Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні традиції. Ще за часів Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях "Руської правди".
У Новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 р., яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку демократичних для тієї доби державних інститутів,
У подальшому в Україні розроблялися такі конституційні проекти, як "Начерки конституції республіки" одного з членів Кирило-Мефодіївського товариства Георгія Андрузького (1827) та більш докладний проект Конституції України під назвою "Вольный союз" ("Вільна спілка"). Його розробив у 1884 р. український вчений і політичний діяч Михайло Драгоманов (1841-1895),
Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р, в першому числі часопису Української народної партії "Самостійна Україна" під назвою "Основний закон "Самостійної України" спілки народу українського". Цей проект передбачав повну самостійність України, територія якої мала складатися з дев'яти земель.
Реальний конституційний процес в Україні розпочався з поваленням самодержавства та організацією в березні 1917 р. Української Центральної Ради. Становлення української державності започаткував І Універсал Центральної Ради, який розглядався як "статут автономії України".
Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття З липня 1917 р. П Універсалу Української Центральної Ради, що його можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. У II Універсалі проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України.
Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. ПІ Універсалу, який проголошував установлення вже не автономних, а федеративних відносин з Росією. Але така позиція Центральної Ради не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні пропозиції України й розпочала проти Української Центральної Ради воєнні дії. За цих умов 9 січня 19-18 р. було прийнято ІV Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося: "... однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу".
Віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, правової системи, Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Про це безпосередньо свідчить текст Конституції УНР 1918 р., яка, на жаль, так і не набрала чинності, позаяк саме в день її прийняття до Києва увійшли німці та почалася доба українського Гетьманату Павла Скоропадського.
Серед державно-правових актів Гетьманату, насамперед, слід згадати гетьманську "Грамоту до всього українського народу" від 29 квітня 1918 р., яка скасувала всі акти, прийняті Центральною
Радою, у тому числі й Конституцію, проголосила право приватної власності фундаментом культури й цивілізації, цілковиту свободу приватного підприємництва та ініціативи. Того самого дня, 29 квітня 1918 р., було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", у якому вирішувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян", у спеціальному розділі "Про законне наголошувався особливий правовий статус цього закону. Йшлося також "про Раду Міністрів і про міністрів", "про Фінансову раду", "про Генеральний Суд".
Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади дісталася Директорія у складі п'яти членів на чолі з В. Винниченком. Фактично провідну роль у Директорії відігравав С. Петлюра, який згодом і став її головою. Серед правових актів Директорії, які мали конституційне значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці, Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. Особливо слід зазначити, що за доби Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою "Основний державний закон Української Народної Республіки".
Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвитку конституційного процесу в Україні. Радянська Конституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 р., здебільшого лише повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 р., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919р.
Створення в 1922 р. Союзу радянських соціалістичних республік і прийняття в 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести до Конституції УРСР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані в основному з розподілом компетенції між союзною та республіканською владою.
У грудні 1936 р., тобто в розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, проголошену "найдемократичнішою у світі". Конституція Української РСР, прийнята 1937 р. на основі "сталінської" Конституції, повністю дублювала її основні положення.
Засудження "культу особистості" Сталіна, певне розширення повноважень союзних республік наприкінці 50-х років, декларування того, що Радянський Союз із держави "диктатури пролетаріату" перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки в бік поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відверто опозиційних рухів - усе це вимагало принаймні косметичних конституційних змін. За таких умов почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми й положення Конституції СРСР 1977р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне та громадське життя України.
Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався новий етап у розвитку конституційного процесу в Україні, Його вихідним пунктом стало проголошення Декларації про державний суверенітет України 16липня 1990р. Важливе конституційне значення мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р., та деякі інші правові акти, що їх слід охарактеризувати детальніше.
Почнемо з Декларації. Насамперед зазначимо, що загалом суверенітет означає верховенство і незалежність влади. Розрізняють три види суверенітету: державний, національний і народний.
Державний суверенітет — це верховенство, єдність та недоторканість державної влади всередині країни та її незалежність і рівноправність у зовнішньополітичній сфері.
Національний суверенітет - це верховенство, єдність та недоторканість влади нації, її реальна можливість вільно вирішувати всі питання свого життя аж до створення самостійної держави.
Народний суверенітет - це верховенство, єдність та недоторканість влади народу, тобто усіх громадян, які його складають, його спроможність здійснювати владу самостійно й незалежно від інших соціальних сил.
У різних країнах юридичне закріплення та реальне існування цих трьох видів суверенітету різне. Нині в Україні всі три види суверенітету знайшли юридичне закріплення в розглядуваній Декларації.
Поняття "державний суверенітет", висвітлене в преамбулі Декларації, розкривається в десяти її розділах.
Розділ І. Самовизначення української нації. Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.
Розділ II. Народовладдя. Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.
Розділ III. Державна влада. Україна є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя.
Розділ IV. Громадянство Української РСР. Українська РСР має своє громадянство... Усі громадяни мають гарантовані права та свободи, передбачені Конституцією України і міжнародним правом. Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки.
Розділ V. Територіальне верховенство. Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території. Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.
Розділ VI. Економічна самостійність. Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування та розпорядження багатством України.
Розділ VII. Екологічна безпека. Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів.
Розділ VIII. Культурний розвиток. Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного та духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.
Розділ ЇХ. Зовнішня і внутрішня безпека. Українська РСР має право на власні Збройні Сили. Українська РСР має власні внутрішні війська та органи державної безпеки...
Розділ X. Міжнародні відносини. Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, бере участь у діяльності міжнародних організацій... Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування... Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.
Декларацію було покладено в основу нової Конституції, низки прийнятих законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення міжнародних договорів.
Необхідно вказати, що Декларація, прийнята ще за часів СРСР, була спрямована на забезпечення суверенітету України у складі СРСР, тому окремі її положення застаріли, хоча в цілому вона не втратила свого значення й дотепер.
Юридичне закріплення повної самостійності України поза СРСР було здійснено Актом проголошення незалежності України, прийнятим Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Сутність цього документа полягає в закріпленні трьох головних положень.
З огляду на проголошення незалежності України і створення самостійної Української держави необхідно було визначити долю державної території; державно-правових закладів; законодавчих нормативно-правових актів; міжнародних майнових прав і обов'язків України; громадянство. З цією метою 12 вересня 19-91 р. Верховна Рада прийняла Закон України "Про правонасшуп-ництво України". Він складається з дев'яти статей і містить такі основні положення.
З моменту проголошення незалежності України вищим органом державної влади в Україні є її Верховна Рада.
До прийняття нової Конституції України діяла Конституція УРСР. Закони УРСР та інші акти діють на території України, якщо вони не суперечать законам України, прийнятим після проголошення незалежності України.
Органи держави, сформовані на основі Конституції УРСР, діють до створення органів держави на основі нової Конституції України.
Державним кордоном України є її колишній кордон у складі СРСР станом на 16 липня 1990 р.
Україна підтверджує свої обов'язки за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України, і є правонастуяницею прав та обов'язків за договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.
Україна дала згоду на обслуговування зовнішнього боргу СРСР станом на 16 липня 1990 р., у частині, визначеній державною угодою.
Україна не несе відповідальності за кредитними договорами СРСР, укладеними після 1 липня 1991 р. без згоди України.
Усі громадяни СРСР, які постійно проживали на момент проголошення незалежності України на її території, є громадянами України.
Виходячи з Декларації про державний суверенітет, Акта проголошення незалежності України, Верховна Рада 1 листопада 1991 р. прийняла Декларацію прав національностей України. Вона складається з невеличкої преамбули (вступу) і семи статей.
Стаття 1 — встановлює рівноправність усіх народів і націй України.
Стаття 2 - гарантує національностям збереження їх традиційного поселення.
Стаття 3 - надає всім народам і національним групам право вільного користування рідною мовою в усіх сферах життя.
Стаття 4 - встановлює, що будь-яка національність має право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати національні свята та відправляти традиційні обряди своїх народів.
Стаття 5 - закріплює, що пам'ятки історії та культури народів і національних груп на території України охороняються законом.
Стаття 6 — гарантує всім національностям право створювати свої культурні об'єднання.
Стаття 7 - встановлює, що національні культурні об'єднання, представники національних меншин мають право на вільні стосунки зі своєю історичною батьківщиною.
Отже, з вищевикладених нормативно-правових актів випливають головні положення, що потім стали конституційними і сутність яких вбачається в тому, що "... громадяни Республіки всіх національностей складають народ України". Вказується також, що "... народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці". Це означає, що виключно народ формує державну владу. Тільки народ має невід'ємне право визначати і змінювати форми та зміст свого державного життя, себто створити чи ліквідувати інститут президентства, ввести парламентаризм тощо.
Поряд з прийняттям цих нормативно-правових актів в Україні велася робота з підготовки Конституції незалежної України.
Основними віхами конституційного процесу в Україні після здобуття нею незалежності були: підготовка кількох нових проектів Конституції України; створення конституційних комісій та їхніх робочих груп, що протягом 1991-1996 рр. підготували й розглянули кілька проектів Конституцій України; укладення в червні 1995 р. Верховною Радою України і Президентом України Конституційного договору, який діяв до прийняття нової Конституції України, тощо. Необхідно також врахувати, що згідно із Законом України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року із 1 січня 2006 року до Конституції України були внесені зміни, які, головним чином стосувались конституційно-правового статусу Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.
Отже, джерелами сучасного конституційного права України, під якими розуміють чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми, слід визнати:
ґ) акти Конституційного Суду України;
ї) деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України; й) окремі акти представницьких органів місцевого самоврядування, скажімо, їхні регламенти.
Як уже підкреслювалось раніше, особливе місце в системі джерел конституційного права України займає її Конституція.
Загалом, термін "конституція" походить від латинського constitutio, що означає "установлення", "устрій". Конституція - це нормативно-правовий акт, або сукупність таких актів, за допомогою яких народ, чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми народовладдя, систему органів державної влади та місцевого самоврядування, визначають порядок їх формування та діяльності, основні права, свободи та обов'язки громадян та інших соціальних інститутів громадянського суспільства. Інакше кажучи, конституція встановлює і закріплює устрій держави, саме за це її називають основним законом.
Конституція України була прийнята Верховною Радою України на її п'ятій сесії 28 червня 1996 р. Цей день тоді ж був проголошений державним святом українського народу, оскільки Конституція є Основним Законом держави, який визначає і закріплює підвалини всього суспільного життя, статус людини й громадянина, основи організації та принципи діяльності державного апарату України.
Конституція України є основою правової системи нашої держави. Під останньою розуміють сукупність усіх правових явищ, що існують у суспільстві з приводу його створення, реалізації і охорони. Вона зміцнює державу, сприяє її політичному єднанню, соціально-економічному розвиткові суспільства в цілому.
Головними рисами сучасних конституцій є:
Юридичними властивостями сучасних конституцій є: 1) нормативність; 2) юридичне верховенство; 3) основоположність у правовій системі; 4) особливий порядок прийняття та зміни; 5) складний механізм реалізації.
Отже, Конституція України е одночасно основним законом і держави, і всього суспільства. Виходячи з цього і поняття "конституційний лад" передбачає об'єднання суспільного й державного начал у єдине ціле. Особливо це притаманно новим конституціям, що були прийняті після другої світової війни, а також після розпаду так званого соціалістичного табору. Прикладом у цьому плані можуть слугувати Конституція Чеської Республіки 1992 р., Конституція Республіки Хорватія 1990 р., Конституція Республіки Болгарія 1991 р. та основні закони багатьох інших держав.
Неважко побачити, що Конституція має як правові, так і політичні ознаки. Отже, Конституція є одночасно і політичним, і пра-_ вовим актом. Причому цей правовий акт має найвищу юридичну силу, тобто настановам і вимогам Конституції повинні відповідати всі без винятку правові акти, що видаються і діють у країні (ст. 8 Конституції України).
В теорії конституціоналізму розрізняють фактичну і юридичну конституції. Фактична конституція - це реально існуючий суспільний і державний лад, основами якого є політика, економіка, соціальне та духовне життя людини та її організацій. Юридична конституція - це нормативно-правовий акт, що є вершиною національного законодавства по офіційному впорядкуванню фактичних суспільних відносин у сфері політики, економіки та духовного життя людей і їх організацій. Фактична та юридична конституції можуть співпадати або суперечити одна одній. Якщо фактична і юридична конституції збігаються, то конституційна система є реальною.
В науці конституційного права за часом дії розрізняють також постійні і тимчасові конституції, за державним режимом - демократичні і авторитарні; за формою правління - монархічні і республіканські; за формою територіального устрою - федеративних і унітарних держав. За порядком внесення змін і доповнень конституції бувають гнучкі, жорсткі та змішані.
У відповідності до способу зовнішнього виразу і організації конституційних норм, принципів та інститутів розрізняють кодифіковані та некодифіковані конституції. Кодифіковані - це конституції, які функціонують у вигляді моноконституційного (єдиного) акту. Наприклад, конституції України, Німеччини, Іспанії, Франції. Некодифіковані складаються із багатьох актів, що у сукупності складають конституцію. Так конституція Швеції складається із трьох актів - Форми правління 1974 р., Акта про престолоуспадкування 1810 р. і Акта про свободу друку 1974 р.
Структура конституції — це спосіб організації конституційно-правової матерії, тобто спосіб логічного викладення конституційно-правових норм і інститутів за певною доцільною схемою. Безперечно, що структура у кожної сучасної конституції відмінна від іншої, але у більшості конституцій загальний порядок структури є однаковим. Структура майже усіх сучасних конституцій включає:
1. Преамбулу, головним змістом якої є декларування конституційних ідеалів та загально-соціальних принципів, цілей і завдань суспільного розвитку. Іноді преамбула стосується історичного шляху розвитку суспільства і держави, національних або інших соціальних закономірностей, загальних проблем народовладдя. Безперечно, що преамбула, головним чином, виконує політичну, ідеологічну та інформаційну функції. Разом з тим не слід забувати і про регулятивний вплив преамбули конституції.
Наприклад, в Основному Законі України проголошено, що Конституція приймається Верховною Радою від іменні українського народу, який складають громадяни України всіх національностей, що вона є результатом здійснення українською нацією, всім українським народом права на самовизначення. У преамбулі зафіксовано завдання забезпечення в Україні прав і свобод, гідних умов життя людини, зміцнення громадянської злагоди, розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.
Інколи конституції деяких країн містять перехідні положення, Наприклад Розділ XV "Перехідні положення" (пп. 1-14) Конституції України. Здебільшого вони необхідні для чіткого визначення строків вступу в дію окремих конституційних приписів або ж передбачення порядку заміни застарілих соціальних інститутів, положень новими, сучасними. За допомогою перехідних положень можуть врегульовуватись також інші здебільшого специфічні конституційно-правові відносини.
Розділ І Конституції України має назву "Загальні засади" і складається з 20 статей, У ньому закріплено основні принципи конституційного ладу нашої держави, які є базою для конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин.
Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у державі повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, а також не підпорядкування і непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах.
Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави та суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.
Говорячи про Україну як соціальну державу, слід брати до уваги Ш орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, що діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.
Правова держава - це держава, у якій панує право, де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.
Стаття 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою, тобто державою, у межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України. Україна як унітарна держава має єдині: а) державні органи; б) систему законодавства; в) територію; г) громадянство; ґ) символіку тощо.
В Україні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5 Конституції), тому носієм суверенітету і єдиним джерелом влади визнається лише народ.
Державні символи - це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які уособлюють її суверенітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного чи ідеологічного змісту. Конституція України визначила такі символи нашої держави: Державний Прапор, Державний Герб, який встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького, і Державний Гімн. Наведено їх загальні описи.
Столицею України, тобто адміністративно-політичним центром і місцем знаходження загальнодержавних законодавчих, виконавчих і судових органів, є місто Київ,
Відповідно до ст. 6 Конституції, "державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову". Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що призводить, як засвідчує історичний досвід, до свавілля у керівництві державою та суспільством.
Говорячи про конституційне визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7), треба усвідомлювати, що мається на увазі право місцевих територіальних громад (жителів села, селища, міста), а також обраних ними відповідних рад самостійно і незалежно від органів держави, але в порядку і межах, передбачених чинним законодавством, вирішувати питання місцевого значення.
У статтях 8, 9 і 19 Конституції України закріплено такі основні принципи побудови та функціонування національної правової системи:
Норми, визначені статтями 10-12 Конституції України, покликані врегулювати основи національного розвитку та міжнаціональних відносин, вони випливають з положень відповідних міжнародно-правових актів і деталізуються в актах національного законодавства, наприклад у Законі України "Про мови в Україні" від 28 жовтня 1989 р.
Основні засади економічних відносин в Україні закріплено у статтях 13, 14, 16 Конституції. Саме ними визначено об'єкти, які є "власністю Українського народу", від імені якого права власника щодо цих об'єктів "здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування". До таких об'єктів належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси.
Стаття 15 Конституції України гарантує побудову суспільного життя "на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності".
У розділі І Конституції України закріплено засади національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Під національною безпекою мається на увазі стан захищеності життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства від існуючих і можливих внутрішніх і зовнішніх загроз у всіх сферах суспільних відносин. З метою забезпечення належного рівня захищеності цих інтересів у ст, 17 Конституції визначено вихідні положення захисту суверенітету і територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України.
Стаття 18 Конституції закріплює спрямування зовнішньополітичної діяльності України на забезпечення її національних інтересів і безпеки через "підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з іншими країнами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права". Ці норми й принципи закладено в деяких міжнародно-правових актах, зокрема, в Статуті ООН та Декларації про принципи міжнародного права.