У всіх системах права і правових системах країн світу конституційне право як галузь права вважається, як правило, провідною, пріоритетною галуззю публічного права. Це властиво і системі права України.
Конституційне право України є провідною галуззю національного права, норми якої регулюють політичні та інші, тісно пов'язані з ними найважливіші суспільні відносини.
На сьогодні в науці конституційного права існують різні, часто суперечливі визначення конституційного права як галузі права, що сформувалися історично в кожній окремо взятій країні світу. В різних державах, поряд із поняттям "конституційне право" поширене поняття "державне право", а в ряді країн ці терміни вживаються паралельно.
Поняття "конституційне право" і "державне право" почали вживатися вченими-правознавцями у Великій Британії, США, Франції, Німеччині та ряді інших країн Європи й Північної Америки фактично одночасно, у XIX ст. З часом проблема назви "державне право" чи "конституційне право" стала настільки традиційною для юридичної науки, що до багатьох підручників і посібників включені відповідні підрозділи.
Щодо дискусій про співвідношення термінів "конституційне право" та "державне право", то їх застосування в юридичній теорії та практиці кожної конкретно взятої країни обумовлюється: 1) предметом правового регулювання цієї галузі права-поняття "конституційне право" вживається в державах, де сформувався конституційний лад і ця галузь права регулює всі найважливіші суспільні відносини у всіх сферах суспільного і державного ладу; 2) методом правового регулювання цієї галузі права - для державного права характерним є застосування виключно імперативного, субординаційного методу; тоді як у конституційному праві імперативний метод використовується в органічному поєднанні з диспозитивним, координаційним методом; 3) правовими традиціями застосування того чи іншого терміна в юридичній науці конкретних країн. Сьогодні термін "державне право" традиційно використовується в країнах, де здавна існує розвинений конституційний лад - Австрії, Португалії, Німеччині, Швейцарії та ін. Водночас поняття "конституційне право", привнесене правовою доктриною колишніх метрополій, вживається в країнах, де відбувається лише зародження основ конституційного ладу (Барбадос, Гана, Малі та ін.).
Застосування терміна "конституційне право" в національній правовій системі є цілком об'єктивним і закономірним і найбільш вдалим, оскільки конституційне право України регулює найважливіші суспільні відносини як у державі, так і в суспільстві, а Конституція України визнається однією із найвищих цінностей суспільства і держави. До того ж народ України вважається носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, тобто пріоритетним суб'єктом конституційного права, тому поняття "державне право" є некоректним, оскільки призводить до штучного роз'єднання предмета цієї галузі права: якщо є "державне право", то має існувати й "народне право".
В Україні провідні вчені-конституціоналісти (М. І. Козюбра, О. Л. Копиленко, В. Ф. Мелащенко, В. Ф. Погорілко, В. М. Шаповал, Л. П. Юзьков та Ін.) розуміють під поняттям конституційного права України провідну галузь національного права, що являє собою сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що забезпечують організаційну І функціональну єдність суспільства як цілісної соціальної системи, основи конституційного ладу України, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади та місцевого самоврядування.
Отже, конституційне право України - це провідна галузь національного права, норми якої визначають і регулюють політичні та інші найважливіші суспільні відносини в економічних соціальній, культурні (духовній) та інших сфеpax життя та діяльності суспільства і держави.
Як і кожній іншій галузі національного права, конституційному праву України властиві певні ознаки, притаманні для всієї національної системи права: нормативність; формальна визначеність; спрямованість на досягнення певного правового результату; можливість захисту правових приписів засобами державного впливу тощо. До того ж конституційне право України, як й інші галузі національного права, знаходить продовження і логічне завершення у відповідній юридичній науці та системі навчальних дисциплін. Такі ознаки конституційного права України слід відносити до загальних.
Поряд із загальними ознаками конституційному праву України властиві й спеціальні ознаки, які характеризують особливості та специфіку цієї галузі права:
Предмет будь-якої галузі права визначається якостями суспільних відносин, що регулюються нормами цієї галузі права. Для конституційного права України також властиве особливе коло суспільних відносин, що є предметом конституційно-правового регулювання.
У вітчизняній конституційно-правовій науці проблема предмета відповідної галузі права тривалий час залишалася малодослідженою. В. Ф. Мелащенко одним із перших у незалежній Україні дослідив питання предмета конституційного права й запропонував розуміти під цією категорією "...суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення основ повновладдя народу України"3. Ці відносини В. Ф. Мелащенко поділяв на чотири групи (блоки):
На думку Ю. М. Тодики, предметом конституційного права України є, передовсім, суспільні відносини: встановлення, передачі, реалізації державної влади, її розділення і розподілу між органами влади й іншими політичними структурами; встановлення меж державної влади, гарантії прав і свобод громадян. При цьому, на думку Ю. М. Тодики, специфіка предмета конституційного права полягає в тому, що його норми регламентують суспільні відносини, які складаються у всіх сферах життєдіяльності суспільства: політичній, економічній, соціальній, духовній. Схожі точки зору щодо сутності та змісту предмета конституційного права висловлюють й інші вітчизняні вчені-конституціоналісти.
Узагальнюючи погляди вчених-конституціоналістів щодо предмета конституційного права, можна стверджувати, що предметом конституційного права України є політичні та інші найважливіші суспільні відносини в Україні. У першу чергу, це-суспільні відносини, пов'язані з основами конституційного ладу України; конституційно-правовим статусом людини і громадянина; формами безпосередньої демократії; організацією та діяльністю органів законодавчої, виконавчої та судової влади і Президента України, контрольно-наглядових й інших органів державної влади; адміністративно-територіальним устроєм України; місцевим самоврядуванням; правовим захистом України; національною безпекою та обороною України.
Переважна більшість суспільних відносин, які є предметом конституційного права, мають політичний характер. Але не всі суспільні відносини, що мають політичний характер, підлягають конституційно-правовому регулюванню. Зокрема, не можуть бути віднесені до предмета конституційного права суспільні відносини, що пов'язані з внутрішньопартійною діяльністю, внутрішньорганізаційними питаннями діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Предметом конституційного права України є лише ті суспільні відносини політичного характеру, що пов'язані зі здійсненням політичного влади основними суб'єктами володарювання - народом України, державою, суб'єктами місцевого самоврядування. Конституційні процесуальні відносини, що не пов'язані безпосередньо зі здійсненням влади у суспільстві та держав та не визначені положеннями чинної Конституції України, не можуть бути віднесені до предмета національного конституційного права.
Водночас конституційне право України регулює значне коло суспільних відносин неполітичного характеру. Це найважливіші суспільні відносини економічного, суспільного, культурного (духовного, ідеологічного), екологічного характеру. Предметом конституційного права, зокрема, виступають суспільні відносини, пов'язані з економічними, соціальними, культурними та екологічними правами і свободами людини і громадянина, формами власності, національними відносинами, відносинами в галузі освіти, науки та культури, екологічними відносинами тощо.
Суспільні відносини, що є предметом конституційного права, можна виділити зпоміж інших суспільних відносин за певними ознаками (критеріями). Вони характеризуються наявністю горизонтальних чи вертикальних відносин між суб'єктами конституційного права; характерним колом суб'єктів суспільних відносин, що дозволяє ідентифікувати такі відносини як конституційно-правові; об'єктами відносин, що є конституційними цінностями (благами); способами та засобами здійснення цих відносин і, найголовніше, важливістю цих відносин для суспільства і держави.
Важливість суспільних відносин, що слід віднести до предмета конституційного права, визначається не часом та місцем їх виникнення, існування та припинення, а насамперед визнанням тих чи інших явищ політичного, економічного, соціального, культурного (духовного, ідеологічного) та іншого характеру національними цінностями, пріоритетами, проблемами, загрозами у сфері народного та державного суверенітету, мови, землі та інших природних ресурсів, національних спільностей, форм безпосередньої демократії, прав і свобод людини і громадянина, основних принципів і порядку організація та діяльності органів державної влади, основ місцевого самоврядування тощо. Утім, як уже зазначалося раніше, багато важливих суспільних відносин з тих чи інших причин залишилися поза межами предмета конституційного права України.
Отже, предмет конституційного права - це складне правове явище, представлене системою політичних, економічних, соціальних, культурних (духовних), екологічних та інших, тісно пов'язаних із ними найважливіших суспільних відносин.
Конституційне право України, поряд із предметом, має свій метод правового регулювання. Метод конституційного права значною мірою зумовлюється предметом конституційно-правових відносин, в основі яких лежать владні суспільні відносини політичного характеру. Власне, говорячи про категорію "метод конституційного права", слід взяти до уваги, що йдеться не про один метод, а про систему методів конституційно-правового регулювання.
Термін "метод конституційного права" є умовним, оскільки він: 1) опосередковує систему методів нормативно-правового регулювання суспільних відносин нормами конституційного права, тобто під цим терміном слід розуміти сукупність методів конституційного права: 2) стосується правового регулювання суспільних відносин і не існує абстраговано від цих відносин, тобто мова йде про метод конституційно-правового регулювання.
Отже, метод конституційного права, або метод конституційно-правового регулювання - це система способів, прийомів цілеспрямованого юридичного впливу норм конституційного права на суспільні відносини, що є предметом конституційно-правового регулювання.
Метод конституційно-правового регулювання є похідним від методу правового регулювання як способу впливу юридичних норм на суспільні відносини. Йому властиві ті самі загальні ознаки (кваліфікації), що й методу правового регулювання загалом. Він стосується тільки юридичних норм; забезпечує єдність правового регулювання; гарантується у необхідних випадках засобами державного примусу; є одним з основних критеріїв поділу норм права на галузі.
Водночас методу конституційного права властиві й спеціальні ознаки, що дозволяють розмежовувати цю галузь національного права з іншими, виявляють її особливості, специфічні якості, а саме: регулює найважливіші політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні) та інші, тісно пов'язані з ними суспільні відносини; обумовлений функціями конституційного права; має, здебільшого, імперативний (категоричний) характер; сприяє реалізації інтегративної функції конституційного права стосовно інших галузей національного права; представлений сукупністю різноманітних способів (методів) спеціального впливу на конституційно-правові відносини тощо.
Для конституційного права традиційно характерним методом правового регулювання є метод субординації або імперативний метод, що передбачає регулювання суспільних відносин зверху донизу на власно-імперативних началах. Зокрема, імперативний м^тод застосовується в конституційному праві при визначенні основних принципів організації та діяльності органів виконавчої влади.
Утім імперативний метод або метод субординації в сучасному конституційному праві втрачає свої виняткові позиції. Це позначилося на тому, що багато суб'єктів конституційного права не перебувають між собою в імперативно-субординаційних зв'язках. Так, відповідно до Конституції України, місцеве самоврядування на сьогодні відділене від держави, а органи та посадові особи місцевого самоврядування не перебувають між собою у прямих субординаційних зв'язках. Натомість, характерною ознакою сучасного конституційного права стала юридична рівність багатьох суб'єктів конституційного права, зокрема народу України і національних меншин та інших соціальних спільнот; державної влади та місцевого самоврядування; вищих органів державної влади між собою. Навіть відносини між особою та державою на сьогодні втратили імперативний характер. Ці тенденції розвитку сучасного конституційного права сприяли активному практикуванню диспозитивного методу правових відносин, що є предметом конституційного права.
Утім методи конституційного права продовжують зберігати імперативний характер, що обумовлюється визнанням домінування в конституційно-правових відносинах двох основних суб'єктів, наділених абсолютним суверенітетом - народу України і Української держави. Усі інші суб'єкти конституційного права прямо чи опосередковано перебувають у стані субординації з цими суб'єктами і залежать від народного суверенітету і державного суверенітету. Тож для сучасного конституційного права властиве органічне поєднання двох основних методів правового регулювання - субординаційного і координаційного, із домінуванням імперативного методу.
Загальними методами здійснення юридичного впливу права на суспільні відносини, що активно застосовуються і в конституційному праві, є метод позитивного зобов'язання, метод дозволу та метод заборони.
Метод конституційного зобов'язання виявляється в спонукальному щодо суб'єктів конституційного права характері конституційних приписів. Наприклад, ст. 66 Конституції України визначає: "Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки".
Метод конституційного дозволу знаходить своє нормативне вираження в положеннях чинного конституційного законодавства України про міру можливої правової поведінки суб'єктів конституційного права. Так, ч. 1 ст. 41 Конституції України закріплює: "Кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї Інтелектуальної, творчої діяльності".
Значно рідше в конституційному праві застосовується метод заборони. Як правило, цей метод передбачає юридичне обмеження правосуб'єктності учасників конституційно-правових відносин, що має на меті упередження конституційного делікту. Наприклад, ст. 74 Конституції України забороняє проведення всеукраїнського референдуму з питань податків, бюджету та амністії.
Окрім загальних методів правового регулювання в конституційному праві застосовуються спеціальні методи конституційно-правового регулювання, що властиві виключно або переважно саме цій галузі національного права. До таких методів конституційного права можна віднести, насамперед, метод конституційного установлення, зміст якого полягає в нормативному установленні, визначенні основ суспільного і державного ладу, безпосередньої демократії, правового статусу людини, організації та функціонування органів державної влади, загальних засад місцевого самоврядування тощо. Цей метод, зокрема, об'єктивізується в конституційних нормах-принципах і нормах-дифеніціях. Прикладом застосування в Україні установлюючого методу є ст. 1 Конституції України: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".
Метод конституційного нормування, на думку О. Ф. Фрицького, є характерним для закріплення правового статусу особи (за винятком політичних прав) у межах та обсязі конституційного закріплення без конкретизації цього Інституту. Не виключається можливість виявлення й інших методів конституційно-правового регулювання.
Загальні та спеціальні методи регулювання найважливіших суспільних відносин, що є предметом конституційного права, перебувають у стійких структурно-функціональних зв'язках і утворюють систему методів конституційно-правового регулювання, більш відому в юридичній науці як категорія "метод конституційного права".
Сутність і зміст конституційного права як галузі права та її основні завдання у найбільш загальному вигляді відображують принципи конституційного права. Свого часу відомий український радянський правознавець П. О. Недбайло зазначав, що принципи права, з одного боку, відображують його об'єктивні властивості, обумовлені закономірностями розвитку цього суспільства, всією гамою історично властивих йому інтересів, потреб, протиріч і компромісів різноманітних класів, груп і прошарків населення. З іншого боку, в принципах права втілюються його суб'єктивне сприйняття членами суспільства: їх моральні та правові погляди, почуття, вимоги, виражені в різних вченнях, теоріях, напрямках праворозуміння. Тому принципи права повинні розглядатися з урахуванням як єдності, так і особливостей обох із зазначених сторін, з позицій сформованого у юридичній і філософській науках загального уявлення про об'єктивне і суб'єктивне у праві. Така закономірність існування та дієвості принципів права загалом властива й конституційному праву.
Принципи конституційного права України (з фр. princeps, від лат. рrinsipium - початок, основа) - це керівні засади, ідеї ідеали, які визначають сутність, зміст, спрямованість і форми конституційно-правового регулювання.
Принципи конституційного права Україні мають ряд юридичних ознак, що дозволяють зрозуміти їх юридичні властивості, а саме: принципи конституційного права України є узагальненим і концентрованим вираженням конституційних ідеалів, тобто найвищих духовних (ідеологічних) цінностей, досягнення яких є основним стратегічним завданням конституційно-правового регулювання; принципи конституційного права України втілюють найважливіші ідеї конституційно-правової думки, виражені в теоріях, доктринах і вченнях видатних мислителів давнини і сучасності (Т. Джеферсона, С. Дністрянського, Дж. Лока, Ш. Л. Монтескье, Ж.-Ж. Руссо, Б. Франкліна та ін.); принципи конституційного права України визначають сутність і зміст, спрямованість І форми конституційно-правового регулювання, тобто ці принципи є основними соціальними орієнтирами конституційно-правового регулювання.
Принципи конституційного права умовно можна поділити на загальні та спеціальні. Загальні принципи конституційного права - це найбільш узагальнені керівні засади, ідеї, а іноді й завдання цієї галузі права. До загальних принципів конституційного права України слід відносити принципи публічності, пріоритетності, універсальності, демократизму, активної дієвості, науковості, наступності, системності, програмності та ін.
Так, принцип публічності конституційного права України означає, що ця галузь права має своїм завданням передусім регулювання суспільних відносин, пов'язаних зі здійсненням публічної влади народом України та Українською державою. Принцип пріоритетності визначає пріоритетний характер предмета, джерел і суб'єктів конституційного права України. Принцип універсальності конституційного права передбачає, що ця галузь права регулює широке коло найважливіших суспільних відносин політичного, економічного, соціального та культурного (духовного) характеру. Активна дієвість як принцип конституційного права України виявляється в дієвому характері конституційно-правових відносин, пов'язаних, насамперед, із здійсненням влади у суспільстві та державі. Принцип науковості конституційного права України полягає в належному теоретичному обґрунтуванні всіх конституційно-правових явищ, наявності розвиненої конституційно-правової науки, яка своєчасно й ефективно забезпечує потреби конституційної практики. Принцип наступності конституційного права України виявляється в історизмі цієї галузі права, в її еволюційному становленні та розвитку. Системність конституційного права України полягає в тому, що складові елементи конституційного права являють собою найбільш цілісну й комплексну правову систему. Програмний принцип конституційного права України виражає перспективи розвитку суспільних відносин, що регулюються цією галуззю права.
Спеціальні принципи конституційного права України - це керівні засади, ідеї, що виражають сутність і зміст окремих основних інститутів цієї галузі права. Ці принципи розвивають і деталізують загальні принципи конституційного права України, спрямовують їх на конкретні групи суспільних відносин.
Виходячи з системи основних інститутів національного конституційного права, слід розрізняти принципи основ конституційного ладу України; принципи конституційно-правового статусу людини, зокрема принцип громадянства; принципи форм безпосередньої демократії; принципи організації та діяльності органів державної влади; принципи місцевого самоврядування; принципи конституційної юстиції, принципи основ національної безпеки й оборони України тощо.
Наприклад, інституту форм безпосередньої демократії України властиві такі принципи, як: принцип суверенності народу; принцип єдиновладдя народу; принцип повновладдя народу; принцип безпосереднього волевиявлення народу; принцип поєднання безпосередньої й представницької демократії; принцип пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі демократії; принцип політичного плюралізму; принцип конституційності та законності; принцип загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип реальності безпосереднього народовладдя. Іншим основним інститутам конституційного права також притаманні власні системи принципів.
Виходячи з поділу конституційного права на матеріальне та процесуальне, поряд із матеріальними принципами конституційного права слід розрізняти принципи конституційного процесуального права України. Ю. М. Бисага та В. І. Чечерський виділяють такі принципи конституційного процесуального права України: принцип компетентності; принцип процесуальної економії, принцип кворуму і більшості під час прийняття колегіальних рішень, принцип пропорційності голосування, принцип можливості оскарження конституційної процедури, принцип процесуальної послідовності, принцип імперативності процедури, принцип недопустимості процесуальної аналогії та ін.
Оскільки система конституційного права України представлена й іншими елементами, окрім матеріального і процесуального конституційного права, то можна припустити, що принципи конституційного права України також можна класифікувати на принципи природного і позитивного конституційного права; принципи об'єктивного і суб'єктивного конституційного права; принципи національного і наднаціонального (наприклад, європейського) конституційного права тощо.
Конституційне право України як галузь національного права, знаходить своє логічне продовження у відповідній галузевій науці та освіті.
Наука конституційного права дозволяє виявити і дослідити об'єктивно існуючі явища конституційно-правового життя, створити теоретичне підґрунтя для подальшого генезису конституційного права України як галузі права, передбачити та упередити можливі прорахунки і недоліки подальшого розвитку і вдосконалення національного конституційного права і дослідити позитивний зарубіжний досвід конституційного будівництва і правотворення зарубіжних країн з метою його використання в Україні.
Конституційно-правова наука є порівняно молодою у системі юридичних наук України. Вона почала формуватися у другій половині XIX ст., коли вже тривалий час існували наука цивільного, кримінального та інші галузеві юридичні науки. З часу свого формування до сьогодення наука конституційного права в Україні пройшла складний історичний шлях, що характеризувався занепадом і злетами.
Витоками конституційно-правової думки України є, насамперед, правові пам'ятки Київської Русі, документи Козацької доби, конституційні проекти членів Кирило-Мефодіївського товариства. Як відомо, надбання протоконституційної думки України мали надзвичайно великий вплив не лише на теренах України, а й в усьому світі. Неодноразово вони бралися за взірець передових на той час джерел конституційного права держав Європи.
Провісниками національних конституційних ідей можна вважати авторів "Історії русів" І. Котляревського (1769-1838) та "Оди на рабство" В. Капніста (1758-1823). У цих творах відстоювалися права людини на вільне існування та особистий розвиток, право на автономію України, а в перспективі - й на національно-визвольне повстання проти російського царату (за підтримки Прусії). У 1828 р. львівський професор П. Д. Лодій (1764-1829) видав роботу "Теорія (трактат) загальних прав, що містить в собі філософські вчення про природне загальне державне право", в якій відстоювалися позиції природного державного права.
Українська конституційно-правова думка 50-х років XIX ст. ознаменувалася діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1847), що дало Україні плеяду видатних філософів, просвітників - Т. Шевченка, Г. Андрузького, М. Гулака, О. Навроцького, І. Посяда, М. Костомарова, В. Білозерського, П. Куліша та ін.
Засновником суто української національної конституційної думки, творцем першого конституційного проекту, що наближався до європейських зразків, вважається провідний ідеолог Старої Громади, яка діяла у Києві, М. Драгоманов (1814-1895). Пізніше, послідовниками конституційних ідей М. Драгоманова виявили себе І. Франко, В. Сокольський, М. Ковалевський, М. Грушевський та ряд інших українських мислителів.
На жаль, національна наука конституційного права не була сформованою до початку XX ст. через відсутність національної державності, а після 1922 р. Україна ввійшла до складу колишнього СРСР на правах союзної республіки. За радянської доби наука конституційного (державного) права України розвивалася в контексті загальносоюзної юридичної науки. Утім вітчизняні вчені-державознавці займали чільне місце в радянській юридичній науці. Так, вчені-конституціоналісти В. Є. Бражников, І. П . Бутко. А. П. Таранов, В. М. Терлецький були включені до складу робочих груп із підготовки проекту Конституції УРСР 1978 р., а також проектів багатьох законодавчих актів, зокрема закону про вибори депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих Рад республіки, закону про місцеве самоврядування і місцеве господарство. Регламенту Верховної Ради УРСР та ін.
Після проголошення незалежності України в нашій державі сформувалася повноцінна наука конституційного права. Учені-конституціоналісти інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Академії правових наук України, інституту законодавства Верховної Ради України та вищих закладів освіти України внесли значний вклад у теорію конституційного права та сприяли науковому забезпеченню конституційних процесів в Україні.
З перших років існування Академії правових наук України її члени стали активними учасниками конституційного процесу. Так, президент Академії В. Я. Тацій, віце-президент Ф. Г. Бурчак, академіки М. В. Костицький та І. А. Тимченко були включені до складу Конституційної комісії. Брали участь у підготовці проекту Конституції України та її експертизі академіки Ю. С. Шемшученко, Ю. М. Грошовий, В. В. Копейчиков, В. І. Семчик, М. В. Цвік та член-кореспонденти О. Л. Копиленко, О. П. Коцюба, В. Ф . Погорілко, Г. О. Мурашин, Ю. М. Тодика та ін.
Досліджуючи актуальні проблеми теорії та практики конституційного права, вітчизняні вчені приділяють увагу науковому забезпеченню освіти в галузі конституційного права. Зокрема, в 1999 р. було видано перший вітчизняний підручник "Конституційне право України" за редакцією В. Ф. Погорілка, який витримав декілька перевидань. Ґрунтовні підручники та навчальні посібники у сфері конституційного та муніципального права були підготовані О. М. Баймуратовим, Ю. Г. Барабашом. Ю. М. Бисагою, А. 3. Георгіцою, В. С. Журавським, В. В. Кравченком, О. В. Совгирею, В. Я. Тацієм, О. Ф . Фрицьким, Ю. С. Шемшученком, Н. Г. Шукліною та ін.
На сьогодні наука конституційного права є єдиною наукою в системі загальнотеоретичних, історичних, галузевих, порівняльно-правових і прикладних юридичних наук. Вона відноситься до фундаментальних галузевих юридичних наук з огляду на фундаментальний характер відповідної галузі права.
Наука конституційного права є системою ідей, концепцій, теорій, вчень про конституційне право як галузь національного права.
Конституційне право, як і будь-яка інша юридична наука, має свій предмет і методологію. Предмет і метод науки конституційного права характеризується єдністю і взаємодією - у специфіці предмета виражається і специфіка методу науки конституційного права.
Предметом науки конституційного права є актуальні теоретичні та практичні проблеми галузі конституційного права України і зарубіжних країн. Поряд із системою конституційного права, його джерелами та функціями, конституційно-правовими відносинами і конституційною відповідальністю, предметом науки є й історія цієї галузі права, законодавства, науки і навчальної дисципліни; доктрина конституційного права; методологічний і науково-категоріальний апарат тощо.
Предмет науки конституційного права тісно пов'язаний з її методологією, тобто вченням про методи, які використовуються в науці конституційного права для пізнання конституційно-правових властивостей об'єкта цих досліджень.
Формування сучасної наукової методології конституційного права в Україні відбувається декількома шляхами. По-перше, шляхом трансформації уже апробованих методів науки радянського державного права; по-друге, шляхом запозичення позитивно зарекомендованої наукової методології, яка не визнавалася в науці радянського державного права, але практикувалася в зарубіжній науці конституційного права; по-третє, шляхом залучення до методологічного апарату науки конституційного права методів, що використовуються в інших науках - соціології, політології, психології, статистиці, кібернетиці, в теорії управління, синергетиці тощо.
Методологія має за основу систему різнопорядкових за своїм змістом і формою методів. Першоосновою методології є метод науки конституційного права як сукупність принципів, правил, прийомів і способів пізнання конституційно-правових явищ. Метод науки конституційного права є шляхом юридичного пізнання від об'єкта конституційного права до його предмета, від емпіричних знань про конституційні відносини та інститути конституційного права та інші конституційно-правові явища до теоретичних знань про ці об'єкти.
Наука конституційного права має свою систему, що визначається структурою її предмета та системою галузі. Структурні елементи представлені відносно відособленими ідеями, гіпотезами, концепціями і теоріями, які у своїй сукупності утворюють основні напрямки досліджень в науці конституційного права. Напрямки наукових досліджень іноді визначаються як "розділи" та "підрозділи".
Протягом останніх років з системи науки конституційного права почало рельєфно виокремлюватися муніципальне право України, що сприяло затвердженню постановою президії ВАК України нової редакції паспорта наукової спеціальності 12.00.02 - "конституційне право; муніципальне право". Нині пріоритетними напрямками конституційно-правових досліджень визнано такі питання: поняття, предмет і метод конституційного права; конституційно-правові норми, конституційно-правові інститути, система конституційного права України; конституційно-правові відносини - їх суб'єкти, об'єкти, види, підстави виникнення, зміни і припинення; джерела конституційного права як галузі права; колізії в конституційному праві; поняття та предмет науки конституційного права; функції, методи та джерела науки конституційного права; конституціоналізм і головні етапи його становлення; поняття та сутність конституції, її юридичні функції та властивості; конституційний розвиток сучасних держав; реалізація та тлумачення Конституції України; конституційний лад і його засади; людина як найвища соціальна цінність; конституційне закріплення народного суверенітету та форм його реалізації; конституційні засади державного суверенітету та його гарантії; конституційне закріплення форм правління; конституційний принцип поділу влади; конституційний принцип верховенства права; державні символи та конституційно-правове регулювання порядку їх використання; юридична відповідальність у конституційному праві; конституційно-правові засади взаємодії держави та громадянського суспільства; конституційно-правовий статус політичних партій і громадських організацій в Україні; конституційно-правові засади інформаційних відносин; конституційно-правові основи взаємовідносин держави та релігійних організацій; поняття та принципи громадянства; конституційно-правовий статус особи та його елементи; конституційні права та свободи людини та їх види; конституційні обов'язки людини і громадянина; поняття та принципи конституційно-правового статусу національних меншин, їх права та обов'язки; конституційний режим надзвичайного стану, умови його запровадження та припинення; форми безпосередньої демократії та їх конституційно-правове унормування; конституційні засади виборів і референдумів в Україні; поняття виборчої системи і виборчого права; конституційні принципи виборчого права; виборчий процес; конституційне закріплення системи органів державної влади; державно-правові конфлікти; парламент і парламентаризм; законодавчий процес та інші парламентські процедури: підстави та порядок дострокового припинення повноважень парламенту; парламентський контроль; конституційно-правовий статус парламентаріїв; інститут президентства та конституційний статус органів при президентові; виконавча влада та система її органів - конституційний статус уряду та інших органів виконавчої влади; конституційний контроль і його види; конституційне правосуддя; конституційно-правовий статус судів загальної юрисдикції, суддів цих судів, Вищої ради юстиції та прокуратури; конституційні основи адміністративно-територіального устрою; конституційні основи дієвості Автономної Республіки Крим, порівняльне конституційне право тощо.
До проблем, які досліджуються в контексті муніципального права, наукова спеціальність 12.00.02 відносить такі питання: поняття та принципи місцевого самоврядування; співвідношення та взаємодія державної влади та місцевого самоврядування: історія та сучасність; сучасні тенденції розвитку місцевого самоврядування в зарубіжних країнах; державна політика в сфері розвитку місцевого самоврядування; реформування системи місцевого самоврядування в Україні; особливості місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі; поняття та система органів місцевого самоврядування; конституційно-правові основи взаємодії органів місцевого самоврядування з органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями; система місцевого самоврядування; Інститути та форми локальної безпосередньої демократії; місцеві вибори і референдуми в Україні; органи місцевого самоврядування та їх правовий статус; правовий статус сільських, селищних, міських голів і депутатів місцевих рад; органи самоорганізації населення; особливості регулювання служби в органах місцевого самоврядування; гарантії місцевого самоврядування та ін.
Очевидно, що саме наведені вище напрямки конституційно-правових досліджень і досліджень у сфері муніципального права України є найбільш перспективними для здійснення подальших наукових досліджень. їх зміст буде визначати сутність та спрямування відповідної юридичної науки у найближчі 10-20 років.
Конституційне право як навчальна дисципліна з'являється пізніше, ніж відповідна галузь права та наука. Перші курси з конституційного (державного) права починають викладатися в університетах європейських країн на кінець XIX ст. В Україні конституційне (державне) право як навчальна дисципліна починає викладатися з 1863 р. у Київському університеті, аз 1865 р. і у Новоросійському університеті. Навчальні курси були обмеженими за часом та змістом викладення матеріалу. їх викладання передбачало переважно вивчення здобутків науки державного права Російської імперії та ознайомлення з конституційним правом країн Європи та США.
Ця навчальна дисципліна набуває якісно нового значення і в західноукраїнських землях у зв'язку з конституційною реформою 1861 р. В українських землях, що входили до складу Російської Імперії, роль конституційного права як навчальної дисципліни підвищується після конституційних перетворень 1905 р. Якісні зміни у викладанні відповідного курсу під час підготовки українських правознавців нівелювалися тим, що з огляду на відсутність національної державності не могло бути і мови про вивчення конституційного права України. Майбутні юристи вивчали державне право Австро-Угорщини та Росії.
Після революційних подій 1917 р. конституційне право як навчальна дисципліна переживає складний етап, що охарактеризувався спробою створити самостійну навчальну дисципліну, яка б вивчала конституційне право України (1918-1921), та формуванням системи освіти у галузі радянського державного права.
За часів національно-визвольних змагань 1918-1921 років послідовні спроби відродити юридичну освіту в Україні, зокрема і в галузі конституційного права, здійснювалися П. Скоропадським. Протягом літа 1918р. з'явилося 54 українських гімназії, 6 жовтня 1918р. було урочисто відкрито у Києві перший Державний Український університет, а 22 жовтня - другий Український університет у Кам'янець-Подільському. Але нетривалість існування Гетьманату не дозволила реалізувати плани щодо розвитку навчальної дисципліни конституційного права України.
Конституційне право як навчальна дисципліна вивчалося й у Київському юридичному інституті. Навчальна програма інституту за 1918 р. передбачала вивчення конституційного права на суспільно-юридичному факультеті. Зокрема, державне право вивчалося на П курсі судового відділу (4 год), а на ІІ курсі адміністративного відділу вивчалося державне право зарубіжних держав (2 год) і місцеве державне право (4 год).
У перші роки встановлення радянської влади в Україні (1917-1921) радянська правова доктрина спочатку керувалася ідеями миттєвої побудови комунізму, за якого не потрібні будуть ні держава ні право, але подальший перебіг подій підтвердив хибність такої позиції. Починаючи з 1918-1919 років почалася підготовка спеціалістів у галузі радянського права.
Впродовж всього існування колишнього СРСР навчальна дисципліна "Радянське державне право" була пріоритетною в системі навчальних дисциплін, які вивчалися у радянських ВНЗ. Саме на навчальну дисципліну "Радянське державне право" покладалася ідеологічна функція у підготовці професійних радянських правознавців.
Поряд із цією навчальною дисципліною викладалися й інші дисципліни та спецкурси: "Державне будівництво", "Державне будівництво та місцеве самоврядування", "Державне право зарубіжних соціалістичних країн та країн, що розвиваються" та ін.
Після проголошення незалежності України починається новий етап становлення і розвитку конституційного права України як навчальної дисципліни. Ця дисципліна стала обов'язковою для вивчення у державних і недержавних вищих юридичних закладах освіти III—IV рівнів акредитації.
З 1996 p. створено належну навчально-методичну базу викладання навчального курсу з конституційного права України. В 1999 р. було видано перший підручник із конституційного права України за редакцією В. Ф. Погорілка, який витримав вже декілька видань та підручник з конституційного права України за редакцією В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка і Ю. М. То дики. На сьогодні в Україні існує декілька ґрунтовних підручників з конституційного права України. Зокрема, йдеться про відповідні підручники за авторством і редакцією М. В. Баймуратова, Ю. Г. Барабаша. О. В. Баталова. В. С. Журавського, І. Я. Заяць. В. П. Колісника, В. В. Кравченка, Б. Ф. Погрілка. О. В. Совгирі, В. Л. Федоренка. О. Ф. Фрицького, В. І. Чушенко, В. М. Шаповала, П. П. Шляхтуна, Н. Г. Шукліної та ін.
У 2006-2008 роках з'явилося фундаментальне навчальне видання "Конституційне право України. Академічний курс в 2-х томах" (том перший - за редакцією В. Ф. Погорілка; том другий - за редакцією Ю. С. Шемшученка), в якому на високому теоретико-методологічному рівні викладені всі основні питання теорії та практики сучасного конституційного права України. Побачили світ численні навчальні посібники зі спецкурсів, які викладаються в системі конституційно-правової освіти, - прав і свобод людини, виборчого права України, референдумного права і процесу, парламентського права, муніципального права України. Очікувано, що в зв'язку зі зміною назви наукової спеціальності 12.00.02 - "конституційне право; муніципальне право" - має з'явитися й концептуально новий підручник з конституційного та муніципального права України.
За вісімнадцять років незалежності в Україні сформувалася комплексна система державних і недержавних вищих юридичних закладів освіти. На сьогодні конституційне право як навчальна дисципліна викладається у таких провідних вищих закладах освіти III—IV рівнів акредитації, як Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Одеська національна юридична академія, юридичні факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Львівського національного університету ім. Івана Франка, Ужгородського національного університету, Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, Київський університет права НАН України, Національний університет внутрішніх справ України,
Національна академія Служби безпеки України та інших закладах освіти. Зазначені центри освіти у галузі конституційного права сприяють розвитку національної юридичної освіти у сфері конституційного права і передовсім, розвитку навчальної дисципліни конституційного права України.
Навчальна дисципліна конституційного права України - це система знань у галузі конституційного права, одержаних наукою конституційного права та практикою конституційного будівництва і реалізації конституційного права.
Система навчальної дисципліни з конституційного права представлена, в першу чергу, такими самостійними навчальними дисциплінами, як "Конституційне право України" та "Конституційне право зарубіжних країн", а також спеціальними навчальними курсами, що деталізують основні Інститути конституційного права.
Пріоритетною навчальною дисципліною є Конституційне право України, яке викладається після фундаментальних теоретичних й історичних юридичних навчальних дисциплін, таких як "Теорія держави і права", "Юридична деонтологія", "Історія держави і права України", "Історія держави і права зарубіжних країн", "Історія політичних і правових вчень", "Філософія права" тощо. Одночасно конституційне право України викладається першим у системі галузевих юридичних навчальних дисциплін.
У межах навчальної дисципліни Конституційного права України традиційно існують розділи і теми, що розкривають основні закономірності та особливості розвитку і функціонування інститутів конституційного права і базуються на відповідних напрямках наукових досліджень. Як правило, на вивчення виносяться теми, присвячені теорії конституційного права, основам конституційного ладу України, конституційно-правовому статусу людини, формам та Інститутам безпосередньої демократії, конституційно-правовим основам організації і здійснення державної влади в Україні, територіальному устрою та місцевому самоврядуванню, конституційній юстиції та правовому захисту Конституції України тощо. Тобто теми, які відповідають основним інститутам конституційного права як галузі права та основним напрямкам наукових досліджень у галузі конституційного права.
Разом із тим, на сьогодні об'єктивно назріла необхідність упорядкування системи навчальної дисципліни "Конституційне право України", приведення її у відповідність до багатоаспектної системи конституційного права України і реальних завдань нинішньої конституційної правотворчої та правозастосовної діяльності. Конституційне право України має викладатись не лише системно, а й систематизовано. Так, ще на початку минулого століття Ф. Ф. Кокошкін виділяв у державно-правовій науці та освіті "загальне державне право" й "особливе державне право". Високий рівень структурованості та систематизації навчального матеріалу в підручниках з конституційного права спостерігається й у постсоціалістичних державах Європи, до прикладу, в Чехії.
Отже, перспективною видається система навчальної дисципліни "Конституційного права України", яка передбачає свій поділ на Загальну частину та Особливу частину. Перша з них присвячуватиметься вивченню теорії конституційного права, конституціоналізму та Конституції України, а також функціональним інститутам конституційного права (інституту функцій конституційного права, інституту джерел конституційного права, інституту конституційно-правової відповідальності тощо). У свою чергу. Загальна частина конституційного права України на перспективу повинна мати в своєму складі виокремлений елемент - розділ (підрозділ), присвячений міжнародному чи європейському конституційному праву та питанням його взаємодії з національним конституційним правом.
Особлива частина, яка вивчає предметні інститути конституційного права (інститут основ конституційного ладу, інститут конституційних засад безпосередньої демократії, інститут конституційно-правового статусу людини, інститут парламенту та парламентаризму тощо), має містити дві частини: матеріальну та процесуальну. Остання, незважаючи на стан утвердження відповідних підгалузей конституційного права, має вивчати конституційні основи виборчого та референдного процесу, парламентського та законодавчого процесу, процесу конституційної юстиції, муніципального процесу.
З огляду на те, що сучасний конституційний процес є доволі суперечливим і конфліктним у силу колізійності конституційного законодавства, в структурі навчальної дисципліни "Конституційне право України" доцільно передбачити підрозділ парний типовому конституційному праву - "Конституційне колізійне право. У ньому було б доцільно вивчати юридичну природу конституційних конфліктів та шляхи їх упередження і подолання.
Як уже зазначалося, навчальна дисципліна "Конституційне право України" є головною, але не єдиною в системі навчальних дисциплін у галузі конституційного права України. У вищих юридичних закладах освіти також викладаються такі самостійні навчальні дисципліни, як: "Конституційне право зарубіжних країн" (присвячена узагальненій характеристиці конституційно-правової теорії і практики зарубіжних держав): "Муніципальне право України" (спрямована на вивчення нагальних питань теорії та практики місцевого самоврядування); "Порівняльне конституційне право", - предметом якої є конституційна компаративістика; "Конституційне процесуальне право України", присвячена вивченню конституційних процесів тощо.
Окремі, найбільш важливі та практично значущі теми, відповідно до специфіки вищого закладу освіти та професійної спрямованості в підготовці спеціалістів, викладаються у формі спеціальних навчальних курсів, що доповнюють систему навчальних дисциплін у галузі конституційного права України ("Конституційні права, свободи і обов'язки людини і громадянина", "Виборче право України", "Парламентське право України", "Референдне право України" та ін.).