1 Структуру, вимоги до змісту, реквізити та види юридичних документів

Вимоги до оформлення організаційно-розпорядчих документів регламентовано ДСТУ 4163-2003. У стандарті викладено правила оформлення всіх реквізитів документа, і кожному з них визначено певне місце на аркуші паперу з урахуванням максимального набору знаків при його написанні.

Під реквізитом документа розуміється інформація, зафіксована в службовому документі для його ідентифікування, організації обігу й (або) надання йому юридичної сили.

Стандарт встановлює 32 реквізити документа (див. додаток 6). Однак всі вони не можуть бути присутні на одному документі, оскільки деякі з них є взаємовиключними, наприклад: "гриф затвердження документа" і "адресат"; "назва виду документа" і "довідкові дані про установу" (довідкові дані про установу зазначають виключно в листах, однак при цьому на бланку листа не пишуть назву виду документа).

Конкретний набір реквізитів залежить від виду документа, його цільового призначення, змісту, способу документування, етапів його підготовки і роботи з ним. Деякі документи мають суворо обмежений склад реквізитів. Відсутність або неправильне зазначення в службовому документі будь-якого реквізиту робить документ недійсним. Обов'язковими реквізитами, що забезпечують юридичну силу документа, є такі: назва установи, назва виду документа, дата, реєстраційний індекс, текст, підпис.

Для низки документів, що видаються органами державної влади, склад реквізитів встановлено законодавчими і нормативними актами. Це стосується, наприклад, паспорта, трудової книжки, диплома тощо.

В основу уніфікації у стандарті покладено принцип загальної моделі побудови документів. Такі графічні моделі або схеми побудови зразків документів називають "формулярами-зразками".

Формуляр-зразок - це сукупність розташованих у певній послідовності реквізитів, притаманних усім видам даної системи документів. У ньому встановлено формат, розміри берегів, вимоги до побудови схеми розташованості реквізитів (див. додаток 7). Схеми розташованості реквізитів документа - вертикальна та горизонтальна розмітка його робочої площі, де фіксують документну інформацію, - призначені для того, щоб полегшити складання уніфікованої форми документа.

Отже, у формулярі-зразку подано максимальний набір реквізитів, що постійно використовуються при складанні організаційно-розпорядчих документів. Незмінне розміщення реквізитів допомагає швидко знайти необхідні дані під час ознайомлення з документом.

Реквізити документів

Стандарт встановлює такі правила оформлення реквізитів документів: Реквізит 01 - зображення Державного герба України, Герба Автономної Республіки Крим - може бути присутнє на бланках лише тих установ, що мають право використовувати цю символіку.

Цей реквізит розміщують на верхньому березі бланка з кутовою розташованістю реквізитів над серединою рядків з назвою установи, а на бланках із поздовжньою розташованістю реквізитів - у центрі верхнього берега. Розмір зображення: висота - 17 мм, ширина - 12 мм.

Реквізит 02 - зображення емблеми установи або товарного знаку (знаку обслуговування) - розташовують ліворуч на рівні назви установи.

Емблема являє собою умовне або символічне зображення, що відбиває напрямок діяльності установи. Товарний знак (знак обслуговування) -відмітка, що дозволяє відрізняти товари і послуги одних виробників від однорідних товарів і послуг інших виробників.

Зображення емблеми або товарного знаку (знаку обслуговування) має бути зареєстроване у встановленому порядку. Емблему не відтворюють на бланку, де вже розміщено зображення Державного герба України.

На бланках недержавних установ емблему або товарний знак (знак обслуговування) дозволяється розташовувати на верхньому березі бланка, де на бланках державних установ розміщують зображення Державного герба. Приклади:

Реквізит 03 - зображення нагород. Установам, що мають державні нагороди, дозволяється відтворювати їх зображення на бланках службових документів і включати їх найменування у свою назву. Зображення нагород розміщують на лівому березі бланка на рівні реквізиту "назва установи".

Реквізит 04 - код установи - проставляється за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України (ЄДРПОУ) після реквізиту "довідкові дані про установу".

Реквізит 05 - код форми документа (якщо він є) - проставляють згідно з ДКУД [41], який містить назви та кодові позначення уніфікованих форм документів, що входять до уніфікованих систем документації (УСД). Однією з УСД є уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Код форми документа є цифровим позначенням уніфікованої форми документа, що визначає належність конкретного виду документа до певного класу та підкласу уніфікованої системи управлінської документації, а також є однією з основних пошукових ознак в автоматизованих системах діловодства.

Реквізит 06 - назва установи вищого рівня - вказується скорочено, а в разі відсутності офіційно зареєстрованого скорочення - повністю.

Реквізит 07 - назва установи - обов'язковий для кожного документа. Авторами службових документів є, як правило, установи. Посадові особи, що підписують службові документи в межах своїх повноважень, є при цьому представниками установ, авторами документів вважаються самі установи. У бланку документа назва установи повинна відповідати назві, зазначеній у статутних документах. Скорочену назву установи або абревіатуру подають тоді, коли її офіційно зафіксовано в статуті (положенні про установу). Скорочену назву подають у дужках (або без них) нижче повної назви, окремим рядком у центрі, наприклад:

Міністерство праці та соціальної політики України

(Мінпраці України)

На бланках установи, яка має подвійне або потрійне підпорядкування, вказують назви всіх установ вищого рівня, наприклад:

Мінтрансзв'язку України Державна адміністрація залізничного транспорту України Придніпровська залізниця

У бланку установи, яка підпорядкована водночас місцевій державній адміністрації та міністерству (іншому центральному органу виконавчої влади), розміщують лише назву держадміністрації, наприклад:

Київська міська державна адміністрація Державний архів м. Києва

Реквізит 08 - назву структурного підрозділу установи зазначають тоді, коли він є автором документа, і розміщують нижче реквізиту 07, наприклад:

Центральна стоматологічна поліклініка Відділ кадрів

Реквізит 09 - довідкові дані про установу - включає: поштову адресу, номер телефону, телексу, факсу, адресу електронної пошти та веб-сайту, посилання на ліцензії та патенти, номери рахунків у банку тощо. Порядок і форма запису відомостей про поштову і телеграфну адресу, що наводяться у бланку листів, повинні відповідати Правилам надання послуг поштового зв'язку [21].

У бланку вказується, як правило, довідковий номер телефону (довідкова служба, секретаріат, канцелярія), наприклад:

вул. Лісова, 34, м. Київ, 03134, Тел. 267 66 99, факс 267 66 57, E-mail: intels@bitex. иа

Р/р. №_у Печерському від.

Укрсоцбанку м. Києва

Реквізит 10 - назва виду документа - має бути зазначена на всіх документах, за винятком листів. Назва виду документа дає уявлення про характер інформації, допомагає правильно визначити структуру тексту, полегшує класифікацію документів. Назва виду документа (наказ, рішення, доповідна записка тощо) зазначається на загальному бланку друкованим чи машинописним способом і повинна відповідати організаційно-правовому статусу установи, змісту управлінської діяльності. Назва виду документа друкується великими літерами.

Реквізит 11 - дата документа - це обов'язковий реквізит будь-якого документа, вона слугує як пошукова ознака і використовується для посилання на документ. Датою документа є дата його підписання, однак нерідко дату підписання в бланку проставляють при його реєстрації чи навіть у момент відправлення. У таких випадках дати підписання і відправлення документа повинні збігатися. Важливими ознаками офіційних документів є також дати опублікування, затвердження та набуття чинності. Дата проставляється посадовою особою, яка підписує або затверджує документ.

Датуються всі стадії оформлення й опрацювання документа, тому дата входить як складова частина до таких реквізитів: гриф погодження, гриф затвердження, віза погодження, резолюція, відмітки про надійдення документа до установи або його виконання.

Елементи дати наводяться трьома парами арабських цифр в один рядок у такій послідовності: число, місяць, рік. Від 2000-го року елементи дати наводяться так: на число, місяць відводиться дві цифри, на рік - чотири. Наприклад: 25.01.2009. Крапка наприкінці непотрібна.

У текстах нормативно-правових актів і документах, що містять відомості фінансового характеру, застосовується словесно-цифровий спосіб оформлення дат, наприклад: 12 жовтня 2008 р.

Дозволяється застосовувати міжнародну систему датування в такій послідовності: рік, місяць, число, наприклад: 2008.02.12.

Дата підписання проставляється в лівій верхній частині документа разом з індексом на спеціально відведеному місці на бланку. Якщо документ складений не на бланку, його дата проставляється нижче підпису ліворуч.

Дата спільного документа двох або більшої кількості установ - єдина і відповідає даті пізнішого підпису.

Реквізит 12-реєстраційний індекс документа - складається з його порядкового номера, який можна доповнювати індексом за номенклатурою справ, індексом класифікатора, що застосовується в установі (кореспондентів, питань діяльності, посадових осіб тощо). Місце розташування цього реквізиту залежить від бланка та виду документа.

Реєстраційним індексом постанов, наказів, розпоряджень, протоколів засідань різних рад, комісій, зборів тощо є порядковий номер документа в межах календарного року. У навчальних закладах реєстрація може вестися по навчальних роках.

Індекс спільного документа складається з індексів кожної з установ, які проставляють через похилу риску згідно з послідовністю авторів документа.

Реквізит 13 - посилання на індекс і дату вхідного документа - використовують на бланках для листів як постійну частину "На №_ від_", у межах якої розташовуються номер і дата вхідного документа, на який дано відповідь, наприклад:

На № 587/01/03-10 від 29.02.2008

Реквізит 14 - місце складання або видання документа - зазначають на загальному бланку або бланку конкретного виду документа на тому місці, де в бланку листа проставляється посилання на номер і дату вхідного документа. Цей реквізит оформляється відповідно до адміністративно-територіального поділу України, наприклад: м. Львів, м. Одеса. Місце складання зазначають на всіх документах, окрім листів.

Однак цей реквізит не зазначають, якщо відомості про географічне місцезнаходження входять до назви установи, наприклад: "Київський гуманітарний інститут".

Реквізит 15 ~ гриф обмеження доступу до документа (таємно, для службового користування, комерційна таємниця) - оформляється згідно з відповідними нормативними актами і розташовується у верхній частині документа вище реквізиту "Адресат" чи "Гриф затвердження". За потреби його доповнюють номером примірника документа, наприклад:

Для службового користування Прим. 3

Реквізит 16 - адресат документа - розташовується у верхньому правому куті документа. Адресатами можуть бути установи, їх структурні підрозділи або конкретні посадові особи.

У разі адресування документа установі або її структурному підрозділу без зазначення посадової особи їх назви подаються в називному відмінку, наприклад:

Державна акціонерна компанія "Укрресурси"

Якщо документ надсилається посадовій особі, назва установи зазначається у називному відмінку, а посада і прізвище адресата - у давальному, наприклад:

Національний банк України Управління валютного регулювання Головному спеціалісту прізвище, ініціал(и)

У разі адресування документа керівникові установи або його заступнику назва установи входить до складу назви посади адресата, наприклад:

Голові Центрального комітету профспілки працівників державних установ України

прізвище, ініціал(и)

На ім'я керівника установи документ надсилають лише в разі порушення в ньому найважливіших питань, для розв'язання яких необхідне особисте рішення керівника. В інших стандартних управлінських ситуаціях доречно адресувати документ установі або конкретному структурному підрозділу, посадовій особі.

Якщо документ адресується багатьом однорідним установам, адресата необхідно зазначати узагальнено, наприклад:

Директорам державних архівів областей

Документ не повинен містити більше чотирьох адресатів. Слово "копія" перед зазначенням адресата не ставлять. За наявності більшої кількості адресатів складають список для розсилання, а на кожному документі зазначають лише одного адресата.

До реквізиту "Адресат" може входити адреса. Порядок і форма запису відомостей про адресу установи повинні відповідати Правилам надання послуг поштового зв'язку [21], наприклад:

Спілка орендарів і підприємців України

вуя. Г. Сковороди, 5 а, м. Київ, 04070

У разі надсилання документа громадянину спочатку зазначаються прізвище, ім'я, по батькові (або ініціали) адресата у називному відмінку, а потім - поштова адреса, наприклад:

Савченко Геннадій Олександрович

вул. Сагайдачного, буд. 81 а, кв. 16, м. Тернопіль, 46001

Реквізит 17 - гриф затвердження документа - вказує на певний нормативний або правовий характер змісту документа. Необхідність затвердження документів, як правило, регламентується нормативно-правовими актами. Документ може бути затверджений посадовою особою (посадовими особами) або рішенням колегіального органу чи іншим розпорядчим документом.

Якщо документ затверджує конкретна посадова особа, гриф затвердження документа складається зі слова ЗАТВЕРДЖУЮ (без лапок), назви посади, підпису, ініціала(ів) та прізвища особи, яка затвердила документ, дати затвердження, наприклад:

ЗАТВЕРДЖУЮ

Міністр фінансів України

підпис, ініціал(и), прізвище 23.09.2008

Якщо документ затверджено постановою, рішенням, наказом, протоколом, то гриф затвердження складається зі слова ЗАТВЕРДЖЕНО, назви документа, що затверджує створений документ, у називному відмінку, його дати і номера, наприклад:

ЗАТВЕРДЖЕНО

Наказ Міністерства фінансів України 16.01.2009 №5

Перелік документів, що підлягають затвердженню, має бути наведений в інструкції з діловодства установи. Як правило, він включає такі види документів: статут (положення про установу), структура та штатна чисельність, штатний розпис і зміни до нього, інструкції, правила тощо.

Гриф затвердження розміщують у правому верхньому куті лицевого боку першого аркуша документа. У разі затвердження документа кількома посадовими особами, їхні грифи затвердження розташовують на одному рівні.

Реквізит 18 - резолюція - це вказівка щодо виконання документа, яку ставить на документі керівник установи або інша посадова особа. Резолюція включає прізвище виконавця (виконавців) в давальному відмінку, зміст доручення і строк виконання, особистий підпис керівника, дату, наприклад:

Потапову М. В.

Прошу підготувати план реалізації продукції до 20.01.2008 підпис 05.01.2008

На документах зі строками виконання, що не вимагають додаткових вказівок, у резолюції зазначаються: виконавець, підпис автора резолюції, дата.

Від конкретності й чіткості резолюції та правильного вибору виконавця залежать якість та своєчасність виконання завдання.

Як правило, на документі має бути присутня лише одна резолюція. Інші резолюції можливі у випадку, якщо є необхідність деталізації порядку виконання документа.

Резолюція повинна проставлятися безпосередньо на документі, нижче реквізиту "Адресат", паралельно з основним текстом. Якщо місця для резолюції недостатньо, її можна проставляти на вільному від тексту місці у верхній частині лицевого боку першого аркуша, але не на березі документа, призначеному для підшивання. Написання резолюції на окремих аркушах чи спеціальних бланках-дорученнях (фішках) допускається у таких випадках:

• o у разі необхідності повернення документа;
• o при потребі деталізувати порядок виконання документа й уточнення виконавців;
• o при відсутності на документі вільного місця для резолюції.

Реквізит 19 - заголовок до тексту документа - повинен узгоджуватися з назвою документа й містити короткий виклад його змісту. Заголовок відповідає на питання "про що?", "кого?", "чого?". Наприклад: наказ (про що?) про створення установи; лист (про що?) про постачання тари; протокол (чого?) засідання атестаційної комісії; посадова інструкція (кого?) секретаря-стенографістки.

Заголовок значно спрощує опрацювання документа (реєстрацію, розподіл між виконавцями, контроль за виконанням, пошук потрібного документа). Заголовок формулюється укладачем документа. У ньому дозволяється використання скорочень слів і словосполучень, що відповідають правилам орфографії та пунктуаційним нормам української мови, вимогам стандартів. Крапку в кінці заголовка не ставлять. Якщо заголовок перевищує 150 друкованих знаків (5 рядків), його дозволяється продовжити до межі правого берега.

Без заголовка дозволяється складати короткі документи на бланках формату А5 (148 х 210 мм), зокрема супровідні листи, телеграми, телефонограми.

Реквізит 20 - відмітка про контроль - проставляється на лівому березі першого аркуша документа (на рівні заголовка до тексту): пишеться слово "Контроль", літера "К" або проставляється відповідний штамп.

Реквізит 21 - текст документа - як його основа має чітко й переконливо відбивати причину й мету створення документа, розкривати суть конкретної справи, містити докази, висновки.

У процесі документування управлінської діяльності склалися загальні вимоги до текстів службових документів. Текст службового документа насамперед має відповідати орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним нормам.

При написанні службових документів застосовується діловий стиль з нейтральним тоном викладення, позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис. Листування ведеться від третьої особи множини або однини, займенники, як правило, замінюються іменниками (направляемо, пояснюємо або банк інформує, інститут просить). У розпорядчих документах, що відображають принцип єдиноначальності, текст викладається від першої особи. Так само пишуть заяви, пояснювальні й доповідні записки (наказую, пропоную, прошу).

У текстах службових документів широко вживають усталені мовні звороти, сполучення, стандартні фрази і вирази (згідно з досягнутою домовленістю, на Ваш запит повідомляємо, просимо надіслати Ваші пропозиції), словосполучення (з метою, у зв'язку з, відповідно до, згідно з, зазначене вище), словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із зазначенням позачасовості, постійності дії (витяг надсилається, має місце, експертна комісія розглядає), звороти (згідно з оригіналом, до справи, вжити заходів, надати слово, оголосити подяку). Це спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів.

Характерним для текстів службових документах є використання термінів і спеціальних слів, застосування простих речень (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо). Уживають також складні речення із сурядним і підрядним зв'язком.

При складанні текстів службових документів дозволяється вживати загальноприйняті скорочення та абревіатури, оскільки їх застосування зменшує обсяги документа і прискорює сприйняття інформації, наприклад: відкрите акціонерне товариство - ВАТ; спільне підприємство -СП; Міністерство внутрішніх справ - МВС; податок на додану вартість - ПДВ; обласна державна адміністрація - облдержадміністрація; примірник - прим., дивись - див.; аркуш - арк.; заступник - заст.; виконуючий обов'язки - в. о.; рік - р.; місто - м.

Однак скорочення мають бути зрозумілими для адресатів, а також для співробітників власної установи. Крім того, рекомендується при першому вживанні скорочення або абревіатури подавати у тексті в дужках його розшифровку, наприклад: Національний архівний фонд (далі - НАФ); експертна комісія (далі - ЕК); відділ технічного контролю (далі - ВТК). Написання скорочень здійснюється згідно з класифікаторами техніко-економічної інформації, вимогами стандартів і правилами української орфографії.

Формулювання в тексті службового документа повинні бути бездоганними в юридичному відношенні. Важливою вимогою є вірогідність, об'єктивність, максимальна лаконічність документа, однак при цьому його зміст має бути інформативним, конкретним, точним, позбавленим двозначності тлумачень.

Для чіткої організації текст поділяється на дві смислові частини: опис причин, фактів, подій, що стали підставою для складання документа; висновки, пропозиції, прохання, розпорядження, рішення, рекомендації.

З метою полегшення сприйняття документа текст поділяють на абзаци. Тексти складних і великих за обсягом документів (правила, інструкції, огляди, звіти тощо) поділяють на розділи, підрозділи, пункти, підпункти, які нумерують арабськими цифрами, наприклад:

• 1. Розділ
• 1.1. Підрозділ
• 1.1.1. Пункт
• 1.1.1.1. Підпункт

В окремих випадках після останньої цифри в номері будь-якого структурного елемента крапку не ставлять (наприклад, такі вимоги діють до текстів стандартів).

Під час складання тексту документа можуть бути використані трафаретна, анкетна, таблична форми його уніфікації чи поєднання цих форм.

Діловодство здійснюється українською мовою. У населених пунктах країни, де більшість населення становлять громадяни, які належать до національних меншин, тексти документів у внутрішньому діловодстві, поряд з державною мовою, можна складати мовою відповідної національної меншини у порядку, встановленому законодавством [2].

Документи, які надсилають зарубіжним адресатам, можна складати українською мовою, мовою країни-адресата чи однією з мов міжнародного спілкування.

Документи, що направляють до органів державної влади України, складаються українською мовою.

Реквізит 22 - відмітка про наявність додатків - розміщується під текстом документа. Додатки до документів можуть бути трьох видів:

• o додатки, що затверджуються або вводяться в дію розпорядчими документами (додатки до розпорядчих документів);
• o додатки, що пояснюють або доповнюють зміст основного документа;
• o додатки, що є самостійними документами і надсилаються із супровідним листом.

Додатки до розпорядчого документа повинні мати відмітку з посиланням на цей розпорядчий документ, його дату і номер. Відмітку розміщують на верхньому правому березі першого аркуша додатка, наприклад:

Додаток

до наказу Державного комітету архівів України

20.08.2008 № 195

У разі наявності кількох додатків на них зазначаються порядкові номери, наприклад: Додаток 1, Додаток 2 тощо. Знак № перед цифровим позначенням не ставиться.

Якщо документ має додатки, повна назва яких наводиться в тексті, то відмітку про наявність додатків оформляють так:

Додаток: на 7 арк. у 2 прим.

Якщо документ має додатки, повна назва яких у тексті не наводиться, то їх необхідно перелічити після тексту із зазначенням кількості аркушів у кожному додатку та кількості їх примірників, наприклад:

Додатки: 1. Довідка про виконання плану розвантажувальних робіт на 1 квартал 2009 р. на 5 арк. в 1 прим.; 2. Графік розвантажувальних робіт на І квартал 2009р. на 2 арк. в 1 прим.

Якщо до документа додається інший документ, який має додатки, то відмітку про наявність додатка оформляють так:

Додаток: Висновок санітарно-епідеміологічної комісії від 20.01.2008 № 8 і додаток до нього, всього на 25 арк. у 2 прим.

При великій кількості додатків на них складається опис, а в самому документі після тексту зазначається:

Додаток: відповідно до опису на 3 арк.

Якщо додаток надсилається не за всіма зазначеними в документі адресами, відмітку про наявність документа оформляють за такою формою:

Додаток: на 5 арк. у 2 прим, на першу адресу.

Реквізит 23 - підпис - це обов'язковий реквізит службового документа, що надає йому юридичної сили. Посадові особи підписують документи в межах своїх повноважень. Підпис складається з назви посади особи, яка підписує документ (повної, якщо документ надрукований не на бланку, скороченої - на документі, надрукованому на бланку), особистого підпису, ініціала(ів) і прізвища, наприклад:

Міністр фінансів України підпис ініціал(и), прізвище

або

Міністр підпис ініціал(и), прізвище

Документи підписуються, як правило, однією особою, а в разі, коли за зміст документа несуть відповідальність кілька осіб (акти, фінансові документи тощо), двома або більше особами. При цьому їх підписи розміщуються один під одним у послідовності відповідно до посади, наприклад:

Директор інституту підпис ініціал(и), прізвище

Головний бухгалтер підпис ініціал(и), прізвище

У разі підписання документа кількома особами з однаковими посадами, їх підписи розміщують на одному рівні, наприклад:

Міністр юстиції України Міністр охорони здоров я України

підпис, ініціал(и), прізвище підпис, ініціал(и), прізвище

Документи колегіальних органів підписують голова колегіального органу і секретар, наприклад:

Голова комісії підпис ініціал(и), прізвище

Секретар комісії підпис ініціал(и), прізвище

У разі відсутності посадової особи, підпис якої зазначено на проекті документа, його підписує особа, що виконує її обов'язки, або її заступник. У цьому випадку обов'язково зазначають фактичну посаду і прізвище особи, яка підписала документ (виправлення вносять рукописним або машинописним способом, якщо документ неможливо передрукувати). Не допускається ставити прийменник "За" чи похилу риску перед назвою посади. Додавання до назви посади керівника слів "Виконуючий обов'язки" або "В. о." застосовують у разі заміщення керівника за наказом.

Засвідчення електронного документа здійснюється за допомогою електронного цифрового підпису або іншими способами, передбаченими законодавством. Для засвідчення електронного документа за допомогою електронного цифрового підпису застосовують процедури використання та перевірки електронного цифрового підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис" [8].

Реквізит 24 - гриф погодження - проставляють, як правило, у разі зовнішнього погодження проектів документів. Цей реквізит розміщується нижче підпису на лицевому боці останнього аркуша проекту документа і складається зі слова ПОГОДЖЕНО (без лапок), назви посади особи, яка погоджує проект документа (включаючи назву установи), особистого підпису, ініціала(ів), прізвища та дати погодження, наприклад:

ПОГОДЖЕНО

Директор ВАТ "Київський цегельний завод"

підпис, ініціал(и), прізвище

18.09.2008

Якщо зовнішнє погодження проекту документа здійснюється колегіальним органом, то гриф погодження оформляють таким чином:

ПОГОДЖЕНО

Протокол засідання Правління ВАТ "Укрнафта"

10.08.2008 №21

Реквізит 25 - візи документа, якими оформляють внутрішнє погодження його проекту. Візу розміщують на лицевому або на зворотному боці останнього аркуша документа. Віза включає: особистий підпис, ініціал(и) і прізвище особи, яка візує документ, та дату візування. У разі потреби зазначається назва посади цієї особи, наприклад: Начальник відділу кадрів підпис, ініціал(и), прізвище 18.09.2008

Зауваження і пропозиції до проекту документа викладаються на окремому аркуші, про що на проекті робиться відповідна відмітка за такою формою:

Начальник юридичного відділу підпис, ініціал(и), прізвище Зауваження і пропозиції додаються 23.10.2008

Візуванню підлягають примірники документів, які залишаються в установі.

У деяких випадках для запобігання можливій заміні аркушів допускається поаркушне візування нормативно-правових актів, додатків, договорів тощо. Якщо в процесі візування до проекту документа внесено суттєві зміни, він підлягає передрукуванню та повторному візуванню.

Повторне візування непотрібне, якщо до проекту під час його доопрацювання внесено уточнення, які не міняють його суті.

Реквізит 26 - відбиток печатки. Підпис відповідальної особи у деяких випадках засвідчується печаткою. Гербова печатка або прирівняна до неї основна печатка установи із зазначенням ідентифікаційного коду (далі - основна печатка) проставляються на оригіналах документів, що засвідчують права громадян і юридичних осіб, фіксують факт витрати грошових коштів і матеріальних цінностей, а також у випадках, передбачених нормативно-правовими актами. Відбиток печатки ставлять на такі документи, як статут, штатний розпис, договір, посвідчення, доручення тощо. Перелік документів, на які необхідно ставити печатку, визначають на підставі нормативно-правових актів і наводять в інструкції з діловодства установи. Листи, виготовлені на бланках, окрім гарантійних, не потребують засвідчення печаткою.

Відбиток печатки слід проставляти таким чином, щоб він охоплював частину (3-4 літери) назви посади особи, яка підписала документ. Відбиток печатки повинен добре читатися.

В установі можуть використовуватися також прості печатки без зображення герба (ідентифікаційного коду). На таких печатках зазначається лише назва установи чи структурного підрозділу. Відбитки таких печаток проставляють на довідках, перепустках, копіях документів, розмножених примірниках розпорядчих документів у разі їх розсилання, а також під час опечатування пакетів, бандеролей, шаф, дверей, сейфів тощо.

У випадках, коли, відповідно до законодавства, необхідне засвідчення підпису на електронних документах та відповідності копій документів оригіналам печаткою, на електронний документ накладається ще один електронний цифровий підпис установи, спеціально призначений для таких цілей.

Реквізит 27 - відмітка про засвідчення копії документа - складається зі слів "Згідно з оригіналом", назви посади, підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціала(ів) та прізвища, дати засвідчення копії. Цей реквізит проставляють під реквізитом "Підпис", наприклад: Згідно з оригіналом Головний спеціаліст відділу кадрів підпис, ініціал(и), прізвище 08.01.2009

Відмітку проставляють на копіях документів (у т. ч. ксерокопіях) для засвідчення їх відповідності оригіналу. Якщо копію документа надсилаютъ до іншої установи або видають на руки, то напис про засвідчення документа засвідчується печаткою установи (негербовою) або структурного підрозділу (служби діловодства, відділу кадрів тощо).

Реквізит 28 - прізвище виконавця і номер його телефону зазначають на лицевому боці в нижньому лівому куті останнього аркуша документа, наприклад:

Царенко 57812 65 або

Царенко Ганна Василівна 57812 65

У разі потреби вказується індекс друкарки (перші літери імені й прізвища, кількість надрукованих примірників, дата друкування), наприклад:

BP 512.01.2009

Реквізит 29 - відмітка про виконання документа і направлення його до справи - проставляється після вирішення питання, порушеного в документі, або направлення відповіді.

Відмітка про виконання свідчить про те, що роботу над документом завершено і його можна долучати до справи. Відмітка може включати посилання на дату і номер документа, який засвідчує його виконання, а в разі відсутності такого документа - короткі відомості про виконання, слова "До справи", номер справи, посаду, підпис і дату. Підписує і датує відмітку виконавець, який працював з документом, або керівник структурного підрозділу. Цей реквізит проставляють від руки у лівому куті нижнього берега лицевого боку першого аркуша, наприклад:

До справи № 05-19

Питання вирішено позитивно у телефонній розмові 04.03.2009

посада, підпис, ініціал(и), прізвище

05.03.2009

Реквізит 30 - відмітка про наявність документа в електронній формі - це відмітка, що складається з імені файлу, коду оператора та інших пошукових даних. Цей реквізит розміщують у центрі нижнього берега лицевого боку першого аркуша документа, наприклад:

//serverdocspublicdep 03file 05.doc

Реквізит 31 - відмітка про надійдення документа до установи -проставляється від руки або штампом у правому нижньому куті лицевого боку першого аркуша документа. Елементами цього реквізиту є: скорочена назва або абревіатура установи-одержувача документа, реєстраційний індекс, дата (а за потреби - година й хвилини) надходження документа, наприклад:

Укрпошта Вх. № 1937 17.05.2008

Реквізит 32 - запис про державну реєстрацію - проставляють на нормативно-правових актах органів державної влади, долучених до державного реєстру відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493 "Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади". Установа - автор нормативного акта повинна залишити вільне місце (6 х 10 см) у верхньому правому куті після номера акта чи грифа затвердження для запису про державну реєстрацію.

Реквізити документів та вимоги до їх написання

Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.

Розрізняють постійні й змінні реквізити документа.

Постійні реквізити друкуються під час виготовлення бланка; змінні — фіксуються на бланку в процесі заповнення

Сукупність реквізитів, розміщених у встановленій послідовності, називається формуляром. Кожний вид документа повинен мати свій формуляр-зразок, тобто певну модель побудови однотипних документів.

Аркуш паперу з відтвореними на ньому реквізитами, що містять постійну інформацію, називається бланком.

Кожна установа, організація, підприємство повинні мати два види бланків: а) для листів; б) для інших документів.

Бланки виготовляються двох форматів — А4 (210x297 мм) та А5 (148x210 мм).

Група реквізитів та їх постійних частин, відтворена на бланку документа як єдиний блок, називається штампом.

Державні стандарти передбачають кутове і поздовжнє розміщення штампа.

Поздовжнє розміщення доцільне тоді, коли назва установи складається з великої кількості слів і не може розміститися на площі, відведеній для кутового штампа.

Бланк з кутовим штампом доцільніший, оскільки праворуч від штампа на вільному місці можна заповнити реквізити: "адресат", "гриф обмеження доступу до документа", "гриф затвердження", "резолюцію".

Формуляр-зразок передбачає такі реквізити та їх розміщення в управлінській документації

Основні правила оформлення реквізитів

Під час оформлення документів слід дотримуватися головних правил їх складання, які передбачають правильне написання реквізитів, їх розміщення на бланку документа. Додержання цих вимог надає документові юридичної чинності.

№	Реквізити	Розташування та правила оформлення
1	Державний герб України	Посередині бланка або у кутку над серединою рядка з назвою організації
2	Емблема організації чи підприємства	Поряд з назвою організації. Як емблему можна використовувати товарний знак, зареєстрований у встановленому порядку
3	Зображення державних нагород	У верхньому лівому кутку або посередині документа
4	Код підприємства, установи, організації	У верхньому правому кутку
5	Код форми документа	У верхньому правому кутку під кодом підприємства, організації, установи
6	Назва міністерства або відомства, якому підпорядковується установа	У верхньому лівому кутку або посередині сторінки
7	Повна назва установи, організації або підприємства — автора документа	У верхньому лівому кутку. Може наноситися за допомогою штампа або друкарським способом. Назва установи повинна відповідати найменуванню, зазначеному в положенні (статуті) про неї
8	Назва структурного підрозділу	У верхньому лівому кутку. Дозволяється друкувати машинописним способом
9	Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпа, номер телефону, факсу, номер рахунка в банку	У верхньому лівому кутку, оформляється відповідно до поштових правил: 01054, м. Київ-54. вул. Пирогова, 9, т. 221-99-33 На бланку для листів указується номер розрахункового рахунка у відділенні банку: розрахунковий рахунок № 11632516 в Укрінбанку м. Києва МФО № 321518
10	Назва виду документа	Зліва або посередині сторінки. В усіх документах, крім листів, наводиться назва його виду. Залежно від цієї назви встановлюється формуляр, структура тексту, особливості викладу
11	Дата	Документ датується днем його підписання або затвердження. На бланках дату підписання документа ставлять у лівій верхній частині разом із індексом на спеціально відведеному для цього місці. Якщо документ складений не на бланку, то дату ставлять під текстом зліва. Вона записується словесно-цифровим способом (24 серпня 2002 р.) або цифровим — трьома парами арабських цифр у такій послідовності: день, місяць, рік— 17.06.2002 (тобто 17 червня 2002 року). Якщо порядковий номер місяця або числа складається з однієї цифри, то перед нею проставляється 0 (нуль): 03.04.2002. У документах матеріально-фінансового характеру дата оформляється словесно-цифровим способом. Дата на документі проставляється особою, яка його підписує або затверджує, в момент підписання або затвердження. Обов'язковому датуванню і підписанню підлягають усі службові відмітки на документах, пов'язані з їх проходженням та виконанням (резолюції, візи, відмітки про виконання документа й направлення його до справи)
12	Індекс	У верхній частині сторінки зліва. Цей реквізит дає змогу забезпечити оперативний довідково-інформаційний пошук документа, контроль виконання. Індекс документа включає в себе три пари арабських цифр, де перша пара — індекс структурного підрозділу, друга — номер справи за номенклатурою для підрозділу, третя — порядковий номер за журналом обліку. Наприклад: № 02-10/36, де 02 — шифр структурного підрозділу; 10 — номер справи; 36 —реєстраційний номер документа за журналом обліку вхідних документів та канцелярії
13	Посилання на індекс та дату вхідного документа	У верхній частині сторінки зліва. Містить дату та індекс, вказані у документі організацією, яка уклала чи видала документ. Наприклад: на № 02-10/135 від 01.03.96, де 02 — індекс структурного підрозділу; 10 — номер справи за номенклатурою; 135-— порядковий номер
14	Місце укладання чи видання	У верхній частині сторінки зліва. Містить назву міста чи населеного пункту, де видається документ
15	Гриф обмеження доступу до документа	З правого боку під кодом форми. Записується з середини рядка: «Для службового користування», «секретно», «цілком секретно»
16	Адресат	З правого боку у верхній частині сторінки. Кожний елемент — назва установи, підрозділу, посада, прізвище та ініціали особи, поштова адреса — пишеться з середини нового рядка з великої літери. Якщо документ адресовано до установи, то поштова адреса вказується після назви установи, структурного підрозділу й прізвища особи; коли приватній особі — тоді перед її прізвищем. Наприклад: Друкарня Никонову «Преса України» Миколі Петровичу Головному вул. Грінченка, редакторові буд. 7, кв. 19 Романову В. Ю. Київ-04 01004 Якщо документ адресується установі, її структурному підрозділу без зазначення посадової особи, їх найменування подаються у називному відмінку: Міністерство охорони здоров'я України Якщо документ надсилається посадовій особі, найменування установи подається у родовому відмінку: Директорові Київської загальноосвітньої школи № 7
17	Гриф затвердження	У верхній правій частині документа. Затвердження — спосіб засвідчення документа після його підписання, який санкціонує поширення дії документа на визначене коло структурних підрозділів, організацій чи службових осіб. Елементи грифа затвердження: - слово ЗАТВЕРДЖУЮ; назва посади; особистий підпис; ініціали та прізвище особи, що затвердила документ; дата затвердження. Наприклад: ЗАТВЕРДЖУЮ директор школи (підпис) Л. С. Семенова 07.10.2002 Під час затвердження документа розпорядчим актом на документі зазначається гриф за такою формою: ЗАТВЕРДЖУЮ Наказ Міністерства фінансів України 20.04.2002, № 15
18	Резолюція	Це напис, зроблений керівником установи на документі, який містить вказівки щодо виконання цього документа. У правому верхньому кутку. Якщо це місце зайняте іншим реквізитом, то резолюцію вміщують на будь-якій вільній площі лицьового боку сторінки документа, крім полів. Складається з таких елементів: — прізвище та ініціали виконавця, якому відправлений документ; — вказівка на порядок виконання документа; — термін виконання документа; — особистий підпис керівника; — дата. Як виконавці у резолюції зазначаються службові особи, а не структурні підрозділи. Відповідальною за виконання документа є особа, названа в резолюції першою. На документі повинно бути не більше однієї резолюції. Інші резолюції можливі тільки тоді, коли є необхідність деталізації порядку виконання документа. Якщо документ підлягає поверненню або деталізується порядок йог» виконання, оформляється резолюція на окремих аркушах чи спеціальних бланках
19	Заголовок до тексту	Друкується малими літерами, розміщується під назвою виду документа, відображає головну ідею документа і, здебільшого, починається з прийменника «про»; має бути лаконічним і точним, якнайповніше розкривати зміст документа. Якщо у документі йдеться про кілька питань, заголовок може бути узагальненим. Текст документа, надрукований на папері А5, дозволяється подавати без заголовка. Заголовки не складаються до текстів телефонограм, телеграм та повідомлень
20	Відмітка про контроль	З лівого боку у верхній частині поля першої сторінки документа, її проставляють за формою «К» або «Контроль»
21	Текст	Складається з таких логічних елементів: вступу; доказу; закінчення. Розташовується на всю ширину сторінки (від поля до поля)
22	Відмітка про наявність додатка	Додатки до документів можуть бути трьох видів: а) додатки, що затверджуються або вводяться в дію розпорядчими документами (додатки до розпорядчих документів); б) додатки, що є самостійними документами і надсилаються із супровідним листом; в) додатки, що пояснюють або доповнюють зміст основного документа. У розпорядчому документі відомості про наявність додатків зазначають у тексті: Розробити і подати на затвердження графік комплексного плану наукової організації праці (НОП) за формою, зазначеною у додатку 1. Додатки до розпорядчого документа повинні мати відмітку з посиланням на цей розпорядчий документ, його дату і номер. Відмітка робиться на верхньому правому полі першої сторінки додатка: Додаток до наказу Міністерства освіти і науки України 15.10.2002 № 15 Додатки до розпорядчих документів повинні підписуватися керівниками структурних підрозділів установи на лицьовій стороні останньої сторінки додатка. Відомості про наявність додатків до планів, звітів, протоколів, повідомлень, листів тощо оформляються у такому порядку: якщо документ має додатки, згадувані в тексті, або ті, що пояснюють його зміст, то відмітку про це оформляють так Додаток: на 2 арк. у 3 прим.; якщо документ має додатки, не зазначені в тексті, то їх потрібно перелічити із вказівкою на кількість сторінок у кожному з них і кількість примірників: Додаток: «Проект реконструкції ділянки» на 5 арк. у 2 прим. Якщо додаток залишається у справі, то зазначається: Додаток: на 2 арк. лише адресатові. У разі великої кількості додатків окремо складається їх опис, а в самому документі після тексту зазначається: Додаток: відповідно до опису на 7 арк. Якщо додаток надсилається не за всіма зазна­ченими у документі адресами, відмітку про наявність додатка оформляють за формою: Додаток: на 6 арк. у 2 прим, на першу адресу
23	Підпис	Підписують, як правило, перший примірник документа. До складу підпису входять: найменування посади (з лівого боку); підпис (між назвою посади й прізвищем); ініціали й прізвище особи, що підписала документ (праворуч): Голова Державного комітету архівів України (Підпис) (Ініціали, прізвище) У разі надсилання документа одночасно кільком установам вищого рівня керівник підписує всі примірники. Якщо надсилають документ одночасно кільком установам, що належать до сфери управління установи, підписується тільки оригінал, який залишається у справі установи-автора, а на місця розсилаються засвідчені канцелярією - примірники. Підписи кількох службових осіб на документах розташовуються один під одним у послідовності, що відповідає посаді. Якщо документ підписують кілька осіб, що обіймають однакові посади, то їхні підписи розташовуються на одному рівні: Директор Директор зош № 277 зош № 282 (підпис) (підпис) Л. С. Семчук Ю. Ю. Новак Розшифрування підпису в дужки не береться. Якщо посадова особа, підпис якої зазначений на документі, відсутня, то документ підписує особа, яка виконує її обов'язки, або її заступник. При цьому обов'язково зазначається посада особи, яка підписала документ, і її прізвище (виправлення вносяться чорнилом або машинописним способом: «в. о.», «заст.»). Не допускається підписання документа з прийменником «за» або проставленням скісної риски перед найменуванням посади. Документ колегіальних органів підписує голова та секретар колегіального органу
24	Гриф погодження	Розрізняють дві форми погодження документів — внутрішнє (з підрозділами та службовими особами установи) й зовнішнє (з підвідомчими та непідвідомчими організаціями). Цей реквізит складається із: — слова «ПОГОДЖЕНО»; назви посади службової особи, з якою погоджується документ, та назви установи; особистого підпису; — його розшифрування; — дати. Грифи погодження розташовуються нижче від реквізиту «підпис» або на окремій сторінці. Наприклад: ПОГОДЖЕНО Директор зош № 246 (підпис) С Б. Дмитрів 01.09.2002 Якщо зовнішнє погодження Документа здійснюється з колегіальним органом, то гриф погодження оформляється так: ПОГОДЖЕНО Протокол засідання Вищої атестаційної комісії України 01.07.2002, № 12 Якщо зміст документа стосується більше ніж трьох установ, складається «Аркуш погодження», про що робиться відмітка у самому документі на місці грифа погодження: Аркуш погодження додається Аркуш погодження оформляється за такою формою: АРКУШ ПОГОДЖЕННЯ Назва документа Найменування Найменування посади посади (Підпис) (Підпис) (Ініціали, прізвище) (Ініціали, прізвище) Дата Дата
25	Віза	Внутрішнє погодження проекту документа — це його візування. Віза складається з: особистого підпису особи, що візує; дати. У разі потреби зазначається посада особи, що візує, і розшифровується її підпис (зазначаються ініціали та прізвище): Завідувач кафедри (підпис) Б. М. Сайко 28.08.2002 Невеликі зауваження (1—2 рядки) розташовуються перед візою. У разі внутрішнього погодження візи ставляться на першому примірнику документа, а листи чи інші вихідні документи візуються на примірнику, який лишається в установі
26	Печатка	Печатка прикладається до документів, що вимагають особливого засвідчення. Печатки є гербові та прості. Гербова печатка прикладається до документів, що засвідчують юридичні або фізичні права осіб; до статутів, положень, які вимагають відбитка печатки, та ін. Прості печатки мають різну форму: круглу, квадратну, трикутну. Герб на них не зображується. Просту печатку прикладають до документів, що виходять за межі організації, до розмножених примірників розпорядчих документів для їх розсилання, до довідок з місця роботи і т. п. Печатку треба проставляти таким чином, щоб вона захоплювала останні кілька літер найменування посади особи, яка підписала документ
27	Відмітка про засвідчення копій	У правому верхньому кутку пишеться слово «копія»; під реквізитом «підпис» — слово «правильно»; дата; посада виконавця; підпис і його розшифрування. За потреби підпис завіряється печаткою
28	Прізвище виконавця та номер його телефону	Цей реквізит обов'язковий на вихідних документах (листах, довідках, висновках). Складається з: прізвища виконавця; номера його службового телефону. Вони ставляться в нижньому лівому кутку зворотного або лицьового боку останньої сторінки документа
29	Відмітка про виконання документа й направлення його до справи	Цей реквізит розміщується в лівій або центральній частині нижнього поля першої сторінки документа й містить такі відомості: стислу довідку про виконання; слова «До справи» та номер справи, до якої має бути підшитий документ; дату скерування документа до справи; підпис керівника структурного підрозділу або виконавця: До справи № 07/54 Питання вирішено позитивно у телефонній розмові 05.09.2002 (Посада, ініціали, прізвище) Відмітка «До справи» свідчить про те, що роботу над документом закінчено
30	Відмітка про перенесення відомостей на машинний носій	Розміщується після тексту на нижньому правому полі першої сторінки документа. Містить: запис «Інформація перенесена на машинний носій»; підпис особи, відповідальної за перенесення даних; дату перенесення
31	Відмітка про надходження	Містить: скорочену назву організації, що отримала документ; дату його надходження. Ця відмітка робиться від руки чи за допомогою гумового штемпеля організації (реєстраційного штампа). Відбиток штампа містить: назву організації; дату надходження; індекс документа. Відмітка про надходження розташовується на нижньому правому полі першої сторінки документа

2 Цивільно-правові договори: поняття і види

Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань); він установлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали.

Договір можна визначити як угоду двох або кількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.

Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.

Договір вважається дійсним за дотримання таких умов: законності дії; волевиявлення сторін; дотримання встановленої законом форми договору; право- та дієздатності сторін.

Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, установлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами. Розрізняють істотні, звичайні та випадкові умови договору.

Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Істотними є ті умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів цього виду, а також усі ті умови, відносно яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).

У договорі може бути зафіксовано волю однієї, двох чи кількох осіб.

Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, заповіт, відмова від прийняття спадщини, видача довіреності на вчинення певних дій тощо).

Договори, в яких виявлено волю двох осіб, називаються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, поставки, підряду, оренди і т. ін.).

Договори, в яких беруть участь більш як дві особи, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництва шляхів, шкіл і т. ін.). Розрізняють договори реальні та консенсуальні. Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід вважати укладеним не з моменту

угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей).

Консенсуальні договори вважаються укладеними й набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд тощо).

За формою договори можуть бути усними та письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені.

Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладення, якщо іншого не встановлено законом (приміром, договір купівлі-продажу за готівку).

Проста письмова форма застосовується в разі укладення договорів між юридичними особами, між фізичною та юридичною особою, крім договорів, що виконуються під час їх укладення.

Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов'язкове у випадках, передбачених законом. Так укладається договір купівлі-продажу жилого будинку та деякі інші.

Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, а угоду належним чином оформили.

У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозицію укласти договір (оферту) і прийняття пропозиції (акцепт).

Часто сторони самі визначають момент набрання договором юридичної сили, тобто момент, з якого договір вважається укладеним, про що прямо зазначають у договорі: договір набирає чинності з такого-то дня місяця і року. В інших випадках момент укладення договору визначає закон. Так, договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, але юридичної сили він набирає лише з моменту його реєстрації в місцевих органах управління.

Момент набрання договором чинності має важливе значення, оскільки з цим моментом пов'язані певні юридичні наслідки — перехід права власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.

Як визначається ціна в контракті? При фіксації в контракті ціни товару велике значення має визначення її базису відносно місця поставки. Базис ціни встановлює, чи входять транспортні, страхові, складські й інші витрати по доставці товару в ціну товару. Ціни,* установлювані в контракті, можуть бути виражені у валюті країни експортера, імпортера або третьої країни. Залежно від способу фіксації розрізняють наступні види цін: тверда, рухлива, ковзна з наступною фіксацією.

Тверда ціна встановлюється в момент підписання контракту ц не підлягає зміні протягом строку його дії. Рухлива ціна може бути переглянута надалі, якщо ринкова ціна товару до моменту його поставки зміниться, при цьому в контракті варто вказати на джерело, по якому варто судити про зниження або підвищення ціни. Змінна ціна — це ціна, обчислена в момент виконання контракту шляхом перегляду договірної (базисної) ціни з урахуванням змін у витратах виробництва.

При висновку контракту можуть бути використані опубліковані ціни, до яких ставляться довідкові ціни, біржові котирування, ціни аукціонів, ціни в загальних статистичних довідниках.

Які існують знижки в ціні? Публіковані ціни носять довідковий характер й досить часто істотно відхиляються від цін, що сплачують фактично покупцем, внаслідок широкого застосування системи спеціальних знижок.

Загальна (проста) знижка дається продавцем у тих випадках, коли довідкова ціна передбачає короткостроковий кредит, а покупець згодний оплатити наявними. Вона становить 2-3 % довідкової ціни. Знижка за оборот (бонусна знижка) надається постійним покупцям на підставі спеціальної домовленості, може досягати 15-30 % обороту. Бонусна знижка надається виробником своїм постійним посередникам по збуті. Сезонні знижки надаються за покупку товару лоза сезоном. Знижки при продажі підтриманого встаткування становлять іноді до 50 % первісної ціни товару.

Як визначається в контракті кількість товару? У контракті купівлі-продажу встановлюються одиниця виміру кількості товару, порядок визначення цієї кількості, система мір і ваги.

Кількість товару, підмет поставці, може бути визначено фіксованою цифрою, або у встановлених межах.

Як визначається в контракті якість товару? Визначення якості товару в контракті купівлі-продажу припускає встановлення якісної характеристики товару, тобто сукупності властивостей, що визначають придатність товару для використання його по призначенням.

У міжнародній торговельній практиці якість товару може бути визначена за стандартом, технічними умовами, за специфікацією, прикладеною до договору, у якій можуть бути зазначені необхідні технічні параметри, за зразком, описом, виходом готового продукту.

За відсутності в контракті вказівок щодо якості зазвичай вважається, що якість товару, що поставляється, повинна відповідати середній якості, що є в країні продавця або в країні походження товару звичайним для даного виду товару.

Що розуміється під непереборною чинністю (форс-мажор) як однією з умов контракту? Обставини непереборної чинності, які дозволяють переносити строк виконання договору або взагалі звільняють сторони від повного або часткового виконання зобов'язань у випадку настання обставин, що перешкоджають укладанню договору, можна розділити на тривалі й короткочасні.

До тривалого належать заборони експорту (іноді й імпорту), війна, блокада. До короткочасного належать пожежі, повені й інші стихійні лиха.

Сторона, для якої створилася неможливість виконання зобов'язань за договором внаслідок форс-мажорних непередбачених обставин, повинна негайно в писемній формі повідомити іншу сторону як про настання, так і про припинення дії цих обставин. Як правило, свідчить шляхом видачі довідки про непереборну чинність Торгово-промислова палата країни, де такі обставини мають місце. За обставин непереборної чинності строк виконання договору відсувається відповідно до часу, протягом якого будуть діяти ці обставини або їхні наслідки. Якщо такі обставини будуть тривати довше погодженого в контракті строку, то кожна зі сторін має право відмовитися від подальшого виконання своїх зобов'язань за контрактом, і в цьому випадку жодна із сторін не буде мати право на відшкодування іншою стороною можливих збитків.

Як вирішити питання відповідальності в контракті? Зави-чай сторони вправі передбачити в контракті різного роду санкції у вигляді пені, неустойки, штрафу, що сплачують стороною, що не виконала своїх зобов'язань у відношенні однієї з договірних умов. Неустойка — штраф за прострочення поставки товару або його недопоставку — найпоширеніший вид санкцій. За законами Великобританії й США неустойка не зізнається, а передбачається відшкодування збитків, причому практика допускає встановлення в контракті можливих у майбутньому збитків у розмірі "розумно" і заздалегідь певного відсотка від вартості товару.

В інших країнах розміри санкцій за невиконання зобов'язань установлюються сторонами за домовленістю, однак на практиці вони не перевищують у цілому по різних видах порушень 10 % від вартості вантажу.

Які можуть бути "інші умови" у контракті? У контракті може бути в числі "інших умов" зроблене застереження про те, що жодна зі сторін не вправі передавати свої права за контрактом третій стороні без письмової згоди іншої сторони, а крім цього, сказане про те, що після висновку контракту вся попередня переписка й переговори за контрактом втрачають свою чинність.

Чи можливо однобічне розірвання контракту? Однобічне розірвання контракту можливо, якщо ця умова буде записана в контракті. Тим часом у контрактах зазвичай обмовляється, що на внесення змін у договір або на Його анулювання необхідно письмова згода обох сторін, оформлена з дотриманням всіх правил про порядок підписання угод.

Які доповнення можуть бути прикладені до контракту? Всі додатки й доповнення до контракту становлять його невід'ємну частину. Додатки зазвичай включають технічну документацію, на що обов'язково є посилання в самому контракті.

Доповнення до контракту містить, як правило, зміни або доповнення до раніше погоджених умов контракту. Воно повинне бути погоджене й підписане сторонами.

3 Загальні положення щодо господарських зобов'язань

Поняття, види та підстави виникнення господарських зобов'язань

Категорія господарського зобов'язання своєму виникненню зобов'язана науці господарського права, яка розглядає господарські зобов'язання як одну з фундаментальних господарсько-правових категорій, що відображає зміст особливої правової форми господарських відносин. Сформульоване спочатку доктринально в юридичній літературі, а тепер закріплене (з деякими модифікаціями, викликаними змінами в економічній системі) у ст. 173 ГК, визначення поняття господарського зобов'язання дозволяє з'ясувати його основні ознаки, за якими воно відрізняється від зобов'язання цивільно-правового.

Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК господарське зобов'язання - це зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

З цього визначення випливають наступні ознаки господарського зобов'язання:

• а) особливий суб'єктний склад учасників господарського зобов'язання. Господарське зобов'язання виникає між суб'єктом господарювання й іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання. Суб'єкти господарського зобов'язання - зобов'язана сторона й управлена сторона - це не лише боржник і кредитор, які традиційно характерні для цивільно-правових (майново-господарських - за ГК) зобов'язань, але й суб'єкти організаційно-господарських повноважень;
• б) особлива сфера суспільних відносин, в якій виникають господарські зобов'язання - сфера господарювання;
• в) особливі підстави виникнення господарських зобов'язань. Господарське зобов'язання виникає з підстав, передбачених ГК;
• г) особливий характер дій, що їх зобов'язаний вчинити (або утриматися від певних дій) один суб'єкт на користь іншого. Це дії господарського чи управлінсько-господарського характеру.

Господарські зобов'язання поділяються на два види: майново-господарські зобов'язання; організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарські зобов'язання - це цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути:

• а) суб'єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГК;
• б) негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи;
• в) органи державної влади і органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.

Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, зобов'язаною та у правленою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор.

Частина 3 ст. 175 ГК містить застереження, згідно з яким зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - громадянами, не е господарськими і регулюються іншими актами законодавства (ЦК тощо).

Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених ГК та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

Організаційно-господарські зобов'язання - це господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч. 1 ст. 176 ГК).

Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:

• - між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;
• - між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;
• - між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;
• - в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору (наприклад, засновницького договору про створення об'єднання підприємств, в якому визначаються взаємовідносини між учасниками об'єднання та органом управління об'єднання).

Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Однією з особливостей господарських зобов'язань є підстави їх виникнення, примірний перелік яких встановлено у ст. 174 ГК.

Так, господарські зобов'язання можуть виникати:

• а) безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;
• б) з акту управління господарською діяльністю;
• в) з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;
• г) внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;
• д) у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності;
• е) у результаті інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання (з конкурсу, тендеру, іншого публічного торгу).

Виконання господарських зобов'язань, забезпечення виконання господарських зобов'язань

Загальні принципи і умови виконання господарських зобов'язань, а також господарських договорів врегульовані главою 22 ГК (статті 193-198). Щодо господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК. Зокрема, на господарські договори поширюються такі інститути і категорії загального зобов'язального права, як загальні умови виконання зобов'язань (статті 526-545 ЦК) та забезпечення виконання зобов'язань (статті 546-597 ЦК). Особливість виконання господарських договорів полягає лише в тому, що ці категорії та інститути певною мірою деталізуються ще й господарським законодавством про окремі види договорів.

Основним принципом виконання господарського зобов'язання є принцип належного виконання. Він закріплений у ч. 1 ст. 193 ГК, згідно з якою суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Важливе значення для належного виконання господарських зобов'язань має вказівка закону на те, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених Кодексом, іншими законами або договором (ч. 2 ст. 193 ГК).

Як встановлено ч. З ст. 193 ГК, застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання. По-суті, в цій нормі закріплено один із принципів господарсько-правової відповідальності, встановлених ч. З ст. 216 ГК.

Управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання.

Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором або не випливає зі змісту зобов'язання.

Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.

Проте за загальним правилом, встановленим ч. 6 ст. 193 ГК, не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини. Таким письмовим посвідченням є згідно з ч. 1 ст. 545 ЦК розписка. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

Одним з елементів належного виконання зобов'язання є виконання його належною особою. Частина 1 ст. 194 ГК передбачає можливість покладення виконання господарського зобов'язання (в цілому або в частині) третьою особою, яка не є стороною в зобов'язанні. При цьому управнена сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

Заміна сторони в господарському зобов'язанні можлива не лише щодо зобов'язаного суб'єкта (ч. 1 ст. 194 ГК), але і щодо управненого суб'єкта господарського зобов'язання, який, якщо інше не передбачено законом, може передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Передача (делегування) таких прав може бути здійснена на певний строк.

Передача (делегування) прав тягне за собою обов'язок суб'єкта, який одержав у результаті такої передачі (делегування) додаткові повноваження, вирішувати відповідне до цих повноважень коло господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються.

В господарському зобов'язанні, так само як і в цивільно-правовому, може мати місце множинність осіб на стороні управненого або зобов'язаного суб'єкта (ст. 196 ГК).

У разі якщо в господарському зобов'язанні беруть участь кілька управнених або кілька зобов'язаних суб'єктів, кожний з управнених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням.

У випадках, передбачених законодавством або договором, зобов'язання повинно виконуватися солідарно. При солідарному виконанні господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК, якщо інше не передбачено законом.

Наступним елементом належного виконання господарського зобов'язання є місце його виконання.

Зі змісту ч. 1 ст. 197 ГК випливає, що господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем: а) визначеним законом, б) визначеним господарським договором, в) місцем, яке визначено змістом зобов'язання.

У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено одним із зазначених способів, зобов'язання повинно бути виконано:

за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна - за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

за грошовими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем проживання) управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за її новим місцезнаходженням (місцем проживання) за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

Певні особливості встановлені господарським законодавством стосовно виконання грошових зобов'язань.

За загальним правилом (ч. 1 ст. 198 ГК) платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівкової формі або готівкою через установи банків (інше може бути встановлено законом).

Грошові зобов'язання учасників господарських відносин мають бути виражені і підлягають оплаті у гривнях, що є національною валютою України.

В іноземній валюті грошові зобов'язання можуть бути виражені лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону (ч. 2 ст. 198 ГК).

У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори або приватного нотаріуса, які повідомляють про це сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори або приватного нотаріуса вважається виконанням зобов'язання (ч.3ст. 197 ГК).

Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами (в першу чергу ЦК). Сторони можуть погодити застосування передбачених законом або таких, що йому не суперечать, видів забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (ліловому) обороті (ч. 1 ст. 199 ГК).

Зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

Як доповнення до видів забезпечення виконання господарських зобов'язань, передбачених нормами ЦК, ГК встановлює ще один вид - загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань (ст. 201 ГК).

Сутність цього виду забезпечення полягає в тому, що законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави.

Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язання встановлюються з мстою нейтралізації несприятливих наслідків віл економічних злочинів.

Припинення господарських зобов'язань

Відносини щодо припинення господарських зобов'язань регулюються відповідними положеннями ЦК (глава 50, статті 598-609 ЦК) з урахуванням особливостей, встановлених ГК.

Загальні умови припинення господарських зобов'язань встановлені частинами 1, 2 ст. 202 ГК, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється:

• - виконанням, проведеним належним чином;
• - зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання;
• - у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі;
• - за згодою сторін;
• - через неможливість виконання;
• - в інших випадках, передбачених ГК або іншими законами.

Найпоширенішою підставою припинення господарського зобов'язання є його виконання, проведене належним чином (здійснене належним суб'єктом, належному суб'єкту, належним способом, в належному місці, належним предметом і в належний строк).

Господарське зобов'язання припиняється виконанням і в тому випадку, коли зобов'язана сторона належним чином виконала одне з двох або кількох зобов'язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов'язання).

Господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов'язання, якщо інше не випливає із закону або змісту основного чи страхового зобов'язання.

Частина 5 ст. 203 ГК встановлює заборону зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом (наприклад, не допускається звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обов'язку внесення вкладу до статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства - ч. 2 ст. 144 ЦК).

Згідно з ч. 1 ст. 204 ГК господарське зобов'язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами (новація), якщо така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов'язання.

Господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі (наприклад, у разі реорганізації суб'єкта господарювання - юридичної особи у вигляді злиття або приєднання). Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється (ч. 2 ст. 204 ГК).

Неможливість виконання як підстава припинення господарського зобов'язання регулюється ст. 205 ГК, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом.

У разі неможливості виконання зобов'язання повністю або частково зобов'язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управлену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'язання відповідно до вимог закону (ч. 2 ст. 205 ГК).

Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням. Так само підставою припинення зобов'язання суб'єкта господарювання - банкрута є його ліквідація.

Розірвання господарських зобов'язань. Недійсність господарського зобов'язання

Господарське зобов'язання може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених ст. 188 ГК стосовно розірвання господарських договорів.

Як зазначено в ч. 2 ст. 206 ГК, державний контракт підлягає розірванню у разі зміни або скасування державного замовлення, яким передбачено припинення дії контракту (тут слід було б записати "на підставі якого було укладено державний контракт"), з моменту, коли про це стало відомо сторонам зобов'язання. Наслідки розірвання державного контракту для його сторін визначаються відповідно до закону.

Частина 1 ст. 207 ГК встановлює три підстави, з яких господарське зобов'язання може бути визнане недійсним:

• а) якщо господарське зобов'язання не відповідає вимогам закону;
• б) якщо господарське зобов'язання вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства;
• в) якщо господарське зобов'язання укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Визнання господарського зобов'язання недійсним здійснюється судом на вимогу однієї зі сторін зобов'язання або відповідного органу державної влади. Господарське зобов'язання може бути визнано недійсним повністю або в частині.

Крім визнання недійсним зобов'язання. ГК передбачає визнання недійсною також нікчемної умови господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб.

Нікчемними, згідно з ч. 2 ст. 207 ГК, визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;

допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє (ч. З ст. 207 ГК).

Відповідно до ГК наслідки визнання господарського зобов'язання недійсним поділяються на дві групи залежно від того, з яких підстав зобов'язання було визнано недійсним:

• 1) якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то:
  • а) за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного;
  • б) за наявності наміру лише у однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави (ч. 1 ст. 208 ГК);
• 2) у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом (ч. 2 ст. 208 ГК).

  Порядок укладання, зміни та розірвання господарських договорів

  Укладання господарського договору - це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше суб'єктів господарювання щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акта.

  Особливістю господарських договорів є те, що при їх укладанні застосовуються певні техніко-юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції укласти договір (оферти) та прийняття її (акцепту) значною мірою формалізований.

  У ГК вперше в нормативному порядку узагальнено і сформульовано загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання.

  Зокрема, ч. З ст. 179 ГК встановлено, що укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Так, для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності-монополістів на відповідному ринку продукції державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення (ч. 8 ст. 2 Закону України "Про поставки продукції для державних потреб").

  При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

  • а) вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
  • б) примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;
  • в) типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;
  • г) договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

  Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів (як суб'єктів господарювання, так і негосподарюючих суб'єктів) електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів.

  У разі якщо для створення можливості постачання електроенергії, газу за технічними умовами постачальника за рахунок споживача (інвестора, забудовника) або його силами збудовані додаткові мережі (об'єкти), у договорах про постачання зазначеної продукції (послуг) передбачаються передача збудованих мереж (об'єктів) постачальнику і відшкодування забудовнику, інвестору витрат на їх будівництво.

  Типова форма відповідного договору, порядок визначення обгрунтованого обсягу витрат, що підлягає компенсації, форма відшкодування (викуп, у тому числі в розстрочку, оформлення корпоративних прав, надання пільг у визначеному розмірі) встановлюються Кабінетом Міністрів України.

  Як встановлено ч. 7 ст. 179 ГК, господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

  Встановлюючи правила укладання господарських договорів, ГК виділяє загальний для всіх видів договорів порядок їх укладання (ст. 181 ГК) і особливості укладання господарських договорів залежно від їх виду, підстав, місця укладання тощо (статті 182-187 ГК).

  Порядок (процедура) укладання господарського договору поділяється на ряд стадій, на кожній з яких відповідна сторона має вчинити певні дії, встановлені законом.

  1-ша стадія - надсилання пропозиції укласти договір (оферта). Згідно з ч. 1 ст. 641 ЦК пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна зі сторін майбутнього договору, відтак проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін (ч. 2 ст. 181 ГК). ГК не випадково зазначає саме на проект договору, оскільки згідно з ч. 2 ст. 641 ЦК реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.

  У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

  Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.

  2-га стадія - прийняття пропозиції укласти договір (акцепт). Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог ч. 1 ст. 181 ГК (вчиняє підпис і скріплює його печаткою) і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцяти-денний строк після одержання договору.

  Особливістю процедури укладання господарських договорів є наявність у ній проміжної стадії - оформлення і врегулювання розбіжностей, що виникли між сторонами майбутнього договору.

  Так, за наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором (ч. 4 ст. 181 ГК).

  Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів:

  • а) розглянути його;
  • б) вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції;
  • в) ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей самий строк до суду, якщо на це є згода другої сторони (ч. 5 ст. 181 ГК).

  У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

  Частина 7 ст. 181 ГК встановлює три випадки, коли пропозиції другої сторони вважаються прийнятими, навіть якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими. Це стосується: а) договору, заснованого на державному замовленні;

  • б) договору, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону;
  • в) договору, в якому сторона-виконавець за договором в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг).

  У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК. а саме ч. 2 ст. 642 ЦК, згідно з якою, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія е прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

  Як зазначалося, ГК, крім загального для всіх господарських договорів порядку укладання господарських договорів, містить і певні особливості їх укладання:

  • а) залежно від виду договору:
    • - попередні договори (ст. 182 ГК). За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

  Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів.

  У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

  Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна зі сторін не надішле проект такого договору другій стороні.

  Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

  Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків;

  • - організаційно-господарські договори ( ст. 186 ГК). Договірне оформлення організаційно-господарських зобов'язань може здійснюватися учасниками господарських відносин як на основі вільного волевиявлення сторін, так і на основі примірних договорів, якщо укладання таких договорів передбачено відповідними нормативно-правовими актами. Спрощений спосіб укладання організаційно-господарських договорів не допускається;
  • 6) залежно від підстав укладання:
    • - державні контракти (ст. 183 ГК). Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення.

  Укладення сторонами договору за державним замовленням (державного контракту) здійснюється в порядку, передбаченому ст. 181 ГК, з урахуванням особливостей, передбачених законодавством. Державний контракт укладається шляхом підписання сторонами єдиного документа.

  Ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену ГК та іншими законами. Спори, пов'язані з укладенням договору за державним замовленням, в тому числі при ухиленні від укладення договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку.

  Виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним;

  - договори, що укладаються на основі вільного волевиявлення сторін, примірних і типових договорів (ст. 184 ГК). При укладенні такого господарського договору проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої зі сторін у строки, погоджені самими сторонами.

  Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого ст. 181 ГК.

  Укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов, передбачених ст. 179 ГК, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами ст. 181 ГК та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору;

  - договори, що укладаються за рішенням суду (ст. 187 ГК). Спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду, у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

  День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше;

  в) залежно від місця укладання договору (ст. 185 ГК).

  До укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.

  За загальним правилом, встановленим ст. 188 ГК. зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

  Виходячи з цього, сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

  Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцяти денний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

  У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

  Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

4 Види господарських договорів

Різноманітність господарської діяльності обумовлює існування широкого кола господарських договорів. Кожному господарському договору властиві і загальні риси цієї правової категорії, і ознаки, притаманні саме цьому виду господарських договорів. Тому для їхнього (договорів) розмежування застосовуються доктринальна і нормативна класифікації господарських договорів, основою яких є їхні юридичні (внутрішні) властивості.

Теорія зобов'язального права класифікує господарські договори за кількома критеріями.

За суб'єктним складом розрізняються дво- і багатосторонні договори. Прикладом першого є поставка продукції (сторони - постачальник і покупець - ст. 265 ГК). Прикладом другого договору є перевезення вантажів: у ньому беруть участь перевізник, вантажовідправник і вантажоодержувач - особа, уповноважена на одержання вантажу (ст. 307 ГК).

Залежно від юридичної підстави укладення договору розрізняють два різновиди господарських договорів:

господарські договори, які укладаються на підставі державних замовлень і зміст яких повинен відповідати цим замовленням (плановані договори). Ці господарські договори визначені і регулюються як державні контракти Це договори поставки продукції, виконання робіт, надання послуг тим споживачам, потреби яких фінансуються за рахунок держави і замовниками у яких виступають центральні державні органи (міністерства, відомства). Держконтракти поєднують у собі юридичні властивості держзамовлень (актів централізованого планування) і власне господарських договорів. Особливою їхньою ознакою є те, що держава гарантує оплату продукції, робіт, послуг за державними контрактами, а також те, що держава може надавати економічні пільги виконавцям цих договорів. Виконавці державного контракту забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами самостійно шляхом укладання прямих договорів з підприємствами-постачальниками, державними постачальницько-збутовими та іншими посередницькими організаціями. Виняток становлять окремі види ресурсів, виробництво і споживання яких контролюється і централізовано розподіляється державою (див. Закон України від 22 грудня 1995 р. "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб");

господарські договори, які укладаються на поставку продукції, виконання робіт, надання послуг на підставі господарських намірів сторін (на основі вільного волевиявлення сторін), юридично виражених істотними умовами договорів (регульовані договори).

Залежно від способу виникнення розрізняють формальні, реальні і консенсуальні господарські договори. Для укладання формального господарського договору необхідні два моменти: узгодження волевиявлення сторін (консенсус) та вираження волі у певній (загалом визначеній законом) формі. Форма господарських договорів письмова, причому здебільшого регулюється імперативними нормами. Це їх істотна ознака. Для укладання реального господарського договору необхідні не тільки узгодження волі сторін, а й передача речі - об'єкта договору. Консенсуальні договори - це такі господарські договори, які виникають у момент реальних намірів сторін, недвозначно виражених словами або конклюдентними діями. Консенсуальні господарські договори повинні мати письмову форму.

За способом оферти і визначення змісту розрізняють: договори приєднання. Це господарські договори, в яких одна сторона наперед встановлює умови майбутнього договору у формулярах або інших стандартних формах. Другій стороні залишається або прийняти їх у цілому, або не вступати в договір (перевезення вантажів, страхування тощо). Друга сторона не може запропонувати свої умови договору;

договори, зміст яких сторони визначають при їх укладанні. За змістом істотних умов розрізняють прості й складні господарські договори. Прості договори мають у своєму тексті майнові елементи лише одного виду договору: поставки, міни, перевезення і т. ін. У складних господарських договорах поєднуються майнові елементи двох і більше договорів (у ч. 2 ст. 628 ЦК такі договори названі змішаними). Наприклад, у договорі підряду на капітальне будівництво - поставка, підряд, майновий найм.

За регулятивними функціями розрізняють:

попередні й основні господарські договори. Попередній договір визначає умови, на яких сторони зобов'язуються у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір ("договір про договір") на умовах, передбачених попереднім договором. Такий договір є необхідним щодо тих господарських відносин, в яких для укладання основного договору треба здійснити ряд дій, без яких його неможливо укласти (підряд на капітальне будівництво складного об'єкта). Попередній договір містить умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору;

генеральні й поточні господарські договори. Перший укладається на весь період діяльності, яка регулюється. Генеральний договір визначає істотні умови співробітництва сторін протягом усього періоду здійснення відповідної діяльності. Поточні (разові) договори укладаються на підставі генерального договору як такі, що розраховані на певні (короткі) проміжки часу. Поточні договори, як правило, не включають умов, не передбачених генеральним договором, інакше це був би новий (окремий) договір.

Нормативна класифікація господарських договорів здійснюється за предметною ознакою, тобто залежно від видів майнових відносин, які є предметом відповідних договорів.

їх систему дає Господарський кодекс як основний закон про господарські договори (розділ VI "Особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання" - глави 30-33). Слід мати на увазі, що деякі види господарських договорів не увійшли до ГК, а регулюються нормами Цивільного кодексу, який систематизує господарські договори разом із цивільними.

За предметною ознакою закон розрізняє господарські договори на передачу майна у власність (господарське відання, оперативне управління), на передачу майна у строкове оплатне користування, на виконання робіт, на перевезення вантажів (транспортні господарські договори) та надання інших господарських послуг.

5 Особливості укладання договору купівлі -продажу та поставки

Договір купівлі-продажу

Договір купівлі-продажу — це угода, за якою продавець передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність покупцеві, а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Двосторонній характер купівлі-продажу обумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав і обов'язків. Зокрема, укладаючи цей договір, продавець приймає на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець, у свою чергу, зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі і водночас набуває права вимагати від покупця її передачі.

Згідно з цивільним законодавством сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець.

Істотними умовами цього договору є умови щодо предмета та ціни. Доти, доки сторони не дійдуть згоди щодо цих умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження інших умов (строку, місця, способу виконання тощо). Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо відносно них за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути:

• • товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому;
• • майнові права (наприклад, зазначені у цінних паперах);
• • право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. Водночас, предметом цього договору не можуть бути авторські права.

При укладенні договору продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, довічного користування тощо).

Якщо продавець на порушення договору не передає покупцеві продану річ, покупець вправі вимагати передачі йому проданої речі і відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, зі свого боку, відмовитися від виконання договору і вимагати відшкодування збитків.

За порушення умов договору покупцем наступають такі наслідки:

• • у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими коштами;
• • якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору.

Покупець, якому продано річ неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, вправі за своїм вибором незалежно від можливості використання товару за його призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором: пропорційного зменшення ціни; безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; відшкодування витрат на усунення недоліків товару.

Позов з приводу недоліків проданої речі може бути пред'явлений протягом одного року, починаючи від дня виявлення недоліків, за умови, що згадані недоліки були виявлені у межах вищевказаних строків, встановлених законодавством для їх виявлення і пред'явлення відповідних вимог, а на товари, щодо яких встановлено гарантійний строк (строк придатності) — якщо недоліки виявлено у межах гарантійного строку (строку придатності).

Договір поставки

До договору купівлі-продажу найбільш подібний договір поставки (в деяких випадках навіть важко визначити відмінність між цими договорами та належність їх до певного підвиду договору на реалізацію товару/майна - договору купівлі-продажу чи договору поставки). Складність розмежування цих двох споріднених договорів пов'язана також із відмінними положеннями в Господарському та Цивільному кодексах щодо цих договорів.

По-перше, відповідно до Цивільного кодексу України договір поставки є різновидом договору купівлі-продажу, оскільки положення про нього включені до глави 54 "Купівля-продаж". Також у ЦК закріплено більш широке поняття договору поставки, ніж у ГК, оскільки:

в ЦК відсутні обмеження щодо суб'єктного складу цього договору (будь-які фізичні та/або юридичні особи з необхідним обсягом правосуб'єктності), тоді як, згідно з ч. З ст. 265 ГК України, сторонами договору поставки можуть бути лише суб'єкти господарювання. Укладення суб'єктом господарювання договору на реалізацію його продукції (товарів) негосподарюючим суб'єктам відповідно до ч. б ст. 265 ГК України свідчить про укладення договору купівлі-продажу, а не поставки (навіть за наявності інших ознак, характерних для цього договору);

якщо Господарським кодексом сфера застосування договору поставки обмежена сферою господарювання, то відповідно до Цивільного кодексу обмеження менш значні (договір поставки може укладатися у підприємницькій діяльності, а також може використовуватися в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням - ч. 1 ст. 712 ЦК України). Відтак Цивільний кодекс не містить заборон застосування договору поставки у відносинах між виробником чи торговельною організацією щодо матеріально-технічного забезпечення статутної (основної) діяльності закладів культури, охорони здоров'я, благодійних, релігійних та інших організацій.

Однією з особливостей договору поставки як різновиду договорів на реалізацію майна є спеціальне нормативне регулювання, яке забезпечується низкою нормативно-правових актів різної юридичної сили, серед яких:

Господарський кодекс України: параграф 1 "Поставка" (статті 264-271) глави ЗО "Особливості правового регулювання господарсько-торговельної діяльності";

Цивільний кодекс України: параграф 3 "Поставка" (ст. 712) глави 54 "Купівля-продаж";

Закон України від 22.12.1995 р. "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб" (назва Закону в редакції Закону № 3205-IV від 15.12.2005 p.);

Закон України від 24.01.1997 р. "Про державши" .матеріальний резерв"; Закон України від 03.03.1999 р. "Про державне оборонне замовлення"; Закон України від 22.02.2000 р. "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти".

Кабінет Міністрів України відповідно до ст. 271 Господарського кодексу України має затверджувати Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, а також Особливі умови поставки окремих видів товарів; проте до їх затвердження діють (в порядку, визначеному Постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР") союзні нормативно-правові акти: Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положення про поставки товарів народного споживання (затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від 25 липня 1988 року № 888), а також Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю (затверджена постановою Держарбітражу СРСР від 15 червня 1965 року № П-6), Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю (затверджена постановою Держарбітражу СРСР від 25 квітня 1966 року № Г1-7).

Поняття договору поставки: попри відмінності між згаданими положеннями І К та ЦК, можна дати визначення та виділити ознаки договору поставки.

Договором поставки є такий договір, за яким постачальник, що є суб'єктом господарювання, зобов'язується передати в обумовлені строки (або строк), що не збігаються з моментом укладання договору, товари у власність (господарське відання, оперативне управління) покупця для використання у господарській діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товари і сплатити за них певну грошову суму.

Договір поставки як різновид договорів на реалізацію майна, що найбільше подібний до договору купівлі-продажу, є консенсуальним, сплатним та двостороннім. Договір поставки має кваліфікуючі ознаки, що дозволяють відрізнити його від інших видів договорів цієї групи, насамперед від договору купівлі-продажу1:

суб'єктний склад договору поставки. Відповідно до ГК (ч. З ст. 265) постачальниками та покупцями можуть бути лише суб'єкти господарської діяльності (як господарські організації, так й індивідуальні підприємці); згідно із ЦК (ч. 1 ст. 712) встановлюється лише вимога до постачальника, який має бути суб'єктом підприємницької діяльності. Оптимальний (і компромісний) варіант цієї ознаки: сторони в договорі - учасники господарських відносин, при цьому постачальник має бути суб'єктом господарювання, що професійно здійснює виробництво та/ або реалізацію відповідних товарів; покупцем може бути інший суб'єкт господарювання або інша організація, що використовує цей договір для матеріально-технічного забезпечення своєї статутної (основної) діяльності;

цільова спрямованість договору поставки завжди є господарською, не пов'язаною з особистим, домашнім або іншим подібним споживанням; мета договору - забезпечення господарських потреб учасників господарських відносин (для виробників продукції та суб'єктів торговельної діяльності - щодо реалізації товарів/продукції, для покупців - щодо матеріально-технічного забезпечення своєї основної/статутної діяльності);

об'єктом договору поставки є продукція виробничого призначення (сировина, матеріали тощо), або товари для продажу та ринку.

4) моменти укладення і виконання договору поставки не збігаються в часі.

Підстави укладення договору поставки: державне замовлення або на розсуд

(за вільним волевиявленням) сторін (ч. 2 ст. 265 ГК України). Відтак договори поставки можуть бути планованими або регульованими.

До планованих договорів поставки слід віднести насамперед державні контракти на поставку продукції для пріоритетних державних потреб, що укладаються на підставі державних замовлень. Порядок укладання та особливості змісту державних контрактів визначаються Законом "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб". Державними замовниками виступають Верховна Рада України, органи державної виконавчої влади, а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Виконавцями державного замовлення є суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і постачають продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.

Проте засади виконання державного замовлення можуть бути різними - обов'язковими та добровільними. Відповідно до пункту 8 статті 2 цього Закону для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або переважно на державній власності (державні комерційні та казенні підприємства, державні акціонерні товариства, акціонерні товариства, контрольний пакет акцій яких належить державі, орендні підприємства, що функціонують на орендованому цілісному майновому комплексу державного підприємства чи його структурного підрозділу), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності - монополістів на відповідному рийку продукції державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення. У разі необгрунтованої відмови виконавця державного замовлення від укладення державного контракту на поставку продукції для державних потреб у випадках, коли обов'язковість його укладення встановлена Законом "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб" виконавець може бути примушений до укладення державного контракту за рішенням суду.

Інші суб'єкти господарювання (тобто такі, що не підпадають під названі категорії виконавців державного замовлення, для яких останнє є обов'язковим) можуть добровільно, у визначеному законом порядку (зазвичай на конкурентних засадах) виконувати державне замовлення на підставі державних контрактів.

Порядок і способи укладання, зміни та розірвання договору поставки. Чинним законодавством передбачається можливість укладання договорів поставки як неконкурентними (в порядку, передбаченому ст. 181 ГК України, розділом IV Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначеннями та розділом II Положення про поставки товарів народного споживання),так і конкурентними способами, що передбачено ч. З ст. 2 Закону "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб" та Законом "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти".

В цілому неконкурентним (традиційний або загальний) порядок укладання договору поставки, встановлений Положеннями про поставки, збігається із порядком укладання договорів, передбаченим ст. 181 ГК України (див. попередню тему).

Положеннями про поставки продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання передбачена можливість укладення договору постійним шляхом прийняття замовлення до виконання: покупець може направити постачальнику замовлення у двох примірниках із зазначенням кількості, розгорнутої номенклатури (асортименту) або технічної характеристики, якості продукції, строків поставки та інших необхідних даних. Замовлення вважатиметься прийнятим до виконання та набуває силу договору, якщо протягом 20 днів після його отримання постачальник не повідомить покупця про відхилення замовлення або про розбіжності щодо окремих його умов. Заперечення щодо окремих умов замовлення та їх мотиви постачальник зазначає в підписаному замовленні. Якщо необхідно узгодити інші умови, не передбачені замовленням, постачальник надсилає покупцю в той же термін проект договору. На вимогу однієї зі сторін відносини з поставки оформлюються у вигляді договору (як єдиного правового документа), що підписується постачальником та покупцем.

Форма договору поставки. Договори поставки (як й інші господарські договори) укладаються и письмовій формі; повній - шляхом підписання єдиного документа чи скороченій - шляхом обміну листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, радіограмами чи шляхом прийняття постачальником замовлення покупця до виконання (п. 18 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та п. 15 Положення про поставки товарів народного споживання).

Зміст договору поставки складають його умови: включені до договору (а) як за погодженням сторін, так і (б) на підставі вимог закону (невключення таких умов до підписаного сторонами тексту договору, не звільняє сторони під їх виконання; прикладом можуть слугувати стандарти, технічні умови, яким мають відповідати якісні характеристики товарів/продукції, що поставляється).

Відповідно до ГК України зміст договору поставки повинен містити положення про:

а) предмет договору, показники щодо його кількості та асортименту (ст. 266

ГК), Предметом поставки можуть бути: а) визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках;

б) продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками. Загальна кількість

товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами,

розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом;

б) строки і порядок поставки (ст. 267 ГК). Строк договору поставки (зазвичай - один рік або на інший строк) визначається угодою сторін. Якщо в договорі

строк його дії невизначений, він вважається укладеним на один рік. Крім загального строку (строку дії договору) в договорі, що передбачає поставку товарів

окремими партіями), визначаються проміжні строки виконання (або порядок

їх погодження - за довгостроковими договорами) з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не

передбачено законодавством. У такому разі мають враховуватися вимоги ч. 4

ст. 267, відповідно до якої строком (періодом) поставки продукції виробничо-технічного призначення є, як правило, квартал, а виробів народного споживання, як правило, - місяць. Сторони можуть погодити в договорі також графік поставки (місяць, декада, доба тощо). Крім того, у договорі поставки за згодою сторін може бути передбачений порядок та умови відвантаження товарів, зокрема:

визначення виду транспорту; вибірки товарів покупцем; відвантаження товарів

вантажовідправником (виготовлювачем), що не є постачальником; одержання

товарів вантажоодержувачем, що не є покупцем; оплата товарів платником, що

не є покупцем;

в) якість товарів, що постачаються (cm. 26S HQ, повніша відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги

до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі більш

високі вимоги до якості товарів. При цьому номери та індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість товарів зазначаються в договорі

(постачальник на вимогу покупця повинен надавати копії вказаної документації,

якщо її не було опубліковано у загальнодоступних виданнях). У разі відсутності

в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критерії якості. Якість товарів засвідчується постачальні/колі у товаросупровідному документі, що надсилається разом з товаром.

Забезпечення виконання постачальником своїх зобов'язань щодо якості товарів, продукції, що постачаються, підкріплюються гарантійними строками (строками експлуатації), що встановлюються сторонами з урахуванням вимог закону (зокрема, за погодженням сторін можуть встановлюватися більш тривалі, ніж в актах законодавства, гарантійні строки);

г) вимоги щодо комплектності товарів, що постачаються {ст. 270 ГК), визначаються відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів, проте

договором може бути передбачено поставку з додатковими до комплекту виробами (частинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виробів (частин), що

входять до комплекту. Якщо комплектність не визначено стандартами, технічними умовами або прейскурантами, вона в необхідних випадках може визначатися

договором;

д) порядок виконання. Поставка продукції здійснюється постачальником шляхом відвантаження (передачі) товару покупцеві за договором або іншій особі, що

визначена в договорі як одержувач. При цьому можуть використовуватися різні

види транспорту - залізничний, автомобільний, морський, внутрішній водний,

повітряний (включаючи й відомчий транспорт зазначених видів). У договорі

може бути передбачена вибірка продукції покупцем (одержувачем) зі складу постачальника. Момент виконання зобов'язання по поставці продукції постачальником залежить від моделі договору, яка застосовується сторонами відповідно до правил ІНКОТЕРМС.

Крім того, виконуючи договірні зобов'язання, постачальник повинен дотримуватися правил пакування та маркування продукції; точно визначати кількість продукції (вагу, кількість місць: ящиків, мішків, зв'язок, пачок тощо); при відвантаженні продукції - вкладати в кожне тарне місце документи, що передбачені договором, стандартами, технічними умовами, іншими обов'язковими правилами, які б свідчили про найменування та кількість продукції, що знаходиться в цьому тарному місці; чітко оформлювати відвантажувальні та розрахункові документи, складати їх таким чином, щоб була забезпечена відповідність зазначених у цих документах відомостей про кількість відвантаженої продукції фактичній кількості, що відвантажується, своєчасно відсилати ці документи одержувачу продукції; дотримуватися діючих на транспорті правил здачі вантажів до перевезення, їх навантаження та кріплення; контролювати осіб, які визначають кількість продукції, що відвантажується, та оформлюють на неї документи тощо;

е) Порядок приймання поставленої продукції детально врегульовано Інструкціями про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю № П-6 та Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю № П-7.

Покупець (одержувач) продукції зобов'язаний здійснювати належним чином приймання продукції від органу транспорту, перевіряти збереження вантажу при перевезенні, зокрема: наявність на транспортному засобі пломб (вагоні, цистерні, автофургоні, трюмі судна), їх неушкодженість, відбитки на пломбах, стан вагону або контейнеру, наявність захисного маркування вантажу, цілісність тари; перевірити відповідність найменування вантажу та маркування на ньому тим відомостям, що були зазначені в транспортному документі. Завжди, коли при прийманні вантажу встановлюється факт пошкодження або псування продукції, невідповідність найменування та ваги вантажу або кількості місць тим даним, що зазначені в транспортному документі, а також у всіх випадках, коли це передбачено правилами, що діють на транспорті, має складатися комерційний акт. Приймання продукції здійснюється особами, які на це уповноважені керівником або заступником керівника підприємства-одержувача. Ці особи несуть відповідальність за дотримання правил приймання продукції.

Приймання продукції за кількістю здійснюється за транспортними та супроводжувальними документами (рахунку-фактурі, специфікації, опису, пакувальним ярликам тощо) постачальником. Якщо при прийманні виявляється недостача, одержувач повинен призупинити приймання, вжити заходів щодо зберігання продукції та скласти акт, який підписується особами, що здійснювали приймання. Після цього викликати представника постачальника для спільного продовження приймання та складання двостороннього акта. Складений двосторонній акт затверджується керівником підприємства-одержувача. Претензія у зв'язку з недостачею продукції повинна бути направлена постачальнику не пізніше 10 днів після складення акта;

є) відповідальність за неналежне виконання договору поставки. Сторони повинні вживати всіх необхідних заходів до належного і реального виконання договорів. З цією метою сторони мають право застосовувати майнові санкції за порушення зобов'язань, передбачених актами законодавства (ГК України, розділом VIII Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та розділом VI Положення про поставки товарів народного споживання) та договором.

Відповідальність за невиконання (неналежне виконання) договору поставки настає у формі:

відшкодування збитків (універсальна форма відповідальності, що застосовується навіть за відсутності в договорі згадки про неї - на підставі відповідних положень Господарського та Цивільного кодексів). За загальним правилом (ч. 2 ст. 224, ч. 1 ст. 225 ГК України) збитки підлягають відшкодуванню в повному розмірі, якщо інше не встановлено законом. Проте розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, може заздалегідь бути визначений за згодою сторін у твердій сумі (ч. 5 ст. 225 ГК України, п. 74 Положення про поставки продукції, п. 65 Положення про поставки товарів) або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами (ч. 5 ст. 225 ГК);

сплати штрафних санкцій {неустойки): зазвичай застосовується залікова неустойка, якщо інше не передбачено законом або договором. Застосування неустойки, її вид, розмір, форма (власне неустойка, пеня, штраф) передбачається законом (щодо типових і найбільш серйозних порушень) і договором (за погодженням сторін). Так, ч. 2 ст. 231 ГК передбачено сплату неустойки (штрафних санкцій) за державними контрактами у формі штрафу за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів - у розмірі 20% вартості неякісних (некомплектних) товарів, а також сплату пені за порушення строків виконання зобов'язання - у розмірі 0,1% вартості товарів, з яких допущено прострочення виконання, а за прострочення понад 30 днів додатково стягується штраф у розмірі 7% вказаної вартості; сплата неустойки передбачається також іншими актами законодавства (в тому числі положеннями про поставки) за більш типові та серйозні порушення договірних зобов'язань;

оперативно-господарські санкції у вигляді: відмови покупця від прийняття і оплати поставлених товарів у разі поставки товарів неякісних (більш низької якості, ніж вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком/еталоном (ч. 5 і 7 ст. 268 ГК) чи некомплектних (ч. З ст. 270 ГК); дострокового розірвання договору поставки та ін.

На сторони покладаються також певні обтяження у разі невиконання (неналежного виконання) ними договірних зобов'язань. Постачальник зобов'язаний: І) безоплатно виправити недоліки продукції (товарів), на яку встановлено гарантійний строк, або замінити її, якщо не доведе, що недоліки виникли внаслідок порушення покупцем правил користування продукцією або зберігання (ч. 6 ст. 269 ГК, пункти 40 та 33 Положень про поставки продукції/товарів); 2) на вимогу покупця (одержувача) у встановлений строк виправити дефекти, які можуть бути усунені на місці (пункти 41 та 34 Положень про поставки продукції/товарів).

Аналогічні форми відповідальності передбачені за неналежне виконання державних контрактів на поставку продукції спеціальними законами (зокрема, ст. 14 Закону "Про державний матеріальний резерв"):

при невиконанні державним замовником зобов'язань за державним контрактом він відшкодовує виконавцю державного замовлення завдані йому збитки, включаючи очікуваний і неодержаний прибуток;

державний замовник має право відмовитися повністю або частково від оплати продукції, якщо вона не відповідає вимогам щодо якості продукції, встановленим чинним законодавством України та державним контрактом);

у випадках відмови державного замовника від закупівлі продукції, що виготовлена за державним контрактом, виконавець державного замовлення реалізує її на свій розсуд, при цьому замовник відшкодовує виконавцю додаткові витрати, пов'язані з реалізацією, а у разі неможливості реалізації продукції - завдані йому збитки, включаючи очікуваний і неодержаний прибуток.

Договір обміну

Відповідно до цивільного законодавства за договором обміну між сторонами провадиться обмін одного товару на інший. При цьому кожний з тих, хто бере участь в обміні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує взамін. Договір обміну ще називають бартером.

Договір обміну спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін належного їй майна, в результаті чого у сторони, яка за договором обміну набуває майно, відповідно виникає право власності на нього. Цей договір є консенсуальним, сплатним і двостороннім.

Інколи обмінювані товари мають різну вартість. У такому разі договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості.

Право власності на обмінювані товари переходить до сторін, що виступають як покупці за договором обміну, одночасно після виконання зобов'язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом.

Законодавством передбачено також, що договором обміну може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги).

До договору обміну застосовуються відповідні правила щодо договорів купівлі-продажу, поставок, контрактацій або інших договорів, елементи яких містяться в договорі обміну, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

Договір найму (оренда)

За договором майнового найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. Зазначений договір є консенсуальним, сплатним та двостороннім.

Особливістю договору майнового найму є те, що на його підставі майно переходить до наймача у користування, повне господарське відання чи оперативне управління, а не у власність.

Сторонами у договорі є наймодавець — особа, яка передає майно у користування, і наймач, тобто особа, яка набуває право на користування річчю. У цьому випадку сторонами в угоді можуть бути фізичні та юридичні особи. Право передання майна в найом має власник майна або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення такого договору.

Предметом договору найму може бути індивідуально визначені майно або річ, які зберігають свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживана річ), а також майнові права.

Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму.

Договір найму укладається на строк, встановлений договором. Якщо в договорі строк найму не встановлений, вважається що він укладений на невизначений строк.

Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитись від договору у будь-який час, попередивши про це у письмовій формі другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про припинення договору найму, укладеного на невизначений строк.

Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремого майна. В такому випадку договір найму, строк якого перевищує встановлений законом максимальний строк, є укладеним на строк, що відповідає максимальному строку.

Якщо наймодавець не надає у користування наймачеві зданого в найом майна, наймач вправі витребувати від нього це майно і вимагати відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або зі свого боку відмовитися від договору і стягнути збитки, завдані його невиконанням.

Наймодавець зобов'язаний провадити за свій рахунок капітальний ремонт зданого в найом майна, якщо інше не передбачено законом або договором.

За договором майнового найму наймач зобов'язаний своєчасно вносити плату за користування майном; користуватися майном відповідно до договору і призначення майна; підтримувати найняте майно у справному стані; провадити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не встановлено законом або договором; при припиненні договору найму повернути майно у тому стані, в якому він його одержав, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.

Здавання наймачем найнятого майна в піднайом дозволяється лише за згодою наймодавця, якщо інше не передбачено законом або договором.

При переході права власності на здане в найом майно від наймодавця до іншої особи, договір найму зберігає чинність для нового власника.

Договір дарування

За договором дарування одна сторона передає або зобов'язується передати у майбутньому другій стороні безоплатно майно у власність.

Цей договір спрямований на безповоротне припинення права власності у дарувальника і виникнення права власності в обдарованої особи.

Предметом договору дарування може бути будь-яке майно, що не вилучене з товарообороту і може бути у власності особи, якій воно дарується: рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери; нерухомі речі, а також майнові права, якими дарівник володіє на момент укладення договору, або які можуть виникнути у нього в майбутньому. Договір дарування є безоплатним і двостороннім. Він не може встановлювати обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру. Однак договором може бути встановлений обов'язок обдарованого вчинити певну дію майнового змісту на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, сплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред'являти вимог до третьої особи про виселення тощо).

Договір вважається укладеним з моменту прийняття майна обдарованим, тобто вчинення останнім дій, які свідчать про волевиявлення обдарованого отримати дарунок у власність. Прикладом прийняття дарунку може бути прийняття обдарованим документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо).

Так, вказаний договір може бути розірваним за ініціативою дарувальника у таких випадках:

• • у разі порушення обдарованим обов'язку на користь третьої особи;
• • якщо обдарований умисно вчинив злочин проти життя, здоров'я, власності дарівника по договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна або відносно його батьків, дружини (чоловіка) чи дітей;
• • якщо обдарований створює загрозу безповоротної втрати дарунку, що має для дарувальника велику немайнову цінність;
• • якщо внаслідок недбалого ставлення обдарованого до речі, що становить історичну, наукову, культурну цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена.

У разі розірвання договору дарування обдарований зобов'язаний повернути дарунок у натурі, а якщо таке повернення неможливе, — відшкодувати його вартість.