5 Юридична відповідальність

Поняття, ознаки і види правової та правомірної поведінки

Одним із видів людської діяльності є поведінка людини, яка перш за все спрямована на безпосереднє задоволення її потреб та до­сягнення певних особистих інтересів, а також зайняття відповідальної позиції у сфері суспільних відносин. Поведінка людей має різні форми виразу, мотиви, цілі, наслідки, вона може регулюватись нормами пра­ва або бути поза сферою правового регулювання (наприклад, відноси­ни дружби, захоплення музикою, спортивними іграми).

Та поведінка людей, що регулюється нормами права, зумовлює виникнення правової поведінки.

Правова поведінка — це передбачені нормами права соці­ально значима поведінка індивідуальних чи колективних суб'єк­тів, що контролюється їх свідомістю та волею, і породжує відпові­дні юридичні наслідки.

Правовій поведінці притаманні такі ознаки:

• 1) має соціальне значення, тобто поведінка людей з точки зору інтересів оточуючого середовища оцінюється як соціально ко­рисна чи соціально шкідлива;
• 2) має свідомовольовий характер, тобто припускає усвідомлен­ня і ставлення особи до своїх дій щодо наслідків, які вони пород­жують;
• 3) має правовому регламентацію, тобто за допомогою правових норм впроваджується у життя корисна поведінка та витісняється небажана, шкідлива поведінка;
• 4) має здатність породжувати юридичні наслідки, тобто будьяка правова поведінка, виконуючи роль юридичного факту в ме­ханізмі правового регулювання, впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, у яких здійснюються суб'єк­тивні права і юридичні обов'язки, реалізуються заходи відпові­дальності.

Зазначені ознаки дозволяють відмежовувати правову поведінку від неправової. За юридичними наслідками правова поведінка поді­ляється на два види:

• 1) поведінка правомірна;
• 2) поведінка протиправна (правопорушення).

Правомірна поведінка — це суспільно корисна, необхідна, бажана і допустима поведінка індивідуальних чи колективних суб'єктів, яка відповідає приписам правових норм, гарантується і охороняється державою.

Правомірна поведінка характеризується певними ознаками:

• 1) відповідає вимогам правових норм, тобто особа діє правомір­но, якщо вона точно дотримується правових приписів;
• 2) є соціально корисною поведінкою, тобто вона є бажаною та об'єктивно необхідною для нормального функціонування і роз­витку суспільства;
• 3) має свідомовольовий характер, тобто проявляється як дія або бездіяльність;
• 4) гарантується і охороняється державою, включаючи заходи державного примусу.

Правомірна поведінка поділяється на такі види:

• 1) залежно від сфери суспільних відносин — економічна, полі­тична, соціальна тощо;
• 2) залежно від суб'єктів права — індивідуальна чи колективна поведінка (діяльність трудових колективів, державних органів, громадських об'єднань тощо);
• 3) залежно від об'єктивної сторони — дія або бездіяльність;
• 4) залежно від форм реалізації норм права — дотримання, вико­нання, використання, застосування;
• 5) залежно від ставлення держави до правомірної поведінки — схвалювана, заохочувальна, допустима;
• 6) за фіксацією в нормативноправових актах — врегульована законодавством або неврегульована законодавством;
• 7) залежно від особливостей внутрішнього ставлення суб'єкта права до своїх діянь (за суб'єктивною стороною):

активна (принципова) поведінка, тобто вона характеризу­ється високим ступенем активності, відповідальності, правос­відомості, внутрішньою переконаністю суб'єктів права у необ­хідності виконувати вимоги правових норм;

звичайна поведінка, тобто вона характеризується тим, що не­обхідність виконання вимог правових норм у суб'єктів права стала звичкою, яка не вимагає від них додаткових витрат і зу­силь;

пасивна (конформістська) поведінка, тобто вона характери­зується низьким ступенем соціальної активності суб'єктів пра­ва, їх пристосованістю до зовнішніх обставин, відсутністю власної позиції, прагнення не відрізнятися від інших суб'єктів, а робити так, як роблять інші;

маргінальна поведінка, тобто вона характеризується тим що суб'єктам права притаманна готовність до протиправних дій у разі зниження нагляду і контролю за їх поведінкою, але перес­тупити межу між правомірною та неправомірною поведінкою їм не дозволяє страх перед можливістю застосування юридич­ної відповідальності.

Поняття, ознаки, види та склад правопорушення

Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характе­ризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення. Правопорушення є антиподом правомірної по­ведінки.

Правопорушення — це суспільно небезпечне винне проти­правне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність.

Кожне правопорушення конкретне, оскільки його чинить конк­ретний індивідуальний чи колективний суб'єкт у певний час, у певно­му місці. Щоб визнати ту чи іншу дію правопорушенням, необхідно встановити, чи має вона ознаки правопорушення.

До основних ознак правопорушення належать:

• 1) суспільна небезпечність (шкідливість), тобто спричинення шкідливих наслідків чи загроза спричинення таких наслідків за­конним інтересам особи, суспільства, держави, які охороняються законом (шкода може бути моральною, матеріальною та фізич­ною);
• 2) правопорушенням може бути тільки діяння — тобто у вигляді активної дії (наприклад, вчинення крадіжки) або у формі бездія­льності — коли норми права зобов'язують особу зробити певні дії, а особа їх не виконує (наприклад, ненадання допомоги).

Правопорушення завжди є актом дії суб'єктів. Думки, наміри, переконання, почуття, погляди, соціальні або особисті властиво­сті особи не є правопорушеннями і відповідно не можуть висту­пати як підстави юридичної відповідальності;

• 3) протиправність діяння, тобто це діяння повинно безпосередньо порушувати вимоги конкретної норми права. Діяння, не врегу­льовані чинним законодавством не вважаються правопорушен­ням;
• 4) винність діяння, тобто внутрішнє ставлення особи до вчинено­го суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умис­лу чи необережності. Про винність йде мова тоді, коли особа по­винна була обрати варіант поведінки, але вчинила дії всупереч правовим нормам;
• 5) деліктоздатність суб'єкта, яка вчинила правопорушення, тобто особа за віком і станом психічного здоров'я усвідомлює харак­тер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки, а також мо­же нести юридичну відповідальність за їх здійснення. Особа по­винна усвідомлювати, що вона діє протиправно, якщо вона цього не усвідомлює (через малоліття, неосудність або інші об­ставини), то не буде і правопорушення;
• 6) юридичне карне діяння, тобто за його вчинення передбачаєть­ся певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, майнового, організаційного чи матеріального харак­теру;
• 7) причинний зв'язок між діянням і соціально небезпечними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.

Відсутність хоча б однієї з названих ознак не дозволяє розгляда­ти діяння як правопорушення. Ознаки правопорушення повинні аналі­зуватись у сукупності, системно. Для того, щоб те чи інше конкретне діяння було визнано правопорушенням, необхідно, щоб воно відпові­дало певним ознакам, які дозволяють відмежовувати правопорушення від порушення інших соціальних норм і утворюють поняття "склад правопорушення".

Склад правопорушення — це сукупність закріплених у за­коні об'єктивних і суб'єктивних ознак, за наявності яких, суспіль­но небезпечне винне протиправне діяння визнається конкретним правопорушенням.

Склад правопорушення включає чотири елементи:

• 1) об'єкт;
• 2) об'єктивну сторону;
• 3) суб'єкт;
• 4) суб'єктивну сторону.

Об'єкт правопорушення — це суспільні відносини, які охоро­няються нормами права та на які посягає конкретне правопорушення.

Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішнє вира­ження протиправного діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Тобто об'єктивна сторона описує як здійснене правопору­шення.

Прийнято розрізняти обов'язкові і факультативні ознаки об'єктивної сторони правопорушення. До обов'язкових ознак нале­жать протиправність діяння, а також причиннонаслідковий зв'язок між діянням і його шкідливими наслідками.

До факультативних ознак відносять місце, час, спосіб, обстави­ни здійснення правопорушення і які набувають юридичного значення лише тоді, коли вказані в гіпотезі відповідної правової норми.

Суб'єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення. Не кожна особа визнається правопору­шником, а лише та, що є деліктоздатною, тобто спроможна відповіда­ти за свої діяння. Рівень деліктоздатності фізичної особи, на відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх ство­рення, визначається законом з урахуванням їх віку та психічного ста­ну здоров'я.

Фізичні особи поділяються на громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства. Існують також поняття "приватна особа", "по­садова особа", "службова особа", "спеціальний суб'єкт".

Суб'єктами деяких видів правопорушення можуть бути не тіль­ки фізичні особи, а й держані органи та громадські організації, але во­ни не можуть бути суб'єктами злочинів.

Суб'єктивна сторона правопорушення — це внутрішнє психі­чне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння та його негативних наслідків. Тобто суб'єктивна сторона описує, чому вчине­не правопорушення.

Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета.

Вина може існувати у формі умислу або необережності. У свою чергу умисел поділяється на прямий і непрямий.

Прямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлювала сус­пільну небезпеку свого діяння, передбачала та бажала настання шкід­ливих наслідків своєї протиправної поведінки.

Непрямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння, передбачала та свідомо допускала настання шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки.

Необережна форма вини відрізняється від умислу тим, що пра­вопорушник не усвідомлює суспільної небезпеки своєї поведінки.

Розрізняють два види необережної форми вини — протиправна самовпевненість та протиправна недбалість.

Протиправна самовпевненість має місце тоді, коли особа пе­редбачала можливість настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Протиправна недбалість має місце тоді, коли особа не перед­бачала можливості настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча була і могла їх передбачити.

Факультативними ознаками суб'єктивної сторони правопору­шення є мотив — тобто внутрішнє спонукання особи до вчинення правопорушення, а також мета — тобто уявлення особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи протиправне діяння.

Залежно від ступеня суспільної шкідливості чи небезпеки пра­вопорушення поділяють на злочини і проступки.

Злочин — це передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єк­том злочину.

Злочинами є тільки кримінальні правопорушення, які посягають на суспільний лад держави, її політичну й економічну систему, влас­ність, особу, політичні, трудові та інші права і свободи громадян.

Злочини різняться між собою за внутрішньою та за зовнішньою ознаками. У чинному кримінальному законодавстві України в основі поділу злочинів на певні категорії покладено два критерії: 1) матеріа­льний (характер і ступень суспільної небезпечності злочинного діян­ня); 2) формальний (вид покарання і розмір його санкцій, передбаче­них законом). За цими критеріями злочини поділяються на:

злочини невеликої тяжкості;

злочини середньої тяжкості;

тяжкі злочини;

особливо тяжкі злочини.

Проступок має зовнішню схожість зі злочином, але він має ме­ншу ступінь суспільної небезпеки.

Проступок — це суспільно шкідлива протиправна винна (умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка порушує при­писи інших, крім Кримінального кодексу України, норм права.

Проступки поділяються на такі основні види:

• 1) конституційні — це правопорушення, які посягають на поря­док організації та діяльності органів державної влади і управлін­ня, конституційні права і свободи громадян;
• 2) адміністративні — це правопорушення, які посягають на гро­мадський або державний порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління;
• 3) дисциплінарні — це правопорушення, які дезорганізують нор­мальну діяльність підприємств, установ, організацій і посягають на трудову, військову, навчальну та інші види дисциплін;
• 4) цивільні — це правопорушення, що виникають у сфері майно­вих та пов'язаних з ними особистих немайнових відносин. 

  Поняття, ознаки та види юридичної відповідальності

  Поведінка людей у суспільстві реалізується у межах встановле­них правил, за порушення, невиконання та неналежне виконання яких настає соціальна відповідальність: моральна, політична, суспільна, організаційна, партійна тощо.

  Одним із різновидів соціальної відповідальності є юридична ві­дповідальність. Найбільш суттєві риси та ознаки, які притаманні соці­альній відповідальності, властиві і юридичній відповідальності, адже вона здійснюється у суспільстві, забезпечує громадський порядок, га­рантує захист суспільних інтересів та передбачає наявність суспільних суб'єктів. Тобто, юридична відповідальність — це соціальна відпові­дальність, регламентована правовими нормами.

  Юридична відповідальність установлюється компетентними ор­ганами держави і пов'язана із здійсненням державного примусу. Вона застосовується лише до тих осіб, які вчинили правопорушення, тобто порушили встановлені нормами права правила поведінки. Юридична відповідальність відображає реакцію суспільства, держави на вчинене правопорушення і застосуванні до правопорушника наступних заходів державного примусу:

  особистого характеру (наприклад, позбавлення волі, виправні роботи);

  майнового характеру (наприклад, конфіскація майна, штраф);

  організаційного характеру (наприклад, накладення стягнення, звільнення з роботи).

  По суті, державний примус виступає змістом юридичної відпо­відальності.

  Юридична відповідальність — це передбачений чинним за­конодавством обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних благ (особистого, майнового або організацій­ного характеру) за вчинене правопорушення.

  Юридична відповідальність характеризується певними оз­наками:

  • 1) настає лише за вчинене правопорушення (дія чи бездіяль­ність) у разі встановлення складу правопорушення. Не може бу­ти підставою юридичної відповідальності думки, наміри, пере­конання, почуття, погляди, соціальні або особисті властивості особи, а також діяння хоча зовні і схожі з правопорушенням, але які не є такими в силу своєї суспільної значимості (наприклад, необхідна оборона, крайня необхідність, професійний ризик); 2) спирається на державний примус, який є специфічним впли­вом компетентних державних органів та уповноважених осіб на поведінку людей у визначених законом формах. При цьому не­обхідно відзначити, що державний примус є більш широким по­няттям, ніж юридична відповідальність, оскільки він може здій­снюватися різними способами, які не пов'язані з відповідаль­ністю (наприклад, митний огляд багажу, стягнення аліментів);
  • 3) виражається у настанні негативних юридичних наслідків для правопорушника, що мають особистий, майновий або організа­ційний характер, тобто виникає додатковий обов'язок зазнати певних втрат відповідно до санкції правової норми та рішення правозастосовного органу держави;
  • 4) здійснюється компетентним державним органом відповідно до закону, тобто встановлюються санкцією правової норми вид і міра юридичної відповідальності, які можуть бути застосовані до правопорушника;
  • 5) здійснюється у ході правозастосовної діяльності з обов'яз­ковим дотриманням певного процедурнопроцесуального порядку і форм, встановлених законом. Поза встановленої про­цесуальної форми юридична відповідальність неможлива;
  • 6) пов'язана з осудом суспільством і державою поведінки право­порушника, тобто відносно особи, що вчинила правопорушення, компетентний державний орган приймає відповідний правозастосовний акт. Одночасно особа, порушуючи норму права, порушує і відповідну норму моралі. Тому поряд із юридичною відповідаль­ністю перед державою вона несе і етичну відповідальність перед суспільством, яка виражається у суспільному осуді.

  Залежно від того, до якої галузі законодавства належить правова норма, що порушена та який вид правопорушення вчинено розрізня­ють і види юридичної відповідальності:

  1) конституційна відповідальність полягає у застосуванні до державних органів, органів місцевого самоврядування, посадо­вих осіб, об'єднання громадян, окремих громадян за порушення норм Конституції наступних санкцій:

  відсторонення від посади вищих посадових осіб держави;

  відставка посадових осіб чи всього органу;

  дострокове припинення повноважень державних органів чи посадових осіб;

  визнання неконституційними нормативноправових актів чи окремих їх частин;

  призупинення дії актів виконавчих органів влади;

  позбавлення громадянства тощо.

  Особливістю конституційної відповідальності є те, що вона мо­же застосовуватися за умов, коли норми права взагалі не порушують­ся. У цих випадках відповідальність пов'язується з тими діями, що розцінюються як негативні в політичному плані (наприклад, колекти­вна відповідальність Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України. Притягнення уряду до відповідальності має не юри­дичний, а політичний характер).

  Таким чином, конституційна відповідальність має юридичний та політичний характер; настає як у випадку вчинення правопорушення, так і при невиконанні обов'язку; є засобом охорони та захисту Конституції;

  2) кримінальна відповідальність полягає у застосуванні до вин­ної осудної фізичної особи, яка вчинила злочин, заходів держав­ного осуду у вигляді позбавлення або обмеження особистого, майнового або іншого характеру (покарання). Кримінальний ко­декс України закріплює вичерпний перелік діянь, що визнаються злочинами, та види покарань, а кримінальнопроцесуальний ко­декс — регламентує порядок притягнення до кримінальної від­повідальності. Повноваженнями притягнення до юридичної від­повідальності в Україні наділений тільки суд. Особливостями цього виду відповідальності є стан судимості пі­сля відбування покарання. Покарання відрізняється від інших приму­сових засобів тим, що виступає як реалізація кримінальноправових відносин між злочинцем і державою.

  Таким чином, кримінальна відповідальність — це найбільш су­ворий вид юридичної відповідальності, що призначається тільки су­дом у межах матеріального та процесуального закону;

  • 3) адміністративна відповідальність полягає у застосуванні до винних фізичних, юридичних чи посадових осіб адміністратив­них стягнень за вчинення адміністративного порушення. Засто­совується судом, органами державного управління, державними комісіями, інспекціями, посадовими особами до осіб, які не під­порядковані їм по службі. Адміністративна відповідальність не тягне за собою стану судимості;
  • 4) цивільна відповідальність полягає у застосуванні до фізичних чи юридичних осіб цивільноправових стягнень за порушення договірних зобов'язань, заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також порушення особистих майнових прав. Таким чи­ном, цивільна відповідальність є засобом відновлення та компе­нсації договірних та позадоговірних зобов'язань, що полягає у відшкодуванні правопорушником майнової шкоди та поновленні порушених прав;
  • 5) дисциплінарна відповідальність полягає у застосуванні адмі­ністрацією підприємства, установи, організації заходів дисцип­лінарного впливу на працівника за вчинення ним дисциплінар­ного проступка. Дисциплінарна відповідальність може застосо­вуватися:

  відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку;

  у порядку підлеглості;

  відповідно до спеціальних законів, дисциплінарних статутів і положень, що визначають особливості правового статусу окремих груп працівників (державні службовці, судді, співро­бітники органів внутрішніх справ тощо).

  Дисциплінарна відповідальність реалізується винятково у межах службового підпорядкування.

  Якщо внаслідок порушення покладених на працівника трудових обов'язків завдано майнову шкоду, то до нього застосовується також матеріальна відповідальність, що полягає в обов'язку повністю або частково відшкодувати завдану шкоду. Матеріальна відповідальність має двосторонній характер, оскільки і працівник, і роботодавець мо­жуть виступати суб'єктами такої відповідальності. 

  Мета, функції та принципи юридичної відповідальності

  Під метою юридичної відповідальності розуміють ті основні ре­зультати, яких прагне досягти держава, притягуючи правопорушника до відповідальності.

  Метою юридичної відповідальності є:

  охорона правопорядку;

  захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб від незаконних посягань;

  виховання правопорушника, тобто вплив на його свідомість з метою недопущення ним повторного вчинення проступку (злочину);

  профілактика правопорушень, тобто вплив на інших осіб для запобігання правопорушенням з їхнього боку.

  Мета юридичної відповідальності конкретизується у її функціях.

  Функції юридичної відповідальності — це основні напрями впливу як на правопорушника, так і на інших осіб, з метою захис­ту правопорядку і виховання суб'єктів права, які вчинили чи мо­жуть вчинити правопорушення.

  Основними функціями юридичної відповідальності є:

  • 1) каральна (штрафна, репресивна), яка полягає у негативній ре­акції держави на вчинене правопорушення та покаранні винної особи, спричиненні їй особистих, майнових або організаційних обтяжень, що виражаються у настанні негативних наслідків для правопорушника;
  • 2) правовідновлювальна (компенсаційна), яка полягає в забезпе­ченні порушеного інтересу і поновленні порушених протиправ­ною поведінкою суспільних відносин, стягненні заподіяного збитку з правопорушника, компенсації матеріальної та мораль­ної шкоди;
  • 3) попереджувальновиховна (превентивна), яка полягає у підви­щенні рівня правової свідомості та правової культури громадян, вихованні у них поваги до права та потреби правомірної поведін­ки, перевихованні правопорушників та формуванні мотивів, що спонукають їх дотримуватися законів, поважати права і інтереси інших осіб.

  Інститут юридичної відповідальності базується на загальних принципах, які відображають суть, природу та призначення цього правового інституту.

  Принципи юридичної відповідальності — це законодавчо сформульовані положення та ідеї, що визначають підстави, поря­док і межі юридичної відповідальності.

  Принципи юридичної відповідальності можуть бути як прямо закріплені в правові норми, так і випливати з різних законодавчих по­ложень. У них знаходять свій вираз загальні принципи права, тобто ті об'єктивно обумовлені начала, у відповідності з якими будується сис­тема права, правове регулювання в суспільстві.

  Основними принципами юридичної відповідальності є такі:

  • 1) принцип законності полягає у тому, що юридична відповідаль­ність настає тільки за діяння, яке є протиправним, тобто прямо заборонено нормами права; до винної особи можуть застосову­ватися тільки ті види відповідальності і лише у тих межах, які закріплені санкціями правових норм для даного виду правопо­рушення; під час притягнення до відповідальності компетентні органи держави та їх посадові особи повинні діяти відповідно до вимог процесуальних норм;
  • 2) принцип невідворотності полягає у тому, що жодне правопо­рушення не повинно залишатися безкарним, тобто бути поза по­лем зору держави та її компетентних органів, без засудження з їхнього боку. Якщо здійснюється факт правопорушення, а від­повідальність не наступає, то це завжди завдає моральної шкоди авторитету закону, підриває ідею законності та справедливості у свідомості громадян держави, а також провокує вчиненню нових правопорушень, оскільки у людини з'являються думки про уни­кнення юридичної відповідальності;
  • 3) принцип своєчасності відповідальності полягає у тому, що правопорушник притягується до відповідальності протягом встановленого строку давності. Це певний строк, протягом якого здійснюється пошук правопорушника з метою його покарання. Якщо ж винну особу встановлюють після завершення цього строку, то відповідальність до нього не застосовується у зв'язку з тим, що санкції утратили свою актуальність і перестали відпо­відати самому правопорушенню або тим соціальним умовам, при яких воно було скоєно;
  • 4) принцип гуманізму полягає у тому, що до особи, яка вчинила правопорушення, не можуть застосовуватися засоби впливу, що принижують людську гідність або порушують її права, а також забезпечує можливість повного чи часткового звільнення від за­стосування санкції у випадку щиросердного каяття, добровіль­ного відшкодування збитків, коли правопорушник своєю пове­дінкою довів факт виправлення тощо;
  • 5) принцип справедливості полягає у тому, що за вчинення пра­вопорушення повинна відповідати лише та особа, яка його вчи­нила; за одне правопорушення винна особа може нести відпові­дальність тільки один раз; покарання повинно відповідати хара­ктеру правопорушення, при цьому не можна використовувати міру покарання чи стягнення, що принижують честь і гідність особи; не можна за проступки встановлювати кримінальне пока­рання; закон, що встановлює чи посилює відповідальність за правопорушення, не може мати зворотної сили;
  • 6) принцип відповідальності правопорушення та покарання полягає у диференціації та узгодженості покарань за різноманіт­ні за ступенем небезпеки правопорушення, тобто заходи відпо­відальності повинні відповідати тяжкості вчиненого правопору­шення з урахуванням індивідуалізації відповідальності залежно від особи правопорушника. Застосування компетентними орга­нами держави, наділених владними повноваженнями, занадто м'яких санкцій до правопорушників можуть призвести до безка­рності та зростання злочинності, а занадто тяжкі — до суспіль­ного протесту;
  • 7) принцип обгрунтованості відповідальності полягає в об'єк­тивному дослідженні усіх обставин справи, збиранні і всебічної оцінки доказів та їх письмового закріплення відповідно до вимог процесуальних норм; доведенні наявності факту правопорушен­ня і ступені вини конкретної особи; визначенні можливості за­стосування санкції норми права з врахуванням конкретних об­ставин справи і особистості правопорушника;
  • 8) принцип доцільності відповідальності полягає у відповідності міри впливу, яка застосовується до правопорушника, цілям юри­дичної відповідальності. Тобто міра відповідальності повинна бути такою, щоб вона сприяла виправленню та перевихованню правопорушника. Якщо ж мета юридичної відповідальності до­сягнута, то доцільність припускає пом'якшення відповідальності або навіть звільнення від неї у випадках малозначності правопо­рушення, відсутності шкідливих наслідків тощо.