принципи та загальні засади призначення покарання
| Сайт: | Навчально-інформаційний портал ВП НУБіП України "Ніжинський агротехнічний інститут" |
| Курс: | Правова культура особистості |
| Книга: | Лекція 15. Принципи та загальні засади призначення покарання |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | понеділок 26 жовтень 2026 |
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Звідси можемо назвати такі ознаки, які характеризують покарання:
КК визначає, що до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:
1) штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині Кодексу.
Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК не передбачено вищого розміру штрафу.
Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК.
Уразі неможливості сплати штрафу, суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років;
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв'язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
При призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк - воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове до інших основних покарань, а також у разі застосування статті 77 КК - з моменту набрання законної сили вироком;
4) громадські роботи. Полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.
Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.
Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби;
5) виправні роботи. Покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, у межах від десяти до двадцяти відсотків.
Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.
Особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт;
6) службові обмеження для військовослужбовців. Покарання у виді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених цим Кодексом, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк.
Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, у межах від десяти до двадцяти відсотків. Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання;
7) конфіскація майна. Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.
Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК.
Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України;
8) арешт. Покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.
Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті. Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років;
9) обмеження волі. Покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально—виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.
Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років.
Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи;
10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк.
Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі;
11) позбавлення волі на певний строк. Покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи.
Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років;
12) довічне позбавлення волі. Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.
Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.
КК виділяє основні та додаткові покарання. Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.
Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.
Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні. так і як додаткові покарання.
За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених КК.
Ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком відповідальність, передбачену статтями 389 (ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі) та 390 (ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі) КК.
Призначення покарання можна визначити як діяльність суду по вибору виду і розміру покарання щодо особи, винної у вчиненні
злочину. Таким чином, покарання призначається виключно судом і тільки щодо особи, винної у вчиненні злочину.
Суд призначає покарання керуючись загальними засадами. Це означає, що покарання призначається: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини КК; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
При призначенні покарання обставинами, які його пом'якшують, визнаються:
При призначенні покарання суд може визнати такими, що його у пом'якшують, й інші обставини, не зазначені вище.
Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує.
При цьому, особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:
Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2,6,7,9,10,12, такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.
При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені вище.
Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати ЇЇ при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.
Підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини КК за вчинений злочин, визначаються статтею 69 КК. Це означає, що за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного, суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині КК.
На підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове.
Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини КК за вчинений злочин, може бути призначене в таких випадках.
Строки покарання обчислюються відповідно в роках, місяцях та годинах. При заміні або складанні покарань, а також у разі зарахування попереднього ув'язнення допускається обчислення строків покарання у днях.
Інститут звільнення від покарання та його відбування представлений розділом XII Загальної частини та розділом П Прикінцевих та перехідних положень КК.
Під звільнення від покарання та його відбування розуміють передбачені в КК випадки незастосування судом до особи, винної у вчиненні злочину, покарання або припинення подальшого його відбування.
Аналіз положень зазначених розділів КК дає підстави виділити такі види звільнення від покарання та його відбування:
Крім цього, КК передбачає випадки заміни покарання більш м'яким: а) не відбутої частини покарання (ст. 82 КК); б) вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років (ч. 4 ст. 83 КК); в) у зв'язку із законом про амністію (ч. З ст. 86 КК); г) на підставі акта про помилування (ст. 87 КК), а також пом'якшення покарання: а) на підставі закону про амністію (ч. 2 ст. 86 КК); б) якщо призначена засудженому міра покарання перевищує санкцію нового закону (ч. З ст. 74 КК); в) на підставі вимог розділу П Прикінцевих та перехідних положень КК (пункти 4,5,9,10, ч. 2 п. 14).
Випадки заміни покарання більш м'яким та пом'якшення покарання, передбачені КК, не звільняють засудженого від покарання чи його відбування, проте поліпшують його правове становище і впливають на подальше відбування покарання. Звільнення від покарання без його призначення
Звільнення від покарання за хворобою не є безумовним. Наявність в особи тяжкої хвороби - це лише підстава для розгляду питання про звільнення особи від покарання. Необхідно також зважити на Тяжкість вчиненого злочину, можливість подальшої злочинної поведінки особи, врахувати інші обставини.
У разі одужання особи, вона повинна бути направлена для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені ст. 49 КК, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання (наприклад, амністія).
Закон (ч. З ст. 84 КК) передбачає деякі особливості звільнення від покарання за хворобою військовослужбовців. Умовами такого звільнення є: 1) вчинення військовослужбовцем злочину, за який він засуджується до: а) службового обмеження, б) арешту, в) тримання в дисциплінарному батальйоні; 2) наявність у цього військовослужбовця хвороби, на підставі якої він визнається непридатним для військової служби за станом здоров'я.
За наявності цих умов суд ухвалює рішення про звільнення засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку (від одного до трьох років) не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки.
Відповідно до ст. 76 КК на засудженого, який звільняється від відбування покарання, суд може покласти такі обов'язки: 1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; 2) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи; 3) повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміни місця проживання, роботи або навчання; 4) періодично з'являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи; 5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.
Контроль за поведінкою таких засуджених здійснюється органами виконання покарань за місцем проживання засудженого, а щодо засуджених військовослужбовців - командирами військових частин.
Звільняючи особу від відбування основного покарання з випробуванням, суд може призначити їй додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 77 КК).
Якщо засуджений, якого звільнено від відбування покарання з випробуванням, протягом іспитового строку виконав покладені на нього обов'язки та не вчинив нового злочину, він звільняється судом від призначеного йому покарання.
Коли засуджений не виконує покладені на нього обов'язки або систематично (три і більше разів) вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направляє засудженого для відбування призначеного покарання.
У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину суд призначає йому покарання за правилами, передбаченими статтями 71, 72 КК.
Особливості звільнення неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням розкриваються у главі ХХП підручника.
2. Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ст. 79 КК), застосовується за умови, що їм призначено покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі (крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкі й особливо тяжкі злочини).
Таке звільнення можливе як від відбування основного, так і додаткового покарання. У разі звільнення особи від відбування покарання на підставі ст. 79 КК їй встановлюється іспитовий строк у межах строку, на який згідно із законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з пологами і до досягнення дитиною семирічного віку.
При цьому закон передбачає за можливе покласти на засуджену обов'язки, зазначені у ст. 76 КК. Контроль за поведінкою таких засуджених здійснюється органами кримінально-виконавчої системи.
Звільнена від відбування покарання з випробуванням вагітна жінка і жінка, яка має дитину віком до семи років, зобов'язана в період іспитового строку:
ґ) не ухилятися від виховання дитини, догляду за нею;
д) не вчиняти правопорушення.
У разі невиконання зазначених вимог або систематичного вчинення правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про її небажання стати на шлях виправлення, суд за поданням контролюючого органу направляє засуджену для відбування покарання згідно з вироком суду.
3. Звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК).
У судовій практиці можуть бути випадки, коли обвинувальний вирок щодо особи не виконується. У цьому разі особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком суду його не було виконано в такі строки:
злочин.
Стосовно додаткових покарань закон (ст. 80 КК) встановлює таке правило - строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду.
Якщо засуджений ухиляється від відбування покарання, перебіг давності зупиняється. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затримання. У цьому разі строки давності, зазначені у пунктах 1-3 ч. 1 ст. 80 КК, подвоюються.
Якщо до закінчення строків давності засуджений вчинить новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин, перебіг давності переривається. Обчислення давності в цьому випадку починається з дня вчинення нового злочину.
Питання застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі замінюється позбавленням волі.
Давність не застосовується у разі засудження за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені статтями 437-439 та ч. 1 ст. 442 КК.
До такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-96 КК.
У разі одужання цієї особи, вона повинна бути направлена для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені статтями 49, 80 КК. При цьому час, протягом якого до особи застосовувалися заходи медичного характеру, зараховуються в строк покарання за правилами, передбаченими в ч. 5 ст. 72 КК, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів виховного характеру.
Після досягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті суд, залежно від поведінки засудженої, може звільнити її від покарання чи направити засуджену для відбування покарання, призначеного вироком. У цьому разі суд може повністю о бо частково зарахувати у строк відбування покарання час, протягом якого засуджена не відбувала покарання.
Якщо засуджена, яка була звільнена від відбування покарання, відмовляється від дитини, передала її у дитячий будинок, зникла з місця проживання або ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про небажання стати на шлях виправлення, суд може за поданням контролюючого оргаву направити засуджену для відбування покарання, призначеного вироком.
8. Звільнення від подальшого відбування покарання у зв'язку із законом про амністію (ч. 2 ст. 86 КК).
Амністія - це повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності й покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів. Амністія оголошується законом. Закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, Верховна Рада
України може приймати не частіше одного разу протягом календарного року.
Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. Не допускається застосування амністії:
Є три види амністії:
1) повна амністія - це повне звільнення зазначених у законі про амністію осіб від кримінальної відповідальності чи від покарання. Наприклад, на підставі ст. 1 Закону "Про амністію" від 5 липня 2001 р. звільнено від покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань ряд категорій осіб, зазначених у законі.
Повна амністія може бути і з іспитовим строком. Так, згідно зі ст. 6 згаданого Закону про амністію, замінено не відбуту частину покарання у виді позбавлення волі на умовне засудження з іспитовим строком до трьох років особам, вперше засудженим до позбавлення волі на певний строк, не відбута частина покарання в яких на день набрання цим законом чинності становить не менше трьох років. Якщо протягом цього іспитового строку такі особи не вчинять нового злочину, покарання, від якого їх умовно звільнили, вони вже не відбуватимуть;
Отже, на підставі закону про амністію особа може бути звільнена від подальшого відбування як основного, так і додаткового покарання, призначеного судом. Проте, амністія не звільняє від обов'язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком або рішенням суду.
9. Звільнення від відбування покарання у зв'язку з декриміналізацією діяння, за яке особу засуджено, регламентується ч. 2 ст. 74 КК. Відповідно до цієї статті особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання. З прийняттям нового КК зазначене положення було конкретизоване у розділі П Прикінцевих та перехідних положень КК.
Так, ст. 5 КК 1960 р. передбачала можливість покарання осіб, які за вчинені злочини зазнали покарання за кордоном. Відповідно до ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Незважаючи на те, що зазначені вище діяння були декриміналізовані ще в 1996 р. (Конституція України - закон прямої дії), це конституційне положення знайшло втілення у ч. Зет. 2 КК 2001 р. та в п/п "а" п. 1 розділу П Прикінцевих та перехідних положень КК. Згідно з ним підлягають звільненню від покарання особи, які за вчинені за межами України злочини зазнали покарання за кордоном і були піддані покаранню в Україні.
Частина 2 ст. 14 КК 2001 р. декриміналізувала готування до злочину невеликої тяжкості. У зв'язку з цим особи, засуджені за готування до злочину за ч. 1 ст. 17 та відповідними статтями Особливої частини КК 1960 р., якщо за ці злочини належать до злочинів невеликої тяжкості, звільняються від покарання (основного й додаткового) (п/п "б" п. 1 розділу П Прикінцевих та перехідних положень КК).
У зв'язку з декриміналізацією діянь, що визнавались злочинами КК 1960 р,, звільняються від покарання:
особи, засуджені за статтями 108і (ухилення від лікування венеричної хвороби), 110 (примушення жінки до вчинення аборту), 134і (переслідування громадян за критику), 125 (наклеп), 126 (образа), 1472 (злочинно-недбале використання або зберігання сільськогосподарської техніки), 147а (злочинно-недбале зберігання зерна та насіння олійних культур), 149 (виготовлення спиртних напоїв і торгівля ними), 154 (спекуляція) та іншими статтями КК 1960 р., переліченими у п/п "в" п. 1 розділу П Прикінцевих та перехідних положень КК);
особи, засуджені за ч. 1 ст. 133 (порушення законодавства про працю), ч. 1 ст. 147 (випуск або реалізація недоброякісної продукції), ст. 1483 (порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю), ч. 1 ст. 161 (незаконне полювання), 1874 (порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій), 187в (порушення законодавства про об'єднання громадян), ч. З ст. 192 (ухилення військовозобов'язаного від учбових або перевірочних зборів та військового обліку), ч. 2 ст. 196і (порушення правил адміністративного нагляду), ч. 1 та ч. 2 ст. 199 (самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво), 207 і (жорстоке поводження з тваринами), ч. 1 ст. 2272 (заготівля, переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції), умовою застосування яких за КК 1960 р. було попереднє накладення на цих осіб адміністративного стягнення(п/п "г" п. 1 розділу П Прикінцевих та перехідних положень КК);
особи, засуджені за ст. 186 КК 1960 р. (за винятком засуджених за заздалегідь не обіцяне приховування тяжких і особливо тяжких злочинів) (п/п п. 1 розділу П Прикінцевих та перехідних положень КК).
У зв'язку із втратою чинності Указами Президії Верховної Ради Української РСР від 26 грудня 1990 р. "Про відповідальність за порушення порядку користування картками споживача на право придбання товарів та іншими офіційними документами " та від 21 січня 1992 р. "Про відповідальність за виготовлення з метою збуту підроблених купонів багаторазового використання" особи, засуджені на підставі цих указів, звільняються від покарання (див.: абзаци 6 і 7 розділу І та п/п п. 1 розділу П Прикінцевих та перехідних положень КК).
КК 2001 р. передбачив часткову декриміналізацію окремих діянь залежно від особливостей суб'єкта злочину. Зважаючи на цю підставу, звільняються від відбування покарання особи, засуджені:
Внесення змін у систему покарань, визначення нових меж окремих видів покарання потягло за собою зміну санкцій у статтях Особливої частини КК 2001 р. У зв'язку з цим Прикінцевими та перехідними положеннями передбачено кілька випадків звільнення від відбування покарання у зв'язку зі зміною санкції. За цією підставою звільняються від відбування покарання:
Крім того, не приводяться у виконання вироки судів у частині конфіскації майна і стягнення штрафу, якщо до набрання чинності КК 2001 р. конфісковане майно не було вилучене й реалізоване, а штраф не був стягнений у разі, якщо за даний злочин КК 2001 р. конфіскація майна і накладення штрафу не передбачені (п. 8 розділу П Прикінцевих та перехідних положень КК).
заміна покарання більш м'яким
Заміна не відбутої частини покарання більш м'яким передбачає застосування судом до засудженого за певних умов більш м'якого покарання, ніж те, яке він відбуває (ст. 82 КК). Види покарань від більш м'якого до більш суворого наведені у ст. 51 КК. Заміна не відбутої частини покарання більш м'яким можлива тоді, коли:
Більш м'яке покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній частині КК для даного виду покарання, і не повинно перевищувати не відбутого строку покарання, призначеного вироком.
Коли не відбута частина основного покарання замінюється більш м'яким, засудженого може бути звільнено також і від додаткового покарання у виді позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю.
Особи, яким покарання замінене більш м'яким, можуть бути умовно-достроково звільнені за правилами, передбаченими статтею 81 КК.
Закон передбачає певні особливості заміни покарання більш м'яким: а) вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років (ч. 4 ст. 83 КК), б) у зв'язку із законом про амністію (ч. З ст. 86 КК), в) на підставі акта про помилування (ст. 87 КК).
Положення ст. 83 КК, викладені при висвітленні питання щодо звільнення зазначених осіб від покарання, повною мірою стосуються і заміни покарання більш м'яким.
Відповідно до ч. З ст. 86 КК законом про амністію може бути передбачено заміну засудженому покарання або не відбутої його частини більш м'яким покаранням. Це положення суперечить змісту ч. 2 Закону України "Про застосування амністії в Україні", згідно з якою закон про амністію не може передбачати заміну одного покарання іншим. Оскільки КК 2001 р. був прийнятий пізніше зазначеного Закону і його положення щодо розглядуваного питання пом'якшують становище засудженого, він має зворотну силу, тобто при прийнятті чергового закону про амністію в нього можна включати статті про заміну певній категорії засуджених покарання або не відбутої його частини більш м'яким.
Відповідно до ст. 87 КК помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи. Актом помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.
Щодо неповнолітніх заміна не відбутої частини покарання більш м'яким покаранням не застосовується (ч. 4 ст. 107 КК).
Згідно з п. 6 розділу П Прикінцевих та перехідних положень КК особи, які відбувають покарання за вироком суду у виді позбавлення волі на строк до п'яти років у колоніях-поселеннях, вважаються такими, які відбувають покарання у виді обмеження волі, передбачене ст. 61 КК 2001 р., тобто більш м'яке покарання. Пом'якшення покарання
Пом'якшення покарання являє собою передбачені законом про кримінальну відповідальність випадки зменшення (скорочення) розміру раніше призначеного судом покарання. Такими випадками є:
Згідно з ч. З ст. 74 КК, призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону.
Розвиваючи положення ч. З ст. 74 КК, Прикінцеві та перехідні положення КК називають такі випадки пом'якшення покарання у зв'язку з прийняттям нового КК:
Поняття та правові наслідки судимості. Судимість - це правове становище особи, яка виникає внаслідок засудження її за вчинення злочину з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду і триває визначений законом термін, тягнучи при цьому несприятливі для засудженого кримінально-правові та загально-правові наслідки. Закінчується судимість її погашенням чи зняттям.
Судимість - суто кримінально-правове явище. За рамками кримінального права виникнути й існувати вона не може.
Із сказаного випливає, що судимість: 1) виникає, коли особу засуджено за діяння, передбачене КК; 2) з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили; 3) стосується лише засудженої особи; 4) породжує правове становище, результатом якого є несприятливі для особи кримінально-правові та загально правові наслідки; 5) триває визначений законом термін; 6) погашається через визначений у КК строк або знімається в установленому законом порядку.
Передумовою виникнення судимості є вчинення особою діяння, що містить склад злочину, передбачений КК.
Правовою підставою судимості особи є обвинувальний вирок суду, що набрав законної сили. Судимість стосується лише особи, яку засуджено, і вирок щодо якої набрав законної сили. При цьому слід зазначити, що поняття судимості можна розглядати у двох значеннях: як кримінально-правовий інститут (норми, що регламентують судимість, вміщені у розділі ХІІІ Загальної частини КК) і як кримінально-правове явище. Ці дві сторони судимості органічно поєднані між собою, але не тотожні. Якщо судимість як кримінально-правове явище властива особі, котра вчинила діяння, що містить склад злочину, передбачений КК, і вирок щодо якої набрав законної сили, то судимість, як кримінально-правовий інститут - це сукупність норм КК, які регламентують порядок виникнення, існування і припинення судимості. Ми розглядаємо судимість у цілому: як явище, яке регламентується нормами КК.
Згідно з ч. З ст. З КК, кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК. Аналіз положень кримінального закову дозволяє виділити такі кримінально-правові наслідки судимості:
Загально правові наслідки судимості полягають утому, що вона е перешкодою для обіймання певних посад та зайняття певними видами діяльності, а також підставою ряду інших обмежень.
Так, громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, не може бути обраний народним депутатом України (ст. 76 Конституції України); особа, яка має судимість, не може бути суддею (ст. 7 Закону "Про статус суддів"); набрання законної сили обвинувальним вироком суду (момент виникнення судимості) є підставою для звільнення судді з посади (ст. 126 Конституції України) та для дострокового припинення повноважень народного депутата України (ст. 81 Конституції України); особа, яка має судимість, не може бути адвокатом (ст. 2 Закону "Про адвокатуру"), нотаріусом (ст. З Закону "Про нотаріат"); особи, які мають судимість, не можуть бути призначені на посаду прокурора або слідчого прокуратури (ч. 6 ст. 45 Закону "Про прокуратуру") тощо.
Судимість є перешкодою для реалізації інших прав особи. Наприклад, наявність у громадянина судимості за тяжкі злочини є перешкодою для допуску до державної таємниці (ст. 23 Закону "Про державну таємницю"); до осіб, що мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів, застосування амністії не допускається (ст. З Закону "Про застосування амністії в Україні").
Судимість обмежує права людини лише на певний, чітко визначений у законі строк.
Строки погашення судимості. Ст. 89 КК передбачає три види строків погашення судимості:
Аналіз ст. 5 та ч. З ст. 88 КК дозволяє виділити четвертий вид, згідно з яким судимість погашається у зв'язку з декриміналізацією діянь, за які особа засуджена чи у зв'язку з пом'якшенням кримінальної відповідальності за їх вчинення.
П'ятий вид випливає зі змісту ч. 4 ст. 88 КК, згідно з яким особа вважається неосудною внаслідок її реабілітації.
Шостий вид випливає з Прикінцевих та перехідних положень КК, згідно з якими особа вважається не судимою внаслідок не передбачення в новому КК виду покарання, до якого особу засуджено за КК 1960 р.
До першого виду строків погашення судимості віднесено випадки, передбачені пунктами 1-2 ст. 89 КК, а саме:
такими, що не мають судимості, визнаються, по-перше, особи, засуджені відповідно до ст. 75 КК, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших підстав, передбачених статтями 76 та 78 КК (наприклад, у зв'язку з невиконанням покладених на них обов'язків, систематичним вчиненням правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення). Якщо строк додаткового покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання. По-друге, жінки, засуджені відповідно до ст. 79 КК, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо після закінчення цього строку не буде прийнято рішення про направлення для відбування покарання, призначеного вироком суду. Якщо засуджена не була звільнена від додаткового покарання і його строк перевищує тривалість іспитового строку, то жінка визнається такою, що не має судимості після відбуття цього додаткового покарання.
Другий вид строків погашення судимості включає випадки, передбачені пунктами 3 та 4 ст. 89 КК. Відповідно до п. З цієї статті, судимість погашається за умови, коли особи, які були засуджені до позбавлення волі обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, відбули це покарання. Згідно з п. 4 ст. 89 КК судимість погашається, коли особи: а) відбули покарання у виді службового обмеження військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні; в) з моменту дострокового звільнення військовослужбовців від службового обмеження чи тримання в дисциплінарному батальйоні, а також г) з моменту відбуття військовослужбовцем покарання на гауптвахті замість арешту.
Засуджені неповнолітні визнаються такими, що не мають судимості, після виконання покарання, не пов'язаного з позбавленням волі (ч. 1 ст. 108 КК).
Третій вид строків погашення судимості включає випадки, передбачені пунктами 5—9 ст. 89 КК. Згідно з положеннями, викладеними в згаданих пунктах, судимість погашається щодо осіб, засуджених: а) до штрафу, громадських робіт, виправних робіт або арешту, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 5); б) до обмеження волі, а також засуджені за злочин невеликої тяжкості до позбавлення волі, якщо вони протягом двох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 6); в) до позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 7); г) до позбавлення волі затяжкий злочин, якщо вони протягом шести років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 8); ґ) до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину (п. 9).
Такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні, засуджені до позбавлення волі: а) за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину; б) за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину; в) за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п'яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину (пункти 2-4 ч. 2 ст. 108 КК).
Четвертий вид строків погашення судимості включає випадки, згідно з якими судимість погашається: а) фактом декриміналізації діяння, за яке особу було засуджено (ст. 5 ч. З ст. 88 КК), та б) фактом відбуття покарання чи спливом визначеного у закові строку після відбуття покарання - за умови прийняття нового закону про кримінальну відповідальність, який її пом'якшує. Скажімо, санкція нового закону передбачає покарання у виді службового обмеження волі для військовослужбовців, тоді як раніше діючий закон передбачав покарання у виді штрафу. Судимість погашається з моменту набрання новим законом чинності. Другий приклад. Пом'якшення відповідальності привело до того, що діяння, за вчинення якого особа відбула покарання, тепер є злочином не тяжким, а середньої тяжкості. У цьому разі особа вважається такою, що не має судимості, якщо на день набрання чинності новим законом пройшло три або більше трьох років після відбуття нею покарання (п. 8ст.89КК).
П'ятий вид строків погашення судимості полягає в тому, що особа, яку було необгрунтовано засуджено, вважається не судимою внаслідок її реабілітації (ч. 4 ст. 88 КК).
Шостий вид строків погашення судимості включає один випадок: згідно з п. 7 розділу П Прикінцевих та перехідних положень КК особи, засуджені до покарання у виді громадської догани (ст. 33 КК 1960 р.), якщо у них до набрання чинності нового КК не була погашена судимість, вважаються такими, що не мають судимості.
Обчислення строків погашення судимості. Порядок обчислення строків погашення судимості передбачено у ст. 90 КК. Відповідно до її положень, строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного та додаткового покарання. Причому, якщо строк додаткового покарання перевищує строк основного покарання, відлік строку погашення судимості має вестись з моменту, коли особа відбула додаткове покарання.
До строку погашення судимості зараховується час, протягом якого вирок не було виконано, якщо при цьому давність виконання вироку не переривалася вчиненням злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Якщо вирок так і не було виконано, судимість погашається після закінчення строків давності виконання вироку (ст. 80 КК).
Якщо особу достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування покарання (основного та додаткового).
Якщо не відбуту частину покарання було замінено більш м'яким покаранням, то строк погашення судимості обчислюється з дня відбуття більш м'якого покарання (основного та додаткового).
У тому разі, коли особа після відбуття покарання, але до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається й обчислюється заново. Причому, окремо за кожен злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останній злочин. Наприклад, особа відбула покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості. Судимість, згідно з п. 6 ст. 89 КК, буде погашена через два роки після відбуття покарання. Однак, до завершення цього строку особа вчиняє новий злочин середньої тяжкості і засуджується за нього до позбавлення волі. За таких умов перебіг строку погашення судимості за перший злочин переривається. Після відбуття особою покарання за новий злочин паралельно будуть спливати строки погашення судимості і за перший, і за другий злочини. Судимість за перший злочин буде погашена через два роки, за другий злочин - через три роки (п. 7 ст. 89 КК).
Слід зазначити, що відповідно до п. 11 розділу П Прикінцевих та перехідних положень КК, правила, встановлені КК 1960 р. щодо погашення й зняття судимості, поширюються на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності КК 2001 р., за винятком випадків, якщо новим кодексом пом'якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб.
Зняття судимості означає припинення стану судимості до закінчення строків погашення судимості, передбачених уст. 89 КК. Згідно з чинним КК, зняття судимості можливе, по-перше, лише після відбуття особою покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі, а також додаткових покарань, якщо такі були призначені особі. По-друге, особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення. По-третє, заняття судимості допускається лише після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного у ст. 89 КК. Щодо осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, таке обмеження стосується тільки випадків відбуття ними покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин (ч. З ст. 108 КК). По-четверте, судимість може бути знята тільки судом. До набрання чинності КК 2001 р. судимість могла бути знята на підставі Указу Президента від 12 квітня 2000 р. "Про Положення про порядок здійснення помилування". Судимість не знімається і законом про амністію (ч. 2 Закону "Про застосування амністії в Україні".
Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, у спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.
Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб:
Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, 8 урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:
Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.
Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.
Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.
Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.
Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.
У разі потреби, застосування примусових заходів медичного характеру може бути продовжено, змінено або припинено. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.
Особи, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру, підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6 місяців для вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинення або про зміну застосування такого заходу. У разі відсутності підстав для припинення або зміни застосування примусового заходу медичного характеру представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії Лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження застосування примусового заходу медичного характеру. У разі необхідності продовження застосування примусового заходу медичного характеру понад 6 місяців представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про продовження застосування примусового заходу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження надання особі такої психіатричної допомоги. У подальшому, продовження застосовування примусового заходу медичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.
У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через змінення психічного стану особи на краще, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.
У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через видужання особи, які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, підлягають покаранню на загальних засадах, а особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання.
Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.
У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.
У КК 2001 року, на відміну від попередніх кодексів, передбачено окремий розділ, у якому викладено особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Це означає, що кримінальна відповідальність і покарання даної категорії осіб має свою специфіку. Вона проявляється: І) у звільненні таких осіб від кримінальної відповідальності; 2) у виборі до таких осіб видів покарання та їх розмірів; 3)у призначенні їм покарання та звільненні від покарання та його відбування; 4) у погашенні та знятті судимості,
1. Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності. Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру: 1) застереження; 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; 3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; 4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються законом.
До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру. Тривалість заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2 та 3 встановлюється судом, який їх призначає.
Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя в порядку, передбаченому законом.
У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності.
Примусові заходи виховного характеру суд застосовує і до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК.
Неповнолітній також може бути звільнений від кримінальної відповідальності і у зв'язку із закінченням строків давності. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності до осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосовується як і до дорослих з урахуванням того, що до них встановлюються такі строки давності: 1) два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості; 2) п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості; 3) сім років - у разі вчинення тяжкого злочину; 4) десять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.
2. Види покарань, що можуть застосовуватись до неповнолітніх. До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань: І) штраф — застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п'ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; 2) громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до і 8 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати двох годин на день; 3) виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року. Із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, здійснюється відрахування в доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, у межах від п'яти до десяти відсотків; 4) арешт - полягає у триманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб; 5) позбавлення волі на певний спірок. Покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене на строк більше десяти років, а за вчинення особливо тяжкого злочину, поєднаного з умисним позбавленням життя людини, - більше п'ятнадцяти років. Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.
Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.
Покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітньому:
До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
3. Призначення покарання неповнолітнім і звільнення їх від покарання та його відбування. Покарання неповнолітнім призначається, як і дорослим. Але суд також враховує умови їх життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості цих осіб.
При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати п'ятнадцяти років.
Звільнення неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням також відбувається так само як і в дорослих. При цьому: 1) звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосоване до неповнолітнього лише у разі його засудження до позбавлення волі; 2) іспитовий строк установлюється тривалістю від одного до двох років; 3) у разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням, суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її прохання, обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи.
Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки, він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього згадані вище примусові заходи виховного характеру.
Звільнення неповнолітніх від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Таке звільнення до неповнолітніх застосовується як і до дорослих, з урахуванням того, що встановлюються такі строки давності виконання обвинувального вироку: 1) два роки - у разі засудження до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості; 2) п'ять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин; 3) сім років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкий злочин; 4) десять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за особливо тяжкий злочин.
Неповнолітні мають специфіку і при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання. До осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання незалежно від тяжкості вчиненого злочину.
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою та ставленням до праці та навчання довів своє виправлення.
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване до засуджених за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, після фактичного відбуття: 1) не менше третини призначеного строку покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяжкий злочин; 2) не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом з°. умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі; 3) не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення не відбутої частини покарання та до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі.
До неповнолітніх заміна не відбутої частини покарання більш м'яким покаранням не застосовується.
У разі вчинення особою, щодо якої застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом не відбутої частини покарання нового злочину, суд призначає їй покарання за сукупністю вироків.
4. Погашення та зняття судимості неповнолітніх здійснюється як і дорослих з урахуванням наступного. Такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні: 1) засуджені до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, після виконання цього покарання; 2) засуджені до позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину; 3) засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину; 4) засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п'яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.
Дострокове зняття судимості допускається лише щодо особи, яка відбула покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, і після цього минуло не менше половини строку погашення судимості, зазначеного вище в п. 3—4. При цьому особа після відбуття покарання зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення.