| Сайт: | Навчально-інформаційний портал ВП НУБіП України "Ніжинський агротехнічний інститут" |
| Курс: | Історія української державності |
| Книга: | ТЕМА 3. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЛИТВИ ТА ПОЛЬЩІ (ХІV - СЕРЕДИНА ХVІ СТ.) ВИНИКНЕНЕННЯ КОЗАЦТВА |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | середа 27 листопад 2024 |
Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.
Довгий час литовські племена не могли об’єднатися і жили розпорошено, кожне під проводом племінних князів.
Оскільки країна їх була небагатою, то землі ці не приваблювали сусідів. В свою чергу, ліси й багнища не забезпечували племена усім необхідним і це спонукало литовців здійснювати грабіжницькі наскоки на сусідні народи.
З ХІІ століття становище литовських племен погіршало. В безпосередній близькості від литовців почав посилюватись Лівонський, а потім Тевтонський орден. У 1230 р. Конрад Мазовецький відправив загін Тевтонського ордену для проникнення в землі литовців. Ці лицарі заснували місто Марієнбург як форпост наступу на Литву та Жмудь. У 1237 р., після об’єднання Тевтонського і Лівонського ордену, натиск на Литву посилився. Лицарі несли під прапором поширення християнства політичне підкорення литовців.
Крім німців, насідали на литовські племена руські князі, зокрема, Роман, а також князі полоцькі. Загострились обопільні напади литовців на Пінщину.
Оточені з усіх сторін ворогами, литовські племена почали об’єднуватися. На початку ХІІІ століття літописи згадують імена перших князів – ними були Мендовг та Довспрунк. Після довгих міжусобиць Мендовг об’єднав під своєю владою великі території навколо Гродна, Слоніма, Новгородка, а також землі в гирлі річки Березини або Аукшайтію, Жемайтію і Жмудь. У 1251 р. Мендовг уклав союз із Прусією, охрестився й коронувався, як король Литви. Зі смертю Мендовга Литву знову роздирають міжусобиці. Нове об’єднання відбулося за князювання Гедиміна в 1316-1341 рр., який заснував столицю держави Вільнюс. Він приєднав до своєї держави Мінськ і Турово – Пинське князівство, Берестейщину й Волинь. Цій експансії не могли протистояти ані західна Біла Русь, ані Русь південна – Україна. Після смерті Гедиміна в 1341 р. Великим князем Литовським став його син Ольгерд, що був дуже талановитим політиком і організатором.
Головну увагу Ольгерд звернув на експансію в бік руських земель, просуваючись на південь і південний схід. У 1350-их рр. Литовське князівство підкорило більшу частину Чернігівщини і Новгород-Сіверщини, де князювати починають родичі Ольгердових братів Дмитра і Корибута. У 1360-их роках Ольгерд захопив Київщину і посадив у Києві свого сина Володимира, тоді ж перейшла під литовську зверхність Переяславщина.
Історія Києва у ХІІІ столітті мало висвітлена, але безперечною є його залежність від татар. Таким чином, призначення Ольгердом до Києва Володимира викликало незадоволення татар і їх похід проти Ольгерда. Над річкою Сині Води в 1363 р. Ольгерд розбив татарські сили і примусив їх відступити. Ця перемога відкрила литовцям шлях на Поділля.
Поділля раніше належало до Галицького князівства, але коли прийшли татари, ця земля опинилася під їхньою безпосередньою владою. Згодом, з ослабленням татар, які поділилися на кілька орд, Поділля стало жити власним життям. Після перемоги над татарами, Ольгерд призначив на Поділля своїх племінників, синів Коріята – Юрія, Олександра та Костянтина. В літописах збереглася дуже цінна згадка, що ці князі почали боронити Поділля і перестали сплачувати дань татарським баскакам. Ця згадка пояснювала успіхи литовської експансії в українських землях – не як окупанти приходили вони, ламаючи старі звичаї і поводячись, як завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з місцевим населенням. Коріятовичі обороняли народ від татар, будували фортеці – Бакоту, Смотрич, Кам’янець, який став столицею Поділля. Після смерті Ольгерда в 1377 р. між його синами почалася боротьба за великокнязівський престол. Головною причиною сутички було те, що Ольгерд, оминаючи старших синів, призначив своїм спадкоємцем Ягайла, сина від другої жінки. Але, не зважаючи на це, Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі.
Особливості політичної системи Великого князівства Литовського. Для Литви було характерним те, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя, характерною рисою держави був феодалізм західноєвропейського типу, землеволодіння було зв’язане з військовою службою. Крім того, відбулася ліквідація удільної системи на всій території Південної Русі, хоч різні землі мали свою самоуправу, але вона обмежувалась господарськими справами, не заважаючи централізації державного життя.
Феодальне право було законодавчо оформлене Литовськими статутами 1529, 1566, 1588 рр.
Умови швидкого просування Литовської держави на українські землі: знесиленість руських земель внаслідок татаро-монгольської навали й занепад Києва, як політичного центра Русі; відсутність єдності; налагодження політичних і культурних зв’язків між руськими землями й литовцями в процесі створення литовсько-руської держави; вплив на Литву руської (української, білоруської) культури, мови й традицій; поява литовських військ вселяла надію на визволення від татарської орди.
Особливо варто зазначити, що не слід уявляти собі захоплення литовцями українських земель, як нашестя ворожих орд. Для опису цього процесу краще підходять такі слова, як проникнення, включення, приєднання. Під час просування Ольгерда вглиб України населення часто вітало його війська, які складалися також і з українських підданих. Для українців литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. Також литовці за браком людей для управління своїми завоюваннями дозволяли місцевій знаті займати найвищі адміністративні посади. Нарешті, на відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. З просуванням литовців, що тримались за язичництво, їхня верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов’янських підданих.
Дуже тривалий і всеохоплюючий вплив на долю українців справила експансія Польщі. Початок їй поклав Казимир Великий.
Після смерті Данила Романовича в 1264р. і його молодшого брата Василька, Галицько-Волинське князівство під впливом наростання процесів феодальної роздробленості і невдалих воєн із сусідами, поступово розпадається. Деякі зусилля для об’єднання земель робили галицько-волинські князі з роду Романовичів, але після смерті останніх із них – Андрія й Лева, припиняється династія Романовичів, а князем в 1325 р. обрали мазовецького княжича Болеслава, що княжив під іменем Юрія-Болеслава ІІ і проводив досить жорстку політику стосовно Польщі, маючи династичні зв’язки з литовськими князями. В результаті внутрішніх інтриг, Юрій-Болеслав ІІ у 1340 р. був отруєний боярами, чим скористалися поляки, зробивши набіг на Львів і пограбувавши його. В Галичині вибухнуло повстання під проводом боярина Дмитра Детка. Вигнавши поляків, він стає фактичним господарем, а після смерті Детка галицькі бояри починають орієнтуватись на Литву, що призводить до довготривалого конфлікту з Польщею, який, врешті, завершився приєднанням до останньої у 1349 р. Галичини й частини Волині. У договорі з Людовіком Угорським Казимир погоджується на перехід до Людовіка польської корони та українських земель у випадку, якщо Казимир помре, не лишивши спадкоємця. У 1370 р. Казимир помирає, лишивши тільки чотири доньки. Угорці займають Галичину. Однак, те що було втрачено внаслідок династичних угод, поляки повернули шляхом тих самих династичних угод. У 1385 р. королевою Польщі стала дочка Людовіка Угорського Ядвіга, яка остаточно приєднала Галичину до володінь Польської корони.
На завойованих землях проводилась політика, спрямована на утвердження привілеїв польської шляхти, римо-католицької церкви і польської культури. Ще у 1341 р. Казимир звернувся до папи Бенедикта ХІІ, щоб той звільнив його від узятих перед православними зобов’язаннями зберігати їхні давні обряди й традиції. У 1375 р. у Львові було засновано католицьке архієпископство. Багато галицьких бояр перейняли віру польської шляхти і стали активно полонізуватися, бажаючи отримати рівний з поляками статус. Таким чином, Галицька земля була приєднана до Польського королівства спочатку на правах автономної області, а потім, у середині ХV ст., була перетворена на польську провінцію під назвою “воєводство Руське”.
Кревська унія та її вплив на Україну. Врегулювавши суперечки між Польщею й Литвою після захоплення Галичини, польські й литовські володарі зрозуміли, що вони мають спільні інтереси. Обидві держави перебували під загрозою агресивних планів Тевтонського ордену. Виснажена своєю експансією на сході, Литва була нездатна чинити опір німцям на півночі. Ситуація погіршувалася із зростанням могутності Московського князівства, що загрожувало зі сходу. Поляки, у свою чергу, хотіли, укріпивши свої позиції, далі просуватися на схід. У 1385р. в м.Креві було підписано Кревську унію, за якою великий князь литовський Ягайло після одруження з королевою Польщі Ядвігою отримував титул короля, зобов’язуючись навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України приєднати до Польської корони. Ця політика викликала опозицію з боку литовської й української знаті. Лідером цієї опозиції став кузен Ягайла князь Вітовт, який зберігав фактичну незалежність Литви, укріпивши централізовану князівську владу. Хоч у 1413 р. у Городні Ягайло домовився з Вітовтом дарувати литовським боярам-католикам такі ж широкі права, які мала польська шляхта, процес полонізації йшов дуже повільно. Лише після смерті Вітовта, у 1430 р., загострився конфлікт між православними і католиками, а відтак і між прихильниками й противниками унії з Польщею в особі князів Свидригайла й Сигізмунда. Перемогла пропольська партія Сигізмунда, що знищила згодом багато привілеїв українських магнатів і православної шляхти.
У ХV ст. на українські землі насунулась нова грізна небезпека. Золота орда, ослаблена внутрішніми суперечками, розпалася на окремі орди. Кримські татари утворили свою державу на чолі з династією ханів Гиреїв, яка згодом почала робити спустошливі напади на українські землі. Литовський уряд намагався організувати оборону. Було відбудовано київський замок, укріплено прикордонні міста. У захисті України від татар активну участь брали козаки.
Слово “козак” – тюркського походження, вперше зафіксоване у 1240 р. У половецькому словнику 1303 р. це слово означає “страж” або “вартовий”. Потрапивши на слов’янський ґрунт, воно пустило міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального стану людей, вільних від кріпацтва, які поруч із господарським заняттям, боронили землю від іноземних завойовників.
Перші згадки про українських козаків зустрічаються у ”Хроніці польській” М.Бєльського за 1489 р. та у грамоті Великого литовського князя 1492 р.
Серед головних причин виникнення козацтва були татарські походи і соціальне та національно-релігійне гноблення з боку магнатів і польської шляхти. Козацтво формувалося в основному з селян, які втікали від панів, а також із частини міського населення й представників колись сильної знаті, які не отримали шляхетських прав. У перший час свого існування, десь до середини ХVI ст., козаки не мали чіткої суспільної й військової організації. Козакували групами – ватагами на чолі з отаманом. З метою кращої оборони від ворогів, запорожці будували укріплення – січі, зроблені з рублених або січених колод. У середині XVI ст. окремі січі об’єдналися в одну Запорозьку Січ. Першою із Запорозьких Січей була Хортицька, що існувала у 1553-1557 рр. і була створена за активної участі Дмитра Вишневецького, старости черкаського і канівського, відомого під іменем Байди-Вишневецького. Пізніше була заснована на острові Томаківка Томаківська Січ (60-70 рр. XVI ст. – 1593 р.) і Базавлуцька Січ (1594 - 1638 рр.) у гирлі ріки Базавлук. На час існування Базавлуцької Січі припадають знамениті морські походи запорожців на узбережжя Чорного моря. У 1638 році була заснована Микитинська Січ, де на початку 1648 р. Б.Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорозького.
Байда-Дмитро Вишневецький (р.н. невід.–1563 р.), волинський князь, відомий землевласник та володар маєтків на Волині. У 1550-х рр. був черкаським і канівським старостою. У 1553 р. зібрав бл. 300 сміливих та відчайдушних молодих людей, в основному волинян, озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. Там на острові Мала Хортиця побудував замок, укріпив його з усіх сторін та тримав у ньому постійну козацьку залогу. З окремих козацьких ватаг було утворене постійне козацьке військо з міцною організацією та дисципліною, заснованою на демократичних підвалинах. На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, або гетьман, який під час війни мав необмежену владу. Таким першим гетьманом і став Дмитро Вишневецький, який показав себе умілим організатором козацтва, відважним військовим керівником. Деякий час він, разом із військом Івана Грозного, нападав на Іслам-Кермень, Очаків та Азов і здобув славу найбільшого ворога Турецької імперії та Криму.
У січні 1557 р. велике татарське військо на човнах добралося до Хортиці. Облога тривала 24 дні, але ворог не добився перемоги і змушений був відступити. Через деякий час, значно більшою силою, татари знову напали на Січ, зруйнували козацькі укріплення й Вишневецький змушений був відступити на острів Монастирський, де побудував нові укріплення і продовжував військові дії. Під час одного з походів він із військом пішов у Молдавію, де виборював молдавський трон, але був поранений, захоплений у турецький полон і відправлений у Царгород. За народними переказами, султан Сулейман Пишний наказав скинути козацького ватажка з фортечного муру на гак, де він провисів три дні, вигукуючи прокляття мусульманам, доки розлючені охоронці не застрелили його з лука. За іншою версією, турки вирвали у козацького лицаря серце, подробили його і з’їли, аби набути такої мужності й сили, якою володів Дмитро Вишневецький. Цю мужність та непідкупність українського патріота народ оспівав у відомій усім нам із дитинства пісні про Байду.
Устрій і військова організація Запорозької Січі. На Запорозькій Січі існувало своє законодавство, військова та судова влада. Тут була республіканська форма правління. Кожен козак мав право голосу як у загальній Раді, так і в радах паланок, куренів, поселень. Загальна Рада вирішувала всі найважливіші питання життя Січі, керувала її внутрішньою й зовнішньою політикою, займалася судочинством. На радах обирали запорозьку адміністрацію – гетьмана або кошового отамана, суддю, писаря (відав канцелярією), осавула (відповідав за організацію прикордонної служби, охорону зимівників та шляхів), обозного (очолював артилерію та фортифікаційну справу) та ін.
На Січі існувала струнка військова організація. Кожен козак офіційно називався “товариш Війська Запорозького”, у чому виявилися елементи демократичних відносин. Усе козацтво ділилося на полки по 500-1000, а згодом і більше чоловік на чолі з полковником. Полки складалися із сотень, керованих сотниками. Існував також поділ на курені. Усе козацтво очолював гетьман, а запорозьке козацтво – кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу. Разом з військовим писарем, суддею і обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорозької Січі. Кошову старшину обирали щороку на загальновійськовій раді, яка обиралася три-чотири рази на рік і вирішувала важливі справи: зустрічала послів, приймала рішення про походи, ділила землі й угіддя між куренями.
У першій половині XVII ст. запорозьке козацтво піднялося до рівня кращих європейських армій, а своєю активною наступальною стратегією і маневреною тактикою перевершувало феодальні армії Європи, що послідовно додержувалися стратегії позиційної оборонної війни.
Запорозьку піхоту вважали найкращою в Європі. Вона майстерно билася, шикуючись, як правило, у три шеренги. Перша – стріляла, друга подавала, а третя шеренга заряджала рушниці. Найпоширенішим у козаків видом бойового порядку став так званий табір. У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів скріплених між собою возів, розташувалося військо. Такий бойовий порядок давав змогу переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Кіннота у козаків була менш численна і менш боєздатна, але теж відзначалася військовою майстерністю. Крім того, козаки робили морські походи Чорним морем на легендарних вітрильно-веслових човнах – “чайках”. Козаки були озброєнні шаблями й списами, а також вогнепальною зброєю – мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями. Вони мали келепи (бойові молотки) і якірці, що застосовувалися проти ворожої кінноти.
Багатогранним було духовне життя запорожців. У Січі і в паланках на території Запорожжя існували загальноосвітні школи й школа співу. Серед запорожців були й такі, що здобули освіту в Києво-Могилянській академії. На Січах завжди будувалися церкви, переважно на честь Покрови пресвятої Богородиці, а саме козацтво було дуже побожним.
Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв’язанні багатьох болючих питань українського життя, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок колонізації української знаті.
Після занепаду Київської держави, а згодом і Галицько-Волинської Русі у ХІV ст. на території України стає панівним вплив нових держав – Литви і Польщі. Становище українців під владою нових володарів не було однаковим. У складі Великого князівства Литовського вони зберегли певні політичні і релігійні свободи, а відтак могли вільно розвивати свою культуру і мову. Але у Литви та українського народу з кінця ХІV ст. з’явився могутній суперник – Польща, яка захопила частину території України, зокрема, Галичину. Вже на початку ХV ст. польсько-латинська стихія взяла у Литві гору над українською православною. Руський (українсько- білоруський) компонент слабшав і обмежувався лише частковою опозицією. Коли ж більшість українських земель опинилися безпосередньо під Польщею, почав дуже швидко наростати конфлікт, оскільки Польща несла на українські землі зовсім інший соціальний уклад, ніж той, що був у литовській державі. І тому протистояння було фатально неминуче. Воно почалося наприкінці ХVІ ст. після об’єднання Литви з Польщею. У ньому найактивнішу роль відігравало українське козацтво – суспільна верства, що забезпечила своєму народу можливість зберегти деякі політичні і соціальні привілеї та не розчинитися у чужому національному середовищі.
Семен Полозович (Полоз Русак) – київський ключник, у 1508 р. здобув перемогу над татарськими загонами; у 1520-х рр. разом з чорнобильським намісником Криштофом Кмітичем контролював дніпровські переправи, неодноразово вербував козацькі загони для походів у пониззя Дніпра.
Костянтин Острозький (бл. 1460–1530) – український князь, брацлавський і луцький староста, київський воєвода, великий гетьман литовський; у перших десятиліттях ХVІ ст. успішно воював проти татар і Московського царства; у 1512 р. розгромив велике ханське військо під Вишневцем на Волині, у 1527 р. – на р. Ольшаниці (Білоцерківщина).
Предслав Лянскоронський (Ляндскоронський), р.н. невід. – 1531, канівський і хмільницький староста, згодом київський воєвода; у 1512 р. разом із К.Острозьким відбивав напади крим. татар; у 1516 р. здійснив похід на Очаків і Білгород; у 1528 р. знову на Очаків; прославлений у легендах як перший запорозький гетьман.
Остафій Дашкович (Дашкевич), р.н. невід.–1535, канівський і черкаський староста, організатор козаччини і військових походів у 1514–1535 рр.; у 1533 р. на польському сеймі виступив з проектом організації регулярної прикордонної служби.
Бернард Претвич – барський староста, у 1540–1550-х рр. організував прикордонну службу на Поділлі, неодноразово здійснював походи на Білгород, Очаків, у Крим; за переказами, 70 разів вступав у битви з татарами і стільки ж разів перемагав.
Дмитро Вишневецький (Байда) – волинський князь, найвідоміший козацький гетьман у 1550–1560-х рр.; організатор будівництва кам’яної фортеці на о-ві Хортиця та численних походів у татарські володіння і у Молдавію; страчений турками у 1563 р.