Лекція 4. Загальні засади правового регулювання. Частина 2
| Сайт: | Навчально-інформаційний портал ВП НУБіП України "Ніжинський агротехнічний інститут" |
| Курс: | Правова культура особистості |
| Книга: | Загальні засади правового регулювання. Частина 1 |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | понеділок 26 жовтень 2026 |
Сутність і зміст конституційного права як галузі права та її основні завдання у найбільш загальному вигляді відображують принципи конституційного права. Свого часу відомий український радянський правознавець П. О. Недбайло зазначав, що принципи права, з одного боку, відображують його об'єктивні властивості, обумовлені закономірностями розвитку цього суспільства, всією гамою історично властивих йому інтересів, потреб, протиріч і компромісів різноманітних класів, груп і прошарків населення. З іншого боку, в принципах права втілюються його суб'єктивне сприйняття членами суспільства: їх моральні та правові погляди, почуття, вимоги, виражені в різних вченнях, теоріях, напрямках праворозуміння. Тому принципи права повинні розглядатися з урахуванням як єдності, так і особливостей обох із зазначених сторін, з позицій сформованого у юридичній і філософській науках загального уявлення про об'єктивне і суб'єктивне у праві. Така закономірність існування та дієвості принципів права загалом властива й конституційному праву.
Принципи конституційного права України (з фр. princeps, від лат. рrinsipium - початок, основа) - це керівні засади, ідеї ідеали, які визначають сутність, зміст, спрямованість і форми конституційно-правового регулювання.
Принципи конституційного права Україні мають ряд юридичних ознак, що дозволяють зрозуміти їх юридичні властивості, а саме: принципи конституційного права України є узагальненим і концентрованим вираженням конституційних ідеалів, тобто найвищих духовних (ідеологічних) цінностей, досягнення яких є основним стратегічним завданням конституційно-правового регулювання; принципи конституційного права України втілюють найважливіші ідеї конституційно-правової думки, виражені в теоріях, доктринах і вченнях видатних мислителів давнини і сучасності (Т. Джеферсона, С. Дністрянського, Дж. Лока, Ш. Л. Монтескье, Ж.-Ж. Руссо, Б. Франкліна та ін.); принципи конституційного права України визначають сутність і зміст, спрямованість І форми конституційно-правового регулювання, тобто ці принципи є основними соціальними орієнтирами конституційно-правового регулювання.
Принципи конституційного права умовно можна поділити на загальні та спеціальні. Загальні принципи конституційного права - це найбільш узагальнені керівні засади, ідеї, а іноді й завдання цієї галузі права. До загальних принципів конституційного права України слід відносити принципи публічності, пріоритетності, універсальності, демократизму, активної дієвості, науковості, наступності, системності, програмності та ін.
Так, принцип публічності конституційного права України означає, що ця галузь права має своїм завданням передусім регулювання суспільних відносин, пов'язаних зі здійсненням публічної влади народом України та Українською державою. Принцип пріоритетності визначає пріоритетний характер предмета, джерел і суб'єктів конституційного права України. Принцип універсальності конституційного права передбачає, що ця галузь права регулює широке коло найважливіших суспільних відносин політичного, економічного, соціального та культурного (духовного) характеру. Активна дієвість як принцип конституційного права України виявляється в дієвому характері конституційно-правових відносин, пов'язаних, насамперед, із здійсненням влади у суспільстві та державі. Принцип науковості конституційного права України полягає в належному теоретичному обґрунтуванні всіх конституційно-правових явищ, наявності розвиненої конституційно-правової науки, яка своєчасно й ефективно забезпечує потреби конституційної практики. Принцип наступності конституційного права України виявляється в історизмі цієї галузі права, в її еволюційному становленні та розвитку. Системність конституційного права України полягає в тому, що складові елементи конституційного права являють собою найбільш цілісну й комплексну правову систему. Програмний принцип конституційного права України виражає перспективи розвитку суспільних відносин, що регулюються цією галуззю права.
Спеціальні принципи конституційного права України - це керівні засади, ідеї, що виражають сутність і зміст окремих основних інститутів цієї галузі права. Ці принципи розвивають і деталізують загальні принципи конституційного права України, спрямовують їх на конкретні групи суспільних відносин.
Виходячи з системи основних інститутів національного конституційного права, слід розрізняти принципи основ конституційного ладу України; принципи конституційно-правового статусу людини, зокрема принцип громадянства; принципи форм безпосередньої демократії; принципи організації та діяльності органів державної влади; принципи місцевого самоврядування; принципи конституційної юстиції, принципи основ національної безпеки й оборони України тощо.
Наприклад, інституту форм безпосередньої демократії України властиві такі принципи, як: принцип суверенності народу; принцип єдиновладдя народу; принцип повновладдя народу; принцип безпосереднього волевиявлення народу; принцип поєднання безпосередньої й представницької демократії; принцип пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі демократії; принцип політичного плюралізму; принцип конституційності та законності; принцип загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип реальності безпосереднього народовладдя. Іншим основним інститутам конституційного права також притаманні власні системи принципів.
Виходячи з поділу конституційного права на матеріальне та процесуальне, поряд із матеріальними принципами конституційного права слід розрізняти принципи конституційного процесуального права України. Ю. М. Бисага та В. І. Чечерський виділяють такі принципи конституційного процесуального права України: принцип компетентності; принцип процесуальної економії, принцип кворуму і більшості під час прийняття колегіальних рішень, принцип пропорційності голосування, принцип можливості оскарження конституційної процедури, принцип процесуальної послідовності, принцип імперативності процедури, принцип недопустимості процесуальної аналогії та ін.
Оскільки система конституційного права України представлена й іншими елементами, окрім матеріального і процесуального конституційного права, то можна припустити, що принципи конституційного права України також можна класифікувати на принципи природного і позитивного конституційного права; принципи об'єктивного і суб'єктивного конституційного права; принципи національного і наднаціонального (наприклад, європейського) конституційного права тощо.
Конституційний лад - це фактичний (реальний) стан суспільних відносин, що регулюються та охороняються конституційними нормами і принципами. За своєю суттю конституційний лад становить певний тип конституційно-правових відносин, визначений рівнем розвитку суспільства, держави та досягненнями науки права.
Ознаки конституційного ладу:
Аналіз норм Конституції України дає підстави констатувати, що поняття "конституційний лад" застосовується в її тексті лише в трьох конституційних нормах: "Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами" (ч. З ст. 5); "Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності" (ч. 4 ст. 17); "Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються" (ст. 37).
Як бачимо, нормативне закріплення інституту конституційного ладу в Основному Законі України не дає відповіді не лише на питання про витоки його формування, а й про зміст, складові та правову природу цього інституту. Відтак концептуальна невизначеність у питанні змістовного наповнення поняття "конституційний лад" та у виокремленні його складових опосередковує необхідність наукових дискусій і пошуків у цьому спрямуванні.
Загалом конституційно-правова доктрина зумовлює досить широке використання поняття "конституційний лад", проте на рівні вітчизняного і зарубіжного конституційного законодавства це поняття зустрічається рідко. Так, перший розділ конституцій різних країн світу, який, зазвичай, регламентує загальні засади конституційного ладу, не містить визначення такого поняття. Він має досить загальну назву - "Основні принципи" (Молдова, Італія, Бразилія), "Державний суверенітет" (Узбекистан), "Загальні положення" (Азербайджан), "Вступний розділ" (Іспанія), проте зустрічаються й інші назви - "Основи конституційного ладу" (Російська Федерація, Білорусь). Звичайно, такий стан актуалізує визначену проблему.
Поняття "конституційний лад" вчені трактують по-різному, що зумовлено, насамперед, неоднаковим розумінням його змісту. На думку О.Г. Румянцева, конституційний лад необхідно розуміти як цілісну систему соціально-правових відносин та інститутів, які підпорядковані беззаперечним моральним і конституційним вимогам та засновані на сукупності основних регуляторів, що сприяє закріпленню в суспільній практиці і правосвідомості стабільних, справедливих, гуманних та правових зв'язків між людиною, громадянським суспільством та державою . Інші вчені стверджують, що конституційний лад - це певна форма чи спосіб організації держави, передбачений та закріплений конституцією, система конституційних норм та принципів, які регулюють окремі види суспільних відносин існуючого реального ладу. Таким чином, триває дискусія щодо визначення поняття "конституційний лад", що є цілком об'єктивним, оскільки це поняття є відносно новим для науки конституційного права.
Конституційний лад України - це система суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами України, прийнятими на її основі і відповідно до неї.
Зміст конституційного ладу наповнюється тими правовідносинами, які визначені і гарантовані Конституцією України. Зокрема, розділи І, III, XIII визначають основні засади конституційного ладу України.
Розділ І Конституції України має назву "Загальні засади". Ця назва є вкрай невдалою, оскільки не відбиває змісту самого розділу. Назва розділу є половинчастою і незрозумілою, оскільки виникає питання: загальні засади чого регулює Конституція України. Українські парламентарі невиправдано залишили поза увагою структурну побудову радянських конституцій. Зокрема, розділ І Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 року називався "Основи суспільного ладу і політики СРСР", містив п'ять глав: "Політична система", "Економічна система", "Соціальний розвиток і культура", "Зовнішня політика", "Захист соціалістичної Вітчизни". Таким чином, розділ І Конституції СРСР, який визначав загальні засади державного ладу, був чітко структурований.
Розділ І Конституції України є невеликим за обсягом - містить лише двадцять статей, які позбавлені будь-якої систематизації і становлять, скоріш за все, сукупність, ніж систему конституційних норм і принципів. Цей розділ Конституції України регламентує основи конституційного ладу України, містить базові положення системоутворюючого характеру, які визначають нормативне підґрунтя для розвитку інших конституційних положень. Особливість розділу І полягає в тому, що більшість його норм є нормами-принципами, які, з одного боку, визначають загальні стандарти конституційно-правового регулювання у суспільстві і державі, а з іншого - потребують нормативної конкретизації.
Розділ III Конституції України - "Вибори. Референдум" - розвиває ті положення, які в своїй основі закладені в її першому розділі, - принцип народного суверенітету, принцип народовладдя, принцип безпосередньої і представницької демократії.
Розділ XIII "Внесення змін до Конституції України" засвідчує фундаментальний характер Основного Закону України, його найвищу юридичну силу. Співвіднесеність положень цього розділу з явищем конституційного ладу має інструментальне значення: він містить положення про внесення змін до названих трьох розділів Конституції України, що конкретизують її вимогу про виняткове право народу визначати й змінювати конституційний лад в Україні.
Формування конституційного ладу відбувається на основі принципів, які закріплюють основи організації публічної влади та основи конституційного статусу суб'єктів конституційно-правових відносин. Такі принципи у своїй єдності становлять засади конституційного ладу.
Основними засадами конституційного ладу є:
* демократія;
* поділ влади;
* визнання і гарантування місцевого самоврядування;
* статус української мови як державної;
* політична, економічна та ідеологічна багатоманітність,
* суверенна І незалежна держава;
* правова держава;
* соціальна спрямованість держави.
Співвідношення конституційного та державного ладу.
Загальна характеристика конституційного ладу України буде неповною, якщо не дослідити витоки його формування. Конституційний лад - це не абстрактне явище, а множинна інституція, яка розвивається з категорії суспільного й державного ладу. Конституційний лад є об'єктивним якісним надбанням цивілізованого гуманістичного розвитку суспільства і держави.
Суспільний лад-це фактичний та реальний стан суспільних відносин, що існують у зв'язку із функціонуванням інститутів суспільства (політичних партій, громадських організацій). За змістом суспільний лад становить певну систему політичних, економічних, соціальних, духовних (культурних) та інших суспільних відносин.
Державний лад - це фактичний та реальний стан суспільних відносин, які існують у зв'язку з функціонуванням інститутів держави (парламенту, президента, правосуддя, правоохоронних органів та ін.). За змістом державний лад становить певну систему суспільних відносин, насамперед, політичного характеру щодо організації державної влади та здійснення владних повноважень.
Поза межами суспільства і держави виникнення, розвиток і функціонування конституційного ладу неможливі. Першоосновою виникнення конституційного ладу є державний лад, у свою чергу державний лад виникає на базі суспільного ладу. Поза межами соціуму, тобто людської спільноти, не може виникнути і розвиватися ні державний, ні конституційний лад. Відтак складається принцип трьохсистемної піраміди: суспільний лад, державний лад, конституційний лад. Історія виникнення такої "піраміди" може налічувати не одну тисячу років.
Конституційний лад співвідноситься із суспільним та державним ладом як частина і ціле, проте не кожний державний лад є конституційним. Державний лад є конституційним за умови здійснення публічної влади у державі та суспільстві правовим шляхом, який визначений конституцією або іншими легітимними нормативно-правовими актами. Тому конституційний лад набуває реального або фактичного стану лише за умови підпорядкування організації держави правовим приписам, які випливають із конституції держави. Отже, державний лад є ширшим поняттям, ніж конституційний, оскільки будь-який конституційний лад є завжди державним, а не навпаки.
За змістом конституційний лад становлять передбачені і гарантовані конституційними нормами державний та суспільний лад, основи національної безпеки, система безпосереднього народовладдя, правовий статус людини і громадянина, територіальний устрій, організація та діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, статус української мови як державної та інші виключно важливі інститути конституційно-правових відносин.
За формою конституційний лад становить передбачену Конституцією України форму держави, що є основним видом організації та діяльності суспільства й держави, а також форму безпосереднього народовладдя, наприклад, вибори, референдуми тощо.
В Україні повинен формуватися правовий, соціальний, демократичний конституційний лад, у центрі уваги якого має бути людина, тобто ЇЇ життя і здоров'я, честь, гідність і безпека, а також зміцнення громадянської злагоди і єдності як у суспільстві, так і в державі.
Конституція – політичний, нормативно-правовий акт держави (Основний Закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації й діяльності державних органів, права та обов'язки громадян. Конституція є могутнім засобом політичного управління суспільством, юридичною базою всього законодавства держави, основою наукових розробок у сфері права, найважливішим джерелом права.
Конституції України як Основному Закону держави властиві особливості правового статусу: вона має найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших нормативних актів держави. їй притаманна підвищена стабільність.
Конституційний процес в Україні розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України, яка передбачала прийняття нової Конституції. Для цього було утворено комісію з вироблення нового Основного Закону (Конституційна комісія) і відповідну Робочу групу. Вона підготувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою.
Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР 1978 р. в тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р. Це було зумовлено обставинами перехідного періоду. Проголошення незалежності й референдум 1 грудня 1991 р. сприяли активізації конституційного процесу. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який в липні того ж року було винесено на всенародне обговорення. Доопрацьований з урахуванням зауважень і пропозицій проект Конституції у травні 1992 р. було подано до Верховної Ради. Удруге це сталося в жовтні 1993 р. Із різних причин, як об'єктивних, так і суб'єктивних, усі ці проекти так і не були прийняті. Так закінчився перший етап сучасного конституційного процесу в Україні.
Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р.) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. Конституційну комісію було переформовано, її очолили Я. Кучма та О. Мороз.
Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. Як результат виникла ідея Малої Конституції України, що знайшла своє втілення у проекті закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Але Верховна Рада України відхилила цей проект. У зв'язку з цим виникло певне протистояння між Президентом України, виконавчою й законодавчою владами.
Спробою розв'язання цього конфлікту стало прийняття 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України".
11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції й передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія підготувала доопрацьований проект Конституції.
Розпочалась копітка робота з його обговорення. Але політичні суперечки заважали плідній роботі, і до 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Президент України, вважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, підписав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада України відновила роботу з обговорення Конституції, змінивши технологію розгляду. Було створено робочі групи з найболючіших питань – власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла Конституцію України.
Конституція юридично закріпила політичний і економічний суверенітет української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи громадян України.
Із прийняттям Конституції конституційний процес в Україні не завершився. У 2004 р. до неї були внесені зміни, які перерозподіляли повноваження між Президентом, Кабінетом Міністрів і Верховною Радою України.
Державними символами України є прапор, герб і гімн, що визначено статтею 20 Конституції України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Після проголошення в 1991 р. незалежності, фактичного та юридичного оформлення української державності постала нагальна потреба у власних державних атрибутах і символіці. Заходи на державному рівні – візити, прийоми, підписання міждержавних угод – треба було проводити, маючи власні прапор, гімн, герб, печатку тощо. Певний час із їхньою відсутністю доводилося миритись. До прийняття нових державних символів в органах влади, установах і організаціях діяла символіка Української РСР.
Утвердження нової символіки відбувалося за умов гострої політичної боротьби. Розвиток подій в країні, стрімке розширення її міжнародних відносин зумовили запровадження нових символів ще до відповідних рішень Верховної Ради України. Уже 4 вересня 1991 р. над її будинком замайорів національний синьо- жовтий прапор. Такий само прапор піднімався під час візиту Голови Верховної Ради України Л. Кравчука до США і Канади у вересні–жовтні 1991 р.
28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила Державний прапор. Державний прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Ці кольори здавна використовувалися в символіці на українських землях, а в Галичині в XIX ст. були визнані національними. Подекуди українські патріоти віддавали перевагу малиновому та червоному кольорам. Однак на зламі ХІХ-ХХ ст. утвердився жовто-блакитний прапор. Він із деякими змінами використовувався в період УНР та Української Держави гетьмана П. Скоропадського, у Західно-Українській Народній Республіці, як державний прапор Карпатської України, а також українськими центрами в еміграції. У 1949 р. Українська національна рада за кордоном вирішила, що до остаточного встановлення державних символів незалежною владою України національний прапор є блакитно-жовтим (блакитний колір угорі і жовтий унизу).
Великий Державний герб, за Конституцією України, встановлюється з урахуванням малого державного герба та герба Війська Запорозького. Головним елементом Великого Державного герба України є знак Княжої Держави Володимира Великого.
В історичній літературі є прийнятим, що герб – це усталене відповідно до законів геральдики зображення, яке належить державі, місту або родині. Найстаріший герб української держави – земель Володимира Великого і його династії – тризуб, відомий із X ст. У галицьких князів гербом служило зображення лева, а у Війську Запорізькому – лицаря, козака з мушкетом. Після Акта злуки УНР і ЗУНР в 1919 р. тризуб було прийнято й на західноукраїнських землях, і Династичний знак Володимира Великого став символом соборної України.
19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним гербом. Ескіз великого Державного герба розроблено, однак ще не затверджено.
У XIX ст. українці, які не мали власного гімну, співали "Многая літа", пісні й вірші "Дай, Боже, в добрий час", "Мир вам, браття, всім приносим", "Заповіт" Т. Шевченка, молитву "Боже, Великий Єдиний" та інші твори. У 1863 р. у львівському часописі "Мета" було надруковано вірш П. Чубинського "Ще не вмерла України...". Того ж року композитор М. Вербицький написав до нього музику. Пісня швидко поширилася на українських землях і за кордоном. А в 1917 р. була офіційно визнана гімном української держави.
6 березня 2003 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про Державний гімн України". Згідно зі статтею 1 цього закону, Державним гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського з незначними змінами.
"Революція гідності" стала вагомим чинником для гордості національними символами України.
Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні традиції. Ще за часів Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях "Руської правди".
У Новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 р., яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку демократичних для тієї доби державних інститутів,
У подальшому в Україні розроблялися такі конституційні проекти, як "Начерки конституції республіки" одного з членів Кирило-Мефодіївського товариства Георгія Андрузького (1827) та більш докладний проект Конституції України під назвою "Вольный союз" ("Вільна спілка"). Його розробив у 1884 р. український вчений і політичний діяч Михайло Драгоманов (1841-1895),
Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р, в першому числі часопису Української народної партії "Самостійна Україна" під назвою "Основний закон "Самостійної України" спілки народу українського". Цей проект передбачав повну самостійність України, територія якої мала складатися з дев'яти земель.
Реальний конституційний процес в Україні розпочався з поваленням самодержавства та організацією в березні 1917 р. Української Центральної Ради. Становлення української державності започаткував І Універсал Центральної Ради, який розглядався як "статут автономії України".
Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття З липня 1917 р. П Універсалу Української Центральної Ради, що його можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. У II Універсалі проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України.
Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. ПІ Універсалу, який проголошував установлення вже не автономних, а федеративних відносин з Росією. Але така позиція Центральної Ради не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні пропозиції України й розпочала проти Української Центральної Ради воєнні дії. За цих умов 9 січня 19-18 р. було прийнято ІV Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося: "... однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу".
Віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, правової системи, Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Про це безпосередньо свідчить текст Конституції УНР 1918 р., яка, на жаль, так і не набрала чинності, позаяк саме в день її прийняття до Києва увійшли німці та почалася доба українського Гетьманату Павла Скоропадського.
Серед державно-правових актів Гетьманату, насамперед, слід згадати гетьманську "Грамоту до всього українського народу" від 29 квітня 1918 р., яка скасувала всі акти, прийняті Центральною
Радою, у тому числі й Конституцію, проголосила право приватної власності фундаментом культури й цивілізації, цілковиту свободу приватного підприємництва та ініціативи. Того самого дня, 29 квітня 1918 р., було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", у якому вирішувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян", у спеціальному розділі "Про законне наголошувався особливий правовий статус цього закону. Йшлося також "про Раду Міністрів і про міністрів", "про Фінансову раду", "про Генеральний Суд".
Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади дісталася Директорія у складі п'яти членів на чолі з В. Винниченком. Фактично провідну роль у Директорії відігравав С. Петлюра, який згодом і став її головою. Серед правових актів Директорії, які мали конституційне значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці, Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. Особливо слід зазначити, що за доби Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою "Основний державний закон Української Народної Республіки".
Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвитку конституційного процесу в Україні. Радянська Конституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 р., здебільшого лише повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 р., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919р.
Створення в 1922 р. Союзу радянських соціалістичних республік і прийняття в 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести до Конституції УРСР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані в основному з розподілом компетенції між союзною та республіканською владою.
У грудні 1936 р., тобто в розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, проголошену "найдемократичнішою у світі". Конституція Української РСР, прийнята 1937 р. на основі "сталінської" Конституції, повністю дублювала її основні положення.
Засудження "культу особистості" Сталіна, певне розширення повноважень союзних республік наприкінці 50-х років, декларування того, що Радянський Союз із держави "диктатури пролетаріату" перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки в бік поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відверто опозиційних рухів - усе це вимагало принаймні косметичних конституційних змін. За таких умов почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми й положення Конституції СРСР 1977р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне та громадське життя України.
Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався новий етап у розвитку конституційного процесу в Україні, Його вихідним пунктом стало проголошення Декларації про державний суверенітет України 16липня 1990р. Важливе конституційне значення мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р., та деякі інші правові акти, що їх слід охарактеризувати детальніше.
Почнемо з Декларації. Насамперед зазначимо, що загалом суверенітет означає верховенство і незалежність влади. Розрізняють три види суверенітету: державний, національний і народний.
Державний суверенітет — це верховенство, єдність та недоторканість державної влади всередині країни та її незалежність і рівноправність у зовнішньополітичній сфері.
Національний суверенітет - це верховенство, єдність та недоторканість влади нації, її реальна можливість вільно вирішувати всі питання свого життя аж до створення самостійної держави.
Народний суверенітет - це верховенство, єдність та недоторканість влади народу, тобто усіх громадян, які його складають, його спроможність здійснювати владу самостійно й незалежно від інших соціальних сил.
У різних країнах юридичне закріплення та реальне існування цих трьох видів суверенітету різне. Нині в Україні всі три види суверенітету знайшли юридичне закріплення в розглядуваній Декларації.
Поняття "державний суверенітет", висвітлене в преамбулі Декларації, розкривається в десяти її розділах.
Розділ І. Самовизначення української нації. Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.
Розділ II. Народовладдя. Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.
Розділ III. Державна влада. Україна є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя.
Розділ IV. Громадянство Української РСР. Українська РСР має своє громадянство... Усі громадяни мають гарантовані права та свободи, передбачені Конституцією України і міжнародним правом. Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки.
Розділ V. Територіальне верховенство. Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території. Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.
Розділ VI. Економічна самостійність. Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування та розпорядження багатством України.
Розділ VII. Екологічна безпека. Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів.
Розділ VIII. Культурний розвиток. Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного та духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.
Розділ ЇХ. Зовнішня і внутрішня безпека. Українська РСР має право на власні Збройні Сили. Українська РСР має власні внутрішні війська та органи державної безпеки...
Розділ X. Міжнародні відносини. Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, бере участь у діяльності міжнародних організацій... Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування... Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.
Декларацію було покладено в основу нової Конституції, низки прийнятих законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення міжнародних договорів.
Необхідно вказати, що Декларація, прийнята ще за часів СРСР, була спрямована на забезпечення суверенітету України у складі СРСР, тому окремі її положення застаріли, хоча в цілому вона не втратила свого значення й дотепер.
Юридичне закріплення повної самостійності України поза СРСР було здійснено Актом проголошення незалежності України, прийнятим Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Сутність цього документа полягає в закріпленні трьох головних положень.
З огляду на проголошення незалежності України і створення самостійної Української держави необхідно було визначити долю державної території; державно-правових закладів; законодавчих нормативно-правових актів; міжнародних майнових прав і обов'язків України; громадянство. З цією метою 12 вересня 19-91 р. Верховна Рада прийняла Закон України "Про правонасшуп-ництво України". Він складається з дев'яти статей і містить такі основні положення.
З моменту проголошення незалежності України вищим органом державної влади в Україні є її Верховна Рада.
До прийняття нової Конституції України діяла Конституція УРСР. Закони УРСР та інші акти діють на території України, якщо вони не суперечать законам України, прийнятим після проголошення незалежності України.
Органи держави, сформовані на основі Конституції УРСР, діють до створення органів держави на основі нової Конституції України.
Державним кордоном України є її колишній кордон у складі СРСР станом на 16 липня 1990 р.
Україна підтверджує свої обов'язки за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України, і є правонастуяницею прав та обов'язків за договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.
Україна дала згоду на обслуговування зовнішнього боргу СРСР станом на 16 липня 1990 р., у частині, визначеній державною угодою.
Україна не несе відповідальності за кредитними договорами СРСР, укладеними після 1 липня 1991 р. без згоди України.
Усі громадяни СРСР, які постійно проживали на момент проголошення незалежності України на її території, є громадянами України.
Виходячи з Декларації про державний суверенітет, Акта проголошення незалежності України, Верховна Рада 1 листопада 1991 р. прийняла Декларацію прав національностей України. Вона складається з невеличкої преамбули (вступу) і семи статей.
Стаття 1 — встановлює рівноправність усіх народів і націй України.
Стаття 2 - гарантує національностям збереження їх традиційного поселення.
Стаття 3 - надає всім народам і національним групам право вільного користування рідною мовою в усіх сферах життя.
Стаття 4 - встановлює, що будь-яка національність має право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати національні свята та відправляти традиційні обряди своїх народів.
Стаття 5 - закріплює, що пам'ятки історії та культури народів і національних груп на території України охороняються законом.
Стаття 6 — гарантує всім національностям право створювати свої культурні об'єднання.
Стаття 7 - встановлює, що національні культурні об'єднання, представники національних меншин мають право на вільні стосунки зі своєю історичною батьківщиною.
Отже, з вищевикладених нормативно-правових актів випливають головні положення, що потім стали конституційними і сутність яких вбачається в тому, що "... громадяни Республіки всіх національностей складають народ України". Вказується також, що "... народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці". Це означає, що виключно народ формує державну владу. Тільки народ має невід'ємне право визначати і змінювати форми та зміст свого державного життя, себто створити чи ліквідувати інститут президентства, ввести парламентаризм тощо.
Поряд з прийняттям цих нормативно-правових актів в Україні велася робота з підготовки Конституції незалежної України.
Основними віхами конституційного процесу в Україні після здобуття нею незалежності були: підготовка кількох нових проектів Конституції України; створення конституційних комісій та їхніх робочих груп, що протягом 1991-1996 рр. підготували й розглянули кілька проектів Конституцій України; укладення в червні 1995 р. Верховною Радою України і Президентом України Конституційного договору, який діяв до прийняття нової Конституції України, тощо. Необхідно також врахувати, що згідно із Законом України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року із 1 січня 2006 року до Конституції України були внесені зміни, які, головним чином стосувались конституційно-правового статусу Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.
Отже, джерелами сучасного конституційного права України, під якими розуміють чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми, слід визнати:
ґ) акти Конституційного Суду України;
ї) деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України; й) окремі акти представницьких органів місцевого самоврядування, скажімо, їхні регламенти.
Як уже підкреслювалось раніше, особливе місце в системі джерел конституційного права України займає її Конституція.
Загалом, термін "конституція" походить від латинського constitutio, що означає "установлення", "устрій". Конституція - це нормативно-правовий акт, або сукупність таких актів, за допомогою яких народ, чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми народовладдя, систему органів державної влади та місцевого самоврядування, визначають порядок їх формування та діяльності, основні права, свободи та обов'язки громадян та інших соціальних інститутів громадянського суспільства. Інакше кажучи, конституція встановлює і закріплює устрій держави, саме за це її називають основним законом.
Конституція України була прийнята Верховною Радою України на її п'ятій сесії 28 червня 1996 р. Цей день тоді ж був проголошений державним святом українського народу, оскільки Конституція є Основним Законом держави, який визначає і закріплює підвалини всього суспільного життя, статус людини й громадянина, основи організації та принципи діяльності державного апарату України.
Конституція України є основою правової системи нашої держави. Під останньою розуміють сукупність усіх правових явищ, що існують у суспільстві з приводу його створення, реалізації і охорони. Вона зміцнює державу, сприяє її політичному єднанню, соціально-економічному розвиткові суспільства в цілому.
Головними рисами сучасних конституцій є:
Юридичними властивостями сучасних конституцій є: 1) нормативність; 2) юридичне верховенство; 3) основоположність у правовій системі; 4) особливий порядок прийняття та зміни; 5) складний механізм реалізації.
Отже, Конституція України е одночасно основним законом і держави, і всього суспільства. Виходячи з цього і поняття "конституційний лад" передбачає об'єднання суспільного й державного начал у єдине ціле. Особливо це притаманно новим конституціям, що були прийняті після другої світової війни, а також після розпаду так званого соціалістичного табору. Прикладом у цьому плані можуть слугувати Конституція Чеської Республіки 1992 р., Конституція Республіки Хорватія 1990 р., Конституція Республіки Болгарія 1991 р. та основні закони багатьох інших держав.
Неважко побачити, що Конституція має як правові, так і політичні ознаки. Отже, Конституція є одночасно і політичним, і пра-_ вовим актом. Причому цей правовий акт має найвищу юридичну силу, тобто настановам і вимогам Конституції повинні відповідати всі без винятку правові акти, що видаються і діють у країні (ст. 8 Конституції України).
В теорії конституціоналізму розрізняють фактичну і юридичну конституції. Фактична конституція - це реально існуючий суспільний і державний лад, основами якого є політика, економіка, соціальне та духовне життя людини та її організацій. Юридична конституція - це нормативно-правовий акт, що є вершиною національного законодавства по офіційному впорядкуванню фактичних суспільних відносин у сфері політики, економіки та духовного життя людей і їх організацій. Фактична та юридична конституції можуть співпадати або суперечити одна одній. Якщо фактична і юридична конституції збігаються, то конституційна система є реальною.
В науці конституційного права за часом дії розрізняють також постійні і тимчасові конституції, за державним режимом - демократичні і авторитарні; за формою правління - монархічні і республіканські; за формою територіального устрою - федеративних і унітарних держав. За порядком внесення змін і доповнень конституції бувають гнучкі, жорсткі та змішані.
У відповідності до способу зовнішнього виразу і організації конституційних норм, принципів та інститутів розрізняють кодифіковані та некодифіковані конституції. Кодифіковані - це конституції, які функціонують у вигляді моноконституційного (єдиного) акту. Наприклад, конституції України, Німеччини, Іспанії, Франції. Некодифіковані складаються із багатьох актів, що у сукупності складають конституцію. Так конституція Швеції складається із трьох актів - Форми правління 1974 р., Акта про престолоуспадкування 1810 р. і Акта про свободу друку 1974 р.
Структура конституції — це спосіб організації конституційно-правової матерії, тобто спосіб логічного викладення конституційно-правових норм і інститутів за певною доцільною схемою. Безперечно, що структура у кожної сучасної конституції відмінна від іншої, але у більшості конституцій загальний порядок структури є однаковим. Структура майже усіх сучасних конституцій включає:
1. Преамбулу, головним змістом якої є декларування конституційних ідеалів та загально-соціальних принципів, цілей і завдань суспільного розвитку. Іноді преамбула стосується історичного шляху розвитку суспільства і держави, національних або інших соціальних закономірностей, загальних проблем народовладдя. Безперечно, що преамбула, головним чином, виконує політичну, ідеологічну та інформаційну функції. Разом з тим не слід забувати і про регулятивний вплив преамбули конституції.
Наприклад, в Основному Законі України проголошено, що Конституція приймається Верховною Радою від іменні українського народу, який складають громадяни України всіх національностей, що вона є результатом здійснення українською нацією, всім українським народом права на самовизначення. У преамбулі зафіксовано завдання забезпечення в Україні прав і свобод, гідних умов життя людини, зміцнення громадянської злагоди, розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.
Інколи конституції деяких країн містять перехідні положення, Наприклад Розділ XV "Перехідні положення" (пп. 1-14) Конституції України. Здебільшого вони необхідні для чіткого визначення строків вступу в дію окремих конституційних приписів або ж передбачення порядку заміни застарілих соціальних інститутів, положень новими, сучасними. За допомогою перехідних положень можуть врегульовуватись також інші здебільшого специфічні конституційно-правові відносини.
Розділ І Конституції України має назву "Загальні засади" і складається з 20 статей, У ньому закріплено основні принципи конституційного ладу нашої держави, які є базою для конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин.
Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у державі повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, а також не підпорядкування і непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах.
Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави та суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.
Говорячи про Україну як соціальну державу, слід брати до уваги Ш орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, що діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.
Правова держава - це держава, у якій панує право, де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.
Стаття 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою, тобто державою, у межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України. Україна як унітарна держава має єдині: а) державні органи; б) систему законодавства; в) територію; г) громадянство; ґ) символіку тощо.
В Україні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5 Конституції), тому носієм суверенітету і єдиним джерелом влади визнається лише народ.
Державні символи - це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які уособлюють її суверенітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного чи ідеологічного змісту. Конституція України визначила такі символи нашої держави: Державний Прапор, Державний Герб, який встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького, і Державний Гімн. Наведено їх загальні описи.
Столицею України, тобто адміністративно-політичним центром і місцем знаходження загальнодержавних законодавчих, виконавчих і судових органів, є місто Київ,
Відповідно до ст. 6 Конституції, "державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову". Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що призводить, як засвідчує історичний досвід, до свавілля у керівництві державою та суспільством.
Говорячи про конституційне визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7), треба усвідомлювати, що мається на увазі право місцевих територіальних громад (жителів села, селища, міста), а також обраних ними відповідних рад самостійно і незалежно від органів держави, але в порядку і межах, передбачених чинним законодавством, вирішувати питання місцевого значення.
У статтях 8, 9 і 19 Конституції України закріплено такі основні принципи побудови та функціонування національної правової системи:
Норми, визначені статтями 10-12 Конституції України, покликані врегулювати основи національного розвитку та міжнаціональних відносин, вони випливають з положень відповідних міжнародно-правових актів і деталізуються в актах національного законодавства, наприклад у Законі України "Про мови в Україні" від 28 жовтня 1989 р.
Основні засади економічних відносин в Україні закріплено у статтях 13, 14, 16 Конституції. Саме ними визначено об'єкти, які є "власністю Українського народу", від імені якого права власника щодо цих об'єктів "здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування". До таких об'єктів належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси.
Стаття 15 Конституції України гарантує побудову суспільного життя "на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності".
У розділі І Конституції України закріплено засади національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Під національною безпекою мається на увазі стан захищеності життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства від існуючих і можливих внутрішніх і зовнішніх загроз у всіх сферах суспільних відносин. З метою забезпечення належного рівня захищеності цих інтересів у ст, 17 Конституції визначено вихідні положення захисту суверенітету і територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України.
Стаття 18 Конституції закріплює спрямування зовнішньополітичної діяльності України на забезпечення її національних інтересів і безпеки через "підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з іншими країнами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права". Ці норми й принципи закладено в деяких міжнародно-правових актах, зокрема, в Статуті ООН та Декларації про принципи міжнародного права.