| Сайт: | Навчально-інформаційний портал ВП НУБіП України "Ніжинський агротехнічний інститут" |
| Курс: | Історія української державності |
| Книга: | ТЕМА 11. УКРАЇНА – НЕЗАЛЕЖНА ДЕРЖАВА. |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | субота 23 листопад 2024 |
“Перебудова” в СРСР та її наслідки. Критичне становище, в якому опинилася радянська держава у середині 1980-х рр., вимагало радикальних реформ. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці розпочався, коли у березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова.
Розпочинаючи реформи, керівництво партії вважало, що досить лише виправити окремі негативні риси радянської системи. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов’язаних завдань: радикальної економічної реформи та демократизації суспільного життя і розширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова “гуманного демократичного соціалізму”. Проте життя показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню. Перебудова, як “революція згори”, не досягла поставлених цілей.
Натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес “знизу”, який призвів до знищення тоталітарної системи. Складовою частиною цього процесу стало національно-державне відродження України. Однак, до 1987 р., коли гласність завойовувала міцні позиції у Москві та у Прибалтиці, Україна залишалася “заповідником застою”. До вересня 1989 р. на чолі республіки залишався В.Щербицький, котрий мав стійку репутацію консерватора.
Значним поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобильській атомній станції 26 квітня 1986 р., яка мала катастрофічні екологічні й економічні наслідки. Та не менш важливими були й політичні наслідки Чорнобиля. Катастрофа відкрила очі мільйонам людей на напівколоніальне становище України.
Наприкінці 1987 р. відбулися виступи інтелігенції, невдоволеної повільними темпами перебудови у республіці. Виник конфлікт між консерваторами з оточення В.Щербицького і групою письменників (О.Гончар, Д.Павличко, І.Драч та ін.), котрі виступили з різкою критикою мовної ситуації у республіці. Демократія перемогла і у жовтні 1989 р. було прийнято “Закон про мови в Українській РСР”, за яким українська мова отримала статус державної.
Пожвавилася діяльність неформальних організацій (уже в червні 1989 р. їх нараховувалося більше, як 47 тис.). Найпомітнішими серед них були Товариство української мови ім. Т.Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє Товариство “Меморіал”. Вони змогли оприлюднити інформацію з болючих проблем сучасності, виховати плеяду нових лідерів, відчутно опонувати Комуністичній партії. Своєю діяльністю ці об’єднання суттєво розширили базу демократичного руху, надали йому національного спрямування. Саме на цьому ґрунті й постав у 1989 р. феномен Народного Руху України (НРУ) – першої масової політичної організації, що фактично перебувала в опозиції до КПРС.
Чільне місце серед політичних організацій належало Українській Гельсінській Спілці (УГС), яка взяла на себе роль інтелектуального центру та лідера народної опозиції. Оприлюднена “Декларація принципів” у 1988 р. засвідчила, що УГС з правозахисної перетворилася на “типово політичну” організацію. Вона першою в Україні заявила про необхідність побудови самостійної незалежної держави.
Навесні 1989 р. відбулися вибори народних депутатів СРСР, вперше в радянській історії на альтернативній основі. Незважаючи на обмеженість закону про вибори, який був не досить демократичним, та опір властей, народними депутатами було обрано від України багатьох прихильників радикальних реформ.
У березні-травні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та до місцевих Рад. На цей раз Закон про вибори був значно демократичнішим. Депутати обиралися прямим таємним голосуванням з альтернативних кандидатур. І хоча обрання народних депутатів відбувалося в умовах однопартійної системи й монополії КПУ на засоби масової інформації, з 442 депутатів 111 користувалися підтримкою Демократичного блоку, який утворився напередодні виборів з ініціативи Руху та близьких до нього організацій. Демократи перемогли у 5-ти областях: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській. Проте більшість депутатів Верховної Ради залишилися прихильниками компартійного курсу.
Вибори до місцевих Рад засвідчили переконливу перемогу демократичного блоку в Галичині, менш переконливу – у Києві, Харкові. Вперше у трьох західних областях компартія змушена була перейти в опозицію. Але в більшості областей КПУ зберегла свої позиції. Хоча вибори 1990 р. не привели до повної перемоги демократії, вони мали величезне значення для України. Похитнулася монополія Компартії на владу. Уперше в історії Україна одержала демократично обраний парламент.
Влітку 1990 р. новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет. У цій ситуації М.Горбачов запропонував укласти новий союзний договір, що передбачав збереження єдиної держави. Народна рада на чолі з І.Юхновським, що організувалася у Верховній Раді УРСР, як опозиційна, вимагала рішуче декларувати намір України стати незалежною.
Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній проголошувалась самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, верховенство Конституції та законів республіки, виключне право народу України на володіння, користування й розпорядження національним багатством республіки, право на власні збройні сили. В Декларації записано, що “громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило на території республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР”. Проголошувався намір України стати в майбутньому нейтральною державою і дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Стосовно громадянства, було прийняте компромісне формулювання: “Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР”. Але у зв’язку з протистоянням серед депутатів Верховна Рада відхилила пропозицію демократичного крила надати Декларації силу конституційного закону.
Економічна та політична криза на межі 1980-1990-х рр. Кризове становище України, як і загалом Радянського Союзу, було логічним наслідком недалекоглядної практики господарювання радянського керівництва.
Маючи 2,7% території СРСР та 18% населення, Україна виробляла 46,4% залізної руди, 41,4% – чавуну, 35% – сталі, прокату і труб, 25% – машин і устаткування, понад 50% – цукру й олії. Отже, Україна мала непогані стартові умови для незалежного державного існування.
Але наслідком радянської системи господарювання була значна деформація економічної структури українського суспільства. Частка засобів виробництва у загальному обсязі промислової продукції становила у 1990 р. понад 70%, а товарів народного споживання – лише 28%. Окрім цього з України були “викачані” майже всі її природні багатства – нафта, ліс, руда, значна частина вугілля.
Відбувся значний занепад сільського господарства. Україна мала найвищий у світі рівень розораності сільськогосподарських угідь – 82% (у США – 16%, у Європі – 30%, в СРСР загалом – 37%). За рахунок ерозії республіка щороку втрачала майже 600 млн. т родючого ґрунту. За роки колгоспного господарювання зіпсовано 60% чорноземів, 10 млн. га пасовиськ.
Постійно погіршувалася демографічна ситуація. Так, у 1980-1990 рр. природний приріст населення знизився майже у 5 разів. За народжуваністю республіка у 1990 р. посіла останнє в СРСР 15-е місце. Тривалість життя на 6-7 років була коротшою, ніж у розвинутих країнах світу. Удвічі вищим, ніж у державах Заходу, був рівень дитячої смертності. Кожен третій вмирав, не доживши до пенсійного віку.
Особливою складністю відзначалася демографічна ситуація в селах. Внаслідок того, що село залишила молодь, відбувався процес “старіння”, коли практично кожний третій житель був непрацездатного віку.
Загострилося екологічне становище. Орієнтація на важку промисловість призвела до забруднення землі, води й повітря України у 10 разів більше, ніж СРСР загалом. Вкрай ускладнила екологічну ситуацію Чорнобильська катастрофа. Україну у 1990 р. було оголошено зоною екологічного лиха.
Економічна криза, викликана об’єктивними і суб’єктивними факторами, призвела до політичної кризи, що вибухнула в Україні восени 1990 р. У вирішальний момент у боротьбу включилася нова політична сила – студенти, які в центрі Києва розпочали голодовку і висунули кілька вимог. Серед них: відставка голови Ради Міністрів В.Масола, призначення нових виборів на багатопартійній основі навесні 1991 р., прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС, відмова від підписання союзного договору, повернення в Україну всіх її громадян, що проходять строкову військову службу за межами республіки. Верховна Рада задовольнила основні вимоги студентів.
Однак, з початку 1991 р. спостерігалися спроби проімперських сил перейти в контрнаступ. Активізувалися сепаратистські сили, в першу чергу, у Криму, Донбасі, Закарпатті. Внаслідок зустрічі керівників республік Радянського Союзу узгоджено текст союзного договору. Його попереднє підписання було призначено на 20 серпня. Проте український парламент відклав розгляд проекту договору на осінь. А події, що відбулися в серпні, корінним чином змінили ситуацію.
Проголошення незалежності України. 19-21 серпня 1991 р. керівництво СРСР під час відпустки М.Горбачова зробило останню спробу врятувати імперію і радянську владу шляхом державного перевороту. Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) заборонив діяльність небажаних новому режиму органів влади і управління, політичних партій, громадських організацій і масових рухів, мітингів, демонстрацій і страйків, запровадив комендантську годину та обшук громадян, встановив контроль над засобами масової інформації. В Москву було введено війська.
Однак, завдяки опору демократичних сил, серед яких помітне місце належить українцям, путч провалився, а його організаторів було заарештовано.
24 серпня на позачерговій сесії Верховної Ради України була прийнята Постанова та Акт проголошення незалежності України. З метою всенародного підтвердження Акту незалежності, сесія вирішила провести 1 грудня республіканський референдум. З 32 млн. громадян, що прийшли на виборчі дільниці, майже 29 млн. (більше 90 %) підтвердили Акт проголошення незалежності. Того ж дня було обрано Президента України. Ним став Леонід Кравчук. 7 грудня у Біловезькій Пущі під Брестом зустрілись лідери Білорусії, Росії та України, які наступного дня підписали угоду. Згідно останньої, СРСР як держава у грудні 1991 р. припинив своє існування, а натомість утворювалася Співдружність Незалежних Держав (СНД).
Міжнародне визнання. Зовнішня політика. Щоб забезпечити суверенне існування України, необхідним було прийняття у 1991-1992 рр. найважливіших законів: “Про державний кордон України”, “Про збройні сили України”, “Про створення Служби національної безпеки” та ін. Була затверджена державна атрибутика: гімн, герб (тризуб як малий Герб України) та прапор.
Після 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання нової держави. Першою, 2 грудня, незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Протягом першого року існування незалежної України, її державну самостійність визнали більше 130 країн, а на початку 2001 р. наша держава підтримувала дипломатичні відносини із 153 країнами світу.
Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національної економіки до світової економічної системи; захист прав та інтересів громадян України, що перебувають за кордоном і створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями.
В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію “мосту між Заходом і Сходом”. Пріоритетними напрямками були визнані: розширення участі у європейському співробітництві, а також в межах СНД, активна участь в діяльності ООН, співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.
Визнання особливого значення відносин України з Росією не означає дистанціювання від Заходу. Навпаки, лише забезпечення співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність української держави.
Європейський напрямок. За роки незалежності зроблено чимало для того, щоб органічно інтегруватися до європейської міжнародної спільноти. Україна першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Євросоюзом, стала повноцінним членом Ради Європи, учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала ряд документів про співробітництво і партнерство з НАТО та західноєвропейськими країнами. Наша держава співпрацює з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інституціями. З 1 січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції члена Ради Безпеки ООН, що означає підвищення її відповідальності та ролі у збереженні миру на нашій планеті.
В той же час характерною рисою процесу інтеграції України до європейських структур є надзвичайно обережна позиція Євросоюзу, уповільнений розвиток економічних зв’язків. Серед чинників, котрі перешкоджають активізації інтеграційних процесів, виділяються такі, як низький рівень конкурентоспроможності більшості українських підприємств, високий рівень корупції, слабкість демократичних інституцій і нерозвиненість громадянського суспільства, політичні проблеми, що спричинили критику Ради Європи.
Європейський вектор зовнішньої політики України відкрив можливості для розвитку плідних двохсторонніх стосунків з європейськими державами. Чільне місце тут посідає Німеччина, котра за обсягом прямих інвестицій займає друге місце після США серед іноземних інвесторів України. Останнім часом активізувалися контакти з Великобританією, Францією, Австрією, Італією.
Європейська інтеграція України передбачає налагодження добрих відносин з сусідніми державами. Найбільш активно розвиваються контакти з Польщею, яка сприяє реалізації прагнень України інтегруватися в європейські структури, енергійно підтримала вступ нашої держави до Ради Європи. Регулярними стали зустрічі президентів України та Польщі. Інтенсивно розвиваються економічні відносини. Значно збільшився торговельний оборот, який в окремі роки подвоювався. На початку 2001 р. в Україні функціонувало понад 800 фірм за участю польського капіталу.
За роки незалежності Україна налагодила відносини з такими сусідніми державами, як Словаччина, Угорщина, Румунія та ін.
Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна активізувала контакти з Північноатлантичним союзом. У липні 1997 р. у Мадриді Президентом України та лідерами 16 держав-членів НАТО було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Важливою в цьому документі є теза про те, що “НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а також принцип непорушності кордонів”.
Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в різних сферах. Зокрема, Україна брала активну участь у багатьох заходах, передбачених програмою “Партнерство заради миру”, у тому числі й спільних військових навчаннях. Військове співробітництво передбачає участь у миротворчих місіях, в яких з липня 1992 р. було задіяно бл. 10 тис. українських військовослужбовців. Яскравим прикладом такої діяльності є участь миротворчого контингенту Української армії на території Іраку.
Американський напрямок. Протягом останнього десятиріччя динамічно, але водночас непросто, розвивалися відносини ще на одному з магістральних напрямків української зовнішньої політики –американському. У перші роки незалежності України США дотримувалися політики блокування американсько-українських економічних та політичних контактів. Але рішучі кроки нашої держави на шляху ядерного роззброєння сприяли переоцінці Білим домом як розуміння місця України у світі, так і значення українсько-американських відносин. Внаслідок цього США від блокування перейшли до політики “стратегічного партнерства”, яка передбачає тісну взаємодію у сферах національної безпеки, зовнішньої політики, економіки, торгівлі, інвестицій тощо. Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важливим гарантом стабільності й безпеки в Європі, помітним чинником міжнародного життя.
Українсько-російські відносини. Водночас виникли проблеми у стосунках України з Росією, керівництво якої вбачало в СНД зародок нового Союзу під своєю егідою. Москва прагнула перетворити співдружність у наддержавну організацію, яка б давала змогу контролювати економічну, політичну та військову діяльність держав-учасниць. У зв’язку з цим, Україна не підписала ряд угод, зокрема, договір про створення Економічного Союзу від 24 вересня 1993 р. Президент Л.Кравчук прийняв компромісне рішення, заявивши, що Україна буде співпрацювати там як асоційований член, що залишило їй більшу свободу дій. Існували проблеми щодо недоторканості кордонів. В діях російського парламенту проявились претензії стосовно Криму, пізніше – Севастополя. Найбільшим каменем спотикання в українсько-російських взаєминах став Чорноморський флот, на який претендували обидві держави. На сьогоднішній день названі проблеми загалом вирішені, а відносини між двома сусідніми державами закріплені у так званому “великому договорі” (1997 р.). Та час від часу великодержавні, проімперські устремління представників керівництва Росії даються взнаки. Яскравим прикладом такої поведінки є події навколо острова Тузла; намагання скористатися ситуацією в Україні щодо нафти і газу, використання мовного і національно-релігійного факторів тощо.
Соціально-економічний і політичний розвиток. Більшість мешканців України сподівались, що з проголошенням незалежності буде забезпечено високий рівень матеріального добробуту. Але ці надії не справдилися. Рівень життя продовжував падати. В економіці склалось надзвичайно важке становище.
Спад виробництва й рівень життя у 1991-1992 рр. набув загрозливих масштабів. Так, національний доход в 1991 р. знизився на 10 %, а наступного року на 14 %. Валова продукція промисловості за 2 згаданих роки зменшилася на 13,4 %, а сільського господарства – на 18 %. У листопаді 1992 р. інфляція перейшла рубіж 50 %. Значною мірою це зумовлювалось тим, що Росія розпочала ринкові реформи з лібералізації цін, що привело до значного зростання цін в Україні на газ та нафту (відповідно в 100 та 300 разів). Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. За 1992 р. гроші знецінились в 21 раз, а за 1993 р. – у 103 рази. Таких масштабів інфляції не спостерігалось в цей час у жодній країні світу. Зросла заборгованість іншим державам.
Загалом за роки економічної кризи (1991-1999 рр.) валовий внутрішній продукт України скоротився в 2,5 рази, обсяги промислової продукції – майже у 1,9, сільського господарства – у 2,1 разів.
Руйнувався науково-технічний потенціал. Питома вага асигнувань на науку в бюджеті скоротилася у 1990-1994 рр. вчетверо, а чисельність науковців – утричі. Сотні спеціалістів вищої кваліфікації виїхали за кордон на тимчасову або постійну роботу.
“Відплив умів” призводить до того, що внаслідок міграції Україна втрачає щороку до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Це може привести до катастрофічних втрат. Адже підготовка спеціалістів з вищою освітою, вченим ступенем та втрачена вигода від його використання обходиться, за розрахунками фахівців ООН, у 300 тис. доларів. А процес деградації науки може стати незворотним, якщо країну залишать 10-15% найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливий і внутрішній “відплив умів”. За останні роки понад 20% науковців перейшли працювати у комерційні структури.
Економічна криза ставила під сумнів державну незалежність. Активізувалися сили, які виступали за відродження Радянського Союзу, приєднання до Росії і т.п. Адже, голосуючи під час референдуму за самостійність, багато хто з громадян виходив із того, що Україна має кращі шанси вижити, як самостійна держава, а не як республіка у складі СРСР. Але коли замість обіцяного добробуту мешканці України одержали погіршення свого матеріального становища, 52% із них, за даними соціологічного опитування, після першого року самостійності вже жалкували за СРСР.
Слід відзначити, що ставлення до нової Української держави і її політики значно відрізнялося в залежності від регіонів. Національно найсвідоміший “Галицький П’ємонт” надав повну й безумовну підтримку державним реформам. Зовсім іншим було ставлення зрусифікованого населення Сходу й Півдня. Жителі регіонів з високим рівнем індустріалізації найбільше відчули на собі вплив економічної кризи, що найдошкульніше зачепила великі підприємства. Обмежені й обережні спроби уряду ввести в дію закон 1989р. про державний статус української мови, викликав серед них хвилю обурення й страху перед наступом “українського націоналізму”.
Вибори до Верховної Ради весною 1994 р. показали, що Схід і Захід України за роки самостійності не тільки не наблизилися один до одного, а навпаки, все більше дрейфують у різні боки. Лавиноподібний характер економічної кризи породив прогноз про неминучість в Україні громадянської війни між українцями й росіянами, Сходом і Заходом. На щастя, цей прогноз не справдився.
Як не дивно, але якою б не була ситуація в Україні, вона мала окремі позитивні моменти. Якщо населення Польщі, Росії та інших сусідів України, що вступили на шлях радикальних економічних перетворень, пережило “шокову терапію” і було втомлене реформами, то українці потерпали власне від їх відсутності. З іншого боку, мовно-культурна роз’єднаність та відмінності у політичних орієнтаціях мешканців Сходу й Заходу робили неможливою появу єдиної “червоно-коричневої” опозиції, на зразок антиреформаторського блоку комуністів і націоналістів Росії.
Ці дві обставини створювали сприятливий клімат для приходу до влади реформаторів. Фактичні ж зміни економічного курсу стали можливими після перемоги на президентських виборах улітку 1994 р. Леоніда Кучми. У жовтні він виголосив промову у Верховній Раді, де накреслив програму економічної й соціальної політики. У своєму розумінні економічних реформ він пішов значно далі передвиборних обіцянок навести порядок адміністративними методами й запропонував програму радикальних змін: звільнення цін, обмеження дефіциту держбюджету, запровадження вільної внутрішньої й зовнішньої торгівлі, масову приватизацію великих підприємств, проведення земельної реформи. Л.Кучмі вдалося зібрати навколо себе команду молодих реформаторів. Вони досягли певних успіхів у проведенні економічних реформ. Різко впали темпи інфляції: із 72 % у листопаді 1994 р. до 4,6 у травні 1995 р. Значно зменшився розрив у рівні середньої заробітної плати між Україною й Росією. З’явились умови для перетворень у промисловості і сільському господарстві. Президент видав декрет, за яким до кінця 1995 р. мали бути приватизовані 90% дрібних підприємств.
Важливу роль у стабілізації зіграла грошова реформа (вересень 1996 р.), коли була введена національна валюта – гривня, а також прийняття у цьому ж році Основного закону держави – Конституції. Ухвалення 28 червня 1996 р. Конституції стало важливим підсумком п’ятирічного утвердження державної незалежності України. За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів, Конституція України належить до найдемократичніших у світі.
Протягом 1990-х років відбулися глибокі зміни в економічній сфері: поряд із кризовими, зародилися та набрали силу певні позитивні тенденції та процеси. Насамперед, треба відзначити перелом у реформуванні відносин власності. Уже на початок 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Значні зміни відбулися в аграрному секторі, де мало місце роздержавлення землі й формування реального власника на землю. Подальшому реформуванню на селі сприятиме Земельний кодекс, затверджений парламентом у жовтні 2001 р. Головна мета земельної реформи – передання землі тим, хто її обробляє, і формування в перспективі ринку землі, перетворення її на товар.
Відбулися деякі позитивні зміни в економіці протягом останніх років. У 2000 р. вперше відбулося реальне зростання ВВП (на 5,8%), виробництво промислової продукції зросло на 12,9%, а сільськогосподарської – на 9,2%. Досить високі темпи приросту як у промисловості, так і в аграрному секторі, спостерігалися і в наступні роки. Так, у 2003 р. обсяг валового продукту зріс на 9,3%, в основному за рахунок будівництва та машинобудування.
На виборах Президента України у 1999 р. у 2-му турі повторно був обраний Л.Кучма, набравши 56,3 % (понад 15 млн.) голосів. За лідера Комуністичної партії П.Симоненка проголосувало 37,8 % (понад 10 млн.) виборців.
Посилилося протистояння між Президентом і парламентом, внаслідок чого в січні-лютому 2000 р. у Верховній Раді вперше була створена некомуністична більшість. Це породило сподівання на започаткування якісно нового етапу розвитку українського парламентаризму та української держави загалом. Та насправді, формування більшості не зняло, а лише на деякий час приглушило протиріччя, пов’язані з боротьбою різних політичних сил за владу і розподіл сфер впливу. Вже восени 2000 р. знову загострилося політичне протистояння у суспільстві, приводом до якого стали події навколо загибелі журналіста Г.Ґонгадзе та “касетний” скандал, пов’язаний із записами на магнітну плівку розмов посадовців у президентському кабінеті. Активізувалася правоцентристська опозиція, спалахнули гострі дискусії у Верховній Раді навколо осіб силових міністрів, а у центрі Києва 15-26 грудня функціонувало наметове містечко опозиціонерів, на зразок студентської акції 1990 р. В межах опозиції організаційно оформилися три осередки – Форум національного порятунку, об’єднання “Україна без Кучми”, Громадський комітет опору “За правду!”. Серйозним випробуванням, як для влади, так і для опозиції, стали події 9 березня 2001 року, які вилилися у масові сутички з міліцією.
На виборах 2002 р. до Верховної Ради пройшло 6 партійних блоків і партій: блок В.Ющенка “Наша Україна” (23,5%), Комуністична партія (20%), пропрезидентський блок “За єдину Україну” (11,9%), блок Ю.Тимошенко (7,21%), Соціалістична партія (6,9%) і Соціал-демократична (об’єднана) партія (6,2%). Половина народних депутатів, тобто 225 чоловік, балотувались за партійними списками. Згодом внаслідок політичних маніпуляцій Головою ВР обрано лідера блоку “За єдину Україну” В.М.Литвина. Протягом 2002-го і наступних років опозиція до нинішньої влади в складі блоків “Нашої України” і Ю.Тимошенко, Компартії і Соцпартії провела серію політичних акцій, спрямованих на дострокову відставку президента Л.Кучми.
Проблема консолідації політичних сил. Усього в Україні зареєстровано більше 130 партій. Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до 3-х класичних політичних напрямів—лівого, правого та центристського.
Характерні риси розвитку багатопартійності в Україні: мала чисельність партійних лав (більшість політичних партій є фактично партіями-карликами, які налічують від тисячі до кількох тисяч членів); невизначеність соціальної бази (програми партій дуже схожі й апелюють до всього народу); значна частина партій створена навколо лідера чи групи авторитетних людей, а не об’єднані завдяки ідеї; локальність партійного впливу; поява на політичній арені незареєстрованої “партії влади” (колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підприємств, апарат місцевих рад), що має значний вплив на перебіг подій у державі. У зв’язку з цим все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть змогу перетворитися їм на реальну і впливову силу нової політичної системи в Україні.
Цьому процесу сприятимуть і запропоновані зміни до Конституції, котрі передбачають перехід від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської та вибори народних депутатів лише на пропорційній основі (тобто відмову від мажоритарної системи і перехід до виборів від партій). Посилиться роль та відповідальність тих партій, які фактично прийдуть до влади, утворять більшість у парламенті і будуть формувати уряд.
Незважаючи на значні труднощі і невдачі 90-х років у політичних, соціально-економічних реформах і у ході приватизації, що призвели до зростання безробіття і збідніння більшості населення на тлі казкового збагачення небагатьох, Україна не втратила шансів наздогнати те, що упустила протягом першого періоду свого існування. Майбутнє нашої держави цілком залежить від мудрості, далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженості в діях різних політичних сил, єдності та віри громадян України у свої сили.
Впевненості додає той факт, що серед еліти українського народу зростає розуміння тісного зв’язку між економічним розвитком, що надає можливість покращити добробут людей, і утвердженням повноцінного громадянського суспільства, процесом демократизації всіх сфер суспільного життя в Україні.