Лекція 1. Загальні поняття правової культури.

1 1. Поняття правової культури та її види.

1. 1.     Поняття правової культури та її види.

         Культура — це загальний спосіб існування людини, ЇЇ діяльності та об'єктивований результат цієї діяльності.

         Правова культура — невід'ємна частина загаль­ної культури, що становить систему правових цінностей (форм, норм, принципів та інститутів), розумінь і настанов, які відображають у пра­вовій формі стан свободи і соціальних цінностей людства, суспіль­ства, особи. Це загальне визначення може стати основою для форму­лювання конкретного поняття культури — світової, європейської, національної, індивідуальної та ін.

Систему правових цінностей, накопичених людством, і систему правових цінностей, вироблених певним народом, не можна ототож­нювати. Проте їх не можна і розривати, оскільки вони перебувають у стані постійного взаємного збагачення, конкретизації, поповнення. Відбувається динаміка правових культур, їх взаємозбагачення. Чималу роль у цьому відіграє юридична еліта, культура якої становить ядро внутрішньої правової культури (професійна юридична діяльність та її результати). Вона впливає на зовнішню правову культуру (правові по­зиції і цінності населення).

 Кожна національна правова культура різною мірою здатна збагачу­вати світовий культурно-правовий простір; Одночасно вона зазнає впливу цінностей культур, що стали загальнолюдськими, а також досягнень окремих зарубіжних держав. У світі постійно відбувається діалог правових культур різних народів, їх взаємовплив, взаємозбага­чення. Ідеї, концепції поширюються через наукові контакти вчених на міжнародних конференціях, виконання спільних наукових програм (гранти), спеціальну літературу, електронну інформацію, систему освіти та ін. Інтенсивність цього еволюційного процесу історично не одно­значна, мінлива, зумовлена низкою суб'єктивних і об'єктивних чин­ників, які визначають ті чи інші достоїнства національної самобутності та інтеграційної єдності. Діалог ускладнюється при існуванні «закритих суспільств». Лише відкриті правові культури здатні перенести і присто­сувати до своєї культури цінності інших правових культур.

У «скарбничку» правових цінностей народу надходять прогресивні закордонні правові елементи в результаті їх аккультурації. Надбання правових культур стають загальнолюдськими правовими цінностями і характеризують рівень правового прогресу світової цивілізації. В них акумульоване все краще, що напрацьовано різними народами і держа­вами протягом сторіч. Показником такого прогресу є інститут прав людини, закріплений в міжнародних актах. Універсалізм прав люди­ни — надбання правової культури людства.

За допомогою діалогу правових культур відбувається руйнування їх замкненості. Можливість відкритого і вільного діалогу культур визна­чається політичним і державним режимом, економічним станом, сту­пенем розвиненості загальної культури суспільства, менталітетом на­роду та ін. При цьому сприйняття правових цінностей, напрацьованих іншими культурами, не може бути реальним поза власними культур­но-історичними традиціями. Ось чому правова культура кожного на­роду включає лише ті загальнолюдські цінності, що належать до пра­вової реальності даного суспільства, відповідають досягнутому рівню національного правового розвитку і стану свободи особи. Не може бути єдиної правової культури для всіх народів і націй, громадянських суспільств і держав, оскільки право має етнокультурний зміст.

Залежно від носія правової культури розрізняють три види:

-                     правова культура суспільства;

-                     правова культура особи;

-                     правова культура соціальної (професійної) групи

         Правова культура суспільства — це система цінностей, досягнутих людством в галузі права, що стосуються правової реальності даного суспільства і характеризують рівень його правового прогресу.

            Структура правової культури суспільства є не лише багатоаспектною, а й багаторівневою. Назвемо основні її складові:

             1.         Правосвідомість, Правова культура, будучи самостійною катего­рією, пов'язана з правовою свідомістю, спирається на неї. Кожний суб'єкт покликаний осмислити, що право являє собою величезну цін­ність у сфері суспільних відносин; знати право, розуміти його зміст,уміти витлумачити ті чи інші положення закону, з'ясувати його мету,визначити сферу дії. Однак на відміну від правосвідомості, яка орієн­тована передусім на соціально-психологічні процеси, що фіксуються в нормах права, правова культура включає ще правову поведінку і юридичну діяльність (юридичну практику).

           2.        Правова поведінка і правова активність громадян. їх показником є ступінь освоєння (знання і розуміння) права громадянами, посадо­вими особами — додержання заборон, використання прав, виконання обов'язків. Кожний суб'єкт права зобов'язаний уміти застосовувати здобуті правові знання в практичній діяльності, використовувати закон для захисту своїх прав, свобод і законних інтересів; мати здатність поводитися в складних правових ситуаціях; його правові на становимають бути націлені не лише на правомірну поведінку, але і на правову активність.

2 Структура правової культури

В умовах формування правової держави проблема підвищення рівня правової культури суспільства набуває особливу значущість і актуальність. Ця обставина визначає необхідність теоретичного аналіза правової культури, з'ясування її змісту і структури.

До теперішнього часу проблема правової культури залишається слабо розробленою. Це обумовлено перш за все тим, що дана проблема аналізується переважно в прикладних цілях, наприклад, у зіставленні з політичною культурою, при розгляді рівня знання права окремими групами населення і т.ін. Цілісна ж концепція правової культури, що базується на політико-філософських дослідженнях, даних широких конкретно - соціологічних досліджень, юридичній практиці, поки не вироблена.

Особливе методологічне значення для дослідження правової культури має категорія " культура ", за допомогою якої в науці визначають багатогранне, поліфункціональне і в силу цього складне для інтерпретації явище. Даний факт є причиною великої кількості трактовок культури і підходів до її аналіза. В сучасній науковій літературі налічується більше 500 визначень поняття " культура " і число їх ( як в вітчизняній, так і в закордонній літературі ) продовжує рости. При цьому з методологічної точки зору важливим є не кількість визначень, а з'ясування і дослідження принципових розбіжностей в підходах до аналіза поняття " культура ", яких, безумовно, значно менше, ніж дефініцій.

Методологічне значення категорії " культура " для визначення правової культури таке:

вона є відправною точкою в русі від абстрактного до конкретного і тому відображає загальне в явищах культури в усіх її різновидах;

вона виступає орієнтиром в аналізі емпіричного правового мате

ріала при переході від теорії найбільш високого, філософського рівня узагальнення до теорії правової культури і в силу цього дозволяє здійснювати в конкретній області знань аналіз юридичного різновиду явища не з позицій розгляду культури в цілому, а виводить дослідника на підготовлений філософією плацдарм для виявлення специфіки об'єкта дослідження саме в правовій сфері життя суспільства;

вона вказує на головні напрямки і способи розвитку теорії правової культури;

дана категорія, виступаючи формою і стійким організуючим принципом процеса мислення, породжує ряд вимог до аналіза правової культури .

В науковій літературі визначились певні підходи до аналіза культури.

Прихильники першої точки зору інтерпретують культуру як все те, що створено людиною, на відміну від того, що дано природою. Виходячи з даного розуміння культури, в літературі можна зустріти достатньо широкі визначення правової культури, наприклад, як системи " овеществленных и идеальных элементов, относящихся к сфере действия права и их отражению в сознании и поведении людей " ( Камінська В.І., Ратинов А.Р. ).

Другий підхід - діяльнісний. Вчені, що відстоюють його, вважають, що при визначенні культури необхідно акцентувати увагу на якому - небудь одному боці чи характеристиці людської діяльності. При цьому культура розуміється як синомім творчої діяльності. Стосовно правової області може бути визнана культурною головним чином правотворча діяльність. При такому підході з правової культури випадає багато видів юридичної діяльності, наприклад, правозастосовча діяльність, або діяльність громадян по підвищенню свого правоосвітнього рівня.

Третій підхід пов'язаний з виділенням в культурі різних суб'єктивних елементів суспільної системи. Д.І. Чесноков розглядає культуру як історично обумовлену сукупність навичок, знань, ідей і почуттів людей, а також їх закріплення в різних суспільних явищах ( в техніці виробництва і побутового обслуговування, в освітньому рівні народа і суспільних інститутах, в досягненнях науки і техніки, творах літератури і мистецтва ).

Дана позиція знайшла відображення і в визначеннях правової культури, що орієнтовані на суб'єктивні, інтелектуальні елементи, тобто на рівень знання і розуміння права. О.В. Лукашева, наприклад, вважає, що правова культура являє собою певну ступінь знання законодавства, поваги до законів, вміння правильно розуміти їх і застосовувати в точній відповідності з тими задачами, для рішення яких вони були створені. С.С. Алексеєв розглядає правову культуру як ступінь знайомства людей з правом, його розуміння, що забезпечує обов'язковість дотримання всіми особами правових вимог.

Ці автори, як уявляється, безпідставно обмежують поняття правової культури відношенням людей до правових норм, що дуже звужує поняття правової культури. За його межами опиняються такі суттєві явища, як правовий статус особистості, правопорядок і навіть самі правові норми.

Послідовна реалізація вказаного підхода при аналізі правової дійсності приводить до ототожнення правової культури і правової свідомості. У зв'язку з цим його навряд чи можна признати плодотворним.

Четвертим, найбільш розповсюдженим підходом є виділення предметної сторони культури, яка розглядається як сукупність всіх матеріальних і духовних цінностей, що створені і розвинуті людством в ході його історії. З цієї точки зору правову культуру можна уявити як сукупність цінностей, що створені людьми в правовій сфері. В цьому зв'язку вона вбирає в себе об'єктивне і суб'єктивне право, правосвідомість, правові відносини, законність і правопорядок, правову поведінку суб'єктів, критерії політичної оцінки права і правової поведінки в функціонуванні і розвитку її складових частин. Такий погляд на побудову правової культури має своїх прибічників. Так, А.В.Сахаров і А.Р. Ратинов в якості елементів правової культури пропонують виділяти:

право як систему норм, що виражають державні веління;

правовідносини, тобто систему суспільних відносин, що регулюються правом;

правові заклади як систему державних органів і суспільних організацій, що забезпечують правовий контроль, регулювання і виконання права;

правосвідомість, тобто систему духовного відображення всієї правової дійсності;

правова поведінка ( діяльність ), як правомірна, так і протиправна.

Правова культура знаходиться в складній органічній єдності з іншими областями культури, і в її специфічному змісті обов'язково проявляються риси і особливості, притаманні даній культурі в цілому.

Взаємодія правової та інших областей культури здійснюється в результаті взаємозв'язку і взаємовпливу однотипних культурних комплексів, що належать до різних культурних сфер ( політичної, моральної, правової та ін. ). Елементи, що формують правову культуру, одночасно входять і до інших структур. Так, право входить в систему соціальних норм; правовідносини - в систему суспільних норм; правові заклади - в систему соціальних інститутів; правосвідомість – в систему суспільної свідомості ( див. схему 1 ).

Функціональні зв'язки споріднених елементів в цих системах забезпечують відповідність одне одному тих областей культури, в які вони одночасно входять. У випадку ж невідповідності ми маємо справу з дезорганізацією нормальної діяльності систем. Одним із проявів такої дезорганізації виступає, наприклад, злочинність.

Структуру правової культури можна представити і з боку її рівня, з урахуванням глибини пізнання правових явищ, оволодіння ними. У зв'язку з цим виділяють повсякденний, професійний ( спеціальний ) і теоретичний рівні правової культури

Табл. 6. Структурні зв'язки правової культури

Повсякденна правова культура виявляється в нашому повсякденному житті. Вона являє собою неглибоке, поверхнє відображення правових явищ, що не дозволяє правильно обміркувати і оцінити всі сторони правової практики. Ця культура не піднімається до рівня теоретичних узагальнень. Разом з тим вона використовується в повсякденному житті людей при реалізації права і тим самим вона сприяє дотриманню вимог правових норм, більш повному перетворенню їх в життя.

Професійною правовою культурою наділені ті особи, що безпосередньо займаються правовою діяльністю. Для неї притаманні більш високе знання і розуміння права в конкретній галузі професійної діяльності.

Теоретична правова культура, що є відображенням більш високого рівня пізнання правових явищ, представляє собою сукупність наукових знань про сутність, характер і взаємодію всіх правових явищ, всього правового механізма, а не якихось окремих його елементів. Вона є результатом наукових пошуків вчених - юристів, колективного досвіда практичних робітників правоохоронних органів і політичних діячів. Теоретична правова культура виступає безпосереднім джерелом права. Вона відіграє найважливішу роль як в правотворчості, так і в реалізації права.

Правову культуру можна аналізувати також і з точки зору спільноти, охоплення нею індивідів і соціальних груп. У зв'язку з цим виділяють індивідуальну, групову правову культуру і правову культуру суспільства в цілому.

Оскільки правова культура суспільства не існує без правової культури особистості, то вияв сутності правової культури як суспільного явища буде неповним, якщо обмежитись лише аналізом правової культури суспільства, ігноруючи при цьому дослідження особистісного аспекта правової культури.

Правова культура особистості в кінці - кінців визначається правовою культурою суспільства. Вона характеризується ступенем і характером правового розвитку індивіда, які визначають його соціальну активність в правовій сфері.

Розуміння особистісного аспекта правової культури найбільш рельєфно проявляється в її структурі. Структура правової культури особистості аккумулює культурну діяльність в сфері права, потенціал правової культури і правові культурні орієнтації.

Правова культура особистості проявляється в певному характері і рівні діяльності, в процесі якої особистість набуває і розвиває свої правові знання, вміння, навички. Правова культура існує і як результат цієї культурної діяльності в сфері права, тобто як сукупність відповідного ступеню правових знань, вмінь, навичок, як потенціал правової культури. Правова культура характеризується і підготовленістю до сприйняття правових ідей, оцінкою знань, вмінь, реального права, тобто наявністю правових культурних орієнтацій.

Виділення в особистісній правовій культурі сформованих культурних утворень має важливе значення для практики організації виховної роботи, теоретична розробка якої все ще залишається досить актуальною.

Розгляд структури правової культури з різних боків дозволяє рельєфніше уявити і її поняття.

Не применшуючи плодотворності зазначених підходів до визначення поняття правової культури, ми солідарні з тими вченими, які віддають перевагу аксиологічному підходу до його трактовки. Саме аксиологічне, ціннісне бачення правової культури дозволяє більш чітко відмежувати її від інших близьких і взаємопов'язаних з нею категорій, таких, як правова діяльність, механізм правового регулювання. Правова культура - це система правових цінностей, що створюються під час розвитку суспільства і зосередили в собі досягнення світової юридичної культури.

Цінність права полягає перш за все в його позитивній значущості ( ролі ) в задоволенні потреб суб'єктів. Гадаємо, не точно визначати цінність права як його можливість задовольняти потреби. На наш погляд, більш правий П.М.Рабинович, який вважає, що в данному випадку акцентується лише можлива цінність права. Якщо говорити про дійсну цінність розглядаємого явища, то точніше розуміти її як реальну значущість, як конкретну функцію, що здійснюється правом.

Місце права в системі соціальних цінностей обумовлено тим, чи розглядається воно в якості цінності - засоба або цінності - цілі. З цієї точки зору воно може бути цінністю похідною і може мати власну цінність. Звідси, право як цінність можна розглядати в двох аспектах. З одного боку, призначення права - підтримка порядка і організованості в суспільстві. В цьому сенсі цінність його похідна. З іншого боку, це - феномен, що включає в себе і закріплює юридичні цінності, завдяки чому право саме вливається в світ цінностей. Загальносоціальна цінність права - існуюча і необхідна можливість задовольняти інтереси суспільства.

Право, правова цивілізованість - невід'ємна складова людської культури, важливе її досягнення. Саме тому, як уявляється, воно має власну цінність. Саме на цьому фундаменті і повинні будуватися теорія і практика правової держави. Тільки недержавне, антистатистське праворозуміння, визнання за правом власної цінності спроможне на сучасному етапі ознаменувати позитивні зрушення в області правової політики, підвищення рівня правової культури суб'єктів соціального спілкування. Разом з цим правова культура - це всі цінності, що створюються людьми в правовій сфері. Вона включає окрім самого права ( об'єктивного і суб'єктивного ), правосвідомість, правові відносини, стан законності, досягнутий рівень законотворчої, правозастосовчої та іншої юридичної діяльності.

Розробка соціологічного, а саме аксиологічного аспекта правової культури є соціальною необхідністю. Тільки усвідомлення, сприйняття людьми універсальних культурно - історичних правових цінностей, традицій спроможне подолати бездуховність, що росте, зробити реальними такі соціально - правові цінності, як гідність, висока значущість особистості в соціальному житті.

3 Правова культура особи, її правова активність

 

 

Правова культура особи - зумовлений правовою культурою суспільства ступінь правової розвиненості, ціннісної інформаційно- правової освіченості особи, що дає їй змогу адекватно орієнтуватися у різних правових ситуаціях, дотримуватися правомірної поведінки.

Ознаки правової культури особи:

1) формується під впливом соціальних умов, залежить від повноти соціалізації особи як члена суспільства;

2) зумовлюється правовою культурою суспільства, її структурою;

3) передбачає певний ступінь правової розвиненості, опанування певною сумою юридичних знань, зокрема системою основних прав і свобод, та оцінювальної інформаційно-правової освіченості - розуміння соціальної цінності права;

4) спостерігається у вмінні адекватно орієнтуватися у сфері, урегульованій правом, спираючись на здобутий правовий досвід протягом життя;

5) зовні виражається у правомірній поведінці і навіть виробленні її стилю.

Структура (елементи) правової культури особи:

1) правова освіченість (інформованість) - знання змісту правових норм. Інформованість була і залишається важливим каналом формування юридично зрілої особи. Існує такий феномен правової культури, як презумпція знання закону {пізнавальний, інформаційний аспект)\

2) повага до права-розуміння необхідності і соціальної корисності правових норм, «віра в право», судження про право як соціальну цінність, звичка орієнтуватися на правові цінності і правомірні настанови, на використання правових засобів для задоволення потреб та інтересів (оцінно-орієнтувальний аспект);

3) діяльність, відповідна праву, - свідоме виконання вимог правових норм: правомірно поводитися, реалізовувати суб’єктивні права і юридичні обов’язки; вміння користуватися правовим інструментарієм - законами та іншими актами {поведінковий, діяльнісний аспект).

Правокультурну особу можна визначити за такими показниками:

1) правосвідомість (поважне ставлення до права, готовність добровільно його дотримуватись, традиція додержання і виконання договорів та ін.);

2) правове мислення (вища аналітична здатність особи опосередковано і узагальнено за допомогою понять, суджень, умовиводів, що фіксуються словами, відображати істотні закономірні зв’язки дійсності, вирішувати соціально-правові суперечності);

3) правомірна поведінка (зіставлення вчинків із правовими нормами);

4) правова активність як вища форма правомірної поведінки.

Правова активність - соціально корисна ініціативна діяльність

особи, яка перевершує звичайні вимоги до можливої і належної поведінки і спрямована на утвердження соціально-правових цінностей, розвиток демократії, зміцнення законності і правопорядку в суспільстві. Правова активність - одна зі змістових характеристик особи, що слугує зовнішнім вираженням її правосвідомості і правової культури, визначає їх рівень. На відміну від держав з тоталітарним режимом, де бажаною є людина конформістської поведінки, а від активної («носія правової енергії») намагаються позбутися, у державах з демократичним режимом потрібна особа активна, інформована про свої права й обов’язки і здатна їх реалізовувати в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Правову активність в Україні стимулює проголошене в Конституції України право кожного будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55).

Види правової активності за освітньо-правовим рівнем: непрофесійно-правова (будь-якого громадянина) і професійно- правова (юриста-фахівця).

Форми вияву правової активності: сумлінна службова діяльність, предметне обговорення законопроектів, участь у передвиборній боротьбі як довірена особа кандидата в депутати та ін. Правова активність може бути як епізодичною (дії громадянина щодо затримання підозрюваного у вчиненні злочину), так і постійною (виконання функції присяжного засідателя у суді). Досягається правова активність особи заохоченням і стимулюванням суспільно корисних дій та припиненням шкідливих.

Правова активність особи (загальна і спеціальна, тобто професійна) сприяє виробленню стилю (способу чи манери) правомірної поведінки, який формується залежно від ступеня засвоєння і вияву цінностей правової культури суспільства, специфіки професійної діяльності, індивідуальної неповторності творчості кожної особи. Культурний стиль правомірної поведінки характеризується сталістю додержання правових принципів у правомірній поведінці, специфікою вирішення життєвих проблем, яка виражається в особливостях вибору варіанта правомірної поведінки в межах, визначених правовими нормами.

4 Правова культура професійних груп

 

 

Правову культуру професійних груп можна поділити на два різновиди - неюристів і юристів.

Професійна культура фахівців-неюристів - правова культура тієї професійної групи, котра не займається юридичною діяльністю (спеціалісти в галузі народного господарства, соціально-культурної діяльності, охорони здоров’я тощо), що потребує володіння правовим мінімумом, який сприяє грамотній (у правовому відношенні) організації роботи кожним спеціалістом, виконанню її на належному рівні. Діяльність фахівців - працівників будь-якого рівня значною мірою урегульована нормативно-правовими актами, в яких визначено коло справ, що їм належить виконувати, їхні функції, права й обов’язки, відповідальність та інші, які вони повинні знати (наприклад, знання лікарем-хірургом судової медицини). Фахівець з комерції, економіки, банківської справи, технології виробництва повинен бути компетентним не лише у своїй галузі, а й певною мірою у правовій. Вступаючи у виробничі відносини, вони нерідко змушені вирішувати конфлікти, що виникають у трудовому колективі, за допомогою правових норм. Управлінські кадри на підприємствах, в організаціях і установах мають знати основи чинного законодавства, чітко уявляти свою правову компетенцію, своєчасно оновлювати свої правові знання та виховувати підлеглих у дусі додержання симбіозу прав і обов’язків.

Професійно-правова культура юристів - правова культура тієї спільності людей (адвокатів, суддів, прокурорів тощо), яка професійно займається юридичною практичною діяльністю і потребує, крім юридичної освіти, ще й глибоких конкретно-фахових знань, умінь, навичок.

Від правової культури юристів як професійної групи залежить відповідне забезпечення механізму правового регулювання, якість законотворчості, застосування права, контрольно-наглядової, судової, правоохоронної та інших правових форм діяльності держави.

Структура професійно-правової культури юристів:

1) юридична освіта і правова освіченість - знання права, законів, підзаконних актів, рішень Конституційного Суду країни і Європейського Суду з прав людини, а також можливостей юридичної науки; при цьому правова підготовленість відрізняється від підготовленості інших законопослухняних громадян обсягом, глибиною і формалізованим характером правових знань;

2) сформований правовий світогляд - переконаність у відповідності законів і підзаконних актів праву, міжнародним стандартам у галузі прав людини; згода (солідарність) з правовими приписами законів, розуміння корисності і необхідності їх застосування, тобто наявність глибокого правового мислення; володіння мистецтвом тлумачення правових актів - уміння критично творчо осмислювати правові норми, принципи та інші правові засоби з огляду на їх гуманістичний, демократичний і моральний зміст;

3) досконале володіння правовим інструментарієм — майстерність у застосуванні норм права, вміщених у нормативно-правових актах та інших джерелах (формах) права, включаючи рішення Європейського Суду з прав людини; звичка додержуватися закону, вдаватися до використання всіх досягнень юридичної науки і практики при прийнятті й оформленні правових рішень; навички проведення правової експертизи; володіння правилами складання документації; мовна підготовка.

Правову культуру юристів-професіоналів залежно від змісту їхньої роботи можна поділити на такі види: правова культура суддів, прокурорів, слідчих, юрисконсультів, нотаріусів, адвокатів, державних виконавців та ін. Юристи як члени юридичних груп при міністерствах, парламенті та інших державних структурах беруть участь у підготовці нормативних актів, якість яких багато в чому визначається їхньою правовою культурою і правовим мисленням. Залежно від відображення у правосвідомості юриста утворюються сфери, що відповідають різним галузям правових відносин (господарська, цивільно-правова, кримінально-правова^ кримінально-процесуальна, трудова та ін.).

Юридична професія вимагає оволодіння не лише правовою культурою, а й психологічною, моральною, політичною, етичною, естетичною, економічною, екологічною, інформаційною та іншими, що становлять деонтологічні засади професіоналізму. Юристи повинні вміти керуватися в практичній діяльності принципами моралі, бути політично нейтральними (не брати участі в політичній партії, якщо на них поширюється таке обмеження), знати психологію спілкування з колегами і клієнтами, дотримуватися службового етикету, володіти державною мовою і мовою тих етнічних меншин, де здійснюється їхня професійна діяльність. Правова культура тріумфує у професійній групі юристів лише тоді, коли кожний з них як служитель закону чесно виконує свій морально-правовий обов’язок.

На професійну групу юристів поширюється вимога постійно підтримувати свою «професійну форму». Для цього потрібні: правильна організація роботи за спеціалізацією, якісна теоретична підготовка і її постійне підвищення через самоосвіту, бажання набути досвіду і знань в конкретній галузі права, щоденна робота над собою як фахівцем.

 

5 Правова соціалізація

 

 

Правова соціалізація (від лат. socialis - суспільний) - це двосторонній процес взаємодії особи і суспільства, в якому особа оволодіває системою настанов і оцінювальних орієнтацій як стандартів правомірної поведінки, умінням визначати своє місце в суспільстві та зворотно впливати на формування правових цінностей суспільства.

Ознаки правової соціалізації:

1) є складовою частиною загальної індивідуальної культурної соціалізації, що залучає особу до універсального соціокультурного досвіду;

2) є двостороннім процесом взаємодії особи і суспільства (на відміну від правового виховання, де соціальне середовище впливає на людину);

3) спирається на правову спадщину попередників і правовий досвід (юридичну практику) сучасників;

4) виражається в здобутті знань про правила законослухняної поведінки та в умінні здійснювати правові настанови в її межах;

5) виявляється в умінні бути активним учасником правовідносин та визначати їх значущість для себе;

6) відбувається під впливом не лише цілеспрямованих чинників (як у правовому вихованні), а й у стихійних, спонтанних.

Правова соціалізація - це взаємний правовий розвиток суспільства і особи. З одного боку, відбувається «входження» особи в соціальну систему, її мотиваційне і поведінкове пристосування до існуючих нормативних правових стандартів, з другого - широка свобода особи у виборі цінностей, напрацьованих суспільством, відповідно до власних переконань. Однак не завжди соціалізація особи супроводжується її законослухняною поведінкою. Існують і інші форми соціалізації, що призводять до делінквентної (вчинення проступку) і кримінальної (вчинення злочину) поведінки. В цих випадках негативну роль відіграють неповноцінні сім’ї з деформованими стосунками або кримінальне середовище, в яке потрапляє ще несформована особа. Певною перешкодою для правової соціалізації особи є правовий нігілізм і правовий догматизм.

Види правової соціалізації:

• за напрямками: практична (здійснюється через передавання від одних осіб до інших практичних навичок правової діяльності, досвіду правової поведінки); ідейна (теоретична) (здійснюється через ознайомлення з правовими поняттями, принципами, правовими ідеями, концепціями, символами);

• за організованістю: стихійна (спонтанна); цілеспрямована (правове виховання, правове загальне навчання); змішана (стихійна і цілеспрямована);

• за формами вияву: зовнішня (соціальна зумовленість правового формування особи); внутрішня (суб’єктивне сприйняття соціальних норм і цінностей, засвоєння соціального досвіду). Самосвідомість особи - знакова внутрішня умова її правової соціалізації.

6 Юридична діяльність (юридична практика):

3.1.      Правотворча діяльність і стан законодавства — виражається в досконалості змісту і форми нормативно-правових актів, у їх якості, продуманості, погодженості, культурі юридичних текстів, тобто в юри­дичній техніці підготовки, прийняття та опублікування нормативно-правових актів, вирішення процедурних законодавчих питань. Усе це разом узяте — показник рівня правотворчої (у тому числі законодавчої)

культури.

            3.2.    Судова, правоохоронна та інша правозастосовна діяльність — ви­ражається в якості роботи судових, правоохоронних та інших правозастосовних органів, що є показником правореалізуючої культури посадових осіб, їх професійного знання законодавства, чітко налагодженої роботи з розгляду правових питань і доведенню їх до повного юридич­ного вирішення. Правоохоронна, судова, слідча, прокурорсько-на­глядова, арбітражна, нотаріальна та інші види юридичної діяльності являють собою специфічне виробництво, відповідним чином організо­ване і сплановане. Суб'єктами цієї діяльності є юристи-професіонали, і від їх професійно-правової культури нерідко залежать долі людей.

            4. Стан законності і правопорядку — стан фактичної впорядкованості суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових засобів, змістом яких є сукупність правомірних дій суб'єктів права. Міцність правопорядку залежить від стану законності, без якої неможлива пра­вова культура. Переконаність у необхідності додержання правових приписів нормативних актів та їх додержання — це основа режиму за­конності і правопорядку.

Усі названі елементи правової культури є загальними правовими засобами, що входять у правову систему суспільства і відображають різні сторони правової реальності.

         Правова культура особи — це зумовлений правовою культурою суспільства стан особи, який забезпечує її правомірну діяльність. Структура правової культури особи:

         правова освіченість (інформованість) — знання правових норм (пі­знавальний, інформаційний аспект). Інформованість була і залишається важливим каналом формування юридично зрілої особи. Існує такий фе­номен правової культури як презумпція  знання  закону.

         поважне ставлення до права — переконаність у необхідності і соці­альній корисності правових норм, «віра в право», вироблення орієнтацій на правові цінності і правові настанови, на використання правових засо­бів задоволення потреб і інтересів (ціннісно-орієнтаційний аспект);

         уміння підкоряти свою діяльність вимогам правових норм — пра­вомірно поводитися, реалізовувати суб'єктивні права і юридичні обо­в'язки, користуватися правовим інструментарієм — законами та інши­ми актами (поведінковий, діяльнісний аспект).

         Правова культура особи характеризує рівень правової соціалізації члена суспільства, ступінь засвоєння і використання ним правових засад державного і соціального життя. Показником правової культури особи служать також правові судження про право як соціальну цін­ність, активна робота по його здійсненню, по зміцненню законності і правопорядку. Іншими словами, правова культура особи — це її по­зитивна правова свідомість у дії. Вона включає перетворення особою своїх здібностей і соціальних якостей на підставі правового досвіду.

            Правова культура професійної групи — одна з форм правової куль­тури суспільства, притаманна тій спільності людей, що професійно займаються неюридичною діяльністю, яка потребує, крім фахової осві­ти і практичної підготовки, ще і правових знань. Як правило, це куль­тура колективу працівників, члени якого є носіями службової право­вої культури. її слід відрізняти від правової культури тієї групи, що професійно займається юридичною діяльністю.

         Правовій культурі професійної робочої групи (колективу) та її чле­нам властивий вищий ступінь знання і розуміння правових явищ у відповідних галузях професійної діяльності, так лікарі-хірурги мають не менші пізнання в галузі судової медицини ніж юристи. Від право­вої культури професійної групи не юристів залежить службова дисцип­ліна, правомірність поведінки, законність і правопорядок на тій ді­лянці, де здійснюється їх діяльність.

         Правова культура професійної групи юристів вимагає більш глибо­кого правового мислення, мистецтва тлумачення правових актів. Від правової культури юристів перебуває в прямій залежності належне забезпечення функціонування механізму правового регулювання, ефективності правотворчості, застосування права, юридичної відпові­дальності. Безпосереднім її виразом є критичне творче осмислення правових норм, законів, правових явищ з погляду їх гуманістичного, демократичного і морального змісту.

7 Правовий нігілізм як антипод правової культури, шляхи його подолання.

Правовий нігілізм є однією з суттєвих перешкод на шляху розбудови громадянського суспільства та демократичної, соціальної, правової держави. Досягти реальних успіхів у реформуванні суспільства в умовах економічної кризи та політичної нестабільності можливо лише за умов усунення деформацій правосвідомості та підвищення рівня правової культури населення.

         В юридичній літературі подається досить широкий спектр визначень правового нігілізму. Так Луцький І.М. визначає, що правовий нігілізм – це невизнання права як соціальної цінності, що проявляється в негативному ставленні до права, законів, правопорядку, у зневірі в необхідність права, його можливості, суспільній користі. Чернєй В.В. тлумачить правовий нігілізм як негативне ставленням громадян до права, законів, наявністю у них і посадових осіб установки на досягнення соціально значимих результатів неправовими засобами.

         Проаналізувавши ряд визначень правового нігілізму, можна вивести дефініцію. Правовий нігілізм – це зневажливе ставлення до права, механізмів захисту прав, усвідомлене ігнорування вимог закону, що формується під впливом економічних, правових, політичних чинників.

         Розглянемо основні форми вияву правового нігілізму та засоби його подолання:

 

Форми правового нігілізму	Засоби подолання
Видання суперечливих, паралельних правових актів, які дублюються. Юридичні норми, що приймаються у великій кількості, не взаємодіють, неструктуровані й  погано синхронізовані. Це призводить до невизначеності, колізій при практичному їх застосуванні.	Удосконалення законодавства: прийняття якісних, структурованих, несуперечливих один одному  нормативно-правових актів. Тим самим утверджується належна роль закону в системі правових актів, стабільність та однаковість у регулюванні суспільних відносин.
Загальне недотримання юридичних норм. Ця форма виникає як наслідок існування попередньої. Суб’єкти правовідносин безпосередньо не застосовують норми права, а діють за своїми „правилами”. Зараз гостро постала проблема недотримання приписів нормативно-правових актів державно-владними структурами.	Зміцнення законності і правопорядку, державної дисципліни, підвищення авторитету держави. Удосконалення системи правового, соціального захисту державних службовців, працівників суду, правоохоронних органів. Уникнення функціонування органів, які дублюють повноваження одне одного, створюють складну, бюрократичну систему.
Порушення основних прав людини (право на здоров’я, честь, гідність, особисту недоторканість тощо). Протирічне, нестабільне законодавство, хитка правова захищеність особистості підриває віру в закон та ефективний механізм захисту прав людини. Як наслідок – порушення та нехтування правами  з боку державно-владних структур.	Перетворення принципів законності, верховенства права з декларативних у реально діючі принципи.  Для цього право повинно стати системою ефективних гарантій прав і свобод людини, сприяти всебічному розвитку особистості. Необхідно знизити силовий тиск на суб’єктів правовідносин, розширити рамки диспозитивного правового регулювання та самозахисту громадянами своїх прав [3, 32]. Створити ефективний механізм проти дії порушення прав людини шляхом продуманої правотворчої та правозастосовчої діяльності.
Низька правова свідомість громадян.	Підвищенню правової свідомості особи повинно сприяти ефективне правове виховання, яке формує глибоку повагу до права, що перетворюється в особисті переконання, звичку дотримуватися закону. Це потребує розвитку правової пропаганди, вдосконалення юридичної освіти, вирішення проблеми мінімуму правових знань, що необхідні громадянам, створення умов для позитивної, цілеспрямованої, свідомої, добровільної, творчої та ініціативної діяльності суб’єктів правового спілкування.