Лекція 2. Суб’єкти інвестиційної діяльності

1 Держава як суб'єкт інвестування

Активним учасником інвестиційної діяльності є держава. Держава може виступати в умовах ринкової економіки як в ролі інвестора, так і в ролі одного чи декількох учасників інвестиційної діяльності.

Держава бере участь в інвестиційному процесі як прямо через державний сектор економіки, так і побічно, через свої інституції: органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд держмайна та Державний антимонопольний комітет Міністерство фінансів України та інші.

Прямий вплив на інвестиційний процес здійснюється в таких формах:

• держава як інвестор бере на себе функцію фінансування тих галузей виробництва, продукція яких має суспільний характер і за законодавством може бути ви роблена тільки на державних підприємствах;
• в ході розвитку ринкових відносин в Україні функції держави як інвестора зводяться до фінансування тих галузей виробництва, де держава залишається і замовником, і споживачем цієї продукції (військова промисловість, магістралі, трубопроводи та ін.).

Таким чином, держава здійснює інвестування тих галузей і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер, а при активізації інвестиційної діяльності вона може інвестувати кошти також у розвиток виробництв, доцільність яких обґрунтовується необхідністю прискореного розвитку економіки.

До форм побічного впливу держави на інвестиційну діяльність можна віднести наступні: державне кредитування, державні позики, роздержавлення та приватизацію, податкове регулювання, амортизаційну політику, ліцензування й квотування, антимонопольні заходи, стандартизацію та інше.

Методи непрямого впливу держава реалізує через свої інституції як учасник інвестиційного процесу. Держава здійснює захист національного ринку шляхом митної та податкової політики, тим самим заохочує розвиток національного виробництва, експорт товарів, прагне залучити іноземні інвестиції.

При активізації інвестиційної діяльності держава може інвестувати кошти в розвиток виробництв, доцільність яких обґрунтовується необхідністю прискореного розвитку економіки. Таке інвестування може здійснюватись державою і на паритетних засадах з іншими інвесторами, включаючи іноземних. Організаційні форми такої діяльності можуть бути різноманітні: консорціуми, холдинги, корпоратизовані підприємства та акціонерні товариства тощо.

З метою удосконалення методів державної інвестиційної політики при здійсненні фінансування державних інвестицій необхідно використовувати механізм державних замовлень і розміщення їх на конкурсній основі; оптимізувати структуру державних інвестицій і наданих державних гарантій; перейти до концентрації державних інвестицій для вузького ко­ла пріоритетних програм. Сьогодні бюджетне фінансування в Україні має ряд недоліків, пов'язаних з обмеженістю бюджетних ресурсів, помилками у розподілі централізованих інвестицій, а також відсутністю контролю за їхнім використанням.

Опосередкований вплив держави на інвестування здійснюється передусім засобами бюджетної та грошово-кредитної політики.

Бюджетні важелі - це державна система заходів, спрямована на перерозподіл доходів підприємств і громадян країни, з метою оптимального формування дохідної частини бюджету і збереження у підприємств ринкових стимулів до роботи та одержання прибутків. Прогресивна податкова система є вагомим засобом формування сукупного попиту, а через нього – залучення інвестицій у виробничі галузі і соціальну сферу.

Грошово-кредитна державна політика впливає на інвестиційні умо­ви, регулюючи грошовий обіг і роботу банківської системи, яка, по суті, репродукує збільшення коштів в економічній системі.

Головними інструментами грошово-кредитного регулювання є:

1. Норми страхових резервів, які зобов'язані мати комерційні бан­ки для покриття ризиків і тим самим сприяючи активному використанню коштів для кредитування та інвестування.
2. Облікова ставка НБУ, за якою він продає кредитні ресурси комерційним банкам, збільшуючи чи зменшуючи обсяги кредитних джерел для фінансування інвестицій.
3. Операції на відкритому ринку з державними цінними паперами.

Залежно від цілей, на які орієнтована кредитно-інвестиційна політика, а також від порядку використання інструментів регулювання, прийнято розрізняти рестрикційну та експансивну кредитно-інвестиційні політики:

1.  Рестрикційна кредитно-інвестиційна політика ("політика дорогих грошей") проводиться з метою отримання інвестиційної активності шляхом обмеження пропозиції грошей і націлена на отримання інфляції. Вона передбачає підвищення відсотків за кредити і робить кредитні ресурси менш доступними, скорочує інвестиційні витрати. У результаті цієї політики зменшується сукупний попит і стримується збільшення загаль­ного рівня цін в економіці. Таким чином, мета «політики дорогих грошей» – отримання інфляційного тиску. Разом з тим рестрикційна політика несе в собі небезпеку збільшення безробіття, що пов'язано зі зменшенням інвестиційних витрат і ступеня ділової активності.
2.  Експансивна кредитно-інвестиційна політика ("політика дешевих грошей") проводиться з метою розширення інвестиційної активності шляхом збільшення пропозиції грошей і націлена на стимулювання зростання виробництва і зайнятості. Її втілення пов'язане зі зниженням відсотків за кредити, розширенням доступу до позичок. Результатом відповідних дій стає збільшення інвестиційних витрат, збільшення сукупного попиту, і в результаті – збільшення обсягів виробництва, розширення кількості робочих місць. Але одночасно експансивна політика несе загрозу збільшення інфляції.