Лекція 3. поняття, та ознаки права
| Сайт: | Навчально-інформаційний портал ВП НУБіП України "Ніжинський агротехнічний інститут" |
| Курс: | Правова культура особистості |
| Книга: | Лекція 3. Поняття, та ознаки права. |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | понеділок 26 жовтень 2026 |
Термін «право» вживають у різних значеннях (право першості в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право спів-засновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння та ін.). В усіх випадках термін «право» походить від кореня «прав», що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін «право» має юридичне значення. Право першості в черзі — це норма, що стала звичкою, норма — звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу — це моральна норма. Право спів-засновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав — це «право», що ґрунтується на законі, який чітко визначає, що таке корпоративні права[1]. Таким самим, тобто основаним на законі, інших офіційних джерелах, є суб'єктивне право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння. Лише в двох останніх випадках вживання терміна «право» має юридичне значення.
Тому в юридичній літературі останніх років (С.С. Алексеев, П.М. Рабинович) можна зустріти поділ права на:
— загальносоціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави);
— спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави).
Юридичне право ще називають «законодавчим правом», на відміну від звичаїв — «передзаконодавчого права».
Юридичне, «законодавче право» нерідко визначають як «позитивне право». Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади. «Позитивне право» як система норм, що містять права та обов'язки, офіційно закріплені державою, начебто то протиставляється «природному праву», яке має глибший, об-ґрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини — вона сама, її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же виступає їх носієм.
З цього погляду природне право як сукупність прав і обов'язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно — продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природне право є підставою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.
Природні права безпосередньо випливають із природного порядку речей, із самого життя, з існуючих у суспільстві економічних, духовних та інших, у тому числі природних, чинників. Тому природні права ще називають «природженими» суб'єктивними правами. Вони й складають сутність загальносоціального, або безпосередньо-соціального права. З точки зору природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний дарунок, а к «природжені», дані людині від природи права, які демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших законах і в такий спосіб визнає їх «позитивними», «юридичними».
Юридичне право, у свою чергу, має два значення:
— об'єктивне юридичне право — система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін «об'єктивне» означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб'єкта права (крім «автора» цих норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;
— суб'єктивне юридичне право — правові норми і принципи як певні юридичне визнані можливості (свободи) суб'єкта права
задовольняти власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін «суб'єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.
Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємозв'язок. Поки норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкретної сфери життя та діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці суб'єкта, вона є суб'єктивною. Наприклад, громадянин С. може скористатися суб'єктивним правом на пільгу щодо податків у силу того, що така пільга передбачена в нормах податкового права. Об'єктивне право складається з норм, що виражені в законі, норм, що «говорять» про суб'єктивні права взагалі — безвідносно до конкретного суб'єкта[2].
Велику частину своїх прав суб'єкт не може здійснювати, якщо він не визнаний державою юридичне правоздатним, дієздатним і не стане носієм суб'єктивного юридичного права. Наділяючи громадян суб'єктивним юридичним правом, держава нібито то відкриває доступ до здійснення основних, невідчужуваних прав людини, даних йому від народження, від природи.
Це можна зобразити так:
• природні права людини -> норми об'єктивного права -»суб'єктивні юридичні права
Природні права людини (її безпосередньо-соціальні права) перетворюються на суб'єктивні юридичні права і одержують офіційне визнання за допомогою загальнообов'язкових норм права, встановлених і охоронюваних державою у вигляді об'єктивного права (про суб'єктивне право див. у главі 18 «Правовідносини. Юридичний факт»).
Подальший конкретний виклад питань полягатиме в розкритті змісту юридичного права (об'єктивного та суб'єктивного).
У будь-якому історичному суспільстві для підтримання в ньому порядку потрібно регулювання за допомогою соціальних норм, так зване соціальне регулювання. Регулювати — значить спрямовувати поведінку людей, їх груп і всього суспільства, уводити їх діяльність у певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання: індивідуальне (упорядкування поведінки конкретної особи, у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил — зразків, моделей, що поширюються на усіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного соціального регулювання послужила якісним поштовхом до становлення (виникнення та розвитку) права.
У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були норми-звичаї — правила поведінки, що стали звичкою у результаті багатократного повторення протягом тривалого часу. Звичаєве право — система норм, що спираються на звичай.
Норми-звичаї ґрунтувалися на природно-природній необхідності і мали значення для всіх сторін життя общини, роду, племені, для регламентації господарського життя та побуту, сімейних та інших взаємовідносин членів роду, первісної моралі, релігійно-ритуальної діяльності, їх метою була підтримка і збереження кревнородинної сім'ї. Це були «монокорми», тобто нерозчлено-вані, єдині норми. В них перепліталися, чітко не проступаючи, найрізноманітніші елементи: моралі, релігії, правових засад.
Мононорми не надавали переваг одному члену роду над іншим, закріплювали «первісну рівність», жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим силам природи, необхідності оборонятися від ворожих племен. У мононормах права членів роду представляли собою зворотний бік обов'язків, були невіддільними від них, оскільки первісний індивід не мав виділеного усвідомленого власного інтересу, відмінного від інтересу роду. Лише з розпадом первісного ладу, появою соціальної неоднорідності усе більш самостійного значення набувають права. Виникнення мононорм було свідченням виходу людини з тваринного світу в людське співтовариство, яке рухається шляхом прогресу.
В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного вирішення спільних справ, невідокремлення індивіда
від колективу як автономної особи, звичаї не сприймалися людьми як такі, що суперечать їх власним інтересам. Ці неписані правила поведінки додержувалися добровільно, їх виконання забезпечувалося головним чином силою суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. У разі необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався примус, що виходив від роду або племені в цілому (страта, вигнання з роду і племені та ін.).
У первісному суспільстві переважав такий засіб охорони звичаю, як «табу» — обов'язкова і незаперечна заборона (наприклад, заборона під страхом найтяжчих кар кровнородинних шлюбів). Крім заборон (табу), виникли такі способи регулювання, як дозволяння та позитивне зобов'язування (лише в зародковій формі). Дозволяння мали місце у випадках визначення видів тварин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирання їх плодів, користування тією чи іншою територією, джерелами води та ін. Позитивне зобов'язування мало на меті організувати необхідну поведінку в процесах приготування їжі, будівництва осель, розпалювання вогнищ, виготовлення знарядь та ін.
Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов'язування), які перетворилися на звичайні засоби регулювання первіснообщинного життя — витоки формування права.
Процес виникнення держави і права відбувався при їх взаємному впливі один на одного і був викликаний такими причинами.
1. Потребами економічних відносин, що складалися при наявності приватної власності, поділу праці, товарного виробництва і обороту; необхідністю закріплення економічного статусу товаровласників, забезпечення для них стійких і гарантованих економічних зв'язків, умов для економічної самостійності.
2. Необхідністю підтримувати стабільність і порядок у суспільстві в умовах поглиблення та загострення соціальних протиріч і конфліктів.
3. Організацією публічної влади, відокремленої від населення та здатної санкціонувати звичаї, встановлювати юридичні норми і забезпечувати втілення їх у життя.
4. Перетворенням людини на відносно самостійного індивіда. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб'єктів, де індивід не є відокремленою особою, що усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства.
Таким чином, виникнення права було пов'язано з:
(1) якісним ускладненням виробництва, політичного та духовного життя суспільства;
(2) відокремленням особи як учасника суспільних відносин із своїми домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);
(3) формуванням держави, якій знадобився новий нормативний соціальний регулятор, в змозі виконати такі завдання:
а) забезпечити функціонування суспільства к цілісного організму вищого порядку, ніж первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і стабільність;
б) закріпити та забезпечити індивідуальну свободу автономної особи.
Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуляторам первіснообщинного ладу — нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне право, що формувалося, визначальною рисою якого став державий примус.
«Джерело права» і «форма права» взаємопов’язані, але не тотожні поняття. Джерело права розкриває витоки формування права, причини і закономірності процесу його виникнення і розвитку, а форма права показує, як зміст права нормативно організується і виражається ззовні.
Поняття «джерело права» вживається у розуміннях: матеріальному, ідеологічному, інституційному, формальному (юридичному).
Джерела права в матеріальному розумінні - це економічні, соціальні, політичні та інші умови, що спричинюють або об’єктивно зумовлюють виникнення правових норм.
Джерела права в ідеологічному розумінні - це правова і політична свідомість суб’єктів нормотворчості; ідеї, концепції, теорії, покладені у підставу правових норм.
Джерела права в інституційному розумінні - це діяльність публічних органів та інститутів (громадянського суспільства, держави) як суб’єктів формування і встановлення права.
Джерела права у формальному (юридичному) розумінні - акти уповноважених суб’єктів права, що є формою вираження і закріплення правових норм і принципів, на основі яких виникають, змінюються чи припиняються правові відносини. Інакше, це зовнішні виявлення буття об’єктивно існуючих правових норм і принципів, які є мірою охоронюваного державою права.
Форми права - вихідні від держави або визнані нею зовнішні, офіційно-документальні способи вираження (організації, існування) змісту права, його норм і принципів, надання їм юридичного значення. При написанні «джерело (форма) права» підкреслюється, що мова йде саме про джерела права у формальному (юридичному) розумінні.
Основні джерела (форми) права в державах світу і Україні:
• нормативно-правовий акт;
• нормативно-правовий договір (внутрішньодержавний);
• міжнародно-правовий акт (домінуючим є договір);
• правовий прецедент (судовий і адміністративний);
• правовий звичай;
• правова доктрина (доктринальний текст);
• релігійно-правовий текст (релігійно-правова норма). Найпоширенішими джерелами (формами) права є нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір (особливо його різновид - міжнародно-правовий договір), правовий прецедент (особливо його різновид судовий прецедент), правовий звичай. Провідним джерелом (формою) права у державах світу в XXI ст. утвердився нормативно-правовий акт. Вій є основним джерелом (формою) права і в Україні (див. розд. 17. Нормативно-правові акти та їх систематизація).
Щодо принципів права є науковий погляд, за яким вони не можуть становити самобутнього джерела права через те, що за своєю природою не встановлюють право, а описують (конкретизують) установлене право, до того ж через вже існуючі правоположення, тобто через практику, що складається.
Нормативно-правовий договір, або договір нормативного змісту - спільний акт-документ двох або більше сторін (нормотворчих органів), що установили нові норми права за взаємною згодою з метою врегулювання певних життєвих ситуацій, слугує підставою для видання правових актів, здійснення інших юридично значущих дій і забезпечується державою відповідно до закону. Нормативно-правові договори є самостійною частиною механізму правового регулювання.
Ознаки нормативно-правового договору:
1) має публічно-вольовий характер - хоча б одна зі сторін договору повинна мати у своєму розпорядженні владні повноваження, бути суб’єктом нормотворчості (держава, її органи, посадові особи, міжнародні організації тощо);
2) має погоджувальний і добровільний характер, тобто потребує погодження сторін - нормотворчих суб’єктів, покладання на себе сторонами нормативно виражених взаємних прав і обов’язків, що потім ними виконуються (конвенціональні норми);
3) передбачає обов’язковість установлених договорами правових норм і принципів для третіх осіб - слугує правовою базою для видання підзаконних (індивідуальних) актів, здійснення інших юридично значущих дій;
4) має особливий предмет договору - питання володарювання, управління і саморегуляції;
5) має особливу, суворо формальну процедуру прийняття і спеціальний порядок розгляду спорів, конфліктів, пов’язаних з виконанням (Конституційний Суд, спеціальні погоджувальні процедури);
6) є письмовим актом-документом за формою зовнішнього вираження;
7) укладається в порядку, встановленому нормативними актами певної країни;
8) підлягає офіційному опублікуванню: неопубліковані нормативні договори не мають правових наслідків;
9) забезпечується державою відповідно до закону.
Більшість із зазначених ознак характерні і для нормативно- правових актів. Але нормативно-правові договори є не державнов- ладними настановами, а переважно суспільною самоорганізацією, взаємним виявленням волі, зустрічним прийняттям на себе юридичних обов’язків суб’єктів нормотворчості - учасників договору. Якщо законодавчі акти виступають безпосередньо нормативними регуляторами суспільних відносин і договірне регулювання не властиве їм, то правова природа нормативно-правових договорів розкривається через договірні відносини.
Види нормативно-правових договорів за територією регульованих відносин:
1. Внутрішньодержавний - спрямований на регулювання внутрішньодержавних відносин. Це може бути договір про компетенцію і договір про взаємодію (між суб’єктами федерації, між профспілками та урядом у рамках соціального партнерства). Договори можуть бути у сферах: конституційного права (Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України 1995 р.); адміністративного права (між урядом і обласними державними адміністраціями з питань взаємодії в соціальній, економічній та інших сферах; між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування щодо координації їхньої дії); цивільного права (засновницькі договори локального характеру, якими створюються і закріплюються правила поведінки тих чи інших відносин); фінансового права (кредитні договори між банками і підприємствами); трудового права (колективні договори і колективні угоди). Яскравим прикладом у сфері трудового права є колективний договір між власником або уповноваженим ним органом (особою), з одного боку, і одним або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а за відсутності таких органів - представниками трудящих, обраними й уповноваженими трудовим колективом, з другого. Колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи. У ньому зазначають взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин; можуть передбачатися додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії соціально-побутові пільги.
2. Міжнародний - спрямований на регулювання міжнародних відносин і утворення міжнародних співтовариств. Це можуть бути договори установчі (Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 р., Угода про створення Співдружності незалежних держав
(СНД) 1991 р.), договори про взаємодію (Договір про співробітництво між Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та Уповноваженим з прав людини в Російській Федерації 1999 р. та ін.) та ін.
З позицій міжнародного права будь-який договір між державами є саме міжнародно-правовим договором, тобто актом права. За структурою міжнародно-правовий акт складається переважно з преамбули (вступна частина), основних статей (центральна частина) і заключних положень (заключна частина). Окрім того, він може містити застереження, зроблені учасниками договору, і виправлення, прийняті у встановленому порядку.
Міжнародні договори за рівнем їх укладання можуть бути:
• міждержавними - приєднання до них або прийняття (укладання) їх проводяться від імені України: це угоди, що укладаються між двома чи кількома суверенними державами на певний строк або безстроково. Набирають сили в порядку, передбаченому для указів Президента України - через 10 днів із дня їх офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими актами. Публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», у газеті «Голос України», у «Зібранні чинних міжнародних договорів України»;
•міжурядовими - приєднання до них чи прийняття (висновок) їх здійснюється від імені уряду України: це угоди між урядами двох або кількох суверенних держав на певний строк чи безстроково. Набувають сили в порядку, передбаченому для постанов Кабінету Міністрів України, - з моменту їх прийняття, якщо пізніший строк не передбачений у цих актах. Публікуються в «Офіційному віснику України», у газеті «Урядовий кур’єр»;
•міжвідомчими - приєднання до них або прийняття (укладання) їх відбувається від імені міністерств та інших центральних органів виконавчої влади України: це угоди між міністерствами, комітетами урядів двох або кількох суверенних держав на певний строк чи безстроково. Набирають сили з моменту підписання або з моменту затвердження міністерствами (відомствами), від імені яких договори були підписані. Публікуються в «Зібранні чинних міжнародних договорів України». Наприклад, Меморандум про взаєморозуміння між Міністерством освіти і науки України і Корпорацією Microsoft (28.10.2003).
Не всі договори мають потребу в офіційному схваленні парламенту. Ними, як правило, є міждержавні договори. Норми міждержавних договорів диктують певні стандарти поведінки держав, що дали згоду на їх обов’язковість. Із санкції держави міжнародний акт (договір) поширюється на її територію, стає частиною національного законодавства.
Ознаки правових звичаїв:
1) виникають на основі норм-звичаїв, що регулюють найбільш стійкі суспільні відносини протягом тривалого часу (формувалися вже під час розпаду первіснообщинного ладу) і містять норми права;
2) санкціонуються державою (під час розпаду первіснообщинного ладу їх офіційне санкціонування здійснювалося «вождями» - старійшинами роду, племені);
3) виражають суспільні інтереси в територіальних межах будь- якої форми самоорганізації населення;
4) визначаються особливостями (господарськими, етнічними, культурними, релігійними тощо) тієї соціальної групи, де формувалися;
5) перебувають у відповідності з моральними підвалинами соціального середовища, де формувалися;
6) мають обмежені регулятивні можливості - поширюються на незначне коло адресатів, незначну кількість випадків;
7) мають юридичну силу, похідну від суб’єкта санкціонування.
Правові звичаїв державно-організованому суспільстві виникають
на основі норм-звичаїв лише після їх санкціонування державними органами - тільки у такому випадку норми-звичаї набувають правового характеру, стають правовими звичаями (входять до звичаєвого права, що слугує джерелом права), мають посилання на них в нормативно-правовому акті, а їх додержання забезпечується примусовою силою держави.
Варто відрізняти санкціонування норм-звичаїв від узаконення норм-звичаїв державою. При узаконенні державою норма-звичай, послугувавши мотивом для видання припису нормативно-правового акта, втрачає значення джерела права, бо формулюється як норма права; джерелом (формою) права виступає вже нормативно-правовий акт (Закони Хаммурапі, Салічеська правда, Алеманська правда, Руська правда та інші найдавніші законодавчі акти надали нормам-звичаям письмової узаконеної форми).
Основні форми санкціонування норм-звичаїв державними органами:
1) судове або адміністративне рішення - санкціонування здійснюється у процесі судової або адміністративної діяльності, коли норма-звичай слугує підставою для вирішення спору і стає прецедентом (англо-американський тип правових систем).
Для визнання норми-звичаю правовим звичаєм, що захищається судом, ця норма повинна: виражати тривалу правову практику; відображати однакову практику - як дії, так і бездіяльності; втілювати природну і розумну потребу в правовому регулюванні ситуації. Необхідність застосування норми-звичаю доводиться в суді або в адміністративному органі. Так, Верховний суд Норвегії санкціонував звичаї саамів користатися правом власності на оленярські пасовища в одній з провінцій країни (2001 р.). В європейських державах стають правовими звичаї ділового обігу після набуття юридичного захисту в арбітражному (господарському) суді;
2) нормативні приписи законодавчого акта - санкціонування здійснюється введенням норм-звичаїв до законодавчих актів давніх і середньовічних держав, де вони створили найдавніший шар права - звичаєве право (романо-германська сім’я правових систем та ін.); у деяких сучасних держав, особливо країн Африки, Мадагаскарі (звичаєво-общинна група правових систем) є чинними й досі; окремі з них (звичаї ділового обігу, торговельні звичаї, міжнародні звичаї, наприклад банківських рахунків, та ін.) діють у правових системах романогерманського і англо-американського типу. Наприклад, в РФ санкціоновано звернення до правових звичаїв корінних народів півночі Росії (Закон «Про гарантії прав корінних нечисленних народів РФ»). В Україні Цивільний кодекс містить норму про обов’язок судів при вирішенні цивільних справ застосовувати закон з урахуванням звичаїв ділового обігу (с. 7). Господарський кодекс України (ст. 32) таврує будь-які дії в конкуренції, що суперечать правилам, торговельним і чесним звичаям, називає такі дії недобросовісною конкуренцією.
Крім правових звичаїв, санкціонованих державними органами, діють звичаї, санкціоновані інститутами міжнародних організацій {міжнародні звичаї).
Правові звичаї діють у галузях права: конституційному, цивільному, морському, господарському, торговому, міжнародному та ін.
Для набуття правового характеру через санкціонування норма-звичай: має діяти в юридично значущих сферах, не повинна суперечити закону, повинна його доповнювати і ніби «оживляти» своєю моральною стороною (морально діяти необхідно так, а не інакше), не може підмінювати закон.
Дія правових звичаїв (за характером співвідношення із законом):
• правові звичаї на додаток до закону - допомагають тлумаченню й застосуванню нормативних актів (наприклад, сприяють установленню дійсності підпису або того, чи є певні цінності сімейним сувеніром);
• правові звичаї крім закону - регулюють суспільні відносини, не врегульовані нормативними актами, нерідко закріплюються на законодавчому рівні (наприклад, Цивільним кодексом Швейцарії дозволено судді вирішувати спір на основі норм звичаєвого права, якщо відсутні норми закону, що регулюють спірні суспільні відносини);
• правові звичаї проти закону - зрідка застосовуються (у навігаційному праві Італії морський звичай превалює над нормою Цивільного кодексу).
Найпоширенішою є дія правового звичаю на додаток до закону. Вважається, що закон, як писаний нормативний акт, підкріплює свою чинність і загальне визнання завдяки базуванню на правовому звичаї. У приватному праві взагалі не визнається обов’язкова чинність за тими звичаями, які розходяться із законами. Так, у ст. 8 «Загальних положень про закон» Італії підкреслюється: «З питань, урегульованих законом або адміністративними актами, звичаї можуть мати обов’язкову чинність у тих межах, в яких це допускаються законами, що посилаються на них».
У країнах Океанії, тропічного поясу Африканського континенту, деяких азіатських країнах правові звичаї відіграють домінуючу роль у регулюванні земельних, сімейних і спадкоємних відносин, проте в жодній із них вони не є самостійним і винятковим регулятором суспільних відносин. Ці країни керуються як нормами звичаєвого права, так і нормами, виданими або санкціонованими державою. Прикладом може бути Папуа-Нова Гвінея, де діють норми звичаєвого і норми загального (англійського) права.
У наші дні правовим звичаям (звичаєвому праву) серед джерел права в більшості країн світу відведена допоміжна роль.
Ознаки правового прецеденту:
1) є актом волевиявлення правозастосовного органу (судового чи адміністративного);
2) має нормативний характер - містить нові норми або принципи права;
3) виникає за наявності прогалин у нормативно-правовому регулюванні в процесі вирішення конкретної юридичної справи;
4) набуває обов’язкового значення через поширення своєї дії на аналогічні справи в майбутньому, спираючись на справедливість однакового розгляду однакових випадків;
5) є письмовим актом, тобто таким, що має зовнішню форму вираження;
6) має юридичну силу, похідну від суб’єкта його творення;
7) забезпечується державою.
Види прецедентів за способами виникнення: нормативно-правові, правотлумачні (правороз’яснювальні), правозастосовні. Види прецедентів за суб'єктами правозастосовної нормотворчості: судові, адміністративні.
Адміністративний прецедент - рішення органу управління або посадової особи в конкретній адміністративній справі, обґрунтування якої стало правилом, яке застосовується при вирішенні аналогічних справ. Адміністративний прецедент відіграє чималу роль у правовому регулюванні управлінської діяльності держави, але сфера його застосування є вужчою, ніж у судового прецеденту. В Україні адміністративний прецедент офіційно не визнаний.
Судовий прецедент - рішення з конкретної справи, яке завдяки обґрунтуванню стає правилом, обов’язковим для всіх судів тієї самої або нижчої інстанції при розгляді аналогічних справ. Підставою застосування судового прецеденту є обґрунтування, що жодна зі всіх чинних правових норм не відповідає певному випадку.
Судовий прецедент є одним із провідних джерел права англо- американського типу (Велика Британія, США, Канада, Австралія й ін.). Види судових прецедентів в англійському праві:
1) обов'язкові - створюються виключно вищими судовими інстанціями: Палатою лордів, Судом корони, Апеляційним судом і Високим судом. Пижі суди таких прецедентів не створюють. Якщо факти, виявлені судом з розглянутої справи досить схожі, а також якщо попереднє рішення ухвалене вищим судом або (як виняток) судом рівної юрисдикції, суд зобов’язаний додержувати попереднього судового прецеденту;
2) перекопувальні - створюються рішеннями нижчих судових інстанцій; рішеннями, прийнятими судами загального права інших держав Британської співдружності; рішеннями, що ухвалені паралельними судовими інстанціями тощо - вони не мають такої частини, як ratio decidendi (частини рішення, в якому виражена норма або принцип права, тобто мотив), рішеннями судів Європейського Союзу.
Структура правового прецеденту:
• ratio decidenti (правова позиція) - висновки, в яких викладена суть позиції судді; на них ґрунтується рішення або вирок; в них визначається, наскільки факти з даної справи відповідають фактам попереднього прецеденту. На цю частину судового рішення орієнтуються судді тих правових систем, які утворилися на основі англійської системи;
• obiter dictum (попутно сказане) - докази й висновки, які не є обов’язковими для правової позиції суду й мають чинність перекопувального прецеденту, що не зв’язує суддю безумовно. Однак згодом судді можуть використати аргументи цієї частини судового рішення.
Англійське правило прецеденту має імперативний характер такого змісту: вирішувати так, як було вирішено раніше (це правило «stare decisis», що взяте з латинської фрази «stare decisis et non quieta movere», яка означає «дотримуватися прецедентів і не порушувати вже встановлене»). Відповідно до цього правила кожна судова інстанція зобов’язана додержувати прецедентів, вироблених вищим судом, а також створених нею самою (якщо це вища судова інстанція). Хоч формально суд пов’язаний судовим прецедентом вищого суду або суду тієї самої інстанції, однак у процесі вибору відповідного прецеденту суддя має можливість відкинути його в результаті тлумачення під приводом відмінності обставин даної справи від прецеденту.
В Україні судовий прецедент офіційно не визнаний як джерело (форма) права, але система судових прецедентів виробляється у процесі: 1) судового розгляду справ у касаційній інстанції (латентний прецедент у вигляді рішень Верховного Суду; керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду, що містять у собі певні правоположення нормативного характеру, які поширюються на невизначену кількість випадків і на персонально необмежене коло суб’єктів (правозастосовні і правороз’яснювальні прецеденти); 2) винесення рішень Конституційним Судом у конкретній справі, які містять офіційне тлумачення закону, у результаті чого не лише скасовуються окремі законодавчі положення, а й установлюються нові приписи нормативного характеру, що породжують юридичні наслідки загального значення (правороз’яснювальні прецеденти). Правові позиції Конституційного Суду викладаються в резолютивній частині його рішення і набувають характеру нормативності не нормативно-правового акта, а судового (конституційного) прецеденту завдяки своїй казуальності й процесуальному режиму провадження (крім внутрішньоорганізаційних рішень). Правороз’яснювальні прецеденти Конституційного Суду України можуть міститися й у мотивувальній частині його рішень про відповідність Конституції законів та інших правових актів, що визначені законом.
Настав час законодавчо закріпити за судами нормотворчу функцію - надати офіційної юридичної сили рішенням Конституційного Суду України, нормативним тлумаченням Пленуму Верховного Суду та Вищих спеціалізованих судів, а також рішенням судів загальної юрисдикції, що скасовують дію нормативних актів, тобто визнати судовий прецедент джерелом (формою) права в Україні.
Зростанню ролі судового прецеденту в Україні сприяють:
1) недосконалість законодавства (колізії, суперечності і прогалини в ньому);
2) відведення належного місця «третій владі» - судовій. Наділення судів України правом визнавати недійсними норми органів влади й управління та скасовувати їх свідчить про те, що суд перестав бути лише органом вирішення індивідуальних спорів, і його компетенція поширилася на нормотворення;
3) наявність конституційного контролю, здійснюваного Конституційним Судом (розробка принципових рішень, уточнення
положень закону таким чином, що народжуються нові норми, так звані «правоположення судової практики»). Адже жоден орган державної влади не має права ухвалювати нормативні й інші правові акти, що суперечать Конституції України у тлумаченні їх Конституційним Судом;
4) офіційне визнання прецедентів Європейського Суду з прав людини. Ухвалення Закону «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р., Першого протоколу і протоколів № 2,4, 7 і 11 до Конвенції» (17.08.1997) означає, що Україна визнала юрисдикцію Європейського Суду з прав людини з питань тлумачення і застосування цієї Конвенції. Відповідно до ст. 17 Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Європейського Суду з прав людини як джерело права. Так, ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України зобов’язує суд при вирішенні справ керуватися принципом верховенства права, пов’язуючи його, зокрема з необхідністю враховувати судову практику Європейського Суду з прав людини.
Варто пам’ятати, що прецедентне право Європейського Суду з прав людини обмежене рамками Конвенції про захист прав і основних свобод людини, засноване на інтерпретації її норм і використовується лише у зв’язку з їх реалізацією.
У країнах, де правовий прецедент визнаний джерелом (формою) права, він діє не лише за відсутності закону (для заповнення прогалин), а й паралельно з ним. Це означає, що конкретний суд і адміністративний орган виконують нормотворчі функції навіть за наявності відповідного закону.
Кожна історична епоха виробляла своє розуміння походження права, його ролі в суспільстві, характеру взаємин з іншими соціальними явищами, функціонування. Пізнавальна цінність цих теорій полягає в тому, що через різні пояснення (аргументацію) генезису права висвітлюють етапи і напрями правового мислення різних поколінь людства. Розглянемо основні теорії походження права.
Теократична теорія (давньогрецькі міфи, іудаїзм, християнство, іслам) пояснює походження права творінням Бога безпосередньо або через його посланців, пророків чи правителів (породження права Зевсом і Фемідою - богинею правопорядку; проведення волі Божої щодо права у проповідях Христа, Мойсея, Мухаммеда).
Теологічна теорія (Фома Аквінський, XIII ст.) ґрунтувалася на ідеї про божественне, надприродне походження права (воно не відрізнялося від моралі) і вбачала його підставу в законах будови світу. Відповідно до цих законів першою стадією появи світу є утворення вічного закону, основного. Це - божественний розум, що керує світом. Він є підставою природи і суспільства, основою усього світового порядку. Друга стадія - оформлення природного закону, який є відображенням вічного закону в усіх живих істотах. Природні закони - це ті ж закони природи, що діють в галузі органічної природи (включаючи людей). Третя стадія - формування позитивного (людського) закону на підставі природного закону як фундаменту, застосування принципів природного права до громадського життя. Четверта стадія чинних законів - божественний закон як одкровення, що виражене у священному писанні (Біблія) і призначене виправляти недосконалості людського закону. Згідно з твердженням Фоми Аквінського, пороки, котрі не заборонені людським законом (оскільки закон має забороняти тільки найважливіші пороки), повинні заборонятися законом, який має божественне походження. Отже, у божественних (божеських) засадах вбачалося як походження, так і основні межі існування права.
Природно-правова теорія зародилася у сиву давнину, але своєї кульмінації досягла в епоху буржуазних революцій (XVII-XVIII ст.). Її найвизначніші представники - Гроцій, Спіноза, Локк, Монтеск’є, Руссо, Джеферсон, Гамільтон, Козельський, Радищев, Кант та ін. Теорія вільна від теологічного, божественного, надприродного пояснення походження і сутності права. Її вихідним пунктом є теза про наявність у кожної людині невід’ємних прав і свобод, котрими вона наділена природою, так само як вона наділена розумом, пристрастями, устремліннями. Це є природне право. Тільки згодом, коли утворюється держава в результаті колективного договору, виникає позитивне право, що призначене закріпити природні права людини, створити реальні гарантії для їх дії. Усі варіанти природно-правової теорії побудовані на співвідношенні «природний стан» (природне право) - «державний (громадянський) стан» (позитивне право). Отже, природно-правова теорія віддавала пріоритет ідеологічному і ціннісному (аксіологічному) аспектам права, що недостатньо для повноти розуміння його походження і сутності. Досягненням цієї теорії є те, що вона поставила в центр розгляду людину і її права, а недоліком - вивчення людини і пояснення походження права здійснювалося у відриві від суспільства.
Історична школа права (Німеччина наприкінці XVIII ст.- Г. Гуго, К. Савін’ї, Г. Пухта) здобула назву за основним положенням своєї концепції, що право кожного народу є його історичною спадщиною, тобто об’єктивним процесом історичного життя кожного народу. Вона відкинула поділ права на природне і позитивне, притаманний природно-правовій теорії, і заявила, що існує одне національне право, котре перебуває у тривалій еволюції разом з народом (від звичаїв і традицій до позитивного права) - органічно, повільно й безконфліктно розвивається разом з його мовою і звичаями. Справжнім джерелом національного права визнавався не закон, установлений державою, а звичай, який є відтворенням «духу», свідомості народу. Вважалося, що позитивне право походить від звичаєвого права; закони держави лише доповнюють, конкретизують позитивне право, але не створюють його. Не можна погодитися з тезою про те, що право створюється саме собою, як правила гри (шахи, карти), розвивається органічним шляхом, як рослина із зерна, поза законодавчою владою (саморозвиток права). Це є перебільшенням етнокультурних чинників («духу», свідомості нації), недооцінкою матеріальних факторів. Водночас цінними положеннями історичної школи права, які вплинули на подальший розвиток юридичної науки, є такі: ідея закономірності розвитку права і його правових інститутів як особливих соціальних явищ; ідея залежності права від умов розвитку нації; вимога історичного аналізу правового матеріалу, використання історизму як методу, що сприяв розвиткові нової науки - історії права.
Теорія юридичного позитивізму (П. Лабанд, К. Бергбом - у Німеччині; Д. Остін - в Англії; Г. Шершеневич - у Росії та ін., друга половина XIX ст.) відкинула поділ права на природне і позитивне, визнавала і вихваляла позитивне право, а походження права вбачала в системі юридичних норм, створених державою. Отже, право - похідне від держави, вторинне, не існує без держави; нормативні судження законодавця не підлягають обговоренню. До негативних ознак цієї теорії слід віднести ототожнення права і закону, виключення участі суспільства у формуванні права, невизнання природних прав людини. Проте не можна відкидати внеску цієї теорії у розвиток юриспруденції систематизацією правових знань, розробкою юридичних понять і категорій завдяки використанню формально-догматичного методу. Щоправда, значення цього методу перебільшувалося, абсолютизувалося. Не ставилося завдання виявити глибинні зв’язки і взаємодію соціальної і правової систем, яке неможливо було здійснити за допомогою лише формально- догматичного аналізу.
Психологічна теорія права (Леон Петражицький (1867-1931), В. Вунд, Л. Кнапп, Г. Тард та ін.) пов’язувала походження права з психікою людини, її емоціями, що мають специфічні ознаки. З одного боку, емоції імперативно накладають обов’язки («імперативність» переживання своїх зобов’язань перед іншими), а з другого - надають іншим право вимагати їх безумовного виконання. Такі емоції Л. Петражицький називав імперативно-атрибутивними (обов’язково-претендуючими), на відміну від моралі, що має однобічне переживання, тобто обмежена імперативним характером. Наявність атрибутивності (правомочний елемент), на його думку, є сутністю права. Цінним є те, що Л. Петражицький відкрив емоційний регулятор людської поведінки, виявив зв’язок правомочності (структурної одиниці суб’єктивного права) і обов’язку. Він правильно помітив, що не можна видавати закони без урахування соціальної психології і застосовувати їх, не враховуючи психологічного світу індивіда. Однак він перебільшив роль психічного чинника (частини правосвідомості) у правовому житті, підняв його до ступеня права, оголосив єдиною реальністю; відкидав об’єктивну реальність права, ігнорував соціальний елемент в праві. А це є перекручуванням сутності права. Ідеї психологічної теорії права, зокрема роль психологічних моментів в організації і функціонуванні інститутів права і держави, знайшли втілення в сучасній юриспруденції, однак вони подаються в іншій інтерпретації.
Марксистська теорія права (К. Маркс, Ф. Енгельс, друга половина XIX ст.) оголосила право частиною надбудови над базисом, зведеною в закон волею панівного класу, і пов’язала походження права з класовим розшаруванням суспільства і матеріальними умовами розвитку панівного класу. Ця теорія перебільшувала роль економічних чинників, класових інтересів у походженні права і недооцінювала ідейних факторів, загальної волі людей.
Нормативна, або «чиста», теорія права (Ганс Кельзен, X. Л. А. Хартр - друга половина XX ст.) близька до теорії юридичного позитивізму, виводить право від норм, що не залежать від об’єктивної реальності («чиста» теорія) і мають певну ієрархію (так звана піраміда норм): гіпотетична грунд-норма, основний закон, норми поточного закону, потім - норми підзаконних актів. В основі піраміди норм містяться індивідуальні норми, судові й адміністративні рішення, а також конкретні угоди (договори). Ця теорія є суто емпіричною теорією закону, тобто закону, що має обґрунтування в самому собі. Навіть процес нормотворчості (у тому числі законодавчий процес) виключається зі сфери «чистої» науки про право. Позитивним у ній є те, що акцентована увага на таких властивостях права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання, додержання принципу законності (хоча формально зазначена піраміда норм підкоряла нижчі норми вищим). Слабка сторона вбачається в тому, що нормативна теорія усунула можливість пошуків основи права поза самим правом, адже його «основна норма» (грунднорма) не виходить з реального життя, сфери соціально-економічних, політичних та інших суспільних відносин, а виводиться суто логічно, виступаючи вищим критерієм пізнання права. Який її зміст, теорія чітко не пояснює.
Соціологічна теорія права (Р. Ієринг, Є. Ерліх, Г. Канторович, Р. Паунд та ін., кінець XIX- друга половина XX ст.) мала девізом вивчення права в дії, у житті («функціоналізм»), виводила право із суспільства, із фактичних суспільних відносин. Іншими словами, правовідносини вважалися первинними, а правові норми вторинними; законодавець - не творець нової норми, а лише фіксатор її після того, як вона склалася в суспільстві. Найбільшого поширення соціологічна теорія права набула в СІНА (Р. Паунд). Тут витоки права вбачаються в судовій і адміністративній практиці, що пояснюється, крім іншого, американською правовою системою, яка від дає перевагу судовому й адміністративному прецеденту перед законом. Р. Паунд розцінював право як «високоспеціалізовану форму соціального контролю, здійснювану на основі владних приписів у межах судового і адміністративного процесу». Цінними елементами соціологічної теорії є чітке розмежування права і закону; підкреслення залежності ефективності правового регулювання від правозастосовної практики, соціальних відносин; пошук джерел права в суспільстві. Проте соціологічна теорія права не лише переводила розуміння права зі сфери належного у сферу сущого, а й виразно «втікала» від виявлення його природи (сутності).
Примиренська (інтегральна) теорія права (Д. Холл, Б. Аннерс, Г. Берман, В. Кравитц, У. Проберт, А. Поляков, Ю. Хабермас) - одна з найбільш популярних правових теорій у наші дні; заснована на положенні, що кожна з трьох класичних конкуруючих теорій - природно- правова, юридично-позитивістська, соціологічна (до неї деякі із зазначених учених відносять також й історичну школу права) - виділила лише одну з вихідних форм буття права і виключила інші, тоді як усі вони мають бути примирені шляхом широкого визначення права. Термін «інтегральна юриспруденція» уведений професором Джеро- мом Холлом. Він поєднав ідею про моральну цінність права (теорія природного права), ідею про соціальні умови формування і функціонування права (соціологічна теорія права), ідею про юридичні поняття і терміни (позитивістська теорія права); визначив право як тип соціальної дії, процес, у якому норми права, цінності і факти зростаються й актуалізуються законотворчістю. Цю теорію називають примиренською й тому, що вона ставить на перше місце серед функцій права її соціальну комунікативну функцію, трактує право як примирителя конфліктних ситуацій. Походження права вбачається в договорах примирення, що укладалися ще в первісному суспільстві за допомогою жерців, старійшин, народного віче (зборів); такими договорами долалися правила кровної помсти («око за око, зуб за зуб»).
Після нагромадження історичного досвіду у вирішенні конфліктних різноманітних ситуацій право одержує узагальнення у правових нормативах - спочатку усних (міфічні норми, норми-звичаї, норми- традиції), потім письмових (закони, нормативні договори та ін.). У цієї теорії є розмаїття варіантів щодо обґрунтування таких якостей права, як його соціальна природа, договірний і компромісний характер; вона враховує комунікативну природу людини як суб’єкта права. Однак її недоліком є недоврахування регулятивних причин появи права.
Норми моралі - правила, що виникають із духовної потреби узгодити інтереси особи з особою і суспільством та урегулювати поведінку людей відповідно до понять добра і зла, забезпечуючи її особистими переконаннями, традиціями, вихованням, силою громадської думки.
Мораль має історичний характер, за всіх часів критерієм моральних норм виступають категорії добра і зла, чесності, порядності, совісті. «Золоте правило» моралі в євангельському формулюванні звучить так: «В усьому, якщо хочете, щоб з вами поводилися люди, так поводьтесь і ви з ними».
Загальні ознаки норм права і норм моралі:
1) є соціальними нормами;
2) мають єдину мету - встановлювати і підтримувати порядок у суспільстві;
3) мають однакові функції - впливати на поведінку людей, регулювати їх відносини, формувати масштаби (еталони, стандарти) поведінки;
4) мають однакове коло адресатів - є правилами поведінки загального характеру;
5) мають єдиний оцінювальний стрижень - справедливість, через яку встановлюється міра свободи і рівності.
Особливі (відмінні) риси норм моралі і норм права:
|
Норми моралі |
Норми права |
|
|
|
за способами встановлення
|
складаються в суспільстві стихійно на підставі уявлень людей про добро і зло, справедливість і не мають державного закріплення |
формуються в суспільстві, а формулюються (створюються або визнаються) державою, тобто офіційно закріплюються |
за сферою дії
|
регулюють внутрішнє усвідомлення людиною своєї поведінки в усіх сферах суспільних відносин; |
регулюють зовнішню форму поведінки людини в тих сферах суспільних відносин, що піддаються регулюванню; |
за змістом
|
виступають як узагальнене безособове правило поведінки у вигляді ідей і принципів (дотримуватися слова, бути чесним, справедливим тощо); межа між моральним і аморальним є відносною |
є конкретним варіантом поведінки суб’єкта, у якому чітко визначені його юридичні права й обов’язки, як можливі та належні; встановлена конкретна межа між правомірним і неправомірним учинками |
за формою вираження
|
не закріплюються у спеціальних актах, містяться у свідомості людей; набувають обов’язкового значення у міру визнання більшістю членів суспільства |
закріплюються в юридичних актах (законах, указах, постановах, нормативних договорах та ін.); після набуття законної сили стають обов’язковими для осіб, що перебувають у сфері їх дії |
за методом забезпечення
|
дотримуються добровільно, забезпечуються внутрішнім переконанням, совістю людини, а також суспільною думкою (результат - почуття сорому, каяття) |
забезпечуються, крім інших способів, державним примусом, застосуванням заходів юридичної відповідальності (іноді результатом застосування до правопорушника санкцій закону є обмеження його у правах) |
Вплив норм моралі на нормотворчу діяльність виявляється в такому: 1) норми права створюються з урахуванням норм моралі, що панують у суспільстві, виступають як формальне (офіційне) визначене вираження справедливості, тому право в широкому розумінні є моральним явищем; 2) норми права змінюються і розвиваються під впливом норм моралі; 3) норми права скасовуються у разі невідповідності вимогам норм моралі, що папуг в суспільстві (скасування страти в Україні).
Вплив норм моралі на правореалізаційну діяльність: 1) норми права оцінюються громадянином, який їх реалізує, з погляду моралі. Навіть технічні, організаційні правила, які не несуть морального навантаження (наприклад, передбачена законом форма декларації про прибутки), мають певний вихід на норми моралі; 2) норми права тлумачаться посадовою особою, яка здійснює правозастосовну діяльність, відповідно до норм моралі, що панують у суспільстві. Так, справедливе, обґрунтоване і законне судове рішення про наклеп, образу, хуліганство, статевий злочин багато в чому залежить від урахування моральних норм, які діють у суспільстві; 3) ухвалення правозастосовного акта, як і весь правозастосовний процес, здійснюється з урахуванням норм моралі. Здавалося б, передбачена законом форма протоколу судового засідання не торкається будь-яких моральних цінностей, проте будь-які юридичні правила, що вносять чіткість і визначеність у взаємовідносини між суб’єктами права у процесі правозастосовної діяльності, не є байдужими для моралі.
Зворотний вплив норм права на норми моралі: сприяють затвердженню прогресивних моральних уявлень, розвивають нові моральні норми; виступають як засоби охорони та захисту норм моралі. Зв’язок між правом і мораллю в демократичній державі визначається не стільки наявністю конституції, що містить посилання на моральні критерії, не стільки тим, що право має якийсь конкретний моральний зміст, скільки усвідомленою необхідністю його тлумачити і застосовувати з погляду критичної моралі.
Норма права - це загальнообов’язкове правило поведінки, сформоване в суспільстві відповідно до визнаної в ньому справедливої міри свободи і рівності та формально визначене (встановлене чи санкціоноване) і забезпечене державою з метою регулювання, охорони та захисту суспільних відносин. Зазначимо, що природні права людини, якщо вони не закріплені у формах права (тобто формально не визначені), є також чинними правом і підлягають забезпеченню державою так само, як і інші норми права.
Ознаки норми права.
Соціальні:
1) за внутрішнім змістом є зразком відносин, що складаються в суспільстві відповідно до об’єктивно існуючої соціально визнаної справедливої міри свободи і рівності;
2) є правилом поведінки (належної, дозволеної), що впорядковує відносини між людьми, коригує їх зв’язки, надає їм компромісно-комунікативного характеру;
3) витікає з природних невідчужуваних прав і свобод людини, незалежно від того, чи вони закріплені в конституції і законах, чи ні.
Юридичні:
1) є юридично значущим способом регулювання, охорони і захисту конкретних суспільних відносин - вводить нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв’язки; впливає на суспільні відносини з метою подолання конфліктів, недоведення до них;
2) регулює невизначену кількість суспільних відносин;
3) не має конкретного адресата (є неперсоніфікованою), поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою; розрахована на багатократність застосування за певних життєвих обставин;
4) є загальнообов'язковою для учасників правового спілкування, на яких вона розрахована; слугує керівництвом до дії, не підлягає обговоренню з огляду на доцільність;
5) є формально визначеною за змістом - зовнішньо виражена у приписах нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів, правових звичаїв, правових прецедентів та ін.;
6) формується у вигляді прав і обов'язків учасників правовідносин, а також юридичної відповідальності, що застосовується у разі їх порушення; розрахована на те, щоб адресати мали можливість передбачити наслідки своєї поведінки;
7) має визначену структуру - складається із взаємопов’язаних елементів: гіпотези, диспозиції, санкції; разом з іншими нормами утворює систему права;
8) є результатом владної діяльності держави - встановлена або санкціонована нею;
9) ухвалюється в суворо встановленому порядку - видається уповноваженими на те суб’єктами в межах їх компетенції і відповідно до певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності;
10) забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу - держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб’єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує засоби переконання, осуду, примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.
У будь-якій державі діє величезна кількість норм права. Ці норми можна класифікувати (поділити) на види за певним критерієм (ознакою).
Норми права за функціями права: регулятивні, охоронні, захисні.
Регулятивні норми права - це правила поведінки, призначені для упорядкування суспільних відносин шляхом надання їх учасникам прав і покладання на них обов’язків (становлять більшість юридичних норм).
Розраховані на правомірну поведінку; передбачають добровільне виконання цих норм (є первинними нормами).
За характером диспозицій, що містяться в них, регулятивні норми поділяються на:
Дозвільні (уповноважувальні) - вказують на можливість здійснювати певні дії; наділяють суб'єктів певними правами (подавати позов до суду, одержувати пенсію, розпоряджатися майном). Містять у своєму тексті слова: «має право», «може».
Зобов’язувальні - вказують на необхідність здійснювати певні дії; накладають на суб'єктів певні обов’язки (подавати митниці необхідні для митного контролю документи; заповнювати і вчасно подавати до податкової інспекцію декларацію про доходи). Містять слова: «зобов'язаний», «повинен».
Заборонні - вказують на необхідність утримуватися від вчинення певних дій; встановлюють заборони (не повідомляти стороннім особам про факт усиновлення дитини; не створювати організаційні структури політичних партій у військових формуваннях). Містять слова: «забороняється», «не вправі», «не може», «не допускається».
Охоронні (попереджувальні) норми права - правила поведінки, що визначають умови застосування до суб’єкта права попереджувальних заходів державного впливу в конфліктних ситуаціях, а також характер і зміст цих заходів у випадках відсутності правопорушення - при створенні суперечливих обставин, що загрожують реалізації регулятивних норм, при проведенні контролю за процесом здійснення права з боку компетентних органів тощо (норма про затримання особи як підозрюваної).
Розраховані на конфліктні ситуації, мають обвинувальний характер, передбачають або психічний примус, або примус фізичний і психічний (є вторинними нормами стосовно регулятивних норм).
Захисні (відбудовні) норми права - правила поведінки, що визначають державне реагування на порушення закріплених у нормах права суспільних відносин; відновлення правового стану в разі спричинення шкоди суб’єктам права, суспільству, правопорядку; визначають умови застосування до суб’єкта права, що вчинив правопорушення, заходів державно-примусового впливу, характер і зміст цих заходів (норма про відшкодування майнового збитку; норма про відповідальність військовослужбовця за невиконання дисциплінарного статуту).
Розраховані на неправомірну поведінку, мають оборонний характер, передбачають фізичний примус (є вторинними нормами стосовно регулятивних і охоронних норм).
Охоронні і захисні норми права тісно пов’язані за своєю правовою природою. Захисні норми витікають з охоронних і водночас охоронні норми є додатковими до норм загальної захищеності усіх фізичних, посадових і юридичних осіб. І охоронні, і захисні норми відображають правову (юридичну) діяльність, яка перебуває від початку до кінця в постійному, динамічному розвитку у сфері права - виникає, змінюється і припиняється. Якщо юридична діяльність, яку фіксують охоронні норми, має обвинувальний характер (спрямована на набір фактів для покарання правопорушника), то юридична діяльність, яку відображають захисні норми, має оборонний характер (зазвичай, спрямована на те, щоб його виправдати). Якщо предметом охоронних норм є порушені право й обов’язок, то захисних норм - порушені або оскаржені права суб’єкта.
Норми права за предметом правового регулювання:
• за галузями права - норми конституційного права; норми адміністративного права; норми кримінального права; норми цивільного права; норми трудового права; норми екологічного права та ін.;
• за інститутами права - норми спадкового права; норми адміністративної відповідальності тощо.
Норми права за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної поведінки суб’єктів права):
1) імперативні - містять категоричні веління держави здійснювати чітко означені дії, не допускати ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов’язків суб’єктів. Інакше кажучи імперативні норми (зобов’язувальні і заборонні) прямо вказують правила поведінки, містять абсолютно визначене правило (громадянин України не може бути позбавлений свого громадянства або права змінити його);
2) диспозитивні - установлюють варіант поведінки, але дозволяють сторонам регульованих державою відносин самим визначати права та обов’язки в окремих випадках. їх називають «заповнювальними», оскільки вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з певного питання (розпізнаються через формулювання: «за відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлене в договорі» тощо). Отже диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки (якщо договором купівлі-продажу не передбачена розстрочка оплати, покупець зобов’язаний сплатити продавцеві ціну переданого товару цілком).
Норми права за характером психологічного впливу на особистість:
1) заохочувальні - встановлюють форму і міру заохочення за схвалюваний державою і суспільством варіант поведінки суб’єктів, що полягає в сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила виплати премій, нагородження орденами). Особливість цих норм полягає в тому, що вони не визначають правило поведінки, а, надаючи суб’єктам певну свободу вибору, закликають до активної правомірної поведінки, стимулюють її;
2) рекомендаційні - надають варіанти бажаної з погляду держави поведінки суб’єктів права. Конкретизуються в локальних правових актах для подальшої реалізації.
Норми права за суб'єктами нормотворчості: норми органів представницької влади; норми глави держави; норми органів виконавчої влади; норми органів місцевого самоврядування; норми підприємств, установ; норми територіальних громад та ін.
Норми права за дією в просторі: загальні (на всій території), обмежено-загальні (на частині території, наприклад, у межах АР Крим); локальні (на певному підприємстві, в організації, установі, наприклад, правила внутрішнього трудового розпорядку в університеті).
Норми права за дією у часі: постійні (діють до їх скасування), тимчасові (з визначеним строком дії), норми зі зворотною силою дії.
Норми права за дією по колу осіб: загальні (поширюються на все населення); спеціальні (поширюються на певне коло осіб, наприклад на біженців); виняткові (роблять винятки із загальних і спеціальних норм, наприклад, для дипломатів і консулів).
Структура, або внутрішня форма, норми права - це внутрішня будова норми права, що виражається в її поділі на складові елементи, нерозривно пов’язані між собою.
Три елементи норми права, у єдності, відображають саму природу норми:
Гіпотеза (припущення) - частина норми, що вказує, за яких умов, обставин суб’єкти права мають здійснювати свої права та обов’язки, визначені в диспозиції цієї норми. Гіпотеза забезпечує дію норми, надає їй руху.
Диспозиція (розпорядження) - частина норми, що визначає права та обов’язки суб’єктів права за наявності умов, обставин, передбачених в гіпотезі, формулює саме правило поведінки - дозволене (необхідне) або заборонене (неприпустиме). Це серцевина правової норми, що задає модель поведінки.
Санкція (стягнення) - частина норми, що вказує на несприятливі наслідки, включаючи заходи примусу, які можуть настати при порушенні диспозиції норми права. Санкція забезпечує здійснення диспозиції норми права.
Елементи класичної норми права можна умовно відобразити за такою схемою: «якщо -- тоді -у протилежному разі» чи «якщо - тоді - а інакше». В елементах норми права виявляється глибинна, онтологічна структура взаємодіянь: причина - дія - наслідок.
Від класичної (трьохелементної) норми слід відрізняти нормативно-правовий припис - цілісне, логічно і граматично завершене судження загального характеру, що формально закріплене в тексті нормативно-правового акту. Як первинний елемент нормативно-правового акту, нормативно-правовий припис має зазвичай форму статті чи пункта цього акту. Його структура є двохелементною: у зобов’язальних приписах - гіпотеза-диспозиція (якщо - то); в заборонних приписах - диспозиція-санкція (то - а інакше).
Нормативний припис виступає техніко-юридичним способом функціонування норми права, яку правозастосувач має встановити у повноті її елементів (у структурній єдності гіпотези, диспозиції, санкції) шляхом логічного аналізу, інтелектуальної роботи, тлумачення. Так, у нормативних приписах кримінального закону гіпотези є передбачуваними, гіпотетичними, які встановлюються шляхом тлумачення.
Варто звернути увагу на особливості структури процесуальних норм. Маючи трьохелементну структуру, процесуальні норми визначаються гіпотезою, диспозицією і санкцією норм матеріального права і є формами їх реалізації. Гіпотеза процесуальної норми закладена в гіпотезі і диспозиції норми матеріального права. Диспозиція норми матеріального права розчиняється в диспозиції процесуальної норми. Відносна самостійність диспозиції процесуальної норми допускає наявність процесуальних санкцій, похідних від санкцій матеріальних норм. Отже, норма матеріального права є «ніби присутньою» у гіпотезі процесуальної норми.
У міжнародних договорах відображені гіпотеза і диспозиція правових норм, а санкція має абсолютно невизначений характер і регламентується міжнародним звичаєм (щоправда, так звані «програмні правові норми» обов’язково містять санкції, але їх не завжди легко знайти). Незважаючи на те, що словесне вираження міжнародної норми здебільшого розосереджене у різних джерелах міжнародного права, вона становить єдине ціле і завжди регулює міждержавні відносини.
Структурні елементи норми права класифікують за ступенем визначеності і за складом.
Види структурних елементів норми права (гіпотези, диспозиції\санкції) за ступенем визначеності:
1) абсолютно визначені - вичерпно окреслені обставини, з наявністю або відсутністю яких пов’язується чинність юридичної норми (гіпотеза); чітко визначені права й обов’язки учасників відносин, точно названий варіант поведінки (диспозиція); точно зазначені вид і міра юридичної відповідальності за порушення норми права (санкція);
2) відносно визначені - не містять достатньо повних даних про обставини дії норми, обмежують умови застосування норми певним колом формальних вимог (гіпотеза); не містять істотних ознак поведінки учасників відносин, досить повних приписів про їх права й обов’язки (диспозиція); межі юридичної відповідальності за порушення норми права зазначені від мінімальної до максимальної або лише до максимальної (санкція);
3) альтернативні - ставлять дію юридичної норми в залежність від одного чи кількох фактичних обставин (умов) (гіпотеза); вказують на кілька правових наслідків, але передбачають настання лише одного з них (диспозиція); названі чи перелічені через з’єднально-роз’єднувальний сполучник «чи» («або») кілька видів юридичної відповідальності, із яких правозастосувач обирає лише один - найдоцільніший для випадку, що вирішується (санкція).
Види структурних елементів норми права (гіпотези, диспозиції, санкції) за складом:
• прості - ставлять дію юридичної норми у залежність від якоїсь однієї умови, однієї фактичної обставини (гіпотеза); передбачають один конкретний правовий наслідок, який настає за наявності певних фактичних обставин (диспозиція); визначають одну міру державного стягнення до порушника правил, передбачених диспозицією (санкція).
• складні - ставлять дію юридичної норми у залежність від певної сукупності умов, сукупності фактів (тобто передбачають фактичний юридичний склад) (гіпотеза); передбачає кілька правових наслідків, які одночасно настають за наявності певних фактичних обставин (диспозиція); визначають одночасно два (і більше) заходи державного стягнення з порушника правил, передбачених диспозицією (санкція).