4 Правовідносини

Поняття, ознаки, види та структура правовідносин

У будьякому суспільстві існують зв'язки між людьми, які вста­новлюються у процесі їх спільної діяльності. Ці зв'язки певною мірою упорядковані і організовані за допомогою моральних, релігійних та ін­ших соціальних норм. Але значна частина суспільних відносин буду­ється на підставі правових норм і тому їх називають правовими відно­синами. У межах правовідносин життєдіяльність суспільства набуває цивілізованого, стабільного і передбаченого характеру. Правовідносини є особливим видом суспільних відносин, вони визрівають у глибині су­спільних відносин, обумовлюються політичними, економічними та ін­шими соціальними потребами, що сприяє необхідності їх визначення і захисту з боку держави.

У той же час держава не може змінювати основоположний ха­рактер тих чи інших відносин за допомогою правових засобів, а тим більше утворювати нові суспільні відносини. Вона може за допомо­гою прийнятих нормативноправових актів тільки прискорювати роз­виток прогресивних суспільних тенденцій чи, навпаки, стримувати або витискати з життя суспільства негативні зв'язки і процеси.

Правовідносини виникають і існують тоді, коли є два і більше суб'єктів суспільних відносин, між якими виникає правовий зв'язок у формі суб'єктивних прав та обов'язків з приводу задоволення своїх матеріальних і духовних потреб та інтересів.

Отже, метою правових відносин є врегулювання та впорядку­вання певних суспільних відносин, які існують між людьми і їхніми організаціями.

Правові відносини — це врегульовані нормами права сус­пільні зв'язки між суб'єктами права, які є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

З цього визначення можна виділити основні ознаки правовід­носин:

• 1) це особливий різновид суспільних відносин, які виникають між людьми чи об'єднаннями людей з приводу соціального блага або забезпечення якихнебудь інтересів. Наприклад, власник майна може реалізувати свою правомочність тільки у стосунках з ін­шими людьми, тобто він може продати, знищити або подарувати своє майно будь-якій особі, а також вимагати додержання свого права власності від інших людей та організацій. Не може бути правовідносин між людиною та тваринами, рослинами або пред­метами;
• 2) є результатом свідомої вольової діяльності людини, тобто перш ніж скластися, правовідносини проходять через свідомість і во­лю людей, в якій складається модель майбутніх стосунків, при цьому враховуються власні і загальнолюдські цінності та суспі­льні пріоритети;
• 3) вони виникають, змінюються чи припиняються відповідно до норм права, які впливають на поведінку людей і через неї реалі­зуються. Тобто у нормах права вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі. Єдиний виняток з цього правила — ви­никнення правовідносин у випадку вирішення юридичної справи на основі аналогії права;
• 4) учасниками правовідносин є конкретні суб'єкти права, які пов'язані між собою суб'єктивними правами та юридичними обов'язками, які закріплені у правових нормах. Тобто у право­відносинах завжди є дві сторони — одна сторона має точно ви­значені суб'єктивні права (уповноважена сторона), а на іншу — покладені відповідні юридичні обов'язки (зобов'язана сторона). Не може бути правовідносин, заснованих лише на правах або лише на обов'язках. Правам однієї сторони відповідають обов'язки іншої. Наприклад, одна сторона (кредитор) має право на одержання боргу, а інша сторона (боржник) має обов'язок по­вернути борг. У більшості правовідносин кожна сторона одноча­сно має права і несе обов'язки;
• 5) реалізація всіх правовідносин, які мають місце в суспільстві, за­безпечується можливістю застосування державного примусу. У більшості випадків реалізація суб'єктивного права або юридич­ного обов'язку здійснюється свідомо і добровільно з боку їх уча­сників, без застосування заходів державного примусу. У разі не­обхідності зацікавлена сторона може звернутися до органу, який наділений державновладними повноваженнями, за відновлен­ням порушеного суб'єктивного права або виконання юридично­го обов'язку.

Класифікація існуючих у суспільстві правових відносин на види здійснюється за різними критеріями. Розрізняють такі види правовідносин:

• 1) за галузевою ознакою (предметом правового регулювання) — конституційні (відносини громадянства), цивільні (відносини купівліпродажу цінних паперів), трудові (відносини щодо при­йому на роботу і звільнення з роботи працівника власником під­приємства або уповноваженим ним органом), адміністративні (відносини, пов'язані зі сплатою штрафу за порушення правил дорожнього руху), кримінальні (відносини щодо призначення покарання) тощо. Тобто правовідносини відповідають тим галу­зям права, норми яких вони реалізують;
• 2) за функціональним призначенням, тобто залежно від елементу норми права (диспозиції чи санкції), на основі якого виникають правовідносини — регулятивні, в яких поведінка суб'єкта пов­ністю відповідає диспозиції норми права, тобто є правомірною та охоронні, які виникають з факту неправомірної поведінки суб'єкта як реакція держави на таку поведінку, тобто відновлен­ня порушеного права;
• 3) за субординацією в правовому регулюванні — матеріальні, які виникають на основі матеріальних відносин і реалізуються нор­мами матеріального права (наприклад, матеріальні правовідно­сини виникають з приводу права на освіту, на охорону здоров'я, на особисту безпеку тощо) та процесуальні, які виникають на основі організаційних відносин і реалізуються нормами проце­суального права. Вони похідні від норм матеріального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов'язків суб'єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До них належать цивільнопроцесуальні, адміністративнопроцесуальні, криміна­льнопроцесуальні, господарськопроцесуальні та інші процесу­альні відносини (наприклад, процедура подання до суду позову, процедура обшуку, процедура участі в конкурсних іспитах при вступі до вищого навчального закладу тощо);
• 4) за волевиявленням сторін (методом правового регулювання) — договірні, які виникають за згодою як уповноваженої так і зо­бов'язаної сторони (наприклад, укладання договору підряду) та управлінські, які виникають за бажанням лише уповноваженої сторони (наприклад, притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності);
• 5) за ступенем визначеності суб'єктів — відносні, в яких точно визначені права і обов'язки всіх учасників правовідносин (на­приклад, відносини між продавцем і покупцем) та абсолютні, в яких визначена лише одна сторона — уповноважена — а всі інші зобов'язані утримуватися від порушення її законних прав та ін­тересів (наприклад, відносини авторського права);
• 6) за характером дій зобов'язаного суб'єкта — активні, в яких зо­бов'язаний суб'єкт повинен вчинити певні дії на користь іншої сторони та пасивні, в яких він повинен утриматися від небажа­них для іншої сторони дій;
• 7) за кількістю суб'єктів, які беруть участь у правовідносинах — прості, які виникають лише між двома суб'єктами та складні, які виникають між трьома і більше суб'єктів;
• 8) за розподілом прав і обов'язків між суб'єктами — односторонні, в яких кожна із сторін має або суб'єктивні права, або юридичні обов'язки (наприклад, договір дарування) та двосторонні, в яких кожна із сторін має як суб'єктивні права, так і юридичні обов'язки (наприклад, договір купівліпродажу);
• 9) за часом дії — короткострокові, які тривають протягом незнач­ного часового відрізку і припиняються одразу після виконання їх учасниками своїх прав та обов'язків (наприклад, після сплати державного мита) та довгострокові, які існують впродовж пев­ного, відносно тривалого проміжку часу (наприклад, правовід­носини між вищим навчальним закладом і студентом до отри­мання останнім диплому про вищу освіту).

Правовідносини мають складну будову (структуру). Під струк­турою правовідносин розуміють сукупність її внутрішніх елементів і спосіб зв'язку між ними на підставі розподілу між учасниками даних відносин суб'єктивних прав, обов'язків і відповідальності з приводу певного соціального блага або забезпечення законних інтересів.

Отже, термін "структура" містить елементний склад правовід­носин і правовий зв'язок між ними.

До складу правовідносин входять такі елементи:

• 1) суб'єкти;
• 2) об'єкти;
• 3) зміст  

  Суб'єкти правовідносин

  Суб'єкт правовідносин — це учасник правових відносин, який має суб'єктивні права та здатний виконувати юридичні обов'язки.

  Суб'єктами правовідносин може бути тільки людина або об'єд­нання людей.

  Види суб'єктів правовідносин:

  1) індивідуальні суб'єкти (фізичні особи):

  громадяни даної держави;

  іноземні громадяни чи піддані;

  особи без громадянства (апатриди);

  особи, які мають подвійне громадянство (біпатриди).

  Індивідуальні суб'єкти правовідносин діють в усіх сферах сус­пільного життя: політичній, економічній, соціальній, ідеологічній та ін. На території України усі права і обов'язки мають лише її громадя­ни, у той час як права і обов'язки інших осіб обмежені чинним зако­нодавством.

  2) колективні суб'єкти (юридичні особи):

  державні органи;

  підприємства, установи, організації;

  органи місцевого самоврядування;

  посадові особи, тобто представники державної влади, які ви­конують організаторськорозпорядчі чи адміністративногос­подарські обов'язки;

  громадські об'єднання (політичні партії, профспілкові органі­зації, релігійні організації тощо).

  Колективні суб'єкти реалізують свої повноваження шляхом ви­дання нормативних та індивідуальних актів, а також через їх виконан­ня і дотримання завдяки матеріальним, організаційним та примусовим заходам (наприклад, місцеві органи самоврядування організують і за­безпечують роботу житловокомунальних, транспортних та інших структур). Колективним суб'єктом є також держава, як суб'єкт міжна­родноправових, конституційноправових, цивільноправових та ін­ших відносин. Вона може виступати позивачам або відповідачем у суді, хоча не є юридичною особою;

  3) соціальні спільності:

  народ;

  нація;

  населення адміністративнотериторіальної одиниці;

  трудові колективи та ін.

  Можливість того чи іншого суб'єкта бути учасником правовід­носин визначається його правосуб'єктністю.

  Правосуб'єктність — це передбачена нормами права здат­ність особи бути носієм прав і обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.

  Важливою властивістю правосуб'єктності є її гарантованість державою, тобто відповідні державні органи зобов'язані забезпечити кожному суб'єкту права можливість повного і безперешкодного здій­снення прав, а також виконання обов'язків, зумовлених його правосуб'єктністю. Як зазначається у Міжнародному пакті про громадянсь­кі і політичні права, який був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році "кожна людина, де б вона не була, має право на ви­знання її правосуб'єктності".

  Обсяг правосуб'єктності у кожного суб'єкта права різний. Для індивідуальних суб'єктів він в основному залежить від віку, наявності громадянства, стану психічного здоров'я. Так, з 18 років у суб'єкта права виникає пасивне виборче право і право на одруження, з 14 ро­ків — обов'язок нести кримінальну відповідальність за вчинення не­безпечних злочинів, а з 16 років — усіх злочинів тощо. Громадяни держави, порівняно з іноземними громадянами та особами без грома­дянства, мають великий обсяг прав у політичній сфері. Так, вони ма­ють право обирати і бути обраними до органів державної влади, обій­мати посади в органах державного управління тощо, чого позбавленні останні. Особи, які внаслідок психічного розладу здоров'я чи недоум­ства нездатні усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними, у встановленому законом порядку обмежуються в правах (наприклад, вони не мають права вчиняти правочини щодо розпорядження свого майна тощо).

  Правосуб'єктність колективних суб'єктів визначається їхньою компетенцією і правовим статусом юридичної особи, обсяг яких зале­жить передусім від мети їх створення і діяльності.

  Правосуб'єктність поряд з нормами права і юридичним фактом є передумовою виникнення правовідносин, вона являє собою сукуп­ність правоздатності та дієздатності.

  Правоздатність — це передбачена нормами права здатність особи мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

  Основні види правоздатності: 1) загальна правоздатність — це здатність особи мати будьякі

  права і обов'язки, що передбачені чинним законодавством. Вона визнається державою за фізичними особами з моменту їх наро­дження і припиняється зі смертю.

  У сучасному цивілізованому суспільстві немає і не може бути людей, не наділених загальною правоздатністю. Це важлива переду­мова і невід'ємний елемент політикоюридичного і соціального стату­су особи. В той же час та чи інша особа не може бути носієм усіх іс­нуючих прав одночасно, а також у кожної особи фактична можливість мати ті чи інші права внаслідок різних причин настає у різний час. Так, якщо громадянин має у даний час права, яких не має інший, це не означає, що у них різна правоздатність. Правоздатність у них однако­ва, а сукупність прав і обов'язків різна;

  • 2) галузева правоздатність — це здатність особи чи організації набувати права в тій чи іншій галузі права. У кожній галузі пра­ва строки її настання можуть бути неоднаковими;
  • 3) спеціальна правоздатність — це здатність, що пов'язана з пе­вними особливостями суб'єкта, або така, що потребує спеціаль­них знань і навичок (наприклад, судді, працівники правоохорон­них органів тощо). Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціальною. Вона виникає з моменту їх державної реєстрації, а в окремих випадках згідно чинному законодавству — з моменту отримання ними ліцензій на спеціально визначені види діяльно­сті, обмежена тими завданнями і правомочностями, які зафіксо­вані у статутах і положеннях цих юридичних осіб, і припиняєть­ся разом з їх ліквідацією.

  Отже, правоздатність — це категорія, яка притаманна усім суб'єктам правовідносин, але не однакова для усіх, тому що кількість прав і обов'язків у окремих суб'єктів може бути різною. Правоздат­ність сама по собі ніякого реального блага не дає, вона дає тільки пра­во мати право, а вже останнє відкриває шлях до володіння тим чи ін­шим благом, здійснення відповідних дій тощо. Суб'єкт, наділений правоздатністю, не повинен обов'язково реалізовувати всі надані йому права.

  Дієздатність — це передбачена нормами права здатність осо­би своїми діями набувати та самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки.

  Іншими словами, це можливість реалізувати правоздатність. Ха­рактер і обсяг дієздатності визначається державою і закріплюється у нормативноправових актах. Дієздатність обумовлена особливостями державного устрою, історичними, національними і релігійними тради­ціями, рівнем розвитку економіки, права і громадянського суспільства.

  На відміну від правоздатності, дієздатність характеризується тим, що діяльність суб'єктів мусить бути усвідомленою, тобто вона залежить від віку і стану психічного здоров'я фізичної особи.

  Згідно чинному законодавству України, повна дієздатність фі­зичних осіб настає за досягненням нею 18 років, а в окремих випадках і пізніше (наприклад, з 21 року особа може обиратися до органів міс­цевого самоврядування; з 25 — призначатися суддею тощо). Однак у цивільному і трудовому праві особам надається повна дієздатність і у більш ранньому віці. Так, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту реєст­рації шлюбу. Повна цивільна дієздатність може бути надана неповно­літній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором або бажає займатися підприємницькою діяльністю. Малолітні особи, ві­ком до 14 років, мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, що задовольняють їх потреби та стосується предмета, що має невисоку вартість і відповідає їхньому фізичному, духовному чи соці­альному розвитку. Що ж стосовно всіх інших правочинів, то до на­стання повноліття особи її інтереси представляють батьки чи інші за­конні представники (опікун, піклувальник).

  Ніхто не має права без законних підстав обмежити особу в діє­здатності. Обмежити особу в дієздатності або визнати її недієздат­ною може лише суд у випадках, визначених чинним законодавством. Законом передбачена можливість поновлення цивільної дієздатності фізичної особи у разі видужання чи значного поліпшення психічного стану.

  Українське законодавство не визнає добровільної — повної чи часткової відмови громадянина від правоздатності і дієздатності, а також не визнає і будьяких угод, спрямованих на обмеження правоз­датності чи дієздатності.

  Однією з форм прояву дієздатності є деліктоздатність.

  Деліктоздатність — це передбачена нормами права здат­ність особи нести юридичну відповідальність за вчинення проти­правних дій.

  Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність фі­зичної особи під час здійснення суспільно небезпечного діяння усві­домлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Осудність фізич­ної особи не завжди припускає її повну дієздатність. Так, чинне кримінальне законодавство України передбачає настання криміналь­ної відповідальності осіб, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за вчинення особливо тяжких злочинів — з 14 років.  

  Об'єкти правовідносин

  Об'єкти правовідносин — це певні матеріальні, духовні та інші соціальні блага з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються правовідносини.

  Іншими словами, об'єкти правовідносин — це те, на що спрямо­вані суб'єктивні права і юридичні обов'язки суб'єктів правових відно­син, тобто усе те, що становить предметом їхніх інтересів.

  Розрізняють такі види об'єктів правовідносин:

  • 1) матеріальні блага — це предмети матеріального світу (природ­ні ресурси, земля, надра, ліс тощо), речі (засоби виробництва, предмети споживання) та цінності (цінні папери, гроші тощо);
  • 2) духовні блага — це результати творчої, інтелектуальної діяль­ності людини (твори літератури, мистецтва, музики, винаходи, наукові відкриття, комп'ютерні програми тощо);
  • 3) послуги виробничого і невиробничого характеру — це ре­зультати певної поведінки, внаслідок якої виникають права і обов'язки суб'єктів правовідносин. Вони мають місце у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культу­рної, освітянської та інших сферах діяльності людини (договір на перевезення вантажу, підряд на будівництво будинку, вико­нання пісень на святковому концерті тощо);
  • 4) особисті немайнові блага — це життя, здоров'я, безпека, честь, гідність, свобода особи, недоторканість житла та інші права і свободи людини (наприклад, між студентом і адміністрацією вищого навчального закладу виникають правовідносини, так об'єктом цих правовідносин буде не отримання диплому, а отримання відповідного рівня освіти).

  У сучасних правових системах світу людина, як така, не може бути об'єктом правовідносин (на відміну від минулого, коли раб чи кріпак розглядався як "річ, яка вміє говорити" і міг бути проданий чи подарований).

  Зміст правовідносин

  Зміст правовідносин — це передбачена нормами права суку­пність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків суб'єктів пра­вовідносин.

  Розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин.

  Юридичний зміст правовідносин — це передбачені нормами права реальна можливість суб'єктів правовідносин щодо здійс­нення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

  Фактичний зміст правовідносин — це фактична поведінка суб'єктів правовідносин, у межах якої реалізуються їхні суб'єк­тивні права та юридичні обов'язки.

  Юридичний і фактичний зміст нетотожні. Перший — значно ширший другого і містить невизначену кількість можливостей. На­приклад, особа, що має повну загальну середню освіту, має право вступу до будьякого вищого навчального закладу, тобто перед нею великий вибір можливостей, які складають зміст її суб'єктивного пра­ва (юридичний зміст). Проте реально вона може поступити на навчан­ня в один або два вищі навчальні заклади за умови успішного скла­дання вступних іспитів і тим самим реалізувати один із варіантів свого суб'єктивного права (фактичний зміст).

  Таким чином, юридичний зміст правовідносин визначає те, як правовідносини повинні відбуватися, а фактичний зміст правовідно­син показує те, як вони відбулися у реальній дійсності.

  Правове регулювання здійснюється головним чином через ме­ханізм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

  Суб'єктивні права — це передбачена правовою нормою вид і міра можливої чи дозволеної поведінки суб'єкта правовідносин із задоволенням своїх законних інтересів та потреб, забезпечується як юридичними обов'язками інших суб'єктів, так і захистом з бо­ку держави.

  Суб'єктивне право належить лише уповноваженому суб'єкту, який реалізує його на свій розсуд, тобто суб'єкт завжди може відмо­витися від використання свого суб'єктивного права, крім випадків, коли суб'єктивне право збігається із юридичним обов'язком (напри­клад, кожен громадянин України має конституційні обов'язки, а саме: неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права та свободи, честь і гідність інших людей; сплачувати податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом; шанувати держа­вні символи України тощо).

  Суб'єктивні права містять наступні варіанти можливої поведін­ки уповноваженого суб'єкта, як:

  • 1) право здійснювати певні дії, тобто реалізувати свої інтереси;
  • 2) право вимагати певних дій від зобов'язаного суб'єкта;
  • 3) право вимагати відновлення порушеного права, тобто звертатися до компетентних державних органів за захистом суб'єктивного права і примусового забезпечення юридичного обов'язку;
  • 4) право користуватися певним соціальним благом.

  Тобто суб'єктивне право може виступати як правоповедінка, правовимога, праводомагання, правокористування. Залежно від ха­рактеру і стадії реалізації того чи іншого суб'єктивного права на пер­ший план у ньому може виходити одна із зазначених можливостей, як правило, перша. У цілому ж усі вищеназвані елементи становлять зміст і структуру суб'єктивного права.

  Суб'єктивне право не може здійснюватися її носієм довільно, не­залежно від інших правових норм. Реалізуючи своє суб'єктивне право, суб'єкт правовідносин діє на основі і у межах діючих правових норм.

  Юридичні обов'язки — це передбачена правовою нормою і забезпечена можливістю державного примусу міра належної пове­дінки зобов'язаного суб'єкта, яку він повинен здійснити в інте­ресах уповноваженого суб'єкта.

  Юридичний обов'язок виступає як особливий, передбачений чинним законодавством вид поведінки зобов'язаної особи стосовно уповноваженої особи.

  Юридичні обов'язки передбачають наступні варіанти можливої поведінки зобов'язаного суб'єкта, як:

  • 1) здійснювати певні дії на користь уповноваженого суб'єкта;
  • 2) зобов'язані утримуватися від здійснення дій, що суперечать ін­тересам інших суб'єктів;
  • 3) вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від ін­ших суб'єктів;
  • 4) нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених правовою нормою дій. Юридичний обов'язок встановлюється як в інтересах уповнова­женого суб'єкта, так і в інтересах держави в цілому, яка є гарантом їхнього здійснення. На відміну від суб'єктивного права, відмовитися від виконання юридичного обов'язку не можна, тому що відмова від виконання або неналежного виконання є підставою для юридичної відповідальності.

  Залежно від того, який вид поведінки передбачений диспозиці­єю правової норми, юридичні обов'язки поділяються на активні (вчинення позитивних дій в інтересах уповноваженого суб'єкта) і па­сивні (невчинення заборонних дій). Юридичні обов'язки, як і суб'єк­тивні права, суворо персоніфіковані, тобто вони адресовані не абстра­ктній особі чи особам, а покладаються на конкретного суб'єкта чи суб'єктів визначених, конкретних правовідносин.

  Суб'єктивні права і юридичні обов'язки тісно пов'язані між со­бою, вони є взаємозалежними і відповідають один одному.

• Поняття та види юридичних фактів

  Юридичні факти не є елементом правовідносин, але тісно з ни­ми пов'язані. Без юридичних фактів навіть за наявності чинних право­вих норм виникнення правовідносин неможливе. Факти стають юри­дичними не в силу якихось особливих внутрішніх властивостей, а внаслідок визнання їх такими законом. Не всі факти, дії, випадки, об­ставини тощо набувають юридичного значення, а тільки ті, що вхо­дять до сфери правового регулювання і можуть спричинити юридичні наслідки. Право не породжує факти, вони виникають і існують поза ним, але право надає їм статусу юридичних. Юридичні факти — це реакція правової норми на конкретну життєву ситуацію, яка передба­чена в її гіпотезі.

  Іншими словами, юридичні факти є необхідними умовами для виникнення, зміни або припинення конкретних правовідносин і харак­теризуються такими ознаками:

  • 1) знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях матеріа­льного світу і пов'язані з їх наявністю або відсутністю;
  • 2) прямо або опосередковано передбачені нормами права;
  • 3) викликають передбачені законом юридичні наслідки.

  Отже, юридичні факти — це передбачені нормами права конкретні життєві обставини, які зумовлюють виникнення, зміну або припинення правовідносин.

  Існують різні способи класифікації юридичних фактів. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: 1) за вольовим критерієм юридичні факти поділяються на юри­дичні дії та юридичні події.

  Юридичні дії — це обставини, які пов'язані з вольовою по­ведінкою суб'єкта правовідносин та характеризуються як зовніш­ній прояв його волі і свідомості.

  Усі юридичні дії можуть бути правомірними, тобто такими, що відповідають вимогам норм права (наприклад, укладення договору) або неправомірними, тобто такими, що не відповідають вимогам норм права (наприклад, вчинення правопорушення).

  Юридичні події — це обставини або явища, виникнення, дія і припинення яких не залежить від волі суб'єктів правовідносин, але з настанням яких настають певні правові наслідки.

  Розрізняють стихійні (природні), антропогенні (людські) та тех­ногенні події. З ними пов'язано виникнення правових відносин по від­шкодуванню збитків (наприклад, завданої особі внаслідок землетру­су), по спадкоємству (наприклад, у разі смерті людини), по виплаті страхових коштів (наприклад, у разі катастрофи, пов'язаною з техні­кою) тощо. Зазначені події ніяких юридичних зобов'язань не викли­кають, а лише служать підставами для них;

  2) за юридичними наслідками юридичні факти поділяються на:

  правоутворюючі, тобто такі факти, які зумовлюють виник­нення правовідносин (наприклад, при досягненні певного віку суб'єкт має право брати участь у виборах депутатів);

  правозмінюючі, тобто такі факти, які зумовлюють зміну пра­вовідносин (наприклад, при переведенні працівника на іншу роботу змінюється коло його прав і обов'язків);

  правоприпиняючі, тобто такі факти, які зумовлюють припи­нення правовідносин (наприклад, при скасуванні державної реєстрації припиняється існування юридичної особи);

  3) за складом юридичні факти бувають:

  прості, тобто такі факти, які складаються з однієї життєвої по­дії або дії суб'єкта права, якого достатньо для настання юри­дичних наслідків (наприклад, написання заяви про надання щорічної відпустки);

  складні, тобто такі факти, які складають певну сукупність окремих простих юридичних фактів, необхідних для настання юридичних наслідків (наприклад, пенсійні правовідносини можуть виникнути лише за наявності таких фактів, як досяг­нення певного віку, трудового стажу, рішення органу соціаль­ного забезпечення про нарахування пенсії);

  4) за тривалістю дії юридичні факти бувають:

  одноразові, тобто такі факти, які складаються з одноразового акту їх виявлення (наприклад, купівля квитка, що дає право на проїзд у транспорті);

  триваючі, тобто такі факти, які складаються з безперервних юридичних дій або юридичного стану (наприклад, перебуван­ня у шлюбі, перебування на службі в органах внутрішніх справ).

  Юридичні факти відіграють важливу роль у правовій системі, вони поєднують норми права з реальними суспільними відносинами. За їх допомогою життєві обставини набувають юридичного значення і таким чином впливають на суспільні процеси та явища.