| Сайт: | Навчально-інформаційний портал ВП НУБіП України "Ніжинський агротехнічний інститут" |
| Курс: | Правова культура особистості |
| Книга: | Загальні засади цивільного права України. |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | понеділок 26 жовтень 2026 |
Цивільне право - одна з фундаментальних галузей правової системи України, це найбільше правове утворення держави, що являє собою систему правових норм, регулюючих майнові, немайнові пов'язані з майновими та окремі особисті немайнові відносини нерозривно пов'язані з особою.
Цивільне право можна вважати правом громадян, юридичних осіб та інших суб'єктів цивільних правовідносин, оскільки воно покликано регулювати переважну більшість їхніх взаємин як майнового, так і немайнового характеру. Ці відносини виникають, як правило, з волі їхніх учасників, які самі визначають і зміст своїх взаємозв'язків, і навіть наслідки їхнього припинення або зміни.
Норми цивільного права належать до приватного права, так як учасники цивільно-правових відносин - фізичні та юридичні особи в переважній більшості випадків діють з метою задоволення своїх приватних інтересів.
Предметом цивільного права є:
Ознаками цих відносин є:
Норми цивільного права в окремих випадках регулюють відносини у галузі товарообігу і на безоплатній основі, що має місце при даруванні, благодійництві, меценатстві тощо.
Цивільне право регулює не всі майнові відносини. Так, відносини, що виникають:
Результати творчої діяльності є товаром, що перебуває у цивільному обігу та створює власний ринок духовної і науково-технічної продукції.
Метод цивільного права це певний прийом (спосіб) за допомогою якого цивільно-правова норма впливає на поведінку суб'єктів цивільно-правових відносин. Цивільно-правовий метод характеризується:
засадах:
В Україні діє Цивільний кодекс (ЦКУ) від 16 січня 2003 р. Він складається із 6 книг, кожна з яких об'єднує сукупність норм що є підгалуззю цивільного права:
Структура ЦКУ включає 10 розділів, 90 глав, 1308 статей. Цивільний кодекс можна умовно розділити на: а) загальну частину, яка стосується всіх інститутів цивільного права. Це основні положення, особи, об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, позовна давність (1 книга ЦКУ);
6) спеціальну частину (особливу), яка регулює суспільні відносини об'єднані в певній сукупності за своїми специфічними властивостями (2-6 книги ЦКУ).
Серед різноманітних зв'язків, що виникають у суспільстві (економічних, політичних, культурних, моральних та ін.), існують відносини, поведінка учасників яких регулюється нормами цивільного права. У результаті такої урегульованості ці відносини набувають особливих властивостей і стають цивільними правовідносинами. Отже, цивільні правовідносини - це урегульовані правом суспільні відносини. Причому, якщо норми цивільного права звернені до широкого кола осіб, то кожне правовідношення, навпаки, має конкретний характер, тому що виникає між чітко визначеними суб'єктами - його учасниками. У зв'язку з цим цивільні норми в кожному право відношенні знаходять свою безпосередню реалізацію.
В юридичній літературі по-різному визначається природа цивільного правовідношення. Склалося дві основні позиції щодо цього питання. Відповідно до першої правовідношення - це самостійне ідеологічне відношення, відокремлене від реального суспільного відношення, тобто юридичний зв'язок, який пов'язує сторони між собою. Друга полягає у тому, що правовідношення - це саме суспільне відношення, яке внаслідок врегулювання нормами права набуває особливих властивостей правовідношення. Остання позиція здається більш переконливою. Вона дає можливість підкреслити головне: існує не два окремих види відносин (ті, що підлягають врегулюванню, і врегульовані - правові), а лише одне - врегульоване нормами цивільного права суспільне відношення, тобто цивільне правовідношення.
Цивільні правовідносини мають загальні ознаки, які властиві й іншим видам правовідносин, а саме: вони є конкретним суспільним зв'язком, що виникає між його учасниками: учасники мають суб'єктивні права та обов'язки; здійснення суб'єктивних прав та обов'язків забезпечується можливістю застосування державного примусу тощо.
Водночас цивільні правовідносини мають і низку особливостей, які в сукупності дають можливість відокремити їх від інших видів правовідносин. По-перше, це особисті немайнові ти майнові відносини, що регулюються нормами цивільного права. По-друге, цивільні правовідносини ґрунтуються на засадах рівності іх учасників і відсутності елементів влади і підпорядкування однієї сторони другій стороні. причому вбачається, що саме ця обставина є найбільш суттєвою особливістю цивільних правовідносин. По-третє, учасники цивільних правовідносин мають автономію (відокремленість) та можуть здійснювати суб'єктивні права на власний розсуд. По-четверте, цивільні правовідносини можуть бути захищені специфічними цивільно-правовими засобами захисту, які передуєш мають майновий і компенсаційний характер (відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної шкоди, відновлення становища, яке існувало до порушення, тощо).
Отже, цивільне правовідношення - це особисте немайнове або майнове відношення, врегульоване нормами цивільного права, що виникає між автономними і рівноправними суб'єктами, які наділені суб'єктивними цивільними правами та суб'єктивними цивільними обов'язками.
Цивільне правовідношення - це складне соціально-правове явище, яке має свою внутрішню структуру. Зазвичай структура правовідношення визначається як сукупність кількох складових - елементів правовідношення. До них належать: 1)учасники або суб'єкти правовідносин, тобто особи, які беруть участь у правовідношенні; 2) об'єкти правовідносин - немайнове або майнове благо, стосовно якого виникає певний зв'язок між суб'єктами правовідношення; 3) зміст правовідносин, що становлять суб'єктивні цивільні права та суб'єктивні цивільні обов'язки їх учасників.
Суб'єктами або учасниками цивільних правовідносин відповідно до ст. 2 ЦК є фізичні та юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Поняття "фізична особа" включає декілька категорій суб'єктів - це громадяни України, іноземці, особи без громадянства. Як правило, усі фізичні особи мають рівні права, однак, в окремих випадках іноземці та особи без громадянства не можуть бути учасниками цивільних правовідносин в Україні. Так, відповідно до ст. 14 Конституції, а також ч. 2 ст. 374 ЦК іноземці, особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону. У даному випадку - це Земельний кодекс України2 (далі - ЗК), відповідно до якого ці особи можуть набувати право власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належить їм на праві приватної власності (статті 81-91 ЗК).
До суб'єктів цивільних відносин належать і юридичні особи, які на відміну від природних учасників цивільних відносин - фізичних осіб, являють собою створені шляхом об'єднання осіб та/або майна штучні утворення - організації, що наділяються цивільною правоздатністю і можуть від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права і нести обов'язки (цивільна дієздатність), бути позивачем та відповідачем у суді3.
У ряді випадків учасником цивільних правовідносин виступає держава Україна. Це можливо, зокрема, коли держава укладає міжнародні договори позики, застави, виступає гарантом по договорах, успадковує майно та ін. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Суб'єктами цивільних правовідносин можуть також виступати АРК та територіальні громади сіл, селищ, міст і районів у містах, інші суб'єкти публічного права. Кожен із цих суб'єктів, як правило, виступає у правовідносинах через уповноважені органи (органи приватизації АРК, управління комунального майна, виконавчі комітети місцевих рад тощо).
За загальним правилом у цивільних правовідносинах беруть участь дві сторони - управомочена (активна) сторона і зобов'язана (пасивна) сторона. Управомочена сторона має певні права, в той час як зобов'язана виступає носієм відповідних обов'язків. Наприклад, за договором позики позикодавець має право вимагати від боржника повернення боргу, а боржник зобов'язаний борг повернути. Утім існує багато цивільних правовідносин, за якими кожна із сторін наділена правами та обов'язками одночасно. Такі правовідносини за своєю структурою є взаємними або двосторонніми. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві товар і має право вимагати передачі грошей. У свою чергу, покупець зобов'язаний передати гроші і має право вимагати від продавця передачі товару.
Суттєву особливість у цьому аспекті має договір про спільну діяльність, учасники якого прагнуть досягти певної мети, що не суперечить законові (зокрема, збудувати житловий будинок, здійснити спільний проект тощо). Привертає увагу та обставина, що в цьому договорі всі його учасники діють разом для досягнення спільної мети, у той час як в інших цивільних договорах цілі його учасників різноспрямовані (покупець має за мету купити річ (товар), а продавець - її продати; підрядник одержати гроші за виконану роботу, а замовник - результати такої роботи). З урахуванням наведеного вважають, що кожен з учасників договору про спільну діяльність не має права вимагати виконання договору для себе особисто і діяти тільки в своїх інтересах. Інтереси всіх учасників названого договору тісно пов'язані між собою, і кожен із них має однакові права та обов'язки.
Нерідко стороною правовідношення виступає не одна, а дві чи більше осіб (наприклад, два брати бажають разом придбати автомобіль). Ця обставина не змінює загальної структури правовідношення, учасниками якого є управомочена та зобов'язана сторона. Тому не має значення один або декілька осіб беруть участь у договорі на боці кожної сторони. Вони діють як одна сторона правовідношення - покупець, продавець, наймач тощо. У цьому разі ми стикаємося з множинністю осіб у зобов'язанні. Така множинність може бути як активною (на боці управомоченої сторони виступає декілька осіб), так і пасивною (декілька осіб виступають на боці зобов'язаної сторони).
Цивільні правовідносини виникають, змінюються або припиняються лише з настанням певних життєвих обставин (фактів реальної дійсності), що враховуються законодавством. Такі обставини отримали назву юридичних фактів. Отже, серед фактів реальної дійсності юридичними фактами є лише ті, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Наприклад, коли у віддаленій місцевості сталася повінь, то це не означатиме виникнення юридичного факту, якщо така повінь не спричинила настання якихось юридично значущих наслідків (наприклад, виникнення страхового правовідношення). Коли ж стихійне лихо стає об'єктивною причиною неможливості виконання учасниками договірних відносин своїх обов'язків, то ця обставина стає фактом, що має юридичне значення, або юридичним фактом, тому що з нею пов'язується настання відповідних юридичних наслідків. Отже, юридичний факт- головна умова виникнення і динаміки (зміни та припинення) цивільних правовідносин.
Залежно від правових наслідків, які виникають унаслідок настання того чи іншого юридичного факту, юридичні факти поділяються на правоутворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі.
Цивільне законодавство містить перелік юридичних фактів, що є підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин (ст. 11 ЦК). З урахуванням цього юридичні факти класифіковані на певні види.
За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на юридичні дії та юридичні події.
Юридичні дії- це факти, які породжують, змінюють або припиняють юридичні правовідносини на основі волевиявлення осіб. За правилом, цивільні правовідносини пов'язані з активними діями їх учасників (укладення договору, передача майна, видача довіреності тощо). Однак в окремих випадках цивільні правовідносини можуть бути пов'язані не лише з активними діями, а саме з пасивною поведінкою їх учасників, тобто фактом утримання від здійснення певної дії. Так, за договором найму житлового приміщення наймач зобов'язаний використовувати житло лише для проживання у ньому, забезпечувати збереження житла, підтримувати його в належному стані, тобто проводити поточний ремонт. Утім він не має права провадити перевлаштування та реконструкцію житла без згоди наймодавця (ст. 815 ЦК).
Юридичні дії поділяються на правомірні та неправомірні, причому обидва види дій можуть бути підставою виникнення, зміни або припинення цивільних правовідносин.
У свою чергу правомірні дії поділяються на юридичні акти-дії, спрямовані на досягнення правового результату, і юридичні вчинки - дії, які спричиняють правові наслідки незалежно від спрямованості волі учасника цивільних відносин.
Основне значення серед правомірних дій мають саме юридичні акти. Вони передбачають цілеспрямовані, вольові дії учасників цивільних правовідносин, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов'язки за волею осіб. Серед них розрізняють кілька самостійних видів: правочини; акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування; рішення суду.
Правочини, безумовно, є найпоширенішим видом юридичних актів у цивільно-правовій сфері. Згідно із законом правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК). Вчиняючи правочин, учасники правовідносин діють для досягнення певної юридичної мети (наприклад, для отримання майна у власність або користування).
Акти органів державної влади, органів АРК та органів місцевого самоврядування - це владні розпорядження уповноважених органів, які спричиняють виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин і є обов'язковими для відповідних суб'єктів (наприклад, видача фізичній особі свідоцтва про народження, реєстрацію шлюбу, усиновлення, видача громадянину ордера на житлове приміщення). Вказані акти мають бути видані відповідними органами, які не є безпосередньо учасниками правовідносин, але з їх виданням виникають права та обов'язки у осіб, відносно яких відповідний акт було видано.
Рішення суду, як правило, є підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин тільки в сукупності з іншими юридичними фактами. При цьому рішення суду стає одним із важливіших фактів, що породжує правові наслідки. Наприклад, фізична особа може бути оголошена померлою за наявності таких юридичних фактів: а) якщо . в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування; б) строк, протягом якого людина є відсутньою, становить не менш як три роки; в) є відповідне рішення суду, яке набуло сили, про оголошення особи померлою. Після набуття чинності рішенням суду виникають відповідні правові наслідки - відкривається спадщина, визначається коло спадкоємців, кредиторів, склад спадщини тощо.
На відміну від юридичних актів юридичні вчинки - це правомірні дії, що спричиняють виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин незалежно від волі осіб, які їх вчинили. Так. автор відкриття або винаходу не обов'язково усвідомлює юридичні наслідки такого вчинку. Безпосередньою метою його діяльності є саме досягнення наукового результату, але у зв'язку із цим виникає низка цивільно-правових наслідків - автор отримує певні майнові та немайнові права. На цій підставі створення результату творчої праці є юридичним вчинком, а не юридичним актом.
Неправомірними визнаються дії, які суперечать нормам актів цивільного законодавства, порушують права інших осіб, тобто цивільні правопорушення. Найпоширенішим прикладом неправомірних дій є дії із заподіяння шкоди. У результаті вчинення таких дій між особою, яка заподіяла шкоду, та потерпілим виникає цивільне правовідношення, на підставі якого правопорушник зобов'язаний відшкодувати потерпілому завдані збитки, а потерпілий має право вимагати цього.
Події- це обставини, настання яких не залежить від волі та свідомості людини. До цієї групи включаються найрізноманітніші види юридичних фактів, як такі, що повністю не підпадають під контроль людини (стихійні лиха - повені, землетруси, смерчі, зсуви тощо), так і такі, котрі тією чи іншою мірою пов'язані з людською діяльністю, однак в силу об'єктивного характеру свого розвитку не можуть бути підкорені волі людини (війни, епідемії, епізоотії тощо). Самі по собі події не мають нічого юридичного, але закон пов'язує з ними певні юридичні наслідки. Наприклад, унаслідок смерчу майно, що належало певній особі, було повністю або частково пошкоджене. Проте власник застрахував його, уклавши договір страхування з відповідною страховою організацією. Внаслідок виникнення Страхового випадку (смерчу) виникає і обов'язок страховика сплатити власнику майна відповідну страхову суму.
Вище було розглянуто окремі види юридичних фактів (дії та події), які є підставою виникнення юридичних наслідків. Утім у деяких випадках для виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин необхідна наявність не одного, а кількох юридичних фактів, тобто їх сукупності. У такому випадку йдеться про юридичний склад.
У праві розрізняють три види юридичних складів відповідно до того, яким чином пов'язані між собою юридичні факти, що до них входять:
У першому, найбільш поширеному випадку, юридичний склад моделюється таким чином, що окремі юридичні факти, які входять до нього, можуть виникати незалежно один від іншого в будь-якій послідовності. Після появи останнього з необхідної сукупності фактів юридичний склад стає завершеним. Це спричиняє виникнення, зміну або припинення правовідношення (суб'єктивних прав та обов'язків його учасників). Отже, тут діє принцип незалежного накопичення елементів складу. При цьому не має значення, який із наведених фактів виник раніше. Важливим є результат- наявність усіх фактів у сукупності. Прикладом такого правовідношення можна вважати правовідношення щодо заміни боржника у зобов'язанні (ст. 520 ЦК). Для такої заміни потрібні два юридичних факти: 1) згода кредитора щодо заміни боржника на іншу особу; 2) договір між первісним та новим боржниками. При цьому не має значення, який із двох вказаних юридичних фактів виникне останнім-договір боржників або згода кредитора. Головне - існування обох юридичних фактів. Останній із них і буде тією остаточною "краплею", яка зробить юридичний склад завершеним і спричинить появу правовідношення щодо заміни боржника у зобов'язанні.
Склад із послідовним накопиченням елементів передбачає певний порядок появи кожного з елементів складу. Цей принцип діє, наприклад, у разі виникнення правовідношення із відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, що потерпіла від злочину. Для виникнення юридичних прав та обов'язків сторін необхідна така послідовність юридичних фактів: 1) заподіяння шкоди потерпілому внаслідок скоєння злочину та 2) здійснення закладом охорони здоров'я певних витрат на стаціонарне лікування потерпілого. Зрозуміло, що фактичний склад у цьому випадку може формуватися лише у такій послідовності.
Склад, який моделюється за альтернативним типом зв'язку юридичних фактів, передбачає наявність низки юридичних фактів, кожен із яких може стати підставою настання юридичних наслідків (виникнення, зміни чи припинення правовідношення). Прикладом такого зв'язку юридичних фактів може бути виникнення відповідальності підрядника за незалежну якість роботи. Підрядник буде нести відповідальність за наявності одного з двох юридичних фактів:
У літературі зазначалося, що в праві існує особлива категорія юридичних фактів - це факти, які мають складну структуру (складні юридичні факти) і характеризується за допомогою не однієї, а декількох ознак1. Такі складні факти треба відрізняти від юридичного складу як сукупності юридичних фактів. Наприклад, заподіяння шкоди виступає як єдиний юридичний факт, який тягне за собою виникнення певних юридичних наслідків (обов'язок особи, яка завдала шкоду, її відшкодувати і право потерпілого на відшкодування). Водночас заподіяння шкоди характеризується сукупністю таких елементів, як: а) протиправна поведінка; б) шкода; в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та заподіянням шкоди та г) вина особи, яка заподіяла шкоду. Однак ці елементи становлять не окремі юридичні факти, а ознаки єдиного складного юридичного факту - факту заподіяння шкоди потерпілому.
Суб'єктами цивільного правовідношення є його учасники. Згідно зі ст. 2 ЦК ними можуть бути люди (фізичні особи), організації (юридичні особи), держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (соціально-публічні утворення). Фізичні та юридичні особи іменуються також "особами". Соціально-публічні утворення можуть бути суб'єктами цивільного права, учасниками цивільних відносин, але "особами" відповідно до концепції ЦК вони не є.
У кожному правовідношенні беруть участь не менше 2 суб'єктів. В іншому разі відсутні цивільні відносини як відносини між особами, а отже, не може бути і правовідношення.
Учасники правовідношення можуть мати права, і тоді вони називаються "уповноваженими" (іноді - "управоможеними") суб'єктами (у зобов'язаннях їх іменують також "кредиторами"). Наприклад, власник майна є уповноваженою особою, оскільки вже, власне, право власності як юридична категорія може бути визначене як сукупність цивільних прав певної особи з володіння, користування, розпорядження, управління тощо цим майном.
Учасники правовідношення, на яких покладено обов'язки, називаються "зобов'язаними суб'єктами" (у зобов'язаннях вони мають назву "боржники" або "дебітори"). Наприклад той, що заподіяв шкоду, завжди є зобов'язаною особою, оскільки зміст зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, становлять право потерпілого на її відшкодування і обов'язок порушника відшкодувати заподіяну шкоду.
У більшості випадків учасники цивільних правовідносин одночасно мають і права, і обов'язки, тобто виступають одночасно і як зобов'язані, і як уповноважені суб'єкти. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати продану річ, але має право на отримання її вартості. Покупець, у свою чергу, має право вимагати передачі йому купленої речі, але зобов'язаний сплатити її ціну.
Як уповноваженою, так і зобов'язаною стороною може бути один або декілька суб'єктів.
У ЦК розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права. На відміну від фізичних та юридичних осіб, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо у ЦК не іменуються "особами", хоча і визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язане з тим, що вони є суб'єктами не приватного (цивільного), а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них не є головним призначенням, а лише зумовлена певною ситуацією.
Отже, суб'єктами приватного (цивільного) права - учасниками цивільних правовідносин можуть бути: 1) фізичні особи - громадяни України, іноземці і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи - вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо; 3) суб'єкти публічного права - держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші соціально-публічні утворення.
Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб'єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин.
Цивільну правосуб'єктність звичайно визначають як соціально-правову можливість (здатність) суб'єкта бути учасником цивільних правовідносин.
Правосуб'єктність є природним правом фізичної особи. Тому з точки зору приватного (цивільного) права вона є правовою можливістю. Але з іншого боку вона не може бути реалізована поза суспільством (соціумом) і тому визнається соціальною можливістю.
Отже, природними передумовами правосуб'єктності є сукупність правил та норм природного права. її соціальними передумовами є існування суспільства. Юридичними передумовами правосуб'єктності є норми цивільного законодавства. Формально-юридичними передумовами - норми, закріплені в актах цивільного законодавства.
Елементами правосуб'єктності є правоздатність та дієздатність.
Цивільна правоздатність - це здатність суб'єкта мати цивільні права і обов'язки.
У ЦК загальне визначення правоздатності відсутнє, однак містяться окремі визначення правоздатності фізичних (ст. 25) і юридичних (ст. 91) осіб які фактично тотожні.
Цивільна дієздатність - це здатність суб'єкта своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов'язки.
Поняття дієздатності фізичної особи охоплює її можливості здійснювати широке коло дій з юридичними наслідками.
До складу дієздатності фізичної особи належать:
Що стосується юридичної особи, то оскільки її правосуб'єктність охоплює і правоздатність, і дієздатність, стосовно неї можна вести мову про різні види правосуб'єктності (диференціацію правосуб'єктності). Правосуб'єктність у таких випадках доцільно позначати скорочено - "здатність", маючи на увазі здатність юридичної особи бути суб'єктом певних цивільних відносин.
Відповідно, можна розрізняти такі види правосуб'єктності юридичної особи: 1) правочиноздатність; 2) деліктоздатність; 3) трансдієздатність; 4) бізнесдієздатність.
Порівнюючи види дієздатності фізичних осіб і правосуб'єктності юридичних осіб, у відмінностях між ними проявляється різниця між загальним цивільно-правовим статусом фізичної і юридичної особи, що знайшло відображення у правилі ст. 91 ЦК, відповідно до якої юридична особа може мати такі ж права і обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості людини. Здатність спадкувати і бути учасником сімейних відносин якраз і є проявом таких природних властивостей людини.
Стосовно суб'єктів публічного права також недоцільно розрізняти 'їхню правоздатність чи дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а отже, йдеться про цивільну правосуб'єктність зазначених суб'єктів.
Конкретний склад учасників цивільного правового відношення не є постійним і може змінюватися внаслідок правонаступництва.
Визначення об'єкту як одного з елементів структури правовідносин є дискусійним.
Іноді об'єктом правового відношення визначають те благо, на яке спрямовані суб'єктивне право та відповідний йому обов'язок з метою задоволення інтересу уповноваженої особи. В інших випадках зазначається, що об'єктом правовідносин є те фактичне відношення, на яке спричиняє вплив правове відношення. Дехто з правознавців вважає, що існують правовідносини, котрі не мають визначеного, певного об'єкту. На цій підставі робиться висновок, що об'єкт не є обов'язковим елементом структури правового відношення, хоча й має значення для виникнення і розвитку багатьох правових відносин та їх структури.
Найбільш точним під об'єктом правового відношення здається розуміти все те, з приводу чого ці відносини виникають. Тобто, це ті матеріальні та нематеріальні блага - явища та предмети навколишнього світу, що мають здатність задовольняти інтереси учасників правових відносин. Саме завдяки об'єкту правових відносин вони прив'язуються до системи реальних, життєвих відносин, до матеріальних та духовних цінностей суспільства.
Питання про об'єкт має неоднакове значення в різних правовідносинах. У тих правовідносинах, де головним є юридичний обов'язок активного характеру (правовідносини активного типу), питання про об'єкт у багатьох випадках не має самостійного значення. Наприклад, у цивільно-правових зобов'язаннях об'єктом є результат дій зобов'язаної особи, котрий є невід'ємним від самої поведінки. Таким чином, питання про об'єкт співпадає з питанням про матеріальний зміст правових відносин - з характеристикою тієї фактичної поведінки, котра формується шляхом виконання юридичного обов'язку.
Особливого значення це питання набуває у тих правовідносинах, де об'єктом є таке матеріальне або нематеріальне благо, котре можна відокремити від поведінки. Загалом це - зв'язки пасивного типу, тобто такі, в яких суб'єктивне право (право на "свої" активні дії) має головне значення. У цих випадках визначення об'єкту правовідносин відіграє істотну роль, оскільки від цього залежить встановлення законом правового режиму зазначених прав, визначення особливостей їхнього захисту тощо.
З наведених міркувань об'єкт цивільного правового відношення не треба тлумачити лише як поведінку його учасників. Такий підхід звужує характеристику цього елементу правовідношення, загострює увагу тільки на предметі впливу правових норм. Тому вірнішим є визначення об'єкта через ті блага, які являють інтерес для суб'єктів цивільного права, котрі вступають заради цих благ у певні цивільні відносини.
Отже, об'єктом цивільного правовідношення є те матеріальне або нематеріальне благо, з приводу якого правовідношення виникає.
Об'єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії (в тому числі послуги), результати дій, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, особисті немайнові блага тощо.
Речі, у тому числі гроші і цінні папери, а також майнові права в сукупності називають "майном". Продукти творчої діяльності в сукупності з особистими немайновими правами іноді іменують також "ідеальними благами".
Детальніше мова про суб'єкти та об'єкти цивільних правовідносин піде у відповідних главах підручника.
Право власності, як І будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомірностей — володіння, користування і розпорядження. Цими правомірностями володіє власник, проте кожна з них, а в деяких випадках і всі вони разом, може належати не власнику, а іншій особі, правомірностями якій дозволив користуватися власник (наприклад, при договорі оренди).
Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст. 319 ЦК України).
Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність норм, які регулюють право власності. Право власності в суб'єктивному розумінні складають його правомірності — право володіння, користування і розпорядження.
З цього приводу можна навести визначення права власності в суб'єктивному розумінні, яке дає Є. О. Суханов: "Право власності як суб'єктивне цивільне право — це закріплена законом можливість особи на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном, одночасно беручи на себе тягар і ризик його утримання".
Власник має не тільки право власності, а й несе певні обов'язки. Зокрема, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України). Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна (ст. 323 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом.
Характерною ознакою права власності є його непорушність. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Це дуже важливе положення закону (ст. 321 ЦК України), яке дозволяє особам захищати свої права.
Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків реквізиції в умовах воєнного або надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості (ст. 321, 353 ЦК України).
Право власності — це закріплена за власником можливість у межах, що допускають законом, володіти, користуватися й розпоряджатися майном (засобами виробництва й предметами споживання) за своїм розсудом й у своєму інтересі.
Власність — це економічна категорія, що є одним із проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ.
Право власності — це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном.
Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах.
В об'єктивному аспекті право власності — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.
У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном.
Володіння — це фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконним (скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).
Користування — це право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття).
Розпорядження — це право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).
Сукупність зазначених повноважень в особи дає підстави вважати її власником відповідного майна.
Розрізняють такі форми власності:
До суб'єктів права власності в Україні належать: 1) український народ, що являє собою єдине джерело державної влади в республіці та здійснює права власника через референдум, а також через Верховну Раду України та місцеві "ради народних депутатів. Кожен громадянин як частина народу має право, за чинним законодавством України, користуватися природними об'єктами для задоволення особистих потреб;
Право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, визначених ЦК України. Відповідно до ст. 328 цього Кодексу право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, яке вона одержала (створила) у результаті своєї господарської діяльності.
Усі підстави виникнення права власності можна поділити на первісні і похідні способи.
До первісних способів належать такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ. До них належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі.
До похідних способів належать такі, при яких набуття права власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, оскільки права на придбану річ внаслідок похідного способу такі, які вони були у попереднього власника. До похідних способів належать усі правочини, спрямовані на передачу майна у власність і спадкування, приватизація державного і комунального майна.
Виготовлення або створення нової речі (виробництво) є основним первісним способом набуття права власності. При цьому способі з'являється нова річ, яка раніше не існувала, тому право власності на неї виникає з моменту ЇЇ створення.
Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору з іншою особою, є власником цієї речі.
Право власності на новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо законом або договором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме манно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі цього будівництва (створення майна).
За заявою заінтересованої особи суд може визнати ЇЇ власником недобудованого нерухомого майна у разі, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною (ст. 331 ЦК України).
Переробкою (специфікацією) є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ (п. 1 ст. 332 ЦК України).
Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває права власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість (п. 2 ст. 332 ЦК України).
Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено законом або договором (п. З ст. 332 ЦК України). Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває, за її бажанням, особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду (п. 4 ст. 332 ЦК України).
Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором (п. 5 ст. 332 ЦК України).
Стаття 333 ЦК України передбачає такий первісний спосіб набуття права власності, як привласнення загальнодоступних дарів природи. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.
До первісних способів набуття права власності також належать визнання речі безхазяйною, знахідка, бездоглядні домашні тварини і скарб.
Безхазяйною вважається річ, яка не має власника або власник якої невідомий (ст. 335 ЦК України) .
Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені.
Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана судом у комунальну власність.
Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, прямо передбачених ЦК України, а саме: набуття права власності на речі, від яких власник відмовився, на знахідку, на бездоглядних домашніх тварин та скарб.
Одним із способів набуття права власності є набувальна давність.
Інститут набувальної давності є новелою нового ЦК України. Для набуття права власності за набувальною давністю потрібне дотримання певних умов, які торкаються добросовісності і строків володіння.
Стаття 344 ЦК України передбачає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном — протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено нормами ЦК України.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння весь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником (спадкоємцем) вона є.
Важливим є визначення моменту виникнення права власності за набувальною давністю.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації, а за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери право власності набувається за рішенням суду.
За умов, передбачених ст. 336 ЦК України, особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею.
Знахідка (ст. 337 ЦК України) . Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі.
Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов'язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ.
Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, є невідомою або невідоме місце її перебування, особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку міліції або відповідному органу місцевого самоврядування.
Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або відповідного органу місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали.
Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Гроші, одержані від продажу знайденої речі, підлягають поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.
Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявления про знахідку міліції або органу місцевого самоврядування, якщо:
про що робиться оголошення у пресі.
Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення не буде виявлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.
Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо), а також має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до 20 % вартості речі.
Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки.
Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.
Бездоглядна домашня тварина (ст. 340 ЦК України). Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов'язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.
Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її міліції чи органу місцевого самоврядування.
Якщо протягом шести місяців з моменту заявления про затримання робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні.
У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої ЇЇ було виявлено.
У разі повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням тварини, з урахуванням вигод, здобутих від користування нею. Ця особа також має право на винагороду.
Відповідно до ст. 343 нового ЦК України скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.
Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього.
Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.
У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.
У разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.
Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20 % від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.
Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до 10 % від вартості скарбу кожна. Ці правила не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових (договірних) обов'язків.
До похідних способів набуття права власності належать усі договори на відчуження майна: договори купівлі-продажу, поставки, дарування, обміну, позики та ін.
Способи припинення права власності, як і підстави для його набуття, — це юридичні факти, зазначені у законі. Стаття 346 ЦК України встановлює підстави припинення права власності. До них належать:
Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.
Захист відносин власності в Україні здійснюється на підставі загальних засад, визначених ст. 386 ЦК України та ст. 48 Закону України "Про власність", серед яких слід зазначити:
Під заходами захисту слід розуміти встановлені законом матеріально-правові примусові заходи, завдяки яким здійснюється захист відновлення або визнання порушених чи оспорюваних прав та інтересів.
Загальний перелік заходів захисту цивільних прав міститься у ст. 16 ЦК України.
Як правило, заходи, що забезпечують захист відносин власності, поділяються на речово-правові та зобов'язально-правові.
Речово-правові заходи захищають повноваження власника на володіння, користування та розпорядження майном, яке є індивідуально-визначеним та існує у натурі за умови, що порушення права власності не пов'язано з невиконанням зобов'язань, що існували між власником та особою, яка порушила його право. До речово-правових заходів Належать: позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння (негаторний позов), позов про визнання права власності.
Зобов'язально-правові заходи захисту відносин власності застосовуються у випадках, коли власник пов'язаний з правопорушником зобов'язальними відносинами, що бувають, як правило, договірними. Прикладом зобов'язально-правових заходів захисту відносин власності є позов про витребування майна від особи (зберігай, орендар, перевізник), якій воно було передано за договором та яка не виконала зобов'язань щодо його повернення у встановлений договором строк. До зобов'язально-правових заходів захисту відносин власності також належать позов про відшкодування завданої власнику шкоди, позов про повернення майна, що придбане або збережене за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав та ін.
Поняття віндикаційного позову. Віндикаційним є позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України).
Об'єкт віндикаційного позову. Об'єктом віндикаційного позову може бути індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову. Витребуване майно може належати і до категорії речей, що визначаються родовими ознаками (числом, мірою, вагою), але в такому разі воно має бути певним чином індивідуалізоване (наприклад, мука, цукор, цемент у мішках за певними цифровими або іншими характерними позначками). У разі загибелі індивідуально визначеного майна віндикаційний позов не може бути пред'явлений за відсутністю об'єкта позову. Питання про можливість повернення індивідуально-визначеного майна, що зазнало змін, переробки, має вирішуватися судом залежно від характеру таких змін, їх істотності (наприклад, неможливо пред'явити віндикаційний позов про повернення будівлі, перебудованої капітально, що фактично стала новим об'єктом нерухомості). У разі, коли майно змінило своє початкове господарське призначення, підстав для задоволення віндикаційного позову вже немає і настають наслідки, аналогічні загибелі майна, тобто власник має право лише на відшкодування збитків.
Сторони у віндикаційному позови Позивачем у віндикаціййому позові може бути власник майна, який на момент подання позову не володіє цим майном. Крім власника, позивачем у віндикаційному позові може бути й особа, яка хоч і не є власником майна, але володіє майном на підставі договору (наприклад, оренди, схову, комісії) або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором. Така особа має право на захист свого володіння також і від власника майна (ст. 396 ЦК України, ч. 5 ст. 48 Закону України "Про власність").
Відповідачем за віндикаційним позовом є особа, яка незаконно володіє майном (незалежно від того, чи заволоділа вона майном незаконно сама, чи придбала його в особи, яка не мала права його відчужувати), тобто володіє ним без відповідної правової підстави або коли такі підстави раніше були, а потім відпали (наприклад, після закінчення строку договору найму або схову). Незаконність володіння майном відповідачем має бути доведена позивачем у судовому процесі. Віндикаційний позов, поданий до особи, у незаконному володінні якої це майно раніше перебувало, але у якої воно на момент розгляду справи в суді відсутнє, не може бути задоволений, що, однак, не виключає можливості стягнення з цієї особи шкоди, заподіяної нею майну під час перебування останнього в її незаконному володінні.
Предмет віндикаційного позову. За загальним правилом предметом позову в судовому процесі є вимога позивача до відповідача про повернення майна з чужого незаконного володіння.
Умови задоволення віндикаційного позову. Можливість витребування майна за віндикаційним позовом залежить від того, чи є набувач майна добросовісним або недобросовісним та від того, чи придбане майно відплатно або безвідплатно. Набувач майна визнається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що особа, яка відчужила йому майно, не мала на це права (наприклад, придбання набувачем речі у магазині або на прилюдних торгах). У свою чергу, набувач, який, придбаваючи майно, знав або повинен був знати, що особа, яка здійснювала відчуження майна, не мала на це право, є недобросовісним набувачем (наприклад, придбання майна у неповнолітнього або придбання майна вночі на вулиці у випадкової особи).
У недобросовісного набувача майно може бути витребуване в судовому порядку у всякому разі (ст. 400 ЦК України).
Можливість витребування майна від добросовісного набувача залежить від того, як придбане ним майно — відплатно чи безвідплатно.
Майно, набуте безвідплатно (наприклад, за договором дарування) в особи, яка не мала права його відчужувати, може бути витребуване у добросовісного набувача у всіх випадках (ст. 388 ЦК України).
Якщо майно було придбане за відплатним договором добросовісним набувачем, можливість його витребування залежить від того, яким чином майно вибуло з володіння позивача: за його волею чи поза нею. Позивач має право витребувати майно у будь-якого набувача, в тому числі добросовісного, який відплатно придбав його, якщо майно:
Згадана норма закону не містить вичерпного переліку випадків вибуття майна з володіння поза волею володільця: вказівку на втрату майна чи його викрадення слід розглядати як окремі приклади, наведені законом.
Водночас, якщо майно вибуло з володіння власника за його волею (наприклад, передане іншій особі у зберігання) і в подальшому відплатно продане зберігачем добросовісному набувачу, витребування від останнього майна не допускається. Останнє не позбавляє власника можливості вимагати від особи, яка здійснила незаконний продаж майна, відшкодування завданих йому збитків.
Закон містить і деякі винятки щодо можливості витребування власником майна з незаконного володіння. Так, не підлягає віндикації майно, що було продане добросовісному набувачу в порядку, встановленому для виконання судових рішень (ст. 388 ЦК України). Добросовісний набувач, який відплатно придбав майно в зазначеному порядку, не може бути позбавлений цього майна, незалежно від того, чи вибуло воно з володіння за волею чи поза волею власника або особи, якою воно було передане власником у володіння.
Не можуть бути витребувані у добросовісного набувача гроші і цінні папери на пред'явника (ст. 389 ЦК України) . Неможливість витребування їх від добросовісного набувача не ставиться законом у залежність від того, як останній набув їх: відплатно чи безвідплатно, або від того, чи вибули вони з володіння власника за його волею, чи поза нею (наприклад, втрачені, вкрадені та ін.).
Законом в Україні встановлено загальну трирічну позовну давність щодо вимог про повернення майна з чужого незаконного володіння (ст. 50 Закону України "Про власність"), що відповідає загальному строку позовної давності, встановленому ст. 257 ЦК України.
Розрахунки при витребуванні речей із незаконного володіння. Питання про розрахунки при витребуванні речей з незаконного володіння постає лише у разі повернення майна власникові з чужого незаконного володіння. Якщо майно не може бути витребуване у добросовісного набувача у випадках, визначених законом (статті 388-389 ЦК України), то й розрахунки між ним і власником не здійснюються.
Згідно зі ст. 390 ЦК України власник має право вимагати від недобросовісного набувача не тільки повернення майна, а й передання усіх доходів, що їх особа набула або мала набути за весь час володіння ним. Що ж до добросовісного набувача, то власник у разі повернення (віндикації) майна може вимагати передання доходів лише з того часу, коли цей набувач дізнався чи міг дізнатися про неправомірність свого володіння. Залежно від обставин справи таким моментом може вважатися момент одержання відповідачем виклику до суду у справі за позовом власника про витребування майна.
Лише добросовісний набувач має право залишити за собою здійснені ним поліпшення майна, що можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди, а у разі неможливості відокремити поліпшення — на відшкодування здійснених на поліпшення фактичних витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.
Під зазначеними поліпшеннями треба розуміти такі витрати на майно, що мають корисний для речі характер, тобто покращують її властивості, у тому числі якість, збільшують вартість майна (наприклад, здійснення поточного ремонту нерухомої будівлі). Що ж до недобросовісного набувача, то, беручи до уваги, що він повинен повернути власникові його майно, слід виходити з такого поліпшення, яке може бути відділене без пошкодження майна, його недобросовісний набувач може залишити собі. Невіддільні від майна поліпшення мають перейти до власника майна безвідплатно.
Як добросовісний, так і недобросовісний набувач (володілець) майна, що повертається власникові, має право вимагати від останнього відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з того часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.
До поняття "необхідні витрати", відповідно до роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із судовим захистом права державної власності", слід відносити лише ті витрати, що необхідні для забезпечення нормального стану та збереження майна з урахуванням його зношуваності.
Отже, інші витрати, тобто такі, що не є необхідними, відшкодуванню не підлягають. Згадане право володільця майна може бути реалізоване ним через подання зустрічного позову.
Поняття негаторного позову. Негаторним є позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння (ст. 391 ЦК України) .
Негаторний позов пред'являється власником за умови, що він має майно у своєму володінні, однак протиправна поведінка інших осіб перешкоджає йому здійснювати права користування та розпорядження ним. Для подання такого позову не вимагається, щоб перешкоди до здійснення права користування та розпорядження майном були результатом винних дій відповідача чи спричиняли позивачу збитки. Достатньо, щоб такі дії хоча б і не позбавляли власника володіння майном, але об'єктивно порушували його права і були протиправними. Як і віндикаційний, негаторний позов є речово-правовим і може застосовуватися лише у випадку відсутності між позивачем і відповідачем зобов'язальних відносин та бути поданим щодо індивідуально-визначеного майна.
Об'єкт негаторного позову. Об'єктом негаторного позову є усунення триваючого правопорушення, що збереглося до моменту подання позову до суду.
Сторони негаторного позову. Позивачем у негаторному позові є власник майна або особа, яка володіє майном на підставі інших прав на майно (титульний власник). До останніх належать як суб'єкти речових прав (наприклад, підприємство, організація, установа, що не є власником майна, але володіє ним на праві повного господарського відання або оперативного управління, що позбавлена можливості користуватися чи розпоряджатися майном), так і суб'єкти зобов'язальних прав, які пов'язані з володінням (наприклад, орендар, охоронець, перевізник). У разі порушення третьою особою права користування і розпорядження майном і власник, і володілець цього майна набувають права на подання негаторного позову. У цьому випадку при вирішенні питання про те, хто з них може бути позивачем за негаторним позовом, слід виходити з обсягу правомірності обох названих осіб. Отже, якщо право володіння належить не власникові, то позов має право подавати володілець майна, а власник може звернутися з таким позовом лише після припинення у володільця згаданого права на володіння.
Відповідачем у негаторному позові є особа, яка власними протиправними діями перешкоджає позивачу здійснювати правомірність щодо користування чи розпорядження майном.
Предмет негаторного позову. Предметом негаторного позову є вимога позивача про усунення з боку відповідача будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Підставою негаторного позову є обставини, що підтверджують право позивача на користування і розпорядження майном, вчинення відповідачем дій, що перешкоджають позивачу використовувати належні йому права, позадоговірний характер наявних між сторонами правовідносин. Якщо на момент подання позову правопорушення, що є об'єктом негаторного позову, припинилося, то підстав для задоволення позову у суду немає.
Прикладами негаторного позову про усунення перешкод у здійсненні користування майном є: позов власника до відповідача, який без належних правових підстав використовує нерухому будівлю власника для зберігання свого майна; позов власника про виселення фізичних осіб з неправомірно зайнятих ними житлових приміщень;
позов власника гаража до власника сусіднього гаража, який розмістив біля воріт його гаража будматеріали, що перешкоджають виїзду його машини та ін. Одним із прикладів негаторного позову про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном є позов власника про виключення майна з опису. Останній може мати місце, наприклад, у випадку арешту майна позивача державним виконавцем. Негаторним буде і позов про усунення перешкод з розпорядження майном, що встановлені податковими органами: податкова застава, адміністративний арешт активів платника податків.
Цивільне законодавство України, на відміну від ЦК УРСР 1964 р., надає позивачу, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, право звернення до суду з вимогою про заборону відповідачеві вчинення дій, що можуть порушити право позивача, або вимагати вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (ст. 386 ЦК України). Отже, позивач має право не тільки вимагати усунення перешкод у здійсненні прав, що вже існують, а й вимагати попередження їх можливого порушення у майбутньому, якщо є підстави очікувати їх наступ.
Умови задоволення негаторного позову. Умовою задоволення негаторного позову позивача є встановлення судом факту протиправності дій відповідача, задоволення позовних вимог позивача не залежить від наявності вини відповідача. Захист прав і охоронюваних законом інтересів позивачів за негаторним позовом надається судом у формі припинення дій, що порушують право, або відновлення становища, яке існувало до порушення права. Якщо негаторний позов визнано обґрунтованим, у резолютивній частині рішення суд визначає дії, які має вчинити відповідач для усунення порушень прав позивача, і строк виконання цих дій. У разі, коли відповідач доведе суду, що його дії щодо прав позивача є правомірними, або якщо правовідносини між позивачем та відповідачем є договірними, негаторний позов задоволенню не підлягає.
Позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. Тому негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує саме правопорушення.
Поняття позову про визнання права власності. Позовом про визнання права власності є позадоговірний позов власника майна про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, що засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України).
Необхідність у даному способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними.
Метою використання вказаного позову є усунення невизначеності відносин права власності щодо індивідуально-визначеного майна, власником якого є позивач, або отримання документа, що засвідчує його право власності та був раніше втрачений ним. Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги якого звернені не до відповідача, а до суду, який має підтвердити наявність у позивача права власності на відповідне майно.
Об'єкт позову про визнання права власності. Об'єктом позову про визнання права власності є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально-визначеного майна.
Сторони у позові про визнання права власності Позивачем у позові про визнання права власності є власник індивідуально-визначеного майна, права якого оспорюються або не визнаються іншою особою, з якою власник не перебуває у зобов'язальних відносинах, або власник, який втратив документ, що засвідчує його право власності на майно.
Відповідачем у позові про визнання права власності є особа, яка оспорює право власності на майно, або особа, яка хоч і не оспорює права власності на майно, але і не визнає його. У випадках, коли факти оспорювання чи невизнання права власності на майно з боку інших осіб відсутні, але відсутність документа, що засвідчує право власності на майно, заважає власнику володіти, користуватися, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, відповідач у позові про визнання права власності взагалі відсутній.
Предмет позову про визнання права власності Предметом вказаного позову є вимога позивача про визнання його права власності на майно.
Підставою позову є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно, та ст. 16 ЦК України, яка визначає визнання права як способу захисту цивільних прав та інтересів судом.
Умови задоволення позову про визнання права власності. Умовою задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів, що підтверджують його право власності на майно. ЦК України, визначивши, що власник здійснює право власності своїм майном на свій розсуд, водночас не визначає конкретних доказів, якими останній має підтверджувати своє суб'єктивне право. Такими доказами відповідно до норм процесуального законодавства України (ст. 32 ГПК України, ст. 27 ЦПК України) є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд у визначеному законом порядку встановлює наявність обставин, на яких ґрунтуються вимоги позивача. Насамперед підтверджувати наявність права власності в судовому процесі можуть правовстановлюючі документи.
Правовстановлюючими документами на нерухомість є: договори купівлі-продажу, обміну, дарування, довічного утримання, угоди про розподіл спадкового майна, про розподіл спільного майна подружжя, посвідчені державними та приватними нотаріусами; свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, що видаються державними та приватними нотаріусами; свідоцтва про право на спадщину, видані державними нотаріусами, та ін.
Варто зазначити, що вимоги про визнання права власності не є для позивача самоціллю. Досить часто позов про визнання права власності є лише попередньою дією для подальшого застосування власником інших речово-правових заходів захисту права власності на своє майно (віндикаційного або негаторного позову). Такі вимоги, пов'язані між собою, можуть бути об'єднані позивачем в одній позовній заяві (ст. 144 ЦПК України).
Оскільки позови про визнання права власності пов'язані з невизначеністю відносин права власності позивача щодо свого майна, на ці позиви не поширюється дія позовної давності.
Теми рефератів:
Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань); він установлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали.
Договір можна визначити як угоду двох або кількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.
Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.
Договір вважається дійсним за дотримання таких умов: законності дії; волевиявлення сторін; дотримання встановленої законом форми договору; право- та дієздатності сторін.
Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, установлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами. Розрізняють істотні, звичайні та випадкові умови договору.
Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Істотними є ті умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів цього виду, а також усі ті умови, відносно яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).
У договорі може бути зафіксовано волю однієї, двох чи кількох осіб.
Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, заповіт, відмова від прийняття спадщини, видача довіреності на вчинення певних дій тощо).
Договори, в яких виявлено волю двох осіб, називаються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, поставки, підряду, оренди і т. ін.).
Договори, в яких беруть участь більш як дві особи, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництва шляхів, шкіл і т. ін.). Розрізняють договори реальні та консенсуальні. Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід вважати укладеним не з моменту
угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей).
Консенсуальні договори вважаються укладеними й набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд тощо).
За формою договори можуть бути усними та письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені.
Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладення, якщо іншого не встановлено законом (приміром, договір купівлі-продажу за готівку).
Проста письмова форма застосовується в разі укладення договорів між юридичними особами, між фізичною та юридичною особою, крім договорів, що виконуються під час їх укладення.
Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов'язкове у випадках, передбачених законом. Так укладається договір купівлі-продажу жилого будинку та деякі інші.
Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, а угоду належним чином оформили.
У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозицію укласти договір (оферту) і прийняття пропозиції (акцепт).
Часто сторони самі визначають момент набрання договором юридичної сили, тобто момент, з якого договір вважається укладеним, про що прямо зазначають у договорі: договір набирає чинності з такого-то дня місяця і року. В інших випадках момент укладення договору визначає закон. Так, договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, але юридичної сили він набирає лише з моменту його реєстрації в місцевих органах управління.
Момент набрання договором чинності має важливе значення, оскільки з цим моментом пов'язані певні юридичні наслідки — перехід права власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.
Як визначається ціна в контракті? При фіксації в контракті ціни товару велике значення має визначення її базису відносно місця поставки. Базис ціни встановлює, чи входять транспортні, страхові, складські й інші витрати по доставці товару в ціну товару. Ціни,* установлювані в контракті, можуть бути виражені у валюті країни експортера, імпортера або третьої країни. Залежно від способу фіксації розрізняють наступні види цін: тверда, рухлива, ковзна з наступною фіксацією.
Тверда ціна встановлюється в момент підписання контракту ц не підлягає зміні протягом строку його дії. Рухлива ціна може бути переглянута надалі, якщо ринкова ціна товару до моменту його поставки зміниться, при цьому в контракті варто вказати на джерело, по якому варто судити про зниження або підвищення ціни. Змінна ціна — це ціна, обчислена в момент виконання контракту шляхом перегляду договірної (базисної) ціни з урахуванням змін у витратах виробництва.
При висновку контракту можуть бути використані опубліковані ціни, до яких ставляться довідкові ціни, біржові котирування, ціни аукціонів, ціни в загальних статистичних довідниках.
Які існують знижки в ціні? Публіковані ціни носять довідковий характер й досить часто істотно відхиляються від цін, що сплачують фактично покупцем, внаслідок широкого застосування системи спеціальних знижок.
Загальна (проста) знижка дається продавцем у тих випадках, коли довідкова ціна передбачає короткостроковий кредит, а покупець згодний оплатити наявними. Вона становить 2-3 % довідкової ціни. Знижка за оборот (бонусна знижка) надається постійним покупцям на підставі спеціальної домовленості, може досягати 15-30 % обороту. Бонусна знижка надається виробником своїм постійним посередникам по збуті. Сезонні знижки надаються за покупку товару лоза сезоном. Знижки при продажі підтриманого встаткування становлять іноді до 50 % первісної ціни товару.
Як визначається в контракті кількість товару? У контракті купівлі-продажу встановлюються одиниця виміру кількості товару, порядок визначення цієї кількості, система мір і ваги.
Кількість товару, підмет поставці, може бути визначено фіксованою цифрою, або у встановлених межах.
Як визначається в контракті якість товару? Визначення якості товару в контракті купівлі-продажу припускає встановлення якісної характеристики товару, тобто сукупності властивостей, що визначають придатність товару для використання його по призначенням.
У міжнародній торговельній практиці якість товару може бути визначена за стандартом, технічними умовами, за специфікацією, прикладеною до договору, у якій можуть бути зазначені необхідні технічні параметри, за зразком, описом, виходом готового продукту.
За відсутності в контракті вказівок щодо якості зазвичай вважається, що якість товару, що поставляється, повинна відповідати середній якості, що є в країні продавця або в країні походження товару звичайним для даного виду товару.
Що розуміється під непереборною чинністю (форс-мажор) як однією з умов контракту? Обставини непереборної чинності, які дозволяють переносити строк виконання договору або взагалі звільняють сторони від повного або часткового виконання зобов'язань у випадку настання обставин, що перешкоджають укладанню договору, можна розділити на тривалі й короткочасні.
До тривалого належать заборони експорту (іноді й імпорту), війна, блокада. До короткочасного належать пожежі, повені й інші стихійні лиха.
Сторона, для якої створилася неможливість виконання зобов'язань за договором внаслідок форс-мажорних непередбачених обставин, повинна негайно в писемній формі повідомити іншу сторону як про настання, так і про припинення дії цих обставин. Як правило, свідчить шляхом видачі довідки про непереборну чинність Торгово-промислова палата країни, де такі обставини мають місце. За обставин непереборної чинності строк виконання договору відсувається відповідно до часу, протягом якого будуть діяти ці обставини або їхні наслідки. Якщо такі обставини будуть тривати довше погодженого в контракті строку, то кожна зі сторін має право відмовитися від подальшого виконання своїх зобов'язань за контрактом, і в цьому випадку жодна із сторін не буде мати право на відшкодування іншою стороною можливих збитків.
Як вирішити питання відповідальності в контракті? Зави-чай сторони вправі передбачити в контракті різного роду санкції у вигляді пені, неустойки, штрафу, що сплачують стороною, що не виконала своїх зобов'язань у відношенні однієї з договірних умов. Неустойка — штраф за прострочення поставки товару або його недопоставку — найпоширеніший вид санкцій. За законами Великобританії й США неустойка не зізнається, а передбачається відшкодування збитків, причому практика допускає встановлення в контракті можливих у майбутньому збитків у розмірі "розумно" і заздалегідь певного відсотка від вартості товару.
В інших країнах розміри санкцій за невиконання зобов'язань установлюються сторонами за домовленістю, однак на практиці вони не перевищують у цілому по різних видах порушень 10 % від вартості вантажу.
Які можуть бути "інші умови" у контракті? У контракті може бути в числі "інших умов" зроблене застереження про те, що жодна зі сторін не вправі передавати свої права за контрактом третій стороні без письмової згоди іншої сторони, а крім цього, сказане про те, що після висновку контракту вся попередня переписка й переговори за контрактом втрачають свою чинність.
Чи можливо однобічне розірвання контракту? Однобічне розірвання контракту можливо, якщо ця умова буде записана в контракті. Тим часом у контрактах зазвичай обмовляється, що на внесення змін у договір або на Його анулювання необхідно письмова згода обох сторін, оформлена з дотриманням всіх правил про порядок підписання угод.
Які доповнення можуть бути прикладені до контракту? Всі додатки й доповнення до контракту становлять його невід'ємну частину. Додатки зазвичай включають технічну документацію, на що обов'язково є посилання в самому контракті.
Доповнення до контракту містить, як правило, зміни або доповнення до раніше погоджених умов контракту. Воно повинне бути погоджене й підписане сторонами.
Договір купівлі-продажу — це угода, за якою продавець передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність покупцеві, а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Двосторонній характер купівлі-продажу обумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав і обов'язків. Зокрема, укладаючи цей договір, продавець приймає на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець, у свою чергу, зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі і водночас набуває права вимагати від покупця її передачі.
Згідно з цивільним законодавством сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець.
Істотними умовами цього договору є умови щодо предмета та ціни. Доти, доки сторони не дійдуть згоди щодо цих умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження інших умов (строку, місця, способу виконання тощо). Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо відносно них за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Предметом договору купівлі-продажу можуть бути:
При укладенні договору продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, довічного користування тощо).
Якщо продавець на порушення договору не передає покупцеві продану річ, покупець вправі вимагати передачі йому проданої речі і відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, зі свого боку, відмовитися від виконання договору і вимагати відшкодування збитків.
За порушення умов договору покупцем наступають такі наслідки:
Покупець, якому продано річ неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, вправі за своїм вибором незалежно від можливості використання товару за його призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором: пропорційного зменшення ціни; безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; відшкодування витрат на усунення недоліків товару.
Позов з приводу недоліків проданої речі може бути пред'явлений протягом одного року, починаючи від дня виявлення недоліків, за умови, що згадані недоліки були виявлені у межах вищевказаних строків, встановлених законодавством для їх виявлення і пред'явлення відповідних вимог, а на товари, щодо яких встановлено гарантійний строк (строк придатності) — якщо недоліки виявлено у межах гарантійного строку (строку придатності).
Відповідно до цивільного законодавства за договором обміну між сторонами провадиться обмін одного товару на інший. При цьому кожний з тих, хто бере участь в обміні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує взамін. Договір обміну ще називають бартером.
Договір обміну спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін належного їй майна, в результаті чого у сторони, яка за договором обміну набуває майно, відповідно виникає право власності на нього. Цей договір є консенсуальним, сплатним і двостороннім.
Інколи обмінювані товари мають різну вартість. У такому разі договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості.
Право власності на обмінювані товари переходить до сторін, що виступають як покупці за договором обміну, одночасно після виконання зобов'язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом.
Законодавством передбачено також, що договором обміну може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги).
До договору обміну застосовуються відповідні правила щодо договорів купівлі-продажу, поставок, контрактацій або інших договорів, елементи яких містяться в договорі обміну, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
За договором майнового найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. Зазначений договір є консенсуальним, сплатним та двостороннім.
Особливістю договору майнового найму є те, що на його підставі майно переходить до наймача у користування, повне господарське відання чи оперативне управління, а не у власність.
Сторонами у договорі є наймодавець — особа, яка передає майно у користування, і наймач, тобто особа, яка набуває право на користування річчю. У цьому випадку сторонами в угоді можуть бути фізичні та юридичні особи. Право передання майна в найом має власник майна або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення такого договору.
Предметом договору найму може бути індивідуально визначені майно або річ, які зберігають свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживана річ), а також майнові права.
Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму.
Договір найму укладається на строк, встановлений договором. Якщо в договорі строк найму не встановлений, вважається що він укладений на невизначений строк.
Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитись від договору у будь-який час, попередивши про це у письмовій формі другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про припинення договору найму, укладеного на невизначений строк.
Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремого майна. В такому випадку договір найму, строк якого перевищує встановлений законом максимальний строк, є укладеним на строк, що відповідає максимальному строку.
Якщо наймодавець не надає у користування наймачеві зданого в найом майна, наймач вправі витребувати від нього це майно і вимагати відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або зі свого боку відмовитися від договору і стягнути збитки, завдані його невиконанням.
Наймодавець зобов'язаний провадити за свій рахунок капітальний ремонт зданого в найом майна, якщо інше не передбачено законом або договором.
За договором майнового найму наймач зобов'язаний своєчасно вносити плату за користування майном; користуватися майном відповідно до договору і призначення майна; підтримувати найняте майно у справному стані; провадити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не встановлено законом або договором; при припиненні договору найму повернути майно у тому стані, в якому він його одержав, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.
Здавання наймачем найнятого майна в піднайом дозволяється лише за згодою наймодавця, якщо інше не передбачено законом або договором.
При переході права власності на здане в найом майно від наймодавця до іншої особи, договір найму зберігає чинність для нового власника.
За договором дарування одна сторона передає або зобов'язується передати у майбутньому другій стороні безоплатно майно у власність.
Цей договір спрямований на безповоротне припинення права власності у дарувальника і виникнення права власності в обдарованої особи.
Предметом договору дарування може бути будь-яке майно, що не вилучене з товарообороту і може бути у власності особи, якій воно дарується: рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери; нерухомі речі, а також майнові права, якими дарівник володіє на момент укладення договору, або які можуть виникнути у нього в майбутньому. Договір дарування є безоплатним і двостороннім. Він не може встановлювати обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру. Однак договором може бути встановлений обов'язок обдарованого вчинити певну дію майнового змісту на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, сплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред'являти вимог до третьої особи про виселення тощо).
Договір вважається укладеним з моменту прийняття майна обдарованим, тобто вчинення останнім дій, які свідчать про волевиявлення обдарованого отримати дарунок у власність. Прикладом прийняття дарунку може бути прийняття обдарованим документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо).
Так, вказаний договір може бути розірваним за ініціативою дарувальника у таких випадках:
У разі розірвання договору дарування обдарований зобов'язаний повернути дарунок у натурі, а якщо таке повернення неможливе, — відшкодувати його вартість.
До вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік.
Теми рефератів: