Лекція 4. Цінність правового регулювання.
| Сайт: | Навчально-інформаційний портал ВП НУБіП України "Ніжинський агротехнічний інститут" |
| Курс: | Правова культура особистості |
| Книга: | Лекція 4. Цінність правового регулювання. |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | понеділок 26 жовтень 2026 |
Соціальне регулювання є ширшим поняттям, ніж правове регулювання.
Соціальне регулювання (від лат. regulo - правило, що означає упорядкування) - здійснюване громадянським суспільством за допомогою усієї сукупності соціальних засобів упорядкування суспільних відносин, подолання конфліктів і забезпечення компромісу між людьми та їх соціальними групами.
Ознаки соціального регулювання:
1) здійснюється в межах певного суспільства;
2) реалізує безпосередній вплив на поведінку і діяльність соціальних суб’єктів, витісняє і блокує деструктивні форми їх вияву;
3) пов’язане з установленням конкретних загальносоціальних прав і обов’язків суб’єктів;
4) має за мету впорядкування суспільних відносин, подолання конфліктів і забезпечення компромісу між людьми та їх соціальними групами;
5) є загальним, тобто поширюється на всіх суб’єктів громадянського суспільства;
6) здійснюється за допомогою спеціальних засобів;
7) гарантується заходами соціального примусу.
Соціальне регулювання може бути внутрішнім (совість, переконання) та зовнішнім (суспільна мораль), стихійним (демографічні зміни, міграційні процеси, економічні кризи) і волевстановленим (владно- вольовим), нормативним (визначає норми, що є правилами поведінки, забезпечуваними соціальним примусом) і ненормативним (оцінювальним) - здійснюється за допомогою історично складених матеріальних, політичних, соціально-культурних цінностей; директивним - шляхом адміністративної команди; інформаційним - за допомогою засобів масової інформації, Інтернету як глобальної телекомунікаційної мережі інформаційних і обчислювальних ресурсів); загальним (визначає правила поведінки для усіх) та індивідуальним (застосовує загальні норми для конкретної особи чи конкретного кола осіб).
Соціальне регулювання здійснюється за допомогою норм технічних, моральних, релігійних, корпоративних, звичаєвих тощо.
Правове регулювання суспільних відносин - здійснюване громадянським суспільством і державою за допомогою усієї сукупності юридичних засобів упорядкування суспільних відносин, їх закріплення, охорона, захист і розвиток. Юридичними засобами правового регулювання виступають правові норми, правовідносини, акти реалізації і застосування права.
Ознаки правового регулювання суспільних відносин:
1) є різновидом соціального регулювання з властивими йому розумово-вольовими відносинами;
2) є переважно державно-владним регулюванням, але може здійснюватися й через участь суспільства (через громадські організації, комерційні об’єднання, трудові колективи);
3) є системно-нормативним регулюванням - відбувається за допомогою комплексу юридичних засобів (правових норм, правовідносин, актів реалізації і застосування права тощо), що забезпечують його ефективність;
4) має загальний характер - охоплює великі сфери правозначущих суспільних відносин, поширюється на всі прошарки населення, на усю державну територію;
5) має конкретно-історичний характер - завжди пов’язане з реальними суспільними відносинами в певний історичний період;
6) характеризується єдністю регулювання - встановлює єдиний і однаковий масштаб правового оцінювання адекватних життєвих ситуацій, що потребують регламентації;
7) має цілеспрямований характер - націлений на впорядкування суспільних відносин, їх охорону та захист, витіснення і
блокування деструктивних форм вияву поведінки і діяльності суб’єктів права, стимулювання соціального розвитку;
8) має формалізований характер - зазвичай набуває формалізації у приписах законів і підзаконних актів, нормативно-правових договорів, правових прецедентів та інших форм права;
9) має процесуальний характер - відбувається через певні стадії, тобто етапи переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин (формування і дії норм права; виникнення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків; їх реалізація);
10) має результативний характер - гарантує доведення норм права до їх виконання завдяки юридичним засобам, що є в його розпорядженні, завдяки державній забезпеченості.
Мета правового регулювання суспільних відносин - отримання передбачуваних і бажаних для творця правових норм результатів їх здійснення (впорядкування суспільних відносин, їх закріплення, охорони, захисту і розвитку).
Мета правового регулювання розкривається через завдання: визначити сукупність відносин, яка є предметом правової дії у певній сфері суспільних відносин; ідентифікувати (уподібнити) певну сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини; за допомогою правових норм спрогнозувати склад учасників суспільних відносин, компромісний характер їх комунікації, співвідношення поведінки; встановити межі поведінки учасників правовідносин; передбачити ціннісно-нормативний результат правового регулювання (правомірну поведінку суб’єктів права; виникнення відносин, ситуацій, запрограмованих в нормах права та вигідних суспільству в різних сферах - економічній, політичній, культурній, екологічній тощо). Разом з предметом, методом, засобами і типами правового регулювання мета зумовлює режим правового регулювання суспільних відносин (правовий режим).
Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи шляхом використання влади, а право - шляхом нормативного регулювання. За своєю природою, за своїм соціальним призначенням право слугує регулятором суспільних відносин. У цій якості воно споконвічно призначене бути стабілізуючим і заспокійливим (примирливим) фактором, способом усунення соціальної нестабільності, хаосу і байдужості, стимулятором соціального прогресу. У сучасних (постмодерністських) суспільствах право, завдяки втіленим у ньому принципам свободи і справедливості, стоїть на заваді жорсткого управління: воно пропонує інструментарій (дозволи, заборони, зобов’язання, заохочення, рекомендації, покарання тощо), який забезпечує досягнення приватних і публічних інтересів, і водночас встановлює межі використання цього інструментарію, запобігає свавільній владі людини (посадовця) чи групи людей (органу держави), дає особі можливість мати людську гідність.
Не варто ототожнювати два явища: правове регулювання і правовий вплив. Термін «регулювання» походить від латинського слова «regulo» - «правило» і позначає впорядкування, налагодження, приведення чогось у відповідність з чимось. Термін «вплив» означає вплив на що-небудь за допомогою системи дій. Значеннєві навантаження цих двох категорій близькі, частково збігаються, але неоднозначні.
Правовий вплив - поширення дії права в усіх формах і напрямах на свідомість і поведінку людей, на їх взаємодію як учасників суспільних відносин з метою забезпечення особистих чи соціальнозначущих результатів.
Правовий вплив на людей може бути:
1) інформаційно-психологічним - доведення позиції держави про дозволену, необхідну чи заборонену поведінку, про правові стимули (заохочення) і правові обмеження (покарання);
2) виховним-виховання поваги до права, орієнтування людини на правові цінності, досягнуті людством, на необхідність їх сприйняття і розвитку (поділ влади, народний суверенітет, демократія, основоположні права і свободи людини, справедливе правосуддя тощо), формування настанов на правомірну поведінку;
У) соціальним - забезпечення взаємного зв’язку правових норм і соціального середовища їх дії, відображення в правових нормах соціально корисної мети, врахування усіх факторів суспільного життя людини - як правових, так і економічних, політичних, соціально-культурних, моральних тощо.
Співвідношення правового регулювання і правового впливу є таким:
1) правове регулювання є різновидом соціального регулювання, однією з форм соціального впливу, тоді як правовий вплив є частиною соціального впливу, пов’язаний із тими суспільними відносинами, які не регулюються правом, але на які поширюється дія права;
2) предмет правового регулювання є вужчим за обсягом, ніж предмет правового впливу, бо його становлять не всі стосунки людей, а тільки ті суспільні відносини, що регулюються правом. А предметом правового впливу охоплюються й ті стосунки людей (економічні, політичні, соціокультурні), які не регулюються правом;
3) правове регулювання і правовий вплив мають власні механізми - механізм правового регулювання здійснюється через систему юридичних засобів і форм, а механізм правового впливу функціонує через систему юридичних і неюридичних (ідеологічних, психологічних, інформаційних) засобів;
4) правове регулювання відзначається точною юридичною мірою, бо регулювання відбувається за допомогою певних правових норм і здійснюється через правовідносини. Правовий вплив не завжди має точну юридичну міру: окрім норм права, застосовує інші соціальні засоби і форми впливу на поведінку людей; не обов’язково здійснюється через правовідносини;
5) правове регулювання є специфічно юридичним, обов’язковим: пов’язане з установленням прав і обов’язків суб’єктів, із прямими приписами про можливу і належну поведінку. А правовий вплив не має суто юридичної специфіки, є загальним, в якому діє не лише право як сукупність норм, а й «дух» права, виявляється прояв дії права на правову свідомість і культуру особи, що сприяє виробленню стандарту законослухняної поведінки;
6) правове регулювання може досягти результатів за допомогою усіх форм реалізації права (використання дозволів (прав), виконання обов’язків, додержання заборон, застосування норм права), спираючись у разі необхідності на державний примус. Правовий вплив не може гарантувати доведення норм права до їх виконання, оскільки не має у своєму розпорядженні всього різноманіття способів, притаманних правовому регулюванню (рекомендації, заохочення, примус та ін.), хоч і припускає застосування примусу.
Предмет правового регулювання - сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами. Предмет правового регулювання вказує, на яку сферу (або коло) суспільних відносин спрямований вплив норм права, зокрема їх диспозицій (прав і обов’язків).
Предмет правового регулювання - це умовне виокремлення відособленого кола (сукупності) суспільних відносин, що мають єдину якість і потребують упорядкування. Це дає змогу узагальнити норми права, які регулюють коло суспільних відносин у певній сфері, у таку нормативну спільність, як галузь права. Наприклад, предметом екологічного права є відособлене у широкій сфері суспільних відносин їх певне коло, що стосується раціонального використання природних ресурсів і охорони довкілля. Предмет земельного права становлять суспільні відносини з раціонального використання і охорони земель. Предмет адміністративного права - управлінські відносини. Предмет трудового права - трудові відносини і т.д. Кожна галузь права має свою відносно відособлену сферу і предмет регулювання. Коли в результаті нормотворчості з’являється надмірно великий масив правових норм, виникає потреба у відокремленні ще однієї чи декількох галузей права, які регулюють конкретні суспільні відносини. Так виникла потреба у спеціальному регулюванні трудових відносин (трудове право), сімейних відносин (сімейне право), фінансових відносин (фінансове право) та ін.
Сфера правового регулювання - соціальний простір (частина суспільних відносин), який можливо і необхідно впорядкувати за допомогою правових засобів. При встановленні сфери правового регулювання слід виходити не стільки з класифікації суспільних відносин (економічні, політичні, соціально-культурні та ін.), скільки з матерії самого права як нормативного регулятора, цілеспрямованість якого - свобода і порядок у суспільстві.
Ознаки сфери правового регулювання:
1) є соціальною, оскільки право регулює соціальні відносини, а не природні процеси (землетруси, тайфуни, фізико-хімічні явища та ін.);
2) є тією частиною суспільних відносин, що можуть бути врегульовані правом, тобто можуть пройти через волю і свідомість людей (не можна регулювати дії людини, вчинені у стані неосудності чи фізичного примусу);
3) містить у собі сукупність конкретних, типових і повторюваних суспільних відносин, що об’єктивно мають потребу у регулюванні правом, в узагальненні і закріпленні в нормативно- правових приписах (а не суспільних процесів, що протікають за об’єктивними законами громадського життя і не мають потреби в регулюванні правом);
4) охоплює важливі суспільні відносини, що в певний момент найбільше стосуються інтересів суспільства, трудових колективів, організацій, підприємств та ін. Це означає, що сфера регулювання не є статичною, а піддається змінам, залежить від умов внутрішньої і зовнішньої ситуації, рівня економічного, соціального, духовно-культурного розвитку суспільства;
5) має обмежений обсяг охоплення (межі правової регламентації) і не може містити в собі ті соціальні явища, що об’єктивно не допускають формального, юридичного, впорядкування.
Основні сфери правового регулювання за певними блоками суспільних відносин: економічна (передусім майнових відносин: виробництво, обмін, розподіл); політична (передусім управлінських відносин усередині країни і на міжнародній арені); соціально-культурна (освіта, медична допомога, наукова діяльність, заняття спортом, а також певні особисті немайнові відносини). Сфери правового регулювання за «обсягом» суспільних відносин, на які воно поширюється: сфера нормативного (законодавчого і підзаконного) і сфера піднормативного (правозастосовного і договірного) правового регулювання.
Межі правового регулювання - рубежі владно-вольового впливу громадянського суспільства (народу) і держави (її органів) на суспільні відносини. За допомогою меж визначаються предмети та окреслюються сфери правового регулювання.
Хоч право загалом виникає як складна регулятивна метасистема, здатна охопити всі сфери суспільного життя, забезпечити загальний правопорядок, здійснити різносторонній нормативний вплив на соціальні процеси, врахувати інтереси фізичних і юридичних осіб, проте не все в суспільних відносинах урегульовано правом. Право не може поширюватися на ті соціальні явища, що об’єктивно не допускають формального, юридичного, впорядкування (дружба, любов та ін.). Правом не можуть бути регламентовані розумова діяльність людини, її особисте життя. Безпосередня праця людини із створення матеріальних чи духовних благ також не регулюється правом, якщо при реалізації своїх інтересів, знань, навичок, умінь, здібностей вона не втручається у сферу іншої людини, суспільства, держави. Наприклад, не регулюються чи мінімально регулюються правом: у галузі економічних відносин - процеси виробництва; у галузі політичних відносин - набуття членства в партії, відносини внутрішньопартійного характеру; в галузі духовно-культурних - моральні, релігійні відносини; в галузі сімейних - стосунки батьків і дітей; в галузі особистих фізичних - співжиття, кровозмішувальний зв’язок, запобігання захворюванню на СНІД та ін. Скласти сферу правового регулювання можуть лише ті відносини, що піддаються правовому регулюванню. Право регулює конкретні, найбільш сутнісні, глобальні відносини і перетворення, що проходять через волю і свідомість людей. Відносини, що регулюються іншими соціальними нормами (моральними, корпоративними, релігійними, звичаєвими тощо), становлять сферу суспільного саморегулювання. Між зазначеними сферами існує тісна взаємодія.
Метод правового регулювання - це сукупність засобів і способів правового впливу на суспільні відносини. Він несе основне навантаження в динаміці, у «роботі» права, показує, як регулюються суспільні відносини, якими засобами і способами. Метод допомагає в межах галузі права виділити підгалузі й інститути права, установити межі правового втручання, поділити права і обов’язки між суб’єктами права за принципом субординації і координації та ін.
Якщо предмет правового регулювання має об’єктивний характер, то метод правового регулювання виводиться абстрактно-теоретично і може формуватися як під впливом способів, вироблених суспільними відносинами об’єктивно, так і вибором законодавцем (суб’єктивно). За допомогою набору юридичного інструментарію (засобів впливу на людей), який володіє методом правового регулювання, держава має можливість скоригувати розвиток суспільних відносин. Метод задає способи правового регулювання.
Залежно від характеру дії розрізняють методи правового регулювання: 1) основні - імперативний (юридичні веління надходять «згори», від владних державних органів; домінуюче місце посідають владно-імперативні приписи; відступити від передбаченої нормою моделі поведінки не уявляється можливим, перевага віддається обов’язкам); диспозитивний (юридичні веління надходять переважно «знизу», від самих суб’єктів правового регулювання, котрі самостійно і за своїм розсудом здійснюють вибір правових засобів; в юридичних нормах «згори» лише у загальних рисах окреслюються рамки поведінки, що дає можливість суб’єктам автономно, за згодою сторін, реалізувати свої права й обов’язки; перевага віддається дозволам); 2) допоміжні-рекомендаційний (діє у випадках, прямо передбачених угодою сторін; перевага віддається рекомендаціям); заохочувальний (діє у випадках, передбачених законом; перевага віддається заохоченням).
Якщо правовими засобами регулювання виступають правові норми, правовідносини, акти реалізації і застосування права, то правовими способами є найпростіші частини правової норми.
Способи правового регулювання (правові способи) - прості правові явища, укладені у правовій нормі чи комплексі норм і призначені для впорядкування поведінки суб’єктів суспільних відносин.
Ознаки правових способів:
1) є первинними найпростішими «клітинами» правового регулювання, прийомами юридичного впливу;
2) виникли на основі соціальних способів впливу на поведінку людей;
3) призначені для правового впорядкування суспільних відносин, наділення суб’єктів правовідносин суб’єктивними юридичними правами й обов’язками;
4) закріплюються у нормативному приписі (містяться в гіпотезі чи диспозиції правової норми) чи в індивідуальному приписі;
5) визначають (у різних поєднаннях з метою, предметом, методом, типом правового регулювання) правові режими галузей права;
6) забезпечують ефективність правового регулювання завдяки постійному взаємозв’язку одного з одним;
7) підтримуються державою.
Структура способів правового регулювання: а) підстави використання даного способу (життєві обставини, за наявності яких використовується той чи інший припис); б) припис, тобто конкретне правило щодо упорядкування поведінки суб’єкта права; в) об’єкт; г) суб’єкт.
Традиційно в теорії права виділяються способи правового регулювання: основні (дозволи, зобов’язання, заборони) і допоміжні (заохочення, рекомендації, покарання, пільги тощо).
Основні способи правового регулювання:
• дозволи - надання особі права на власні активні дії чи бездіяльність, тобто свободи вибору варіанта поведінки {вчиняй, як вважаєш за потрібне); результати дозволів - суб’єктивні права;
• зобов'язання (веління) - покладання на особу обов’язку певної активної поведінки {чини тільки так); результати зобов’язань - юридичні обов’язки активного типу;
• заборони - покладання на особу обов’язку певної пасивної поведінки, утримання від вчинення якихось дій під загрозою настання відповідальності {тільки так не чини); результати заборон - юридичні обов’язки пасивного типу.
Способи правового регулювання (дозволи, зобов’язання, заборони) з більшою ефективністю досягають своєї мети тільки в тісному зв’язку один з одним. Трьом мінімальним способам правового регулювання відповідають три різновиди норм права: уповноважувальні (дозволяючі); зобов’язувальні; заборонні.
Допоміжні способи правового регулювання:
• заохочення - юридичне схвалення суспільно корисної поведінки особи за допомогою винагороди за активну діяльність (грамота, премія, нагородження іменною зброєю, присвоєння почесного звання «Заслужений юрист України» та ін.); є одним із видів стимулів у праві;
• рекомендації - юридична пропозиція особі обрати оптимальний варіант поведінки;
• покарання - юридичний осуд (засудження) винної, протиправної поведінки, що виражається в негативній оцінці правопорушення й особи, котра його вчинила; є одним із видів обмежень у праві;
• пільги- правомірне полегшення становища суб’єкта права через надання будь-яких переваг або часткового звільнення від виконання встановлених загальних правил і обов’язків (податкові пільги, встановлювані з метою розвитку підприємництва, виробництва, фермерства, інвестиційної діяльності та ін.). Правові пільги, що характеризують спеціальний статус відповідних груп населення (інвалідів, пенсіонерів, студентів, самотніх матерів та ін.) слід відрізняти від правових привілеїв - спеціальних (виняткових) правових пільг,
встановлених для конкретних суб’єктів вищого ешелону влади як необхідних для повного і якісного здійснення ними обов’язків (дипломатів, депутатів, міністрів, президента тощо). Іноді правові привілеї встановлюються для громадян, підприємств, установ, організацій. Наприклад, надання відстрочки від призову на військову службу окремим категоріям громадян.
Кожний із зазначених елементів (способів) виконує специфічну роль у регулюванні діяльності суб’єктів і суспільних відносин, що виникають на основі цієї діяльності.
Тип правового регулювання суспільних відносин - це різновид проявів впливу права на суспільні відносини, що має загальні ознаки через використання в однаковому поєднанні правових інструментів.
Залежно від пріоритету мінімальних правових способів впливу на суспільні відносини (дозволів і заборон) розрізняють два типи правового регулювання:
Загальнодозвільний - тип правового регулювання, що ґрунтується на загальному дозволі («дозволено все, окрім того, що прямо заборонено законом»), у межах якого закон установлює заборони на здійснення конкретних дій та перевагу стимулювальних засад перед обмежувальними.
Відповідно до цього типу регулювання будуються цивільні, трудові, сімейні, житлові й інші правовідносини (наприклад, особа має право укладати будь-які угоди, за винятком тих заборон, що передбачені законом).
Спеціально-дозвільний- тип правового регулювання, що ґрунтується на загальній забороні («заборонено все, окрім прямо дозволеного законом»), у межах якого закон встановлює конкретні дозволи.
Відповідно до цього типу регулювання визначаються правові статуси і функції посадових осіб, державних службовців, міністрів, прокурорів, суддів, мерів міст та ін. (наприклад, суд з уже вирішеною кримінальною справою має право знову повернутися до неї тільки у випадках, прямо передбачених законом).
Тип і режим правового регулювання суспільних відносин перебувають у тісному взаємозв’язку, але вони не є тотожними поняттями.
Режим правового регулювання є ширшим за змістом, ніж тип правового регулювання; є самостійною, автономною категорією теорії права.
Режим правового регулювання суспільних відносин {правовий режим) - правова форма, що визначає порядок (стан) правового врегулювання конкретної сфери суспільного життя, встановлений через специфічне поєднання мети, предмета, методів, способів і типів правового регулювання, які забезпечують розвиток правовідносин у просторовому й часовому вимірах та їх галузево-правову належність.
Ознаки режиму правового регулювання суспільних відносин:
1) відображує нерозривний зв’язок правової форми та змісту правовідносин;
2) як правова форма виступає комплексом мети, предмета, методів, способів і типів правового регулювання;
3) розкриває специфіку правової регламентації певної сфери суспільних відносин, порядок функціонування правових явищ у їх взаємодії з іншими елементами соціального життя;
4) погоджує правовий інструментарій, за допомогою якого впорядковуються правовідносини;
5) виявляє внутрішнє життя права і встановлює межі правового регулювання, чим забезпечує розвиток правовідносин у просторовому й часовому вимірах, їх галузево-правову належність;
6) зумовлює ефективність правового регулювання;
7) формує правопорядок.
Режим правового регулювання (правовий режим) є підставою формування галузей права. У конструюванні правових режимів багатьох галузей права ставляться однакові цілі (впорядкування суспільних відносин, їх охорона і захист тощо), використовуються правові засоби (дозволи, заборони, зобов’язання, заохочення, рекомендації та ін.), методи (імперативний, диспозитивний), типи (загальнодозвільний, спеціально-дозвільний). Проте кожна галузь права функціонує у своєму правовому режимі, оскільки комбінація означених компонентів у них не повторюється. Різним у галузях права є поєднання в них правових засобів, типів та методів; різними є предмети і цілі правового регулювання. Різними можуть бути структури нормативно-правового регулювання, обсяги індивідуального регулювання, конструкції правовідносин, форми відповідальності.
Значною мірою правовий режим галузі права визначається особливостями правових режимів складових його інститутів права, а також міжгалузевих інститутів права. Так, правовий режим приватної власності визначає правові режими цивільної, сімейної та інших галузей приватного права. Правовий режим запобігання юридичним колізіям та їх усунення є режимом міжгалузевого інституту права; він складається зі специфічної сукупності норм і методів, здатних уплинути на колізійні ситуації.
Режими галузей права визначають режим функціонування системи права, який у свою чергу, впливає на режим функціонування правової системи.
Види режимів правового регулювання суспільних відносин:
• за умовами життєдіяльності суспільства: звичайний (ординарний) і надзвичайний;
• за обсягом суспільних відносин: загальний і спеціальний;
• за способами регулювання: стимулювальний і обмежувальний;
• за предметом правового регулювання: конституційний, адміністративний, земельний тощо; за змістом: валютний, митний та ін.;
• за суб’єктами, щодо яких він встановлюється: режим біженців; вимушених переселенців, осіб без громадянства, громадян;
• за формами вираження: законний, договірний;
• за рівнем нормативних актів, в яких він встановлюється: загальнодержавний, регіональний, муніципальний, локальний;
• за сферою використання: внутрішньодержавний і міжнародний (режим територіальних вод).
Переплетення, взаємозв’язок і взаємозумовленість типу і режиму правового регулювання суспільних відносин виражається в такому:
1) тип правового регулювання є складовою частиною, компонентом правового режиму, саме завдяки режимові він (тип) здійснює регулюючий вплив на суспільні відносини, розкриває його сутність, фактичну соціальну значимість; 2) режим правового регулювання конкретизує тип правового регулювання за допомогою комплексу застосовуваних правових засобів, хоча тип правового регулювання може й визначати режим.
Види правового регулювання можна класифікувати за такими критеріями:
За використаним правовим інструментарієм і «обсягом» суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання. Розрізняють нормативне (загальне) і піднормативне (індивідуальне) регулювання.
• Нормативне правове регулювання - це регламентація загальних суспільних відносин правовими нормами, закріпленими в нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах та інших формах права, які (норми) розраховані на багаторазове застосування за наявності передбачених ними обставин. Обсяг суспільних відносин, на які поширюється нормативне правове регулювання, є кількісно невизначеним\ коло осіб не окреслене персонально; часові межі дії норм чітко не встановлені (безстроковість дії).
Нормативне правове регулювання охоплює законодавче і підзаконне регулювання.
Законодавче регулювання буває:
а) повне законодавче, що виключає будь-яке підзаконне регулювання;
б) основне, відправне, що передбачає його конкретизацію підзакон- ним регулюванням державних органів чи об’єднань громадян.
Підзаконне нормативне регулювання - це регулювання суспільних відносин правовими нормами, закріпленими в підзаконних нормативно-правових актах держави й актах об’єднань громадян.
• Піднормативне (індивідуальне) правове регулювання - це регулювання конкретних суспільних відносин, що ґрунтується на нормативному регулюванні, яке не вичерпане нормотворцем і допускає додаткове регулювання стосовно персонально визначених осіб і конкретних діянь. Здійснюється за допомогою: 1) актів застосування права, розрахованих на одну конкретну життєву ситуацію, одну конкретну особу; 2) індивідуальних договорів. Припиняється з реалізацією відповідних індивідуальних правових приписів (короткостроковість дії).
Розрізняють піднормативне (індивідуальне) регулювання - право- застосовне й договірне.
Правозастосовне регулювання, натомість, поділяється на правонаділяюче (нарахування пенсії); правоохоронне (охорона громадського порядку); правозахисне (відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника і векселі). Суб’єктами такого регулювання виступають державні органи - суди, органи адміністрації, органи внутрішніх справ та ін. Здійснюється третіми особами - не учасниками регульованих відносин.
Договірне регулювання (саморегулювання). Суб’єктами цього регулювання виступають учасники договорів, угод, контрактів. Наприклад, договори оренди, купівлі-продажу, перевезення, надання послуг, трудові договори, кредитні договори та ін. (ст. 626-1308 Цивільного кодексу України). Здійснюється самими учасниками відносин. За розподілом компетенції щодо правового регулювання суспільних відносин регулювання може бути:
• централізованим - здійснюється з єдиного центру, є компетенцією вищих і центральних органів влади (визначення Верховною Радою України засад внутрішньої і зовнішньої політики);
• децентралізованим - здійснюється нижчими органами і установами шляхом делегування їм багатьох повноважень згори при підпорядкуванні центру (здійснення органами місцевого самоврядування делегованих повноважень органів державної влади).
За рівнем юридичних засобів, що застосовуються у правовому регулюванні, розрізняють регулювання:
• субординаційне - передбачає одностороннє регулювання суспільних відносин, коли суб’єкт правового регулювання видає правові акти відповідно до його місця в системі органів влади за їх ієрархією, вимагаючи підпорядкування нормам права, що містяться в цих актах, з боку осіб, на яких поширюється їх дія (закон про загальний військовий обов’язок);
• координаційне - передбачає двостороннє або багатостороннє регулювання суспільних відносин, коли суб’єкт правового регулювання видає правові акти, попередньо узгоджуючи зміст норм права з особами, на яких поширюється їх дія, або залучаючи цих осіб до формулювання таких норм (прийняття статуту місцевої громади);
• автономне (допоміжне щодо субординаційного і координаційного) - передбачає самостійне визначення особою власного варіанта законослухняної поведінки у сфері, не врегульованій правом, без порушення прав інших осіб, без вступу з ними у безпосередні стосунки (обрання власником квартири спеціально не обговореного в законодавстві способу її використання, якщо при цьому не порушуються права інших власників).
Механізм правового регулювання - процес переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин, здійснюваний суб’єктами правового регулювання за допомогою системи правових засобів, способів і форм з метою задоволення публічних і приватних інтересів учасників суспільних відносин, забезпечення правопорядку («належне» у праві стає «сущим», тобто норми права перетворюються на правомірну поведінку й іншу правову діяльність суб’єктів права).
Ознаки механізму правового регулювання:
1) є складовою частиною механізму соціального регулювання, впливає правовими властивостями на політичний, економічний та інші механізми соціального регулювання, переплітається з ними;
2) визначається закономірностями еволюції суспільства, рівнем розвиненості економіки, культури;
3) є складною системою, що включає комплекс правових засобів і форм, які перебувають у зв’язку і взаємодії; суб'єктів, котрі здійснюють правове регулювання чи правову діяльність; юридично значимі результати їхньої діяльності;
4) є динамічною частиною правової системи суспільства, не збігається з нею і тільки в поєднанні з механізмом правового впливу він створює цілісність у забезпеченні функціонування правової системи суспільства;
5) є процесом, що складається зі стадій, яким відповідають свої механізми дії;
6) визначає ступінь ефективності правового регулювання, відповідність поведінки учасників суспільних відносин приписам юридичних норм, їх рух до задоволення приватних і публічних інтересів;
7) має кінцевою метою встановлення правозаконності і забезпечення правопорядку в суспільстві.
Елементи механізму правового регулювання:
1) ті, що діють на відповідних стадіях регулювання - норми права; нормативно-правові акти; юридичні факти; правовідносини; акти безпосередньої реалізації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків;
2) ті, що діють протягом усього регулювання - суб’єкти, що здійснюють правове регулювання чи правову діяльність; правова законність, правосвідомість, правова культура;
3) ті, що мають факультативний характер - інтерпретаційно-правові акти, акти застосування норм права.
Стадії механізму правового регулювання - це етапи переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин. Кількість і зміст стадій залежить від задіяних структурних елементів та послідовності їх залучення до правового регулювання. Стадії можна поділити на обов’язкові (постійно задіяні в процесі правового регулювання) і факультативні (в них виникає потреба у разі регулювання окремих суспільних відносин). Цей поділ є умовним і відображає прояв впливу права на суспільні відносини на різних рівнях його реалізації.
Обов'язкові стадії:
• перша стадія (механізм нормотворчості) починається з правової регламентації суспільних відносин. На цій стадії в різних правових формах (нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових звичаях, правових прецедентах) визначається зміст і формулюються межі поведінки суб’єкта, умови виникнення прав, обов’язків, повноважень, відповідальності, тобто формується нормативно-правова база механізму правового регулювання;
• друга стадія (механізм дії правових норм у формі правовідносин) - настає з виникнення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків у разі вступу суб’єктів права у правовідносини. Необхідною умовою цієї стадії є юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов’язують настання юридичних наслідків. Забезпечується деталізація і конкретизація загальних моделей відносин, викладених у юридичних нормах;
• третя стадія (механізм безпосередньої правореалізації) - реалізація суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків.
Вона є завершальною, якщо вступ у правовідносини відбувався за бажанням і волею їх учасників (укладення договору) і не потребував прийняття відповідного акта застосування норм права певними державними органами.
Факультативні стадії:
1. Стадія застосування норм права виникає у разі, якщо: а) право- застосовна діяльність виступає забезпечувальним чинником реалізації юридичних прав і обов’язків учасниками правовідносин (нарахування пенсії установою соціального забезпечення на основі загальної юридичної норми); б) вступ у правовідносини чинився на основі правозастосовного акта, поза волею та бажанням учасників (рішення суду про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей); в) є необхідність застосування санкції правової норми, покладання юридичної відповідальності (механізм державного примусу).
Застосування норм права настає здебільшого за їх реалізацією у формі правовідносин. Але іноді застосування норм права передує стадії виникнення правовідносин конкретного типу. Ця стадія виражається в опосередкованій діяльності уповноважених органів держави у разі, коли суб’єкт права вступає з ними у правовідносини, які потребують складання індивідуального (правозастосовного) акта. За допомогою правозастосовного акта за учасниками регульованих відносин закріплюються відповідні суб’єктивні права і юридичні обов’язки.
2. Стадія тлумачення норм права іноді виявляється на першій обов’язковій стадії, коли «стартує» механізм правового регулювання і виникає потреба ввести в дію правові норми разом із залученням актів тлумачення норм права (інтерпретаційних актів). Зазвичай стадія тлумачення норм права виявляється у процесі застосування норм права.
Ефективність механізму правового регулювання - це міра досягнення очікуваного результату правового регулювання, тобто співвідношення між установленою метою правового регулювання суспільних відносин і реальними результатами (мета-результат). Ефективність правового регулювання є одним із визначальних показників його якості поряд з цінністю (задоволення потреб, інтересів, розвитку людини, соціальних груп, суспільства) і економністю (адекватність обсягу соціальних витрат результатам правового регулювання суспільних відносин).
Ефективність механізму правового регулювання означає оптимальний захід цілеспрямованого впливу права на суспільні відносини, тобто досягнення мети - одержання передбачуваних і бажаних для творця правових норм результатів їх здійснення. Мета, якщо її зміст становлять юридичні наслідки, є найкращим задоволенням двох основних конфліктуючих потреб людини та суспільства: справедливості (свободи) і безпеки (порядку). У нормотворчого органу можуть бути й інші цілі (економічні, екологічні, політичні, соціально- культурні), крім юридичних. У такому разі ефективність правового регулювання визначається досягненням усіх цілей.
Критерієм ефективності механізму правового регулювання є ступінь відповідності первинних правових способів (дозволів, зобов’язань, заборон) регулювання суспільних відносин відповідним формам реалізації норм права (використання, виконання, додержання).
Ефективність механізму правового регулювання можна вивчати в різних «вимірах».
Ефективність механізму правового регулювання за рівнем досягнення мети:
• поведінкова як рівень досягнення безпосередньої (поведінкової) мети - поведінки адресатів, що відповідає нормам права (наприклад, зниження кількості порушень водіями на дорогах унаслідок підвищення рівня дисципліни);
• фактична як рівень досягнення опосередкованої мети - діяльність, вчинена відповідно до норм права (наприклад, зниження кількості нещасних випадків на дорогах як кінцевий результат, що настав завдяки досягненню поведінкової мети).
Ефективність механізму правового регулювання за часом досягнення мети (темпоральні цілі):
• найближча (законодавче забезпечення формування недержавних форм власності);
• перспективна (створення ринкової економіки).
Ефективність механізму правового регулювання за спрямованістю мети:
• прогресивна - спрямована на зміни, зумовлені новими суспіль- ними процесами або формуванням нової ситуації (приватизація квартир);
• «негативна» - спрямована на витіснення або зменшення явищ, небажаних для суспільства (ліквідація злочинів, пов’язаних із терористичними акціями).
Як складне явище, ефективність правового регулювання визначається співвідношенням людських, тимчасових, науково-технічних, матеріальних ресурсів і отриманих результатів. На показник ефективності впливають витрати, пов’язані з досягненням запланованого результату (короткий чи довгий строк виконання, численна чи невелика кількість залучених людських та витрачених матеріальних ресурсів тощо).
Визначення ефективності правового регулювання передбачає:
1) установлення чинників (юридичних, політичних, економічних, соціально-культурних, організаційних, ідеологічних, психологічних та ін.), що її забезпечують; 2) з’ясування засобів і способів, за допомогою яких вона (ефективність) перевіряється.
Юридичні чинники, від яких залежить ефективність правового регулювання, можна поділити на три групи:
1) стан нормативної основи правового регулювання, її досконалість: а) створення науково обґрунтованої і доступної для населення системи законодавства; б) здатність законодавства забезпечити узгодження реальних потреб та інтересів суб’єктів права, відносини між якими воно регулює; в) відповідність нормативно-правових актів та інших форм права соціально- політичним реаліям, ступеню відновлення суспільства, реальним можливостям здійснення закріплених у них норм права, їх захисту в суді; г) скорочення владних, імперативних методів регулювання за рахунок збільшення диспозитивних методів; д) чітке визначення видів юридичної відповідальності за порушення прав і свобод людини; є) наукове планування законів держави (межі правового регулювання) тощо;
2) стан правозастосовної діяльності, її якість: а) чітка предметна визначеність діяльності судових, контрольно-наглядових, правоохоронних та інших правозастосовних органів держави; б) освітньо-професійний рівень підготовки фахівців, котрі застосовують право; в) наявність правових стимулів (суб’єктивних прав, пільг, заохочень) для активного виконання професійного обов’язку; г) інструментально-технологічна забезпеченість проголошених цілей правового регулювання, налагодженість діючих процесуальних механізмів, які гарантують практичну реалізацію норм матеріального права; ґ) погодженість дій усіх відомчих установ з виконання правових рішень; д) тісний зв’язок діяльності правозастосовних органів з населенням; с) матеріально-технічна оснащеність правозастосовних органів та їх співробітників;
3) стан правової свідомості і культури суспільства: а) високий рівень правової інформованості громадян; б) відсутність розбіжностей між нормативною основою правового регулювання і моральними нормативами суспільства; в) усвідомлення принципу верховенства права як універсального, що інтегрує набуті правові цінності (правова законність, поділ влади, народний суверенітет, демократія, основоположні права і свободи людини, справедливий суд тощо) і має передаватися з покоління в покоління; г) морально-правова готовність до захисту своїх прав і свобод в судовому порядку та ін.
Ефективність правового регулювання більшою мірою залежить від моральних якостей кадрового складу фахівців (суддів, прокурорів, нотаріусів, слідчих), ніж від досконалості законодавства, оскільки фахівець, що застосовує норми права, зобов’язаний перебороти розрив між формальною загальністю закону й унікальністю кожного життєвого випадку. Це роблять за допомогою діалогових правозастосовних процедур і процесуальної професійної активності.