Суб'єктами цивільного правовідношення є його учасники. Згідно зі ст. 2 ЦК ними можуть бути люди (фізичні особи), організації (юридичні особи), держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (соціально-публічні утворення). Фізичні та юридичні особи іменуються також "особами". Соціально-публічні утворення можуть бути суб'єктами цивільного права, учасниками цивільних відносин, але "особами" відповідно до концепції ЦК вони не є.
У кожному правовідношенні беруть участь не менше 2 суб'єктів. В іншому разі відсутні цивільні відносини як відносини між особами, а отже, не може бути і правовідношення.
Учасники правовідношення можуть мати права, і тоді вони називаються "уповноваженими" (іноді - "управоможеними") суб'єктами (у зобов'язаннях їх іменують також "кредиторами"). Наприклад, власник майна є уповноваженою особою, оскільки вже, власне, право власності як юридична категорія може бути визначене як сукупність цивільних прав певної особи з володіння, користування, розпорядження, управління тощо цим майном.
Учасники правовідношення, на яких покладено обов'язки, називаються "зобов'язаними суб'єктами" (у зобов'язаннях вони мають назву "боржники" або "дебітори"). Наприклад той, що заподіяв шкоду, завжди є зобов'язаною особою, оскільки зміст зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, становлять право потерпілого на її відшкодування і обов'язок порушника відшкодувати заподіяну шкоду.
У більшості випадків учасники цивільних правовідносин одночасно мають і права, і обов'язки, тобто виступають одночасно і як зобов'язані, і як уповноважені суб'єкти. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати продану річ, але має право на отримання її вартості. Покупець, у свою чергу, має право вимагати передачі йому купленої речі, але зобов'язаний сплатити її ціну.
Як уповноваженою, так і зобов'язаною стороною може бути один або декілька суб'єктів.
У ЦК розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права. На відміну від фізичних та юридичних осіб, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо у ЦК не іменуються "особами", хоча і визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язане з тим, що вони є суб'єктами не приватного (цивільного), а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них не є головним призначенням, а лише зумовлена певною ситуацією.
Отже, суб'єктами приватного (цивільного) права - учасниками цивільних правовідносин можуть бути: 1) фізичні особи - громадяни України, іноземці і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи - вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо; 3) суб'єкти публічного права - держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші соціально-публічні утворення.
Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб'єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин.
Цивільну правосуб'єктність звичайно визначають як соціально-правову можливість (здатність) суб'єкта бути учасником цивільних правовідносин.
Правосуб'єктність є природним правом фізичної особи. Тому з точки зору приватного (цивільного) права вона є правовою можливістю. Але з іншого боку вона не може бути реалізована поза суспільством (соціумом) і тому визнається соціальною можливістю.
Отже, природними передумовами правосуб'єктності є сукупність правил та норм природного права. її соціальними передумовами є існування суспільства. Юридичними передумовами правосуб'єктності є норми цивільного законодавства. Формально-юридичними передумовами - норми, закріплені в актах цивільного законодавства.
Елементами правосуб'єктності є правоздатність та дієздатність.
Цивільна правоздатність - це здатність суб'єкта мати цивільні права і обов'язки.
У ЦК загальне визначення правоздатності відсутнє, однак містяться окремі визначення правоздатності фізичних (ст. 25) і юридичних (ст. 91) осіб які фактично тотожні.
Цивільна дієздатність - це здатність суб'єкта своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов'язки.
Поняття дієздатності фізичної особи охоплює її можливості здійснювати широке коло дій з юридичними наслідками.
До складу дієздатності фізичної особи належать:
Що стосується юридичної особи, то оскільки її правосуб'єктність охоплює і правоздатність, і дієздатність, стосовно неї можна вести мову про різні види правосуб'єктності (диференціацію правосуб'єктності). Правосуб'єктність у таких випадках доцільно позначати скорочено - "здатність", маючи на увазі здатність юридичної особи бути суб'єктом певних цивільних відносин.
Відповідно, можна розрізняти такі види правосуб'єктності юридичної особи: 1) правочиноздатність; 2) деліктоздатність; 3) трансдієздатність; 4) бізнесдієздатність.
Порівнюючи види дієздатності фізичних осіб і правосуб'єктності юридичних осіб, у відмінностях між ними проявляється різниця між загальним цивільно-правовим статусом фізичної і юридичної особи, що знайшло відображення у правилі ст. 91 ЦК, відповідно до якої юридична особа може мати такі ж права і обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості людини. Здатність спадкувати і бути учасником сімейних відносин якраз і є проявом таких природних властивостей людини.
Стосовно суб'єктів публічного права також недоцільно розрізняти 'їхню правоздатність чи дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а отже, йдеться про цивільну правосуб'єктність зазначених суб'єктів.
Конкретний склад учасників цивільного правового відношення не є постійним і може змінюватися внаслідок правонаступництва.