Лекція 2. Поняття і ознаки правосвідомості.

1 Правосвідомість: поняття, структура, види

Правосвідомість включає як усвідомлення суспільством, класом, соціальною групою, індивідом потреби в загально значущих правилах поведінки, які повинні встановлюватися державою, так і оцінку справедливості (чи несправедливості) чинного правового порядку, перспектив, спрямувань подальшого розвитку права.

Правосвідомість – форма суспільної свідомості, що відображає ставлення соціальних суб’єктів до чинних норм права та правових явищ. Через правосвідомість відбивається не тільки стан правових відносин, а й тенденції їх змін.

Ознаки правосвідомості:

правосвідомість є специфічною формою суспільної свідомості, в якій економічні, соціальні й інші інтереси усвідомлюються як правові;
{lang_content_nav} правосвідомості складають ідеї, теорії, почуття, настрої, емоції, концепції на основі яких виражається ставлення людей до діючого чи бажаного права;
правосвідомість включає як ставлення до минулого і діючого права, так і уявлення про бажаний правовий порядок;
правосвідомість є джерелом права, системою загальновизнаних ідеалів, цінностей, ідей, ознак;
носіями правосвідомості виступають суб’єкти права;
правосвідомість є безпосереднім внутрішнім мотивом правової поведінки, що визначає наміри людей, їх ставлення до об’єктів та інститутів правової дійсності.

Структурно правосвідомість, як вважає переважна більшість теоретиків права, складається з двох основних елементів:

1. Правова психіка відповідає практичному, буденному рівню суспільної свідомості, що формується в результаті повсякденної людської практики як окремих людей, так і соціальних груп. Правова психіка включає:

– правові почуття, правові настрої, правові переживання – рухомі, емоційні;

– правові практичні знання, правові уявлення, правові погляди – пізнавальні, передбачають самооцінку, тобто вміння критично оцінити свою поведінку з погляду її відповідності праву;

– правові звички, правові традиції, правові звичаї – нерухомі, стійкі, виступають як регулятори поведінки.

2. Правова ідеологія – це сукупність юридичних ідей, теорій, поглядів, що в концептуальному, систематизованому вигляді відображають і оцінюють правову реальність. Правова ідеологія включає:

– правові ідеї, правові принципи, теорії, переконання – усвідомлене осмислення правової реальності;

– правові поняття, правові категорії – проникнення в сутність правових явищ;

– правові цілі, правові мотиви, правові настанови – розщеплення свідомості (настанови) на правомірну і протиправну поведінку, їх мотивація.

Класифікація форм правосвідомості:

1. За суб’єктами (носіями) правосвідомості:

– індивідуальна – сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда;

– групова – виражає ставлення до права, правових явищ, їх оцінку з боку соціальних груп, формальних і неформальних колективів, відображає їх загальні інтереси і потреби, їх співвідношення з інтересами всього суспільства;

– суспільна – виражає ставлення до права всього суспільства, відображає його інтереси.

Суспільна і групова правосвідомості проявляється не інакше як через індивідуальну правосвідомість, і в кожної людини вони проходить крізь призму особистих інтересів, рис характеру. Було б неправильним говорити, що суспільна і групова свідомість – це сума суджень про право кожного з членів соціальних груп, народу (суспільства). Суспільна і групова правосвідомості виражають найзагальніші, такі, що збігаються оцінки права і правових явищ членами соціальних спільнот.

2. За глибиною відображення правової дійсності:

– повсякденна, непрофесійна – являє собою життєві, часом поверхневі судження про право людини, яка стикається з правом у повсякденній трудовій, сімейній, суспільній та інших сферах життя. Вона створюється, насамперед, в результаті того юридичного виховання, що одержує особа, будучи членом суспільства;

– професійна – спеціалізовані правові знання, що використовуються в роботі юристами (в суді прокурор – обвинувачує, адвокат – захищає та ін.). Вона включає:

наукову (теоретичну) правосвідомість учених, викладачів вищих навчальних закладів;
практичну правосвідомість суддів, працівників поліції, адвокатів, прокурорів та ін.

Згідно теоретичних досліджень, основними функціями правосвідомості є:

– пізнавальна функція – їй відповідає певна сума юридичних знань, що є результатом інтелектуальної (розумової) діяльності та знаходить вираз у понятті «правова підготовка». Через сприйняття і осмислення правових явищ відбувається, по суті, пізнання життя. Завдання такого пізнання (на рівні загальної, буденної) практики полягають не у виявленні та вивченні загальних закономірностей і пов’язаних з ними наукових істин, а у встановленні подій, дій, станів, ознак, що належать до правової реальності;

– оцінювальна функція викликає певне емоційне ставлення особи до різних сторін і явищ правового життя на основі досвіду і правової практики. Емоційне ставлення, знаходить вираз у визначенні значущості одержаних знань у конкретній ситуації чи на майбутнє з точки зору індивіда, групи, суспільства. Цінним визнається те, що виступає об’єктом бажання, метою діяльності;

– регулятивна функція правосвідомості здійснюється засобами правових настанов і ціннісно-правових орієнтацій, що синтезують у собі всі інші джерела правової активності. Результат цієї активності – реакція у вигляді правомірної чи протиправної поведінки.

З точки зору глибини відображення правової діяльності зазвичай виділяють три рівні правосвідомості:

– буденна правосвідомість – складається стихійно, під впливом конкретних умов життя, особистого життєвого досвіду і правової освіти, що є доступна для населення. Цей рівень притаманний основній масі членів суспільства і формується на базі повсякденного життя громадян у сфері правового регулювання. Люди так чи інакше стикаються з нормами права: деяку інформацію отримують із засобів масової інформації, спостерігають за юридичною діяльністю державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб та ін. Для людей з цим рівнем правосвідомості характерні знання загальних принципів права, тут правові погляди тісно переплітаються з моральними уявленнями.

Буденна правосвідомість характерна як основній масі членів суспільства (колективна правосвідомість), так і кожному індивідууму окремо (індивідуальна правосвідомість) і формується на базі повсякденного життя в процесі власної практичної діяльності. Кожна людина так чи інакше стикається з нормами права. Роль емоційного фактору тут досить велика. Спершу ставлення до права, правопорядку, законності, організації суспільства складається на стихійному рівні та знаходить вираз у почуттях і емоціях. Для людей з цим рівнем правосвідомості характерне знання основ, загальних принципів правової організації суспільства, і тут правові погляди тісно переплітаються з моральними уявленнями людини;

– теоретична (наукова) правосвідомість, на відміну від буденної формується на базі широких і глибоких правових узагальнень, знань, закономірностей, спеціальних досліджень соціально-правової дійсності. Саме наукова правосвідомість повинна бути безпосереднім джерелом правотворчості, сприяти вдосконаленню юридичної практики;

– професійна правосвідомість – це правова свідомість професійної групи (таким видом правосвідомості наділені і працівники поліції, оскільки вони є представниками професійної групи). У залежності від предмета відображення в правосвідомості професійної групи утворюються сфери, що відповідають різним галузям правових відносин (наприклад, господарським, комерційним, цивільно-правовим, кримінально-правовим, кримінально-процесуальним тощо).

Говорячи безпосередньо про змістові особливості професійної правосвідомості працівників поліції, слід зазначити, що вони знаходять своє вираження безпосередньо в спеціальному компоненті, проте при цьому багато в чому обумовлюються специфічним змістом загальносоціального компоненту.

Радянська правова система базувалася на ідеї обов’язків людини перед державою. У державі складалося негативне відношення до прав людини. Таким чином, фактично людина і представник держави, мали нерівні права та обов’язки в одних і тих самих відносинах. І ця обставина не могла не знайти свого віддзеркалення в суспільній правовій свідомості та не могла не позначитися і на професійній правосвідомості самих представників влади. Не дивлячись на те, що на рівні позитивного права ця ідея вже не знаходить свого визнання, в правовій свідомості вона досить глибоко укорінялася.

Все це може призвести до деформації правосвідомості під якою слід розуміти перекручування, «руйнування» позитивних ідей, установок, почуттів і переконань.

Види деформації правосвідомості такі:

–правовий інфантилізм – несформованість, недостатній рівень правових знань за особистої впевненості у власній високій професійній юридичній підготовці;

–правовий дилетантизм – вільне поводження із законами або з оцінками юридичної ситуації не через корисливі мотиви, а через недбале ставлення до юридичних цінностей;

–правовий ідеалізм – гіпертрофоване уявлення про роль юридичних засобів при вирішенні соціально-економічних, політичних та інших завдань;

–правовий нігілізм – заперечення соціальної цінності права, свідоме ігнорування вимог закону, різко критичне ставлення до вимог права та поваги до нього.

Як справедливо відмічає Р.А. Рябцев, для слов’янської правової свідомості історично характерне те, що людина, яка має навіть найменшу частку влади, окрім отримання морального задоволення від її використання стає богом у межах дії своїх повноважень. Ця особливість має негативні наслідки і для правосвідомості працівниківполіції які:

–розглядають власну діяльність в першу чергу не як спосіб реалізації покладених чинним законодавством обов’язків, а як засіб реалізації власної влади над іншими людьми;

–не мають установки на суворе і неухильне дотримання чинного законодавства;

–глибоко переконані у можливості використовувати наданні повноваження за власним розсудом, у тому числі – для задоволення власних потреб та інтересів.

Правовий нігілізм, тобто відсутність пошани до діючого права має своїм наслідком наступні особливості професійної правосвідомості працівників поліції, що проявляються в здійснюваній ними правозастосовній діяльності:

– визнання найважливішим принципом професійної діяльності принципу доцільності;

– хибне уявлення про співвідношення та юридичну силу законів і підзаконних нормативно-правових актів (у тому числі – відомчих наказів), наслідком якого стає перевага на користь останніх при виникненні між ними протиріч;

– утворення «штампів», стереотипів мислення, що, за справедливим спостереженням Н.Л. Граната, стають джерелом інтелектуальних, психологічних та емоційних бар’єрів при роботі в нетипових ситуаціях.

Особливості розуміння специфіки професійної правосвідомості в порівнянні з буденною правосвідомістю, які у процесі професійного навчання, так і в міжособистому спілкуванні працівників поліції стають невід’ємною складовою спеціального компоненту їх правосвідомості та зумовлюють:

– установку на більшу компетентність, ніж у інших громадян, щодо розуміння норм права;

– переоцінку власного професійного досвіду та надмірну віру в правильність здійснюваних дій і безпомилковість рішень, що приймаються;

– високу ступінь інтуїтивності мислення і його некритичність;

– схильність до непродуманих, імпульсивних вчинків;

– формування уявлення про неможливість підвищити ефективність правозастосовної діяльності за рахунок організації взаємодії з населенням через низький рівень правової культури останнього.

2 Функції правосвідомості

Функції правосвідомості - основні напрями оволодіння правовими знаннями та їх вплив на правові явища, правову систему в цілому. Правосвідомість - елемент правової системи, що перебуває у глибокій єдності з її іншими елементами: системою права, системою законодавства, юридичною практикою; визначає розвиненість правової культури.

Основні функції правосвідомості:

1) пізнавальна (гносеологічна, когнітивна, інформаційна) - передбачає нагромадження знань про право, про юридичну практику, інформованість про нові нормативні акти, про зміст юридичних норм, адже без інформації про закон та її осмислення не може бути і ставлення до нього (правові знання).

Необхідність і обсяг правових знань особи зумовлені тим, наскільки вона залучена до системи правових відносин. Здобуття і засвоєння правових знань здійснюються за допомогою соціального і правового досвіду особи;

2) оцінювальна (правостворювальна, емоційна) - передбачає оцінку як правових знань, так і правової дійсності з погляду цих знань; відбувається оцінювальне ставлення до правових явищ, співвіднесення правових норм зі своїми поглядами на правове, обов’язкове, необхідне (правові оцінки).

Оцінюються як правові знання, так і правова дійсність з погляду знань. Оцінювальні судження виражаються у схваленні або критиці (конструктивній чи реконструктивній) нормативних приписів законодавчих актів. Зазвичай схвалюються ті норми, що охороняють і захищають права людини, а негативні судження стосуються суперечливих норм або їх відсутності. Оцінюються юридичні дії та операції державних органів, що застосовують право (суд, прокуратура, міліція, адвокатура, нотаріат та ін.). Піддаються оцінюванню правопорушення громадян, зловживання владою посадових осіб тощо. Свідомо уявляються правовідносини, і у свідомості визріває власна модель поведінки;

З) регулятивна (настановна) - припускає, що на основі оцінювального ставлення до чинної в суспільстві системи правових приписів, заборон, зобов’язань і дозволів відбувається формування мотивів юридично значущої поведінки, настанов на правомірні чи неправомірні дії (бездіяльність). Регулятивна функція пов’язана з вольовим аспектом правосвідомості, відображає її діяльну сторону, коли власна модель поведінки дозріла (правомірні настанови).

Мотив у правовій реальності є внутрішнім станом особи і визначається її усвідомленою потребою в правомірній (неправомірній) дії (бездіяльності). Мотивацією може бути власне або чуже переконання, яке спонукає людину до дій (бездіяльності). Основну роль відіграє настанова - готовність діяти певним чином (правомірно або протиправно).

Елементи правосвідомості відповідно до виконуваних ними функцій:

• пізнавальний (гносеологічний, когнітивний, інформаційний) - правова онтологія;

• оцінювальний (правостворюючий, емоційний) - правова аксіологія (поділяється на правову психологію і правову ідеологію);

• регулятивний (настановний) - правова праксіологія.

Правосвідомість є необхідною умовою створення норм права, їх точної і повної реалізації (за якістю законів можна визначити рівень правосвідомості парламентарів; судових рішень - правосвідомості суддів; адміністративних актів - правосвідомості посадових осіб адміністративного апарату). Правосвідомість виступає фактором поваги до права.

3 Об’єктивні і суб’єктивні фактори формування правосвідомості і правової культури

Для пізнання закономірностей явищ, виявлення зв’язків і відносин між речами необхідна розумова діяльність, оскільки зв’язки в навколишньому світі не можуть бути пізнані органами почуттів людини. Діяльність людини розумна завдяки мисленню. Мислення дає відповідь на питання, які не можна вирішити шляхом безпосереднього почуттєвого відображення. Завдяки мисленню людина орієнтується в навколишньому світі, оскільки використовує отримані раніше узагальнення в ситуації, що змінилася. Мислення здійснюється через опосередковане відображення у свідомості істотних властивостей, зв’язків і відносин предметів і явиш навколишнього світу.

Професійно-правове мислення юриста – це система інформаційно-правової насиченості юриста, яка склалася завдяки настановам професійного призначення, що дозволяє узагальнено орієнтуватися в конкретних професійно-правових ситуаціях дійсності.

Уміння юридично мислити означає цілеспрямовано оперувати поняттями в умовах юридично значимих практичних завдань, які виникли. Мислення судді, адвоката, слідчого – це практичне мислення, воно на кожному етапі пов’язано з певними практичними виявами. На відміну від розумової діяльності юриста-теоретика (вченого), що здійснюється на шляху переходу від практики до абстракції (теорії), у юриста-практика інший шлях мислення – від абстракції до живої дійсності.

Так, оглядаючи місце події, слідчий знаходить сліди минулої події. Встановлюючи істотні, неминуче повторювані взаємозв’язки між подіями, слідчий шляхом логічного мислення реконструює цілісну картину можливого ходу події. Ця реконструкція відбувається опосередкованим шляхом – через розуміння зв’язків між зовнішніми виявами і сутністю того, що відбувалося в дійсності. Таке логічне відображення можливе на підставі узагальнення і наявних знань. Однак цього недостатньо. Потрібна і нова інформація, що здобувається в процесі вивчення матеріалу справи та особи підозрюваного. Мислення зв’язує минулий досвід і знання з новою отриманою інформацією, сприяє її аналізу, добору необхідного, уявному вирішенню завдання.

Правове мислення являє собою процес розуміння соціально-правової дійсності. Повсякденне правове мислення є невід’ємним елементом механізму соціальної дії права, який лежить в основі правового мислення. Правова традиція і культура суспільства формує правове мислення і знову ним конструюються.

Форми правового мислення:

1. Правове судження – встановлення загальних взаємозв’язків у професійно-правовій сфері. Судження юриста повинно характеризуватися нормативністю, точністю, формалізованістю висновків. Воно обґрунтовується перевіреними фактами, встановленими закономірностями, системою умовиводів.

2. Правовий умовивід – узагальнення властивостей однорідної групи правових явищ, одержання нового знання з наявних знань. Умовивід юриста не повинен виходити за межі норм, встановлених законами та іншими юридичними джерелами права.

3. Правове життя – розуміння сутності (істотних властивостей) конкретного правового явища як різновиду певної групи таких явищ Даючи кваліфікацію тому або іншому явищу через поняття (крадіжка, підробка, замах на вбивство та ін.), юрист-практик підбиває підсумок творчої розумової діяльності, орієнтуючись на закріплене в законі поняття.

Отже, у мисленні юриста моделюються об’єктивні властивості і взаємозв’язки між правовими явищами, їхні істотні загальні особливості, що виражаються у формі суджень, умовиводів і понять. Весь процес мислення базується на співвіднесенні ситуативної інформації (про конкретну подію, факт) з узагальненою інформацією, що зберігається в пам’яті індивіда.

Здатність правового судження виражається в тому, що відбувається розрив логічно замкнутого кола – норми (безлічі аналогічних ситуацій) і казусу (однієї із ситуацій) – через творчий акт формування бажаного права, який поєднує життєвий і правозастосовний досвід юриста-практика і виступає контекстом їх (норми і казусу) інтерпретації. Розуміння, інтерпретація, тлумачення – основні процедури правового мислення.

Основною функцією професійно-правового мислення є інтерпретація, у ході якої відбувається осмислення, освоєння, розуміння соціально-правової дійсності. Мислення юриста-практика виступає як інструмент соціального життя, практичної здатності, що задовольняє не стільки потреби в знаннях про позитивне право, скільки в засвоєнні і формуванні власних нормативних суджень, правових поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій. Коли законодавець типізує соціально-правові явища і на їх основі формує юридичні поняття і правові норми, іноді мимовільно відбувається перекручування соціально-правової дійсності. Воно згодом згладжується розсудом юриста (правозастосувача) при створенні проміжної норми, яка конкретизує загальну норму настільки, наскільки це можливо для справедливого вирішення справи. У ході тлумачення відбувається примирення різноманіття життєвих випадків з абстрактним і типізуючим характером правових конструкцій, що являють собою різні аспекти того самого процесу – розуміння права. У процесі з’ясування змісту правових норм у контексті конкретного випадку відбувається непомітне для тлумача співавторство, або конструювання власного індивідуального змісту норми, що поєднує і “волю” закону” і “волю законодавця” у “волі тлумача”. Судове рішення лише частково може бути запрограмовано законодавцем, воно вимагає широкого підходу до права у ході розгляду і вирішення юридичної справи.

Ефективність права і відправлення правосуддя судовою владою більше залежать від моральних якостей її кадрового складу, ніж від досконалості законодавства. Те ж слід сказати про кадровий склад правоохоронних та інших правозастосовних органів.

Так, мислення працівника правоохоронних органів неможливо пізнати без вивчення специфіки правоохоронної діяльності, її природи, ролі волі і інтуїції слідчого, дізнавача, оперуповноваженого, експерта в збиранні та аналізі інформації про правопорушення. Вони дають ключ для збагнення моральних якостей і ціннісної позиції працівника правоохоронних органів, а також розуміння взаємодії ірраціональних і раціональних моментів його правосвідомості в ході тлумачення права.

Динаміка (процес) професійно-правового мислення має такі етапи:

1) виявлення, створення і формулювання ситуації, пов’язаної з певним об’єктом мислення, одержання його фактичної і правової характеристики, формулювання завдання (у слідчого цей початковий етап розумової діяльності передує порушенню провадження у кримінальній справі);

2) аналіз можливостей використання правових засобів і способів вирішення завдання з урахуванням наслідків і існуючих обмежень (у слідчого цей етап виражається в складанні розгорнутого плану розслідування у кримінальній справі);

3) вибір оптимального варіанта рішення, визначення можливих результатів і негативних наслідків (у слідчого цей етап виявляється у тактичних комбінаціях, своєрідній програмі діяльності у вигляді сукупності слідчо-пошукових дій, націлених на розкриття злочину).

4 Види правосвідомості

Види правосвідомості за суб’єктами:

1) індивідуальна - сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда, що визначаються обставинами його життя, правовою освітою та зовнішнім середовищем;

2) групова - виражає ставлення до права, правових явищ, їх оцінку соціальними групами, формальними і неформальними колективами, відображає їх загальні інтереси і потреби, їх співвідношення з інтересами всього суспільства (наприклад, вимоги шахтарів, що страйкують);

3) суспільна - відображає ставлення до права всього суспільства або етносу, виражає їхні інтереси.

Суспільна і групова правосвідомість виявляється не інакше як через індивідуальну правосвідомість, і в кожної людини вона проходить крізь призму особистих потреб та інтересів, рис характеру. Було б неправильно говорити, що суспільна і групова свідомість - це сума суджень про право кожного із членів соціальних груп, народу (суспільства). Суспільна і групова правосвідомість виражає найзагальніші, такі, що збігаються, оцінки права і правових явищ членами соціальних спільнот.

Види правосвідомості за глибиною відображення правової реальності:

1) професійна - спеціалізовані знання права, що складаються у середовищі професіоналів-юристів: а) професійно- теоретична - ідеї, концепції, погляди, що виражають систематизоване, теоретичне освоєння права вченими-правознавцями, які працюють у науково-дослідних інститутах і вищих навчальних закладах юридичного профілю. Наукова правосвідомість відіграє пріоритетну роль у прогнозуванні напрямів розвитку права, удосконаленні законодавства, узагальненні нормативно- правового матеріалу, розробленні поняттєво-категоріального апарату юриспруденції, концепцій та проектів нових нормативних актів тощо; б) професійно-практична - поняття, ідеї, переконання, що формуються на підставі юридичної практики суддями, юрисконсультами, адвокатами, прокурорами та іншими практикуючими юристами, яким належить головна роль у реалізації юридичних норм. Від практичної правосвідомості залежить ефективність юридичної практики, її відповідність демократичним і гуманістичним вимогам нашого часу;

2) компетентно-неюридична - правова інформованість службових і посадових осіб у межах компетенції, якою вони офіційно наділені у сфері екології, економіки, культури тощо. Компетентна правосвідомість фізика, інженера, медика, еколога та інших професіоналів-посадовців неюридичного профілю відрізняється як від професійної юридичної правосвідомості (знанням законодавства щодо сфери його професійної діяльності), так і від повсякденної правосвідомості (глибшою інформованістю в конкретній сфері та умінням застосувати її у службовій діяльності);

3) повсякденна - життєві, часом поверхові правові судження особи, яка стикається з правом у повсякденній трудовій, сімейній, суспільній та інших сферах життя («повсякденне знання») і користується в оцінюванні фактів юридичного змісту своїм або чиїмось правовим «досвідом». Така правосвідомість складається насамперед на основі рівня отриманого юридичного виховання і нерідко «замикається» на правовій психології, тобто на почуттєвому елементі правосвідомості, і виражається в емоційній реакції на такі факти або в підході до них чи інтуїтивно з позицій здорового глузду (в кращому разі).