Поняття системи конституційного права сформувалося історично під впливом здобутків загальної теорії права в процесі дослідження проблем права та його системи. Але кожній Історичній формації було властиве своє розуміння системи права.
Зокрема, ще давньогрецькі філософи і римські юристи висловлювалися за поділ права на галузі відповідно до властивостей самого права (Аристотель) або суспільних інтересів (Д. Ульпіан). У Давньому Римі право поділялося на приватне і публічне, залежно від того, якою мірою і чиї інтереси воно репрезентувало. Як відомо, Д. Ульпіан висловлював думку щодо поділу права на приватне право (jus privatum) та публічне право (jus publicum) з огляду на інтереси суб'єктів, покладені в основу цих правовідносин. У середньовічній Європі поділ права на приватне і публічне, обґрунтований Ульпіаном, майже не використовувався, натомість актуальності набув поділ права на світське та церковне (канонічне). За радянської доби система державного (конституційного) права стала визначатися як сукупність норм державного права, об'єднаних у державно-правові інститути в певній послідовності.
Після проголошення незалежності України почала формуватися якісно нова система національного права. Відмова від лінійної, одномірної публічної системи права сприяла пошуку нових підходів до пізнання цієї системи. Українські вчені визнали багатомірність системи національного права, виділяючи такі його підсистеми (рівні), як природне та позитивне, матеріальне і процесуальне, національне і міжнародне право, загальна частина та особлива частина, типове та колізійне конституційне право тощо.
Система конституційного права України (з грецьк. ovartflua - поєднання, утворення) - це історично сформована та обумовлена об'єктивними чинниками суспільного розвитку система природного та позитивного, загальної та особливої частини, матеріального і процесуального, типового та колізійного, національного та міжнародного (європейського) конституційного права, які в свою чергу складаються з інститутів і норм конституційного права регулюють політичні, економічні, соціальні культурні (духовні), екологічні й Інші найважливіші суспільні відносини, що є предметом конституційного права України і виступають системо-утворюючою складовою національної правової системи.
Система конституційного права України як правова категорія має здебільшого об'єктивний характер, але визнання об'єктивності системи конституційного права не означає її фатального характеру, оскільки на формування і розвиток цієї системи впливають і суб'єктивні чинники.
Категорія "система конституційного права" тісно пов'язана з категорією "структура конституційного права". Структура конституційного права - це внутрішня побудова, конституційного права, спосіб (закон) зв'язку утворюючих його елементів - норм, інститутів та інших елементів і рівнів (зрізів) конституційного права..
При цьому внутрішня побудова системи конституційного права України має визначену послідовність формування своїх рівнів (зрізів). Така послідовність визначається історичною традицією послідовної структуризації права загалом: від його поділу на приватне та публічне - до сучасних складних різновимірних систем права.
Так, до прикладу, система конституційного права України і нині містить у своєму складі окремі елементи публічного і приватного права. Розглядаючи систему конституційного права в зрізі поділу на приватне і публічне право, слід констатувати, що більшість норм конституційного права можуть бути віднесеними до публічного права, але в структурі конституційного права містяться і норми приватного характеру. У першу чергу, це норми, що регламентують конституційні основи приватної власності, визначають і гарантують право особи на згаданий вид власності та свободу підприємницької діяльності.
Синхронним щодо зародження в світі конституційного права став і його поділ на природне та позитивне право. У сучасному ж конституційному праві України дуже складно виділити інститути природного права, які б не отримали свого позитивного закріплення. Отже, говорячи про природне і позитивне право як складові системи національного конституційного права, ми традиційно виділяємо позитивно закріплені інститути природного права, пов'язані з народним суверенітетом, правами і свободами людини, місцевим самоврядуванням тощо і відносимо до інститутів позитивного конституційного права ті з них, що безпосередньо пов'язані з організацією та діяльністю держави та обов'язками громадян.
У системі сучасного конституційного права України також можна виділити як складові елементи загальну й особливу частини конституційного права. Таку галузеву структуру має більшість галузей права, вона знайшла своє місце і в галузевих кодифікованих актах. На відміну від Кримінального кодексу України, Конституція України не містить чітко структурованої загальної та особливої частини, але їх Існування як на рівні системи права, так і на рівні системи Конституції є логічним, оскільки в системі конституційного права містяться норми, що визначають загальні принципи і понятійно-правові категорії властиві конституційному праву (загальна частина).
Очевидно, що загальна частина конституційного права втілюється у всьому національному конституційному законодавстві - Конституції України, законах та під законних нормативно-правових актах і представлена інститутами предмета і методу конституційного права, принципів конституційного права, системи конституційного права (у вузькому розумінні), джерел конституційного права, функцій конституційного права, конституційно-правових відносин, конституційно-правової відповідальності тощо.
Інститути загальної частини конституційного права знаходять свій остаточний цілеспрямований вираз у самому дусі конституційного права як галузі національного законодавства, юридичній науці та юридичній навчальній дисципліні. Тобто загальна частина конституційного права України представлена передусім функціональними інститутами конституційного права, що забезпечують упорядкованість і дієвість предметних Інститутів особливої частини конституційного права, виражають дух національного конституціоналізму
Система конституційного права України представлена й матеріальним і процесуальним зрізами. Матеріальне конституційне право об'єднує конституційно-правові норми та інститути, що визначають зміст конституційного права, предмет конституційно-правового регулювання. Що ж до конституційного процесуального права, то це поняття є багатозначним і його вживають принаймні в трьох значеннях: а) конституційний процес як устрій і система усіх конституційно-процесуальних відносин, тобто як термін тотожній конституційно-процесуальному праву в його об'єктивному значенні загалом; б) конституційний процес як сукупність процедурних стадій розробки, прийняття та зміни конституції; в) конституційний процес у значенні конституційно-судового процесу, тобто як сукупність послідовних стадій конституційного провадження під час здійснення конституційного судочинства.
Очевидним є те, що будь-який процес є процедурою, але не всяка процедура є процесом. Новоутворювана підгалузь, а в перспективі й галузь процесуального права, подібно до адміністративного, кримінального, цивільного та господарського процесів, передбачає не лише можливість, а й перспективу оскарження правотворчої та правозастосовної діяльності чи бездіяльності учасників конституційного процесу в судовому порядку, на основі визначального процесуального принципу - змагальності та рівності сторін. У першу чергу, в порядку здійснення конституційного та адміністративного судочинства.
Така структурна ланка конституційного права, як типове та колізійне право є новою для юридичної науки, хоча утвердженою впродовж масштабної політико-правової кризи в Україні в 2006-2009 роках. Власне, типове конституційне право - це вся система взаємоузгоджених між собою норм та інститутів конституційного права. Натомість новонароджене колізійне конституційне право (від лат. collisio - зіткнення) в Україні нині представлене системою матеріальних і процесуальних норм цієї галузі права, спрямованих на вирішення колізій у конституційній правотворчій і правозастосовчій діяльності. При цьому в процесі подолання конституційних колізій утворюється новий вид норм цієї галузі права - конституційні колізійні норми
Система конституційного права також, у перспективі може бути поділена на національне і наднаціональне (міжнародне) конституційне право, за умови формування останнього. Незважаючи на невдалі спроби кодифікувати конституційне право ЄС у проекті Конституції Європейського Союзу в 2005 р. та так званих "Ліссабонських угодах" в 2008 p., перспективи створення наднаціонального конституційного права, а саме - Конституційного права ЄС, є не лише реальними, а й частково реалізованими.
Наведений перелік рівнів (елементів) системи конституційного права не є вичерпним. Можна виділяти й інші рівні (зрізи) цієї системи - конституційне право та "неправо" тощо.
Багатоаспектна система конституційного права України взаємодіє з багатьма Іншими системними явищами і процесами: системою конституційних правовідносин, системою Конституції України, системою конституційного законодавства, системою конституційно-правової науки І освіти тощо12. Хоча між згаданими системами є й суттєві відмінності.
Система конституційного права не співпадає Із системою Конституції України, а тим більше не може ототожнюватися з нею. Система конституційного права значно ширша, ніж система Конституції, оскільки: 1) система конституційного права об'єднує в єдине ціле сукупність усіх норм конституційного права, що виражені не лише в Конституції, а й у системі чинного конституційного законодавства; 2) в системі конституційного права застосовано більш високий рівень об'єднання норм за предметним принципом в Інститути конституційного права, які не виділяються в системі Конституції; 3) системі елементів конституційного права властиві більш глибинні генетичні та функціональні зв'язки, ніж системі елементів Конституції; 4) система конституційного права є більш гнучкою та динамічною, ніж система Конституції. Вона рефлекторно реагує на суспільно-економічні зміни незалежно від волі законодавця, тоді як зміна системи Конституції передбачає складну і тривалу за часом юридичну процедуру, що доводять спроби здійснення конституційної реформи в Україні; 5) нормативним приписам, що об'єднані в систему конституційного права, притаманний високий рівень абстрагованості, тоді як нормативний матеріал Конституції здебільшого має характер конкретних правових приписів.
Утім Конституція України має значний вплив на формування системи національного конституційного права. Саме в такому кодифікованому акті, як Конституція України система конституційного права отримує своє логічне завершення. В окремих випадках елементи системи Конституції обумовили формування та розвиток відповідних норм системи конституційного права. Зокрема, нормативні положення Конституції України про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (п. 17 ст. 85, ст 101) сприяли формуванню в системі конституційного права України інституту омбудсмана. Після конституційної реформи 2004-2006 років в Україні утверджуються інститути парламентської коаліції, парламентської опозиції тощо.
Найбільш повно сутність і зміст системи національного конституційного права розкривається передусім в інститутах і нормах конституційного права України. Адже саме інститути і норми цієї галузі права є основою її системи.
Термін "метод конституційного права" є умовним, оскільки він: 1) опосередковує систему методів нормативно-правового регулювання суспільних відносин нормами конституційного права, тобто під цим терміном слід розуміти сукупність методів конституційного права: 2) стосується правового регулювання суспільних відносин і не існує абстраговано від цих відносин, тобто мова йде про метод конституційно-правового регулювання.
Отже, метод конституційного права, або метод конституційно-правового регулювання - це система способів, прийомів цілеспрямованого юридичного впливу норм конституційного права на суспільні відносини, що є предметом конституційно-правового регулювання.
Метод конституційно-правового регулювання є похідним від методу правового регулювання як способу впливу юридичних норм на суспільні відносини. Йому властиві ті самі загальні ознаки (кваліфікації), що й методу правового регулювання загалом. Він стосується тільки юридичних норм; забезпечує єдність правового регулювання; гарантується у необхідних випадках засобами державного примусу; є одним з основних критеріїв поділу норм права на галузі.
Водночас методу конституційного права властиві й спеціальні ознаки, що дозволяють розмежовувати цю галузь національного права з іншими, виявляють її особливості, специфічні якості, а саме: регулює найважливіші політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні) та інші, тісно пов'язані з ними суспільні відносини; обумовлений функціями конституційного права; має, здебільшого, імперативний (категоричний) характер; сприяє реалізації інтегративної функції конституційного права стосовно інших галузей національного права; представлений сукупністю різноманітних способів (методів) спеціального впливу на конституційно-правові відносини тощо.
Для конституційного права традиційно характерним методом правового регулювання є метод субординації або імперативний метод, що передбачає регулювання суспільних відносин зверху донизу на власно-імперативних началах. Зокрема, імперативний м^тод застосовується в конституційному праві при визначенні основних принципів організації та діяльності органів виконавчої влади.
Утім імперативний метод або метод субординації в сучасному конституційному праві втрачає свої виняткові позиції. Це позначилося на тому, що багато суб'єктів конституційного права не перебувають між собою в імперативно-субординаційних зв'язках. Так, відповідно до Конституції України, місцеве самоврядування на сьогодні відділене від держави, а органи та посадові особи місцевого самоврядування не перебувають між собою у прямих субординаційних зв'язках. Натомість, характерною ознакою сучасного конституційного права стала юридична рівність багатьох суб'єктів конституційного права, зокрема народу України і національних меншин та інших соціальних спільнот; державної влади та місцевого самоврядування; вищих органів державної влади між собою. Навіть відносини між особою та державою на сьогодні втратили імперативний характер. Ці тенденції розвитку сучасного конституційного права сприяли активному практикуванню диспозитивного методу правових відносин, що є предметом конституційного права.
Утім методи конституційного права продовжують зберігати імперативний характер, що обумовлюється визнанням домінування в конституційно-правових відносинах двох основних суб'єктів, наділених абсолютним суверенітетом - народу України і Української держави. Усі інші суб'єкти конституційного права прямо чи опосередковано перебувають у стані субординації з цими суб'єктами і залежать від народного суверенітету і державного суверенітету. Тож для сучасного конституційного права властиве органічне поєднання двох основних методів правового регулювання - субординаційного і координаційного, із домінуванням імперативного методу.
Загальними методами здійснення юридичного впливу права на суспільні відносини, що активно застосовуються і в конституційному праві, є метод позитивного зобов'язання, метод дозволу та метод заборони.
Метод конституційного зобов'язання виявляється в спонукальному щодо суб'єктів конституційного права характері конституційних приписів. Наприклад, ст. 66 Конституції України визначає: "Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки".
Метод конституційного дозволу знаходить своє нормативне вираження в положеннях чинного конституційного законодавства України про міру можливої правової поведінки суб'єктів конституційного права. Так, ч. 1 ст. 41 Конституції України закріплює: "Кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї Інтелектуальної, творчої діяльності".
Значно рідше в конституційному праві застосовується метод заборони. Як правило, цей метод передбачає юридичне обмеження правосуб'єктності учасників конституційно-правових відносин, що має на меті упередження конституційного делікту. Наприклад, ст. 74 Конституції України забороняє проведення всеукраїнського референдуму з питань податків, бюджету та амністії.
Окрім загальних методів правового регулювання в конституційному праві застосовуються спеціальні методи конституційно-правового регулювання, що властиві виключно або переважно саме цій галузі національного права. До таких методів конституційного права можна віднести, насамперед, метод конституційного установлення, зміст якого полягає в нормативному установленні, визначенні основ суспільного і державного ладу, безпосередньої демократії, правового статусу людини, організації та функціонування органів державної влади, загальних засад місцевого самоврядування тощо. Цей метод, зокрема, об'єктивізується в конституційних нормах-принципах і нормах-дифеніціях. Прикладом застосування в Україні установлюючого методу є ст. 1 Конституції України: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".
Метод конституційного нормування, на думку О. Ф. Фрицького, є характерним для закріплення правового статусу особи (за винятком політичних прав) у межах та обсязі конституційного закріплення без конкретизації цього Інституту. Не виключається можливість виявлення й інших методів конституційно-правового регулювання.
Загальні та спеціальні методи регулювання найважливіших суспільних відносин, що є предметом конституційного права, перебувають у стійких структурно-функціональних зв'язках і утворюють систему методів конституційно-правового регулювання, більш відому в юридичній науці як категорія "метод конституційного права".