Законодавство про працю не дає визначення часу відпочинку. Наукою трудового права традиційно під часом відпочинку розуміється час, протягом якого працівник є вільним від виконання трудових обов'язків і вправі використовувати його на власний розсуд.
Законодавством встановлені наступні види часу відпочинку:
- – перерви протягом робочого дня (зміни);
- – щоденний відпочинок (міжзмінна перерва);
- – вихідні дні (щотижневий відпочинок);
- – святкові і неробочі дні;
- – відпустки.
Відповідно до ст. 66 КЗпП перерва для відпочинку і харчування надається тривалістю не більше 2 годин. Така перерва повинна надаватись, як правило, через 4 години після початку роботи. Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи. На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникам повинна бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі встановлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації. Перерви для відпочинку і харчування не включаються в робочий час і не оплачуються.
Щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні) – його тривалість повинна бути не менш як 42 години (ст. 70 КЗпП). При 5- денному робочому тижні працівникам надається 2 вихідних дні на тиждень, як правило, підряд – в суботу і неділю. При режимі 6-денного робочого тижня працівникам надається 1 вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя
Відповідно до ст. 71 КЗпП робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається з дозволу профспілкового комітету в наступних виняткових випадках:
- 1) для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;
- 2) для відвернення нещасних випадків, загибелі або псування державного чи громадського майна;
- 3) для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у подальшому нормальна робота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;
- 4) для виконання невідкладних навантажувально-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.
У таких ситуаціях залучення до роботи у вихідний день провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.
До робіт у вихідні дні забороняється залучати працівників, яким не виповнилось 18 років (ст. 192 КЗпП), вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 3 років (ст. 176 КЗпП).
Правило про неприпустимість залучення до роботи в дні щотижневого відпочинку не застосовується до працівників безперервно діючих підприємств, а також тих підприємств, установ, які повинні обов'язково працювати саме в загальновстановлений день відпочинку (наприклад, музеї, театри і т. ін.) На таких підприємствах щотижневий відпочинок надається або відповідно до графіків змінності, або в один загальний день тижня, що не співпадає із загальновстановленим (неділя) днем відпочинку.
Святкові і неробочі дні.
Законодавством України про працю передбачені наступні святкові дні, робота в які не проводиться:
1 січня – Новий рік, 7 січня – Різдво Христове; і 8 березня – Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня – День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня – День Перемоги; 28 червня – День Конституції України; 24 серпня – День незалежності України.
Робота також не провадиться і в дні релігійних свят; такі дні згідно із ст. 73 КЗпП називаються "неробочими", чим підкреслюється їх недержавний характер. Проте держава, шануючи релігійні традиції переважної більшості населення, закріпила це положення у законі. 7 січня – Різдво Христове; один день (неділя) – Пасха (Великдень); один день (неділя) – Трійця. За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, особам, які сповідують відповідні релігії, надається до 3 днів відпочинку протягом року для святкування їхніх великих свят з відпрацюванням за ці дні.
У вказані вище дні допускаються роботи, припинення яких неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи, організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування населення, а також невідкладні ремонтні й навантажувально-розвантажувальні роботи (ст. 73 КЗпП).
Згідно із ст. 67 КЗпП, у випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого. На бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку
Трудове законодавство регулює встановлення правил надання працівникам часу для відпочинку, в період якого вони можуть не виконувати свої трудові обов'язки. Ці права розповсюджуються для працівників усіх форм власності.
Законодавством встановлені такі часи відпочинку:
- 1) Перерви для відпочинку і харчування;
- 2) Вихідні дні – не менше 42 годин.
- 3) Загальні вихідні дні – субота і неділя.
На підприємствах, де робота не може бути перервана у зв'язку з обслуговуванням населення, вихідні дні встановлюються місцевими Радами депутатів (люди й інший день неділі).
На підприємствах і організаціях зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов, вихідні дні надаються в різні дні тижня почергово кожний групі працівників згідно з графіком змінності, який повинен бути складений і затверджений роботодавцем.
За загальним правилом робота у вихідні дні забороняється. Допускається така робота лише у виняткових випадках, передбачених законодавством (Ст.71 КЗпП України) і тільки по письмовому показу роботодавця або уповноваженого ним органу.
Відпустки можуть бути:
- 1) щорічними;
- 2) додатковими;
- 3) без збереження заробітної плати.
Громадяни мають право на відпустки. Це право забезпечується наданням щорічних відпусток.
Відпустка – це щорічно надаваний час відпочинку працівникам із збереженням за ними робочого місця і середнього заробітку.
Це перш за все певна кількість робочих днів, вільних від роботи, які щорічно надаються працівникові.
Тривалість щорічної відпустки повинна бути не менше 18 робочих днів. Особам молодшим 18 років – 1 календарний місяць.
Щорічні додаткові відпустки:
- 1. працівникам зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці;
- 2. працівникам які зайняті в окремих галузях народного господарства і мають тривалий стаж роботи на одному підприємстві;
- 3. працівникам з ненормованим робочим днем.
Порядок надання відпусток.
Відпустка за перший рік роботи надається працівникам після 11 місяців роботи. Можливе надання відпустки і до настання 11 місяців у випадках передбачених законодавством.
В наступні роки відпустка надається у будь-які часи.
Можливий поділ відпустки на частини на прохання працівника. Основна частина відпустки повинна бути не менше 6 днів для дорослих і 12 днів для неповнолітніх.
Допускаються і перенесення відпусток:
- – тимчасова непрацездатність працівника;
- – виконання працівником державних або громадських обов'язків:
- – інших випадках передбачених законодавством.
Забороняється ненадання відпустки протягом 2-х років, неповнолітнім, працівникам які мають додаткову відпустку у зв'язку з шкідливими умовами праці.
Відпустка без збереження заробітної плати надасться працівникові за сімейними обставинами та іншими поважними причинами, за його заявою.
Ця відпустка короткочасна, без збереження заробітної плати.
За погодженням сторін, в разі можливостей виробництва, така відпустка може бути відпрацьована працівником у наступний період, за погодженням сторін.