнона­родна (державна) власність на засоби виробництва. Працівники повинні залучатися до вирішення загальнодержавних і загально­суспільних справ, і здійснювати контроль за діяльністю держав­ного апарату. Відносини між класами у такій державі втрачають соціальноантагоністичний характер.

Усі теоретики соціалізму вбачали соціалістичну державу такою, що служить народові, побудованою на принципах гума­нізму, демократії, колективізму і справедливості. Однак при цьому слід урахувати, що існує кілька моделей соціалістичної держави і до їх переходу необхідний тривалий історичний пере­хідний період. Поряд з такими країнами, як Китай, В'єтнам, Пі­внічна Корея, Куба, які беруть за орієнтир марксистську теорію соціалізму з тими чи іншими змінами і доповненнями, різні за змістом соціалістичні моделі пропонуються в Івеції, Австрії, Індії, Єгипті, Сирії та інших країнах.

Соціалістична держава в марксистськоленінському розу­мінні в умовах перехідного періоду — це держава диктатури пролетаріату, яка, зламавши буржуазну державну машину, по­винна бути диктаторською по відношенню до буржуазії і демок­ратичною до широких верст населення, яке в перспективі має прийти до народного самоврядування. Проте, як свідчить досвід СРСР та інших країн Східної Європи, одержавлення усіх основ­них засобів виробництва і тотальне втручання держави у суспі­льне і особисте життя зводили нанівець ідею загальнонародної власності, дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина, що проголошувалися, і тим самим суперечило вченню про соціалізм як втілення соціальної справедливості;

5) держава соціальнодемократичної орієнтації — це перехідний тип держави, який існує в період переходу від буржуазного типу держави до держави соціальної демократії, який характеризує якісно новий етап організації влади. Головними її ознаками є: організація політичної влади більшості населення країни; забез­печення реального здійснення основних прав і свобод людини і громадянина; задоволення загальнолюдських потреб на засадах гуманізму і справедливості; існування приватної, державної та комунальної форм власності; наявність різних соціальних груп, прошарків населення та створення умов для їх консолідації і со­лідарності.