Лекція 8. Інвестиційний проект

1 Суть та види інвестиційних проектів

Усю різноманітність процесів, що відбуваються в економічній сис­темі тієї чи іншої країни, можна представити як сукупність соціальних, те­хнічних, організаційних, економічних та інших проектів.

Проект, пов'язаний з реалізацією повного циклу інвестицій (від «кладення капіталу до здачі його в експлуатацію та одержання прибутку), називають інвестиційним.

Тобто, під інвестиційним проектом слід розуміти сукупність доку­ментів, що визначають необхідність і доцільність здійснення реального інвестування, яке містить економічні, правові, організаційні, технічні й ін­ші аспекти інвестиційного планування.

Інвестиційні проекти поділяють на:

• стратегічні – передбачають зміну профілю діяльності та/або форми власності підприємства;
• тактичні – покликані забезпечити збільшення обсягів та покра­щення якості продукції, що випускається, шляхом зміни частин технології виробництва, модернізації основних засобів, перекваліфікації кадрів то­що.

Інвестиційний проект може існувати у формі:

• нульового проекту, який передбачає утворення нового виробни­цтва;
• реконструкції – впровадження передових технологій без зміни профілю підприємства;
• розширення або реабілітація (перепрофілювання) діючого під­приємства.

Інвестиційні проекти класифікують за такими ознаками:

• за розміром інвестицій: великі; середні; дрібні.
• за напрямами інвестування: прямі; портфельні; інноваційні; іно­земні; закордонні.
• за напрямами використання активів: споживчі; паперові; під­приємницькі.
• за мотивацією: вимушені; збільшення обсягів продаж; збільшен­ня доходів; одержання надприбутків
• за рівнем технологічної готовності: попередній; готовий до бу­дівництва; готовий до експлуатації.
• за формами відтворення: оновлення; реконструкції; технічного переозброєння; нового будівництва.
• за формою власності: державні; індивідуальні; колективні; спі­льні.
• за рівнем автономності: незалежні від реалізації інших проектів; залежні від реалізації інших проектів.

Основними учасниками проекту є:

• Ініціатор проекту – сторона, яка є автором ідеї проекту, його попереднього обґрунтування та пропозицій щодо здійснення проекту.
• Замовник проекту – головна сторона, яка зацікавлена у здійс­ненні проекту та досягненні його мети і буде користуватися його резуль­татами. Замовник висуває основні вимоги до проекту, його масштабу, здійснює фінансування за власні кошти інвесторів, укладає угоди щодо забезпечення його реалізації, керує процесом взаємодії між всіма учас­никами проекту.
• Інвестор (и) – сторона (и), що вкладає інвестиції в проект і заці­кавлена у максимізації вигод від своїх вкладень. Якщо інвестор і замов­ник не одна й та сама особа, то інвесторами частіше всього виступають банки, інвестиційні компанії та інші організації.
• Керуючий проектом – юридична або фізична особа, якій замов­ник та інвестор делегують повноваження щодо управління проектом: планування, контроль та координація дій учасників проекту.
• Контрактор проекту (генеральний контрактор) –сторона чи учасник проекту, що за угодою з замовником бере на себе відповідаль­ність за виконання певних робіт, пов'язаних з проектом. Контрактором може виступати керівник проекту чи інші активні учасники проекту.

До учасників проекту відносять також субконтракторів, постача­льників, органи влади, споживачів продукції проекту тощо.

2 Порядок розробки інвестиційного проекту

Розробка та реалізація інвестиційного проекту проходить тривалий шлях від ідеї до випуску продукції. В умовах ринку цей період прийнято розглядати як життєвий цикл інвестиційного проекту або інвести­ційний цикл.

Життєвий цикл інвестиційного проекту – це час від першої за­трати до останньої вигоди проекту.

Він відображає розвиток проекту, роботи, які проводяться на різних стадіях його підготовки, реалізації та експлуатації.

Життєвий цикл інвестиційного проекту охоплює три фази:

1. передінвестиційну (попередні дослідження до остаточного при­йняття інвестиційного рішення);
2. інвестиційну (проектування, укладання договорів, підряду, буді­вництво);
3. експлуатаційну (етап експлуатації знову створених об'єктів).

Кожна з цих фаз у свою чергу поділяється на стадії та етапи, яким

відповідають свої цілі та методи.

В інвестиційному циклі найвагомішою є передінвестиційна фа­за, яка включає в себе чотири стадії:

1. пошук інвестиційних концепцій;

1. попередня підготовка проекту;
   1. остаточне формулювання проекту та оцінка його техніко-економічної та фінансової прийнятності;
   2. етап фінального розгляду проекту та прийняття по ньому рішен­ня.

Інвестиційна фаза інвестиційного проекту може бути розділена за такими стадіями:

1.встановлення правової, фінансової та організаційної основ для здійснення проекту;

2.придбання та передача технологій, включаючи основні проектні роботи;

1. детальне проектне опрацювання та заключення контрактів, включаючи участь у тендерах, оцінку пропозицій та проведення перего­ворів;
2. придбання землі, будівельні роботи та установка обладнання;

5.передвиробничий маркетинг, включаючи забезпечення поставок та формування адміністрації фірми;

1. набір та освіта персоналу;
2. здача в експлуатацію та пуск підприємства.

Експлуатаційний етап е останнім у проектному циклі, де інвестор

одержує результати від вкладеного капіталу. Крім того, основою експлу­атаційної фази є реабілітаційні дослідження, які проводяться на рівні фі­рми або підприємства. Основною метою досліджень є аналіз технічного, комерційного, фінансового та економічного стану підприємства з метою збільшення ефективності його діяльності та прибутковості із збережен­ням його як самостійної економічної одиниці, а також для прийняття рі­шень про злиття з іншими компаніями або про його повне закриття.

Будь-який інвестиційний проект має п'ять стадій життєвого ци­клу:

Перша стадія: народження проекту. Стадія характеризується ве­ликими витратами власних коштів, можливо залучених та одержаних у борг. На цій стадії проект підлягає різноманітним ризикам. Прибуток від­сутній.

Друга стадія: початок експлуатації проекту. На цій стадії інвес­тор відчуває великі потреби у банківських позичках чи венчурному капі­талі. Звичайно, він не сплачує дивідендів. Якщо прибуток присутній, він реінвестується. Починають діяти ризики, пов'язані з конкуренцією ринку.

Третя стадія: швидке зростання. Підприємство (компанія) почи­нає диктувати власні ціни на продукцію, проте конкуренція зростає. Рі­вень продажу зростає і значно покриває витрати виробництва. Також ха­рактерним є високий рівень прибутку, але існує потреба у великих витра­тах на маркетинг. Існує також велика потреба в інвестиціях. Компанія може здійснювати додаткову емісію акцій, але сплачує невеликі дивіден­ди. Банк, якщо і надає позичку, то під високі відсотки.

Четверта стадія: стабільне функціонування підприємства. На цій стадії компанія відшкодовує власні борги. Високий рівень конкуренції не дозволяє диктувати ціни, але невисокі витрати дозволяють одержува­ти середні по галузі прибутки. Це вже добре відома компанія з доброю репутацією. Вона має великі можливості для одержання позичок та реа­лізації акцій, сплачує солідні дивіденди, потреби у великих інвестиціях немає. На цій стадії компанія повинна розробляти стратегію запобігання занепаду.

П'ята стадія: занепад або друге народження. На цій стадії проду­кція підприємства припиняє користуватись попитом. Дуже висока конку­ренція. Банки не зацікавлені у співробітництві, але якщо і дають кредит то під високі відсотки. Акції компанії перестають користуватись попитом. Через поступове зниження доходів треба зменшувати дивіденди. Якщо на попередній стадії не була вироблена стратегія відродження та не бу­ли здійснені солідні інвестиції, на компанію очікують занепад та банкрут­ство.

3 Методи оцінки інвестиційного проекту

Для оцінювання ефективності інвестиційних проектів використову­ється ряд методів, які умовно можна поділити на такі, у розрахунках який використовується дисконтування, та такі, у розрахунках який дисконту­вання не використовується.

До методів, в яких використовується дисконтування відно­сять:

1. метод розрахунку чистого приведеного доходу (NPV);
2. метод визначення індексу рентабельності інвестицій (PI);
3. метод визначення внутрішньої норми доходності інвестицій (IRR).

До методів, які не передбачають використання концепції дис­контування відносять:

1. метод визначення строку окупності інвестицій (PP);
2. метод визначення середньої норми прибутку на інвестиції (ARR).

Далі більш детально зупинимося на їх розгляді:

1. Метод розрахунку чистого приведеного доходу (NPV).

Розрахунок чистого приведеного доходу (NPV) визначається за такою формулою:

де – річні грошові надходження протягом n- років; ІС – почат­кові інвестиції; і – ставка дисконту.

В випадку, коли NPV > 0 проект варто приймати до реалізації; якщо NPV < 0, проект варто відхилити, бо він збитковий; NPV = 0 – проект не прибутковий і не збитковий.

1. Метод визначення індексу рентабельності інвестицій (РІ). Ін­декс рентабельності інвестицій визначається за такою формулою:

Якщо РІ = 1, то це означає, що доходність інвестицій точно відпові­дає нормативу рентабельності. Якщо РІ > 1, то проект прибутковий, і, на­впаки РІ<1 – проект збитковий.

1. Метод визначення внутрішньої норми доходності (IRR). По­казник внутрішньої норми доходності (IRR) характеризує максимально допустимий відносний рівень витрат, які мають місце при реалізації інве­стиційного проекту.

Внутрішню норму доходності визначають за формулою:

де IC – розмір інвестицій; Р_с — щорічний середній чистий прибу­ток.

2. Метод визначення середньої норми прибутку на інвестиції (ARR).

Суть цього методу зводиться до розрахунку показника, який ба­зується на використанні бухгалтерського показника — прибутку. Визна­чається він як відношення середньої величини прибутку, одержаної з бу­хгалтерської звітності, до середньої величини інвестицій.

Таким чином, формула розрахунку норми прибутку на інвести­ції (ARR) має такий вигляд:

де П – розмір прибутку; tах – ставка оподаткування, коефіцієнт; А_n – вартість активів на початок періоду; А_к – вартість активів на кінець періоду.

4 Управління ризиками в процесі реалізації інвестиційного проекту

Ризик визначається як відхилення сподіваних результатів від сере­дньої або сподіваної величини. Його також можна розглядати як шанс мати збитки або одержати доход від інвестування у певний проект.

Управління ризиками – це комплекс заходів, що включають іден­тифікацію, аналіз, зниження і моніторинг ризиків, з метою зниження від­хилення фактичних показників реалізації проекту від їх запланованих значень.

Уся різноманітність ризиків взаємопов'язана. В ієрархічній структу­рній системі ризиків першоосновою можна визнати інвестиційний ризик, бо якщо немає вкладень, то немає ризику їх втрати.

Ризики інвестиційних проектів можуть підрозділятися на 3 ве­ликі групи:

1. Фінансові ризики – це сукупність взаємопов'язаних ризиків не­виконання фінансових зобов'язань протилежною стороною (дефолт) та ризиків зміни кон'юнктури фінансових ринків.

Кредитні ризики пов'язані з виникненням збитків внаслідок не­сплати або простроченої оплати клієнтом своїх фінансових зобов'язань.

Ризик ліквідності зумовлений невпевненістю в майбутній швидкій реалізації того чи іншого активу за передбачену ціну.

Валютний ризик виникає у зв'язку з невизначеністю майбутнього руху курсів національної валюти відносно іноземних валют

Портфельний ризик – ризик невідповідності у майбутньому інве­стиційного проекту кредитному портфелю, портфелю цінних паперів чи портфелю реальних проектів.

2. Будівельні ризики – це ризики, що виникають у процесі реалі­зації проекту. Залежно від типу фінансування проекту ці ризики розподі­ляються між учасниками здійснення проекту чи приймаються на себе ті­єю чи іншою стороною.

Ризик перевищення кошторису. Проектно-кошторисна вартість може бути перевищена за провиною багатьох учасників інвестиційного процесу.

Ризик несвоєчасного завершення термінів засвоєння інвести­цій виникає через зміни у складі проектів, зриви постачання матеріаль­но-технічних ресурсів.

Ризик порушення умов договору виникає через зміни умов функ­ціонування інвестора та підрядної організації (фінансова неспроможність інвестора, зміни ставок оподаткування доходу, умов одержання банків­ських кредитів та погашення раніше одержаних позичок, амортизаційної політики, невиконання угод субпідрядними організаціями, проектантами та іншими учасниками інвестиційного процесу).

Ризик падіння попиту має місце при зміні потреб у продукції буді­вельної галузі у зв'язку з загальним спадом виробництва, кризою фінан­сів, бюджетним дефіцитом.

3. Експлуатаційні ризики виникають після введення об'єкта в дію та виходу на проектну потужність.

Ризик реалізації продукції, робіт, послуг викликаний можливістю звуження ринку збуту в процесі експлуатації та втрат частини споживачів через зростаючу конкуренцію та появу на ринку товарів більш високої якості.

Ризик зниження прибутковості пов'язаний з скороченням грошо­вих потоків та неможливістю розрахунків з кредиторами.

Ризик невиконання поставок матеріально-технічних ресурсів для виробництва зумовлює в майбутньому можливу ненадійність по­стачальників.

Ризик менеджменту виникає у зв'язку з можливістю необхідності у майбутньому зміни керівництва підприємства.

Форс-мажорний ризик пов'язаний з виникненням подій об'єктивно­го характеру, які можуть призвести до часткової чи повної втрати майна.

Залежно від виду проекту, його належності до того чи іншого типу портфеля можна запропонувати систему заходів протидії ризикам: за­ставні операції та гарантування; диверсифікація; страхування; лімітуван­ня; розподілення; еккаутинг та інші.

Заставні операції та гарантування використовуються у випадку залучення кредитних коштів для фінансування інвестиційного проекту.

Позички під заставу – це позички, забезпечені з боку по­зичальника заставними активами.

Гарантований кредит видається під письмове зобов'язання тре­тьої сторони сплатити борг у випадку відмови від його сплати позичаль­ником.

Найвагомішим заходом щодо захисту інвестицій є їх страхування. Інвестиції, особливо довгострокові, зазнають різного роду ризиків, при­чому з багатьма невідомими небезпеками, які чекають на інвестора. Са­ме тому, вкладення капіталу на тривалий строк завжди обґрунтовується оціночними розрахунками будь-яких ризиків і обов'язково страхується та перестраховується.

Страховий посередник виконує два види підприємницької дія­льності - агентську та брокерську.

Агентська страхова діяльність – це діяльність від імені та за до­рученням одного або декількох страхувальників (страхових компаній) з рекламування, консультування, пропонування страхових послуг та про­ведення роботи, пов'язаної з укладанням та виконанням договорів із страховою компанією. Ця діяльність здійснюється на підставі договорів про надання страхових агентських послуг (агентська угода).

Брокерська страхова діяльність – це професійна підприємниць­ка діяльність на користь страхувальника (цедента), метою якої є визна­чення потреб останнього у страхових послугах та підготовці договорів страхування. Страховий брокер здійснює свою діяльність на підставі до­говору про надання страхових брокерських послуг (брокерська угода). Страховий брокер може укладати угоди на користь одного страхувальни­ка в розмірі не більше ніж 35% від загальної суми платежів, за всіма уго­дами, що він здійснює впродовж року.

Розмір страхового відшкодування встановлюється як різниця між страховою сумою та реальними результатами інвестиційної діяльності. Мета страхування полягає у захисті страхувальника (інвестора) від мож­ливих збитків в інвестиційній діяльності або втрат інвестицій, саме тому угода страхування, як правило, укладається на строк, відповідний пері­оду окупності інвестованого капіталу.

Сукупність заходів з страхування ризиків, зміни ціни товару, що ре­алізується, курсів валют та процентів називається хеджуванням. Сут­ність хеджування заключається в регулярному продажу валюти на строк чи обмін процентів за валютами, в яких здійснюються інвестиції; продажі продукції проекту на товарній біржі з майбутньою поставкою за фіксова­ною ціною. При хеджуванні використовуються загальновідомі фінансові інструменти: опціони, ф'ючерси, валютні та процентні свопи, кепси та колларси.

Існує ще один засіб зниження ризиків – лімітування об'єктів ін­вестицій, розмірів кредитів, видатків, продаж тощо. Інвестор, як прави­ло, обмежує розміри вкладень при капіталізації інвестицій, перешкоджа­ючи цим створенню зайвих запасів матеріалів, конструкцій, обладнання. Фінансування, як правило, здійснюється поступово — траншами, тобто ризику підлягають окремі грошові потоки, а не весь обсяг інвестицій. Ба­нки, в свою чергу, з метою зниження міри ризику лімітують розміри позик, застосовують овердрафт, кредитні лінії, відновлювальні кредити, креди­тують клієнтів у режимі «стенд-бай» тощо.

Розподілення ризиків має місце при фінансуванні проектів з частко­вим регресом на позичальника при створенні інвестиційного консорціуму, коли суб'єкти інвестування розподіляють між собою ризик пропорційно вкладу до проекту.

Для отримання додаткової інформації про об'єкт інвестування за кордоном використовують послуги еккаутингових компаній. Ці фірми займаються збиранням, обробкою, аналізом та формуванням різних ви­дів бізнес-інформації: відомостей про ринки, платоспроможність підпри­ємства, кредитоспроможність клієнта, фінансовий стан партнерів по біз­несу, перспективи розвитку конкурентів тощо. Звичайно ці відомості на­даються у вигляді бізнес-довідок. Великі еккаутингові фірми розробляють типові довідки бізнес-інформації та за бажанням замовника дають більш детальну інформацію, отриману шляхом поглибленого аналізу. Еккаутинг часто сполучається з аудитом та являє собою важливий захід зни­ження міри інвестиційного ризику.