1 Конституційноправові відносини

Конституційно-правові відносини: поняття, елементи

Суспільні відносини - це сталі, багатогранні, загальноприйняті зв'язки між членами соціуму, які встановлюються в процесі їхньої спільної життєдіяльності. Частина суспільних відносин регулюється нормами права, інша - ні, оскільки відносини дружби, кохання, вірності, релігійної належності перебувають поза сферою правового регулювання.

Отже, правовідносини - це частина суспільних відносин, урегульованих нормами права. Конституційно-правові відносини є різновидом правовідносин.

Конституційно-правові відносини - це врегульовані нормами конституційного права і гарантовані державою суспільні відносини, які виникають між суб'єктами з приводу реалізації їх конституційних прав та обов'язків.

Ознаки конституційно-правових відносин:

1) пов'язані з відносинами публічної влади;
2) є різновидом правових відносин, оскільки існують поряд із кримінальними, господарськими та іншими правовідносинами;
3) виникають між суб'єктами правовідносин з приводу реалізації конституційних прав та обов'язків;
4) мають переважно імперативний характер;
5) регулюються та охороняються конституційними нормами і принципами;
6) є різновидом політико-правових зв'язків, оскільки тісно пов'язані з суб'єктами політичного процесу, з реалізацією владних повноважень органів державної влади, правовим статусом людини і громадянина;
7) здебільшого мають виключно загальнодержавний, а не локальний (місцевий) характер (наприклад, вибори Президента України, Верховної Ради України, всеукраїнський референдум);
8) порівняно з іншими галузями права охоплюють найширше коло суспільних відносин: політичні, економічні, культурні, екологічні, соціальні та ін.;
9) здійснюються свідомо і цілеспрямовано в результаті волевиявлення суб'єктів конституційно-правових відносин. Проте у певних випадках причиною або наслідком виникнення, зміни або припинення конституційно-правових відносин є об'єктивні явища - стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії, що створюють загрозу життю і здоров'ю населення та можуть призвести до масових порушень правопорядку. Виникнення саме таких правовідносин не залежить від волі суб'єктів, але їх настання передбачає певні юридичні наслідки для учасників конституційних правовідносин;
10) гарантуються та забезпечуються державно-правовим примусом, основний зміст якого полягає у позбавленні відповідних суб'єктів блага політичного, матеріального чи іншого характеру.

Структура конституційно-правових відносин - це елементний склад правовідносин і правові зв'язки між ними.

Елементами конституційно-правових відносин є:

1) суб'єкти; 2) об'єкти; 3) зміст; 4) юридичні факти.

Суб'єкти конституційно-правових відносин - це учасники конституційно-правових відносин, наділені конституційною правосуб'єктністю (правоздатністю, дієздатністю і деліктоздатністю), яка встановлюється нормами і принципами конституційного права.

Конституційна правоздатність - це здатність суб'єкта конституційно-правових відносин мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які встановлені і гарантовані конституційно-правовими нормами і принципами. Конституційна правоздатність настає з моменту народження і припиняється з настанням смерті. Конституційна правоздатність має універсальний і абсолютний характер, тому нею володіють усі без винятку члени суспільства. Правоздатність - це "право на право", тому вона не дає реального блага, а лише відкриває однакову можливість для індивідів - суб'єктів конституційно-правових відносин, власними діями набути відповідних благ (отримати освіту, вибрати місце проживання, сповідувати певну релігію). Конституційна правоздатність не залежить від посади, національності, освіти, релігійних уподобань, віку, психологічного стану особи.

Конституційна дієздатність - це здатність суб'єкта конституційно-правових відносин своїми діями набувати суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які встановлені і гарантовані конституційно-правовими нормами і принципами. Обсяг дієздатності залежить від ряду ознак, зокрема віку, психологічного стану особи тощо. До того ж у галузях права дієздатність настає з різного віку, зокрема в адміністративному - з 16років, у сімейному праві в чоловіків - з 18 років, а в жінок - з 17років тощо.

Спеціальна конституційна дієздатність у конституційному праві встановлюється Конституцією і законами України. Наприклад, народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг 21 року (ч. 2 ст. 76 Конституції України), суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років (ч. З ст. 148 Конституції України), засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій - 15-річного віку (ч. 2 ст. 11 Закону України "Про об'єднання громадян"), членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14років (ч. 2 ст. 12 Закону України "Про об'єднання громадян").

Конституційна деліктоздатність - це здатність суб'єкта конституційно-правових відносин нести безпосередню юридичну відповідальність за порушення конституційно-правових норм.

У сучасній науці конституційного права досить складною і невирішеною є проблема визначення кола суб'єктів конституційно-правових відносин та їх правового статусу. Проблема ускладнюється нерівністю правового статусу суб'єктного складу, зокрема Українська держава та особа без громадянства є суб'єктами конституційно-правових відносин, проте їхній правовий статус різний.

Важливими суб'єктами конституційно-правових відносин є юридичні особи, які згідно зі ст. 81 Цивільного кодексу України поділяються на юридичних осіб публічного права і юридичних осіб приватного права. Юридичними особами публічного права визнано організації, створені розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим (далі - АРК) або органу місцевого самоврядування. Правовий статус юридичної особи публічного права, необхідно надати територіальним громадам, АРК, Українській державі тощо. Крім того, доцільно розрізняти суб'єктів конституційного права і суб'єктів конституційно-правових відносин.

Суб'єкт конституційного права - це встановлений конституційними нормами адресат (носій), який може мати юридичні права і відповідні обов'язки.

Суб'єкт конституційно-правових відносин - це володар конституційно-правової правоздатності, який реалізує її безпосередньо. Проте переважна більшість вітчизняних учених не розмежовує ці поняття.

У чинному законодавстві України не існує жодного нормативно-правового акта, в якому сформульовано вичерпний перелік суб'єктів конституційного права, навіть Конституція України не містить такого переліку. Вчені по-різному розглядають суб'єктний склад галузі конституційного права.

Суб'єктами конституційно-правових відносин є:

1) фізичні особи - громадяни України, апатриди, біпатриди , біженці, іноземці;
2) юридичні особи - органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, органи державної влади. До органів державної влади належить уся система органів виконавчої влади - від Кабінету Міністрів України до районних державних адміністрацій, Верховна Рада України, глава держави, правоохоронні органи, органи правосуддя та ін.;
3) посадові особи - представники влади, наділені відповідними державно-владними повноваженнями;
4) соціальні організації - держава, трудові колективи, органи місцевого самоврядування, адміністративно-територіальні одиниці, об'єднання громадян (громадські організації, профспілки, територіальні громади, політичні партії, релігійні громади, органи самоорганізації населення та ін.;
5) соціальні спільноти - український народ, корінні народи, населення, нація, національні меншини, етнічні групи.

Суб'єктний склад учасників конституційно-правових відносин, порівняно з іншими галузями права, є не лише найбільший за кількістю, але й різний за правовим статусом. Зазначений перелік суб'єктів конституційно-правових відносин не є вичерпним. Крім того, правовий статус деяких суб'єктів конституційно-правових відносин законодавчо не визначений, а тому потребує змістовного тлумачення.

Українська нація - спільність людей, об'єднаних політичними інтересами, усвідомленням своєї спільності на певній території, єдиним громадянством, менталітетом, духовно-культурними цінностями і надбаннями, юридичними правами і обов'язками. Україна - багатонаціональна держава, і якщо територія є матеріальною основою утворення держави, то етнічна нація - духовною основою такого утворення. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури (ст. 11 Конституції України). На жаль, змістовне наповнення правосуб'єктності української нації не дістало належного нормативного обґрунтування як на конституційному, так і законодавчому рівнях.

Українська держава - один із головних суб'єктів конституційно-правових відносин, оскільки лише держава виступає офіційним представником усього суспільства, а всі інші організації, як стверджують вітчизняні вчені, репрезентують лише його частину1.

Держава уособлює публічну владу. Саме на вірність Україні перед вступом на посаду народні депутати України складають присягу, зобов'язуються усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність держави (ст. 79 Конституції України); на вірність Україні складає присягу і Президент України (ч. З ст. 104 Конституції України).

Президент України є главою держави і виступає від її імені (ч. 1 ст. 102 Конституції України), судові рішення ухвалюються судами іменем України (ч. 5 ст. 124 Конституції України). Україна як держава є учасником міжнародних організацій тощо.

Український народ - це громадяни України всіх національностей. Саме таке визначення закріплене в преамбулі Конституції України. Український народ наділений всією повнотою публічної влади у державі. Український народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, йому належить виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні (ст. 5 Конституції України), земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу (ч. 1 ст. 13 Конституції України). За українським народом закріплене конституційне право на всеукраїнських референдумах приймати закони, вирішувати інші важливі питання суспільного та державного життя.

Національні меншини - це осередки громадян України, які не є українцями за національністю, належать до інших національних спільностей і виявляють почуття етнічної єдності між собою. Правосуб'єктність національних меншин визначена Конституцією України (ст. 11), Законом України "Про національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 року, міжнародними нормативними актами. На сучасному етапі державотворення в Україні офіційно визнана можливість створення адміністративно-територіальних одиниць за національною ознакою

Громадяни України, які належать до нацменшин, вільні у виборі форм і обсягу реалізації своїх прав, що гарантуються з боку держави. Вони можуть бути обрані чи призначені на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях, наділені активним виборчим правом. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою забороняється. Прикро, що законодавець значно більше уваги приділив правовому регулюванню статусу національних меншин, ніж правовому статусу української нації.

Корінні народи - такий термін вживається у Конституції України тричі (ст. 11, п. 3. ч. 1 ст. 92, п. З ч. 1 ст. 119). Зокрема, у ст. 11 Основного Закону України визначено, що держава сприяє консолідації та розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів. Проте визначення терміна "корінні народи" ні на конституційному, ні на законодавчому рівнях в Україні немає. Залишається відкритим питання щодо змісту правосуб'єктності корінних народів.

Релігійні громади - первинна структурна одиниця в системі релігійних організацій, яка добровільно створюється віруючими певної релігії для здійснення культових обрядів. Релігійні громади € повноцінними учасниками конституційно-правових відносин, оскільки вони після реєстрації свого установчого документа в органах державної влади набувають статус юридичної особи. Правовий статус релігійних громад визначається Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року. На конституційному рівні визнано, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави (ч. 3 ст. 35 Конституції України). І це правильно, оскільки церква повинна мати автономію у державі, вона не може бути частиною державної влади. Церква, релігійні громади не можуть бути інструментом у руках держави, проте між ними простежується тісний взаємозв'язок. Церква, релігійні організації виконують важливе завдання держави - моральне оздоровлення суспільства, духовний вплив на молоде покоління українців (богослужіння, діяльність недільних шкіл та ін.). Держава на законодавчому рівні визнає і гарантує правовий статус церкви і релігійних організацій, підтримує відзначення релігійних свят (Різдво Христове, Воскресіння Христове), а на міждержавному рівні сприяє зміцненню авторитету української церкви, наприклад, глава Української держави неодноразово проводив зустрічі з Вселенським патріархом щодо статусу української православної церкви.

На конституційно-правовому рівні чітко не визначено правового статусу спостерігачів на виборчих дільницях, опозиції, коаліції депутатських фракцій, безпосередньо депутатських фракцій, кандидатів на державні посади, в тому числі й на посаду глави держави, виборчих блоків політичних партій, органів самоорганізації населення, депутатських груп тощо.

Таким чином, суб'єктний склад конституційно-правових відносин на сьогодні не є вичерпним, потребує теоретичного осмислення з метою оптимального правового регулювання.

Об'єкт конституційно-правових відносин (від лат. - предмет) - це закріплені і гарантовані нормами та принципами конституційного права загальнодержавні і соціальні блага, з приводу яких суб'єкти конституційно-правових відносин вступають в юридичні зв'язки і на що спрямовані їхні суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Об'єктом інтересів суб'єктів конституційних правовідносин є не тільки конкретні матеріальні речі, а й загальносуспільні публічні цінності.

Об'єктами конституційно-правових відносин є: основні засади конституційного ладу України та їх гарантії, державний та суспільний лад, суверенітет (державний, національний, народний), публічна влада, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя, волевиявлення народу, форми прямої демократії, організація та функціонування системи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, конституційні права, свободи і обов'язки людини та громадянина, правовий статус людини і громадянина, право власності, міжнародне співробітництво державних інституцій, політичні партії та інші громадські організації, податкова, банківська і фінансова системи, культурно-духовні надбання окремих індивідів та суспільства загалом, природні об'єкти (земля, рекреаційні зони, природні ресурси, атмосферний простір у законодавчо визначених межах), адміністративно-територіальні одиниці та ін.

Такий перелік об'єктів конституційно-правових відносин не є вичерпним. До речі, вичерпним він і не може бути через об'єктивні причини. Це підтверджується низкою аргументів;

o конституційно-правові відносини охоплюють правовим регулюванням практично усі сфери суспільних відносин, що прямо впливає на множинність об'єктів;
o конституційно-правові відносини мають системотвірний і установчий характер для об'єктного складу правовідносин усіх інших галузей права;

* конституційне право - це динамічна галузь права, яка зберігає тенденцію до розширення правового регулювання суспільних відносин. Класифікація об'єктів конституційно-правових відносин:

1) політичні блага - державний суверенітет, територіальна цілісність держави, влада українського народу, державна влада, політична багатоманітність, політичні партії та їх блоки, народний і національний суверенітети, громадянство, демократія та ін.;
2) матеріальні блага - майно, цінні папери, гроші, природні ресурси, земля та ін.;
3) нематеріальні блага - честь, гідність, ділова репутація, право інтелектуальної власності, право на віросповідання, право на таємницю телефонних розмов, листування, право на отримання освіти та ін.;
4) дії (бездіяльність) - участь у виборах, референдумах, страйках, реалізація активного чи пасивного виборчого права та ін.;
5) результати дій (бездіяльності) - статус судді, президента, народного депутата, депутата місцевих рад.

Зміст конституційно-правових відносин - це визначені й гарантовані конституційно-правовими нормами і принципами суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників цих відносин.

Зміст конституційно-правових відносин має двояку складову, зокрема в науці конституційного права розрізняють юридичний і фактичний зміст. Це змістовно близькі, але не тотожні поняття.

Юридичний зміст - це можливість суб'єктів конституційно-правових відносин вчиняти відповідні дії або утриматися від їх вчинення. Юридичні факти дають нормативні варіанти вибору правомірної поведінки. Юридичний зміст становлять:

1) суб'єктивне право - юридична гарантія можливості використання чи невикористання конституційних прав вступати у конституційні правовідносини, наприклад, балотуватися на певну посаду чи ні, подавати конституційне звернення до Конституційного Суду України чи утриматися від учинення таких дій;
2) юридичні обов'язки - це вид і міра належної поведінки суб'єкта правовідносин, визначена і гарантована конституційним законодавством. Наприклад, конституційним обов'язком громадян України є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65 Конституції України).

Фактичний зміст - це конкретно обраний варіант юридичних можливостей. Наприклад, після отримання фахової підготовки молодий спеціаліст має необмежену юридичну можливість влаштуватися на роботу, проте основним місцем його роботи може бути лише одне.

Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими конституційно-правові норми пов'язують виникнення, зміну або припинення конституційних правовідносин. Дії та події становлять юридичні факти.

Дії - це юридичні факти, які залежать від волі людини. Дії можуть бути правомірними, які відповідають конституційно-правовим приписам, і неправомірні, які суперечать вимогам конституційних норм. Наприклад, правомірні дії - реалізація конституційного права на участь у виборах (активне, пасивне виборче право), неправомірні дії - нівелювання волі виборців через підміну виборчих бюлетенів. Неправомірна поведінка - це правопорушення, за вчинення якого передбачена юридична відповідальність.

Події - це юридичні факти, що не залежать від волі та свідомості суб'єкта, проте конституційно-правове закріплення надає їм юридичної значущості та пов'язує з ними міру можливої і навіть необхідної поведінки. Наприклад, досягнення суддею 65-річного віку означає юридичну необхідність припинення його суддівських повноважень.

Обставини - це складні юридичні факти, які є сукупним вираженням дії і події. Наприклад, втрата громадянином України конституційної дієздатності призводить до неможливості реалізації його політичних прав на виборах, референдумах тощо.

Класифікація юридичних фактів:

1) за юридичними наслідками:
- o правоутворюючі - прийняття громадянами України закону на всеукраїнському референдумі;

* правозмінюючі - Кабінет Міністрів України, згідно з положеннями ст. 115 Конституції України, складає повноваження перед новообраним Президентом України і набуває статусу виконуючого обов'язки;

* правоприпиняючі - у разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду (ч. 4 ст. 81 Конституції України);

2) за суб'єктивно-об'єктивним походженням: дії, події, обставини.

2 Суб'єкти конституційного права.

Первинним елементом конституційно-правових відносин є суб'єкти, тобто учасники правовідносин, що виникають, змінюються чи припиняються на підставі дії конституційно-правових норм.

Суб'єкти конституційного права - це учасники суспільних відносин, наділені конституційною правосуб'єктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що визначається нормами конституційного права. Конституційна правоздатність виражається у системі конституційних прав і обов'язків учасників конституційно-правових відносин, а конституційна дієздатність полягає у здатності реалізовувати ці права і обов'язки.

При цьому конституційна правосуб'єктність може як установлюватися, так і визнаватися нормами конституційного права. Зокрема, за рядом колективних суб'єктів конституційних правовідносин правосуб'єктність визнається і в окремих випадках не потребує спеціального законодавчого закріплення. Наприклад, згідно зі ст. 11 Конституції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України, тобто Українська держава визнає основні природні права національних і етнічних спільнот.

До суб'єктів конституційно-правових відносин, як правило, відносять такі найбільш поширені види суб'єктів: 1) спільності (народ, нація, національні меншини, корінні народності, територіальні громади тощо); 2) держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, депутати, службові та посадові особи: 3) політичні партії, громадські організації та блоки (асоціації); 4) громадяни України, Іноземці, особи без громадянства, жителі, біженці; 5) підприємства, установи, організації; 6) міжнародні органи І організації; 7) органи самоорганізації населення; 8) засоби масової інформації (ЗМІ).

Пріоритетним суб'єктом системи конституційно-правових відносин є Український народ. Відповідно до ч. 1 Преамбули Конституції України Український народ - громадяни України всіх національностей. Український народ, згідно зі ст. 5 Основного Закону, є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування і саме Українському народу належить виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, яке не може бути узурпованим державою, її органами або посадовими особами. Народ України виступає первинним суб'єктом володарювання землею, її надрами, атмосферним повітрям, водними та іншими природними ресурсами, які знаходяться в межах території України, природними ресурсами її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Наступним колективним суб'єктом конституційного права є територіальна громада. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування" 1997 p., територіальна громада - це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають адміністративний центр.

Самостійним суб'єктом конституційно-правових відносин є Українська держава. Відповідно до ст. 1 Конституції Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.

Суверенітет України, що виражає зміст правосуб'єктності Української держави, поширюється на всю її територію, а сама територія держави в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою. Українська держава виступає гарантом, тобто бере на себе виключні конституційні обов'язки дбати про людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість 1 безпеку (ч. 1 ст. 3 Конституції); утверджує І забезпечує права і свободи людини та відповідає перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. 3 Конституції); гарантує місцеве самоврядування в Україні (ст. 7 Конституції); забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ч. 1 ст. 10 Конституції); сприяє вивченню мов міжнародного спілкування (ч. 3 ст. 10 Конституції); сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій І культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11 Конституції); забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності І господарювання, соціальну спрямованість економіки (ч. 4 ст. 13 Конституції); охороняє землі, що є основним національним багатством (ч. 1 ст. 14 Конституції): гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ч. 4 ст. 15 Конституції) та ін.

Важливим суб'єктом конституційно-правових відносин є органи державної влади, які від імені держави здійснюють її державно-владні повноваження. Органи державної влади формуються безпосередньо народом {шляхом виборів) чи державою, мають чітко визначені в чинних нормативно-правових актах повноваження і мають свою внутрішню організаційну структуру.

Існують різні види органів державної влади, які можна класифікувати за різними критеріями. За способом формування виділяють виборні (Верховна Рада України, Президент України) та призначувані органи державної влади (Конституційний Суд України, Кабінет Міністрів України, Генеральна Прокуратура України, Вища рада юстиції. Центральна виборча комісія, Національна рада телебачення і радіомовлення, місцеві державні адміністрації та ін.); за територією, на яку поширюється їх юрисдикція, виділяють загальнодержавні (Верховна Рада України, Президент України, Верховний Суд України та ін.) та місцеві, локальні (Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, місцеві суди та ін.) органи державної влади; за часом дії виділяють постійно діючі (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України та ін.) та тимчасові (спеціальні комісії Верховної Ради України тощо) органи державної влади; за складом виділяють колегіальні (Верховна Рада України, Конституційний Суд України) та одноособові (Президент України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини) органи державної влади; за характером повноважень виділяють державні органи загальної компетенції (Кабінет Міністрів України) та спеціальної (Міністерство юстиції України) компетенції; за видами державної влади поділяють на законодавчі (Верховна Рада України), виконавчі (Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації) та судові (Верховний Суд України) державні органи влади; за функціями та правовими формами діяльності виділяють пра-вотворчі (Верховна Рада України, Президент України. Кабінет Міністрів України), правозастосовчі (Кабінет Міністрів України, міністерства, місцеві державні адміністрації), правоохоронні (Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України), контрольно-наглядові (Генеральна прокуратура України) державні органи. Існують і інші класифікації.

Особливим суб'єктом конституційних правовідносин є органи та посадові особи місцевого самоврядування. Так ст. 7 Конституції визначає, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Відповідно до п. 1 ст. 2 Закону

України "Про місцеве самоврядування в Україні" 1997 р. місцеве самоврядування - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно, або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Самостійними суб'єктами конституційно-правових відносин є політичні партії, громадські організації та їх блоки, а також профспілки. Зазначені суб'єкти мають собі на меті представляти, реалізувати і захищати політичні, економічні, соціальні, культурні та екологічні права і свободи людини і громадянина в Україні.

Останнім часом, правознавці та юристи-практики все більше апелюють до такого суб'єкта, як громадянське суспільство та його інститути. Громадянське суспільство слід розглядати як самоорганізовану і саморегульовану сферу публічно-правових відносин у державі, утворювану вільними і рівними індивідами та створеними ними об'єднаннями громадян які функціонують, формуючи соціальний капітал та здійснюючи контроль за органами державної влади, служать підґрунтям демократії та визначальним чинником у розбудові правової держави. Тобто громадянське суспільство не може ототожнюватися з якимось одним суб'єктом публічно-правових відносин, оскільки ця категорія позначає передусім систему суспільних відносин, які виникають, змінюються та припиняються між множиною їх різнопорядкових учасників.

На нормативному рівні інститути громадянського суспільства вперше були визначені в "Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади", затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р. № 976. Відповідно до абзацу 2 п. 2 Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р. № 976, до інститутів громадянського суспільства віднесено: громадські організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні і релігійні організації, органи самоорганізації населення, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства. Таким чином, інститути громадянського суспільства перестали бути виключно філософською чи політологічною категорією, а були унормовані як система суб'єктів конституційно-правових відносин.

Важливим учасником конституційних правовідносин в Україні нині є й релігійні організації їх функціонування у суспільстві має об'єктивний характер і сприяє задоволенню релігійних потреб людей. При цьому церкви і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Наступним суб'єктом конституційно-правових відносин є фізичні особи - громадяни України, іноземці, особи без громадянства та біженці Відповідно до ст. 1 Закону України "Про громадянство України" 2001 р. громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку передбаченому законами України та міжнародними договорами України; іноземець - особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Суб'єктами конституційно-правових відносин також є підприємства, установи, організації незалежно від форм їх власності Традиційно ці суб'єкти відносяться правознавцями виключно до учасників господарсько-правових відносин, але конституційне законодавство України визначає їх і як суб'єктів конституційних правовідносин. Наприклад, п. 6 ст. 13 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" 1998 р. передбачає можливість виникнення конституційно-правових відносин між омбудсманом та вище зазначеними суб'єктами.

Суб'єктами конституційно правових відносин є також міжнародні органи та організації Зокрема, важливий вплив на перебіг референдної кампанії в 2000 р. та конституційної реформи 2009 р. в Україні мав моніторинговий комітет ПАРЄ Європейської комісії "За демократію через право", більш відомий як "Венеціанська комісія".

До суб'єктів конституційно-правових відносин також необхідно відносити органи самоорганізації населення - жителів певного регіону, об'єднання населення за місцем проживання, трудові колективи, колективи виборців, релігійні громади, асоціації міст і місцевих влад тощо. Коло цих суб'єктів є досить широким, а їх функції, як правило, законодавчо не визначені.

На сьогодні ні у кого не викликає сумніву конституційна правосуб'єктність засобів масової інформації як повноцінних учасників конституційно-правових відносин. Саме ЗМІ на сьогодні формують громадську позицію всіх суб'єктів конституційно-правових відносин, загострюють найбільш актуальні проблеми суспільного та державного будівництва.

Нині утверджуються й інші суб'єкти конституційних правовідносин. До прикладу, лобісти і утворення лобістів50. Закріплення їх правового статусу передбачене Концепцією проекту Закону України "Про вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів", затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22 квітня 2009 р. № 448-р. Існують й інші суб'єкти конституційно-правових відносин.

Із суб'єктами конституційно-правових відносин тісно пов'язаний інший елемент складу конституційно-правових відносин - права і обов'язки учасників конституційно-правових відносин. Права учасників конституційно-правових відносин полягають у можливості певної діяльності або поведінки, набуття, володіння, користування певними політичним та Іншими цінностями. Також можна погодитись і з твердженням Ю. В. Данилюка, що конституційне правовідношення є вольовим відношенням, у якому загальна воля, виражена в нормі права, є волею його учасників.

Суб'єктивним правам властиві такі ознаки: суб'єктивні права визначають вид і міру можливої правомірної поведінки учасника конституційно-правових відносин: зміст суб'єктивних прав визначається нормами конституційного права; суб'єктивне право виступає способом реалізації Інтересів учасників конституційно-правових відносин; суб'єктивні права одних учасників конституційно-правових відносин породжують юридичні обов'язки інших суб'єктів конституційно-правових відносин тощо.

Права суб'єктів конституційно-правових відносин об'єктивізуються в їх повноваженнях, що закріплюються Конституцією та законами України й деталізуються в підзаконних нормативно-правових актах. Наприклад, ст. 85 Конституції України визначає повноваження Верховної Ради України, ст. 106 - Президента України і т. д.

Обов'язки суб'єктів конституційно-правових відносин - це нормативно визначена міра належної діяльності або поведінки учасників правовідносину сфері конституційних правовідносин. Юридичний конституційний обов'язок має три основні форми: а) утримання від заборонених дій, що суперечать інтересам інших учасників конституційно-правових відносин; б) здійснення конкретних дій чи дотримання конкретної поведінки; в) обмеження в правах особистого, майнового чи організаційного характеру (заходів юридичної відповідальності).

Юридичні конституційні обов'язки поділяються на загальні та спеціальні. Загальні юридичні конституційні обов'язки поширюються на всіх суб'єктів конституційно-правових відносин. Зокрема, такі загальні обов'язки визначаються в статтях 65-68 Конституції України: неухильно додержуватись Конституції та законів України; не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей; сплачувати податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом; подавати щорічно до податкової адміністрації декларації про майновий стан та доходи за минулий рік; не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині та відшкодовувати завдані збитки; захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України; відбувати військову службу відповідно до закону.

Спеціальні юридичні обов'язки у конституційно-правових відносинах покладаються на спеціальні категорії суб'єктів цих правовідносин - народних депутатів України, Президента України, суддів Конституційного Суду України та суддів судів загальної юрисдикції тощо.

Слід розрізняти юридичний і фактичний зміст конституційних правовідносин, що співвідносяться як абстрактна і конкретна правові категорії. Юридичний зміст конституційно-правових відносин виражається в нормативно визначених правах і обов'язках учасників конституційно-правових відносин. Як правило, норми права визначають систему суб'єктивних прав і систему юридичних обов'язків стосовно кожного суб'єкта конституційно-правових відносин, що дає можливість обрати певну конкретну модель правомірної поведінки цього суб'єкта. Така модель поведінки і буде фактичним змістом конституційно-правових відносин.

3 Функції Конституції України.

Структура Конституції України відображає її зміст, дає уявлення про основні питання, що підлягають конституційно-правовому регулюванню. Категорія "структура конституції" є складовим елементом такого явища, як форма конституції, під якою прийнято розуміти спосіб організації та упорядкування нормативного матеріалу, який містить кожна окремо взята конституція.

Під структурою Конституції України слід розуміти внутрішню взаємоузгоджену побудову Основного Закону як нормативно-правового акта найвищої юридичної сили.

Конституція України 1996 р. належить до кодифікованих конституційних актів. Вона існує у вигляді єдиного нормативно-правового акта, що складається із трьох основних частин; преамбули, основної частини, прикінцевих і перехідних положень. У свою чергу, основна частина та прикінцеві і перехідні положення Конституції України складаються Із 15 самостійних розділів, позначених латинськими цифрами, що включають 161 статтю (розділи I-XIV) і 14 пунктів (розділ XV), позначених арабськими цифрами. Окремі статті Конституції України складаються з декількох абзаців, що не нумеруються. а при посиланні на них позначаються як частини (ч.) відповідної статті.

Преамбула конституції - це звичайна для світової конституційної практики невелика за обсягом, урочиста, написана навіть із певним пафосом вступна частина до її основного змісту, що має багатофункціональний характер. Вона виконує принаймні дві основні функції: по-перше, вказує на те, хто і в якому порядку прийняв конституцію, і, по-друге, містить коротку характеристику умов І мотивів прийняття конституції та покладених при цьому завдань. Тобто преамбула конституції має концептуальний характер.

Преамбула Конституції України декларує: "Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p., схваленим 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням, приймаємо цю Конституцію - Основний Закон України".

Преамбула Конституції України 1996 р. визначає основні цілі, задля досягнення яких було прийнято цю Конституцію, а саме: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя; зміцнення громадянської злагоди; розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

Нормативну частину Конституції України 1996 р. складає переважно її основна частина, що складається з 13 розділів та 159 статей. Основну частину Конституції України 1996 р. складають групи норм Конституції, що визначають загальні засади суспільного і державного ладу; права, свободи та обов'язки людини І громадянина; конституційні основи виборів і референдумів; правовий статус вищих органів державної влади - Верховної Ради України. Президента України, Кабінету Міністрів України;' правовий статус прокуратури; систему та функції судів загальної юрисдикції; особливості адміністративно-територіального устрою України: правовий статус АРК; основи місцевого самоврядування; порядок внесення змін до Конституції України.

Розділ І "Загальні засади" Конституції України містить норми, що визначають основи суспільного і державного ладу України.

Норми цього розділу Конституції України визначають основні напрямки розвитку громадянського суспільства, основні принципи суспільного життя, пріоритети національного правотворення і державотворення, принцип народного суверенітету, права Українського народу, закріплюють форму держави, пріоритет людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканості і безпеки як найвищої соціальної цінності, основні напрямки зовнішньополітичної діяльності держави, встановлюють державні символи України тощо.

У Розділі II Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" - визначаються основні принципи прав і свобод людини і громадянина, їх загальні та спеціальні (юридичні) гарантії, а також встановлюються громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні, ідеологічні), екологічні та інші права і свободи людини і громадянина в Україні. Цей Розділ також включає норми, що встановлюють основні конституційні обов'язки людини і громадянина та гарантії їх виконання.

Чільне місце в структурі Конституції України займає розділ, присвячений виборам і референдумам (Розділ ІІІ "Вибори. Референдуми). Цей Розділ, порівняно з іншими, містить незначну кількість норм конституційного права, але їх положення визначають механізм безпосередньої реалізації народного суверенітету. Зокрема, йдеться про норми, що визначають вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії та їх основні принципи, а також деталізують суб'єктивне право громадян України брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, закріплене у попередньому Розділі Конституції України. Розділ III Конституції України також визначає юридичний механізм ініціювання всеукраїнського референдуму на вимогу громадян України (ч. 2 ст. 72), питання обов'язкового всеукраїнського референдуму (ст. 73) та питання, що не можуть виноситися на всеукраїнський референдум (ст. 74).

Розділ IV "Верховна Рада України" Конституції України нормативно визначає поняття національного парламенту, порядок його формування та діяльності, конституційно-правовий статус народного депутата України, структуру та повноваження Верховної Ради України, суб'єктів законодавчої ініціативи, конституційно-правові основи бюджетного процесу, парламентського контролю тощо. Цей Розділ також встановлює національну грошову одиницю - гривню (ст. 99) та основні завдання Національного банку України (ст. 100).

У Розділі V Конституції України об'єднані конституційно-правові норми, що визначають правовий статус Президента України, який є главою держави і виступає від її імені. Зокрема, у цьому Розділі закріплено вимоги до кандидата у Президенти України, порядок обрання Президента України та підстави для дострокового припинення його повноважень, у тому числі й у порядку імпічменту, визначено повноваження Президента України. Важливою є і ст . 107 Розділу V, яка визначає конституційно-правовий статус Ради національної безпеки і оборони України.

Наступний, шостий розділ Конституції України "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" - включає норми конституційного права, що визначають структуру та порядок формування Кабінету Міністрів України, його повноваження, юридичну силу актів Кабінету Міністрів України, а також визначає конституційно-правові основи здійснення виконавчої влади на місцях, зокрема визначає правовий статус місцевих державних адміністрацій.

Розділ VII "Прокуратура" закріплює конституційно-правовий статус Прокуратури України, що становить єдину систему. Конституція визначає лише основні конституційні положення щодо завдань Прокуратури України та порядку призначення та звільнення з посади Генерального Прокурора. Організацію і порядок діяльності органів прокуратури, відповідно до ст. 123 Конституції України, визначає спеціальний закон.

Наступним, восьмим розділом Конституції України є Розділ "Правосуддя", до складу якого входять норми конституційного права України, що визначають основні принципи правосуддя, правовий статус основних суб'єктів правосуддя - Конституційний Суд України та систему судів загальної юрисдикції, конституційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції. Цей Розділ також включає статті, що визначають порядок фінансування та створення належних умов для функціонування судів і діяльності суддів (ст. 130), конституційно-правовий статус Вищої ради юстиції (ст. 131) тощо.

Найбільш "лаконічним" структурним елементом основної частини Конституції України є Розділ IX "Територіальний устрій України". Він містить лише дві статті, які визначають основні принципи територіального устрою України (ст. 132) та встановлюють систему адміністративно-територіального устрою нашої держави (ст. 133).

Важливим елементом структури Конституції України є Розділ X "Автономна Республіка Крим", присвячений регулюванню конституційно-правового статусу цієї невід'ємної складової частини України. Зазначений Розділ містить норми, що визначають систему органів АРК (Верховної Ради АРК, Ради Міністрів АРК, а також Представництва Президента України в АРК). порядок їх формування та взаємовідносини з вищими І центральними органами державної влади України, встановлюють право АРК видавати власні нормативно-правові акти, визначають повноваження АРК тощо.

Два останні розділи Конституції України присвячені механізму організаційно- і нормативно-правового захисту Основного Закону. Так, Розділ XII "Конституційний Суд України" визначає правовий статус Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юстиції в Україні. Він включає конституційно-правові норми, що визначають основні функції Конституційного Суду України, порядок його організації та діяльності, правовий статус суддів Конституційного Суду України, встановлює суб'єктів звернення до Конституційного Суду України тощо. Розділ XIII Конституції України визначає порядок внесення змін до Конституції України. При цьому процедура внесення змін до Конституції України диференціюється залежно від предмета цих змін. Внесення змін до розділів І, Ш, XIII Основного Закону з огляду на їх фундаментальне системоутворююче значення для структури Конституції передбачає більш складну процедуру, ніж внесення змін до інших розділів Основного Закону.

Структура основної частини Конституції України дає підстави вважати, що вона загалом об'єктивізує систему національного конституційного права, а структурні елементи Конституції України (розділи) об'єктивно відтворюють основні інститути конституційного права України.

Останнім елементом Конституції України є її прикінцеві та перехідні положення, які за своїм змістом слід відносити до нормативних гарантій Основного Закону, оскільки вони мають на меті утвердити дату прийняття Конституції України як державне свято та забезпечити комплексну дію Конституції України на період повної адаптації чинного законодавства України до положень нової Конституції України. При цьому слід враховувати, що Розділ XV "Перехідні положення" Конституції України на сьогодні фактично втратив свою актуальність, оскільки майже усі пункти Перехідних положень уже реалізовані.

Водночас слід звернути увагу, що ст. 160 Розділу XIV "Прикінцеві положення" визначає інший, особливий порядок набуття Конституцією України чинності, ніж це передбачено ч. 5 ст. 94 Конституції України. Якщо закони України, як правило, набувають чинність не раніше дня їх опублікування, то Конституція України набула чинність з дня її прийняття - 28 червня 1996 р. Наступна стаття (ст. 161) цього Розділу визначила дату прийняття Конституції України державним святом - Днем Конституції України. На сьогодні День Конституції України є одним із найвизначніших і найбільш шанованих народом державних свят.

Як відомо. Конституція України, будучи пріоритетним актом національного права, залишається не єдиним джерелом конституційного права з відповідною юридичною силою. Таку ж юридичну силу, по суті, мають Акт проголошення незалежності України, рішення всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., яким було затверджено цей Акт, тощо. Зазначене дозволяє розмежовувати такі категорії, як "структура Конституції" та "система Конституції".

Тобто система Конституції України - це передусім упорядкована сукупність конституційно-правових актів найвищої юридичної сили (нині, окрім чинної Конституції України до таких слід відносити Акт проголошення незалежності України 1991 р., затверджений на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 p.), які синхронно регулюють важливі суспільні відносини політичного характеру.

Кожен із зазначених конституційних актів регулює суспільні відносини, що традиційно є предметом правового регулювання Конституції; має найвищу юридичну силу; прийнятий Верховною Радою України або (та) народом України, тобто виключними суб'єктами конституційної нормотворчості; залишається чинним на сьогоднішній день, оскільки не скасований у встановленому Конституціє ю та законами України порядку; гарантується державою.

Отже, якщо структура Основного Закону є його внутрішньою побудовою, то система Конституції - це, у першу чергу, система конституційних актів найвищої юридичної сили, пов'язаних між собою, насамперед, функціональними зв'язками.

Структура та система Конституції України обумовлені та тісно пов'язані зі своїми функціями. Внутрішня побудова Основного Закону є оптимальною юридичною моделлю для ефективного цілеспрямованого впливу Конституції України на суспільні відносини, що є предметом конституційного права.

Ці функції є життєво необхідними для суспільства загалом, що підтверджує більш ніж двохсотлітня історія існування конституцій у світі. Слід погодитися з О. В. Скрипнюком у тому, що висвітлення функцій Основного Закону стосується не лише Конституції України, а її призначення в суспільстві та державі та функціонування права у суспільстві загалом.

Функції Конституції України - це цілеспрямовані напрямки та види впливу Основного Закону суспільства і держави на суспільні відносини.

Конституція України, як і більшість конституцій світу, є багатофункціональною. Вона здійснює, зокрема, політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, Ідеологічну) та інші галузеві й об'єктні функції, а також владні функції: установчу, правотворчу, контрольну, охоронну та інші власне конституційні функції.

Основними критеріями класифікації функцій Конституції України слід вважати: 1) об'єкти впливу Конституції України на суспільні відносини; 2) способи і засоби впливу Конституції України на суспільні відносини; 3) умови впливу Конституції України на суспільні відносини тощо.

У першу чергу слід розглянути функції Конституції України за об'єктами впливу норм цього найважливішого нормативно-правового акта на суспільні відносини. Основними об'єктами впливу Конституції України є основні сфери суспільного та державного ладу, а саме - політична, економічна, соціальна, культурна (Ідеологічна або духовна), а також зовнішньополітична сфери. Відповідно, необхідно розрізняти такі об'єктні функції Основного Закону, як політична, економічна, соціальна ідеологічна та зовнішньополітична.

Об'єктні функції Конституції України можна класифікувати й за основними інститутами конституційного права, що об'єктивізовані в розділах Основного Закону, тобто за предметами конституційно-правового регулювання, що властиві певним групам норм Конституції України. Зокрема, слід розрізняти функції конституційно-правового регулювання основ суспільного і державного ладу; прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; форм безпосередньої демократії; правового статусу органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також їх службових і посадових осіб; місцевого самоврядування; адміністративно-територіального устрою України; правового захисту Конституції тощо.

Функції Конституції України слід також розрізняти за способами і засобами впливу на суспільні відносини, що є предметом конституційного права. Як і для галузі конституційного права загалом, для Конституції Україні властиві, за способом і засобом, такі функції, як регулятивна, установча, охоронна, контрольна, інтегративна (системоутворююча), правотворча, правозастосовча, інформаційна, аксіологічна та ряд інших. Наприклад, інтегративна (системоутворююча) функція Конституції України полягає в тому, що цей нормативно-правовий акт є основою системи національного законодавства.

За часом функції Конституції України поділяються на постійні та тимчасові. Питома вага функцій Конституції України, як і більшості інших конституцій, має постійний характер, оскільки дія положень Основного Закону має безстроковий характер. Тимчасові функції Конституції України, визначені Перехідними положеннями (Розділ XV Конституції України), існували на період, що не перевищував п'ять років з часу прийняття Конституції України. На сьогодні тимчасові функції Конституції України не властиві, що й обумовлює таку її ознаку, як стабільність.

4 Юридичні властивості Конституції України.

Термін "конституція" латинського походження і означає "устрій", "установлення". Це слово вживали ще античні мислителі (один із декретів римських імператорів мав назву "конституція"), але сучасне розуміння конституції як основного закону держави з'явилося в XVIII сторіччі. Одним із перших цей термін застосував ПІ. Монтеск'є в своїй праці "Про дух законів" (1748 р.). При цьому в нього йшлося про так звану фактичну конституцію. Таке ж трактування конституції запропонував і Ж.-Ж. Руссо в своєму творі "Про суспільний договір" (1762 р.)

Конституція як основний закон держави не утворює самої держави, а лише відповідно до різного за формою волевиявлення носія установчої влади встановлює засади її організації. У зв'язку з цим вона відіграє креативну роль стосовно державного механізму насамперед його ключових ланок.

Конституція - це система правових норм певної держави, яка приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу і регулює найбільш важливі суспільні відносини в сфері організації та функціонування органів державної влади, державно-територіального устрою та правового статусу людини і громадянина.

Конституція в будь-якій державі є політико-правовим документом і головним джерелом національної системи права, в ній знаходять свій концентрований офіційний вияв і закріплення найважливіші принципи та функції діяльності органів державної влади, встановлюються межі і характер державного регулювання у всіх основних сферах суспільного розвитку, взаємовідносини держави та особи. У зв'язку з цим термін "конституція" вживається паралельно з терміном "основний закон", а в деяких країнах (Ватікан, Німеччина, Саудовська Аравія, Фінляндія) цим терміном офіційно називають свої конституції.

У конституційних актах застосовуються і інші словосполучення, які відображають сутність конституції як акта вищої юридичної сили. Так, для конституцій, прийнятих в англомовних країнах, зазвичай застосовують їх визначення як верховного закону, в інших - вищого закону тощо. Наприклад, у преамбулі Конституції Республіки Молдова 1994 р. зазначено, що депутати Парламенту "приймаємо Конституцію Республіки Молдова, проголошуючи її вищим законом суспільства й держави", у Преамбулі Конституції КНР 1982 р. встановлено, що "Конституція - Основний Закон країни...".

Наука конституційного права застосовує термін "конституція" у матеріальному і формальному значеннях.

Під конституцією у матеріальному значенні розуміють писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які закріплюють права і свободи людини і громадянина, визначають засади суспільного ладу, форму правління та територіального устрою, основи організації органів державної влади, державну символіку і столицю.

У матеріальному значенні термін "конституція" вживається рідко. Прикладом цього може слугувати конституція Великобританії, яка не є єдиним кодифікованим документом, а складається з декількох конституційних актів, прийнятих у різний час (починаючи з Великої хартії вільностей 1215 р. і закінчуючи Актом про народне представництво 1983 р.), судових рішень прецедентного значення, які конкретизують конституційні акти, та неписаних конституційних звичаїв, які складалися століттями (наприклад, призначення на посаду прем'єр-міністра лідера політичної партії, яка перемогла на парламентських виборах). При цьому необхідно зазначити, що закони, які є джерелом конституційного права Великобританії, не мають вищої юридичної сили порівняно з іншими законами.

Під конституцією у формальному значенні розуміють закон чи групу законів, які наділені найвищою юридичною силою стосовно всіх інших законів даної країни. Вона не може бути змінена в загальному порядку, шляхом видання звичайного закону, і навпаки, для зміни чи доповнення конституції встановлено особливий ускладнений порядок, який, як правило, закріплено в її тексті. Наприклад, у ст. 64 Конституції КНР 1982 р. проголошено, що "зміни до Конституції... приймаються більшістю не менш як дві третини голосів усіх депутатів Всекитайських зборів народних представників".

Необхідно зазначити, що всі держави світу мають конституцію у матеріальному розумінні, але не у всіх них є конституція у формальному значенні.

Кожну конституцію можна характеризувати шляхом розкриття її основних рис та юридичних властивостей, які розкривають її взаємодію з суспільством і державою.

Основні риси конституції:

1) основоположний характер;
2) народність;
3) реальність;
4) стабільність.

Основоположний характер конституції полягає в тому, що вона регулює не всі суспільні відносини, а лише найбільш важливі і має загальний характер, є стрижнем правової системи будь-якої держави. Усі інші суспільні відносини повинні регламентуватися законами та підзаконними актами, які приймаються на основі конституції і не можуть їй суперечити.

Народність конституції полягає в тому, що вона є засобом вираження волі та інтересів усього населення країни чи його більшості, закріплює суспільні відносини, які притаманні саме цьому народу, приймається народом безпосередньо або через його представників.

Реальність конституції полягає в тому, що вона повинна відображати фактичний стан суспільства, інакше цей документ не буде сприйматися і виконуватися народом.

Стабільність конституції полягає в тому, що вона як документ тривалої дії у часі не повинна постійно підлягати змінам. Проте, у деяких країнах конституції змінювалися неодноразово. Так, у Венесуелі було прийнято 22 конституції, Болівії - 20, Франції - 16, Греції, Іспанії, Колумбії - 11, Бразилії, Польщі - 8, Туреччині - 6, Нідерландах - 5.

Але конституція не повинна бути і "вічним" документом, тобто таким, який не підлягає змінам і доповненням. Наприклад, Конституція США дії з 1787 р., у Норвезькому Королівстві - з 1814 р., у Великому Герцогстві Люксембург - з 1868 р., Австралії - з 1900 р.. Тобто якщо конституція не буде реагувати на потреби суспільства, то вона втратить свою актуальність. Наприклад, у Королівстві Бельгія до 1994 р. існувала одна із "найстаріших" конституцій Європи. Але у зв'язку зі зміною державного устрою (Бельгія із унітарної держави перетворилася у федеративну) та з метою пристосування її до сучасних умов була прийнята фактично нова конституція. Проте, виходячи з історичних традицій та виконуючи волю засновників держави, які прийняли Конституцію 1831 р. "навічно", вона у теперішній час має назву Конституція Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р.

Конституція має низку юридичних властивостей, що характеризують її місце в системі права, а саме:

1) конституція - основний закон держави. Визначення конституції основним законом свідчить про її особливе місце в системі законів, які схвалюються в державі, а також є основою національного права. Саме такий підхід відповідає уявленню про конституцію як про основний закон, що склався історично. Конституція є загальнообов'язковим нормативно-правовим актом, який приймається вищим законодавчим органом держави або народом на референдумі чи в інший спосіб. Цей акт регламентує найважливіші суспільні відносини, закріплює принципи державного устрою та врегульовує докорінні засади, які покладено в основу всієї системи національного права. Конституція розрахована на тривале, постійне, багаторазове застосування та спирається на авторитет і примусову силу держави.

За своїм призначенням і роллю у суспільстві вона не має рівних серед правових актів держави. Тому конституція й виступає як основний закон держави;

2) юридичне верховенство конституції. Конституція виконує по відношенню до всієї системи права роль активного "установчого центру", вона має найвищу юридичну силу, тобто її норми завжди мають перевагу над положеннями інших джерел права. Наприклад, у ст . 98 Конституції Японії 1946 р. вказується, що вона є "верховним законом країни, і ніякі закони, укази, рескрипти або інші державні акти, які суперечать в цілому або частково її положенням, не мають законної сили". У деяких конституціях, прийнятих у постсоціалістичних і пострадянських країнах (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Киргизстан, Китай, Польща, Узбекистан, Україна), прямо вказано на їх найвищу юридичну силу або на верховенство. Наприклад, у Преамбулі Конституції КНР 1982 р. зазначено, що "конституція... має вищу юридичну силу", у ч. 2 ст. 8 Конституції України 1996 р. - "Конституція України має найвищу юридичну силу...", а в п. 1 ст. 5 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. встановлено, що "Конституція є верховним законом...".

Усі закони та підзаконні акти повинні прийматися тільки передбаченими в конституції органами і за встановленою в ній процедурою. Наприклад, у ст. 146 Конституції Республіки Білорусь 1994 р. встановлено, що "Конституція наділена вищою юридичною силою. Закони та інші акти державних органів видаються на основі та відповідно до Конституції Республіки Білорусь. У разі розходження закону з Конституцією діє Конституція, а в разі розходження іншого нормативного акта із законом діє закон...".

Майже у всіх конституціях, прийнятих в англомовних країнах, констатується, що нормативно-правові акти, які не відповідають конституції, вважаються незаконними, тобто є недійсними.

Необхідно зазначити, що незважаючи на прийняття практично у всіх мусульманських країнах конституційних актів, теорія мусульманського права не визнає їх верховенства. Згідно з ісламською традицією основу мусульманського права складають приписи "священної книги" Коран, а також Сунни (коментарі до Корану). У таких країнах як Бахрейн, Єгипет, Йемен, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Сирія, Судан шаріат (об'єднує ісламські норми права, релігії, моралі) на конституційному рівні визнається "головним джерелом законодавства". Проте, в Лівії зовсім відсутня конституція як юридичний документ. її замінює духовна конституція - "Зелена книга", яка написана беззмінним керівником цієї країни з 1969 р. Муамарром аль Каддафі;

3) юридична база поточного законодавства. Конституція є фундаментом усього законодавства. Прийняття конституції об'єктивно сприяє подальшому вдосконаленню чинного законодавства і розвитку нормотворчої роботи. Тобто своєчасна реалізація її положень потребує виконання широкої програми законодавчих робіт, у тому числі внесення необхідних змін і доповнень у поточне законодавство, а також прогнозування і підготовку нових законодавчих актів з урахуванням перспектив соціально-економічного, політичного розвитку країни.

Ще однією юридичною властивістю конституції є те, що в конституціях деяких країн (Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Литва, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Україна) зазначено, що її норми є нормами прямої дії. Наприклад, у ч. 3 ст. 8 Конституції України 1996 р. зазначено, що "норми Конституції України є нормами прямої дії".

Тобто, будь-яка конституційна норма незалежно від функцій, які вона виконує та переслідуваної мети, є обов'язковою для всіх суб'єктів конституційно-правових відносин. Тим самим конституція прямо регулююче впливає на суспільні відносини. Застосування "прямої дії" конституційно-правових норм зумовлене бажанням цих країн подолати досвід, згідно якому положення конституції фактично не сприймаються як правові.

5 Юридичні властивості Конституції України.