.
1 Завдання та функції державного регулювання пасажирських перевезень
Посвідчуючи, що транспорт як галузь суспільного виробництва, покликана задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в перевезеннях, ми тим самим наголошуємо, що одним із основних завдань державного регулювання в його діяльності – є формування ринку транспортних послуг.
В чому ж полягає різниця в нормативно-правовому регулюванні відносин, пов’язаних з діяльністю транспорту за планованих та ринкових умов розвитку та вдосконалення пасажирських перевезень? Розглянемо еволюційний розвиток законодавчої та нормативно-правової бази пасажирських перевезень за п’ятьма аспектами.
Перший аспект. За часів планової економіки вищим нормативно-правовим актом, що регламентував відносини на автомобільному транспорті, був лише “Статут автомобільного транспорту” – затверджений урядом країни, а до нормативних актів організації та управління перевезеннями належали “Правила перевезень пасажирів автомобільним транспортом” затверджені міністром автомобільного транспорту.
Наголосимо, що за такої побудови економіки транспорт не потребував законодавчого регулювання, так як в суспільному господарюванні віддавали перевагу колективній формі власності.
Решта нормативних документів, які регламентували застосування прогресивних технологій перевезень пасажирів, належали до серії керівних документів (РД – “руководящие документы”) та затверджувалися заступником міністра або начальником відповідного управління міністерства. Оригінали цих документів передавалися до ЦБНТІ.
Зауважимо, що такий підхід щодо регулювання організаційно-правових засад на транспорті був актуальним, адже в ті часи міністерству автомобільного транспорту підпорядковувалось лише близько 400 автотранспортних підприємства державної форми власності.
Другий аспект. Перехід економіки транспорту на ринкові засади викликав невпинне та не врегульоване зростання кількості автомобільних перевізників, які хаотично почали освоювати ринок пасажирських перевезень і на сьогодні їх кількість сягає 32 тисяч
Структура ліцензованих автомобільних перевізників
Третій аспект. Транспортна система, яка освоювалась такою великою кількістю перевізників різних форм власності вже не могла керуватися традиційними планово-директивними методами регулювання економіки. Вона потребувала зовсім інших управлінських підходів та рішень з залученням законодавчо-нормативних актів, підготовка яких розпочалася в середині 90-х років ХХ ст.: першими з’явилися і вступили в дію “Порядок проведення конкурсу на перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування” та “Правилами надання послуг пасажирського автомобільного транспорту” затверджені відповідними постановами Кабінету Міністрів України від 02.11.1996, 18.02.1997 №№ 1346 та 176, за ними був розроблений “Порядок і
умови організації перевезень пасажирів та багажу автомобільним транспортом” (наказ Міністерства транспорту України від 21.01.1998 № 21), і нарешті наступила черга Закону України “Про автомобільний транспорт”, перша редакція якого в 2006 р. була прийнята Верховною Радою України. В 2009 р. ми вже мали другу редакцію, і сьогодні на транспорті триває процес створення прогресивної
проєвропейської нормативно-правової бази.
Четвертий аспект. Зверніть увагу на назву сучасних правил перевезень пасажирів. Вони на відміну від “Правил внутрішніх перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні” затверджені не органом центральної влади в галузі транспорту, а відповідно до ст. 22 Закону України “Про захист прав споживачів” постановою Кабінету Міністрів України. Крім того, це вже не “правила пасажирських перевезень”, а “правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту”. Таким чином, вперше на українських теренах
розвитку пасажирського транспорту з’явилася назва і зміст нормативно- правового документу, який констатував, що транспорт як галузь суспільного виробництва відноситься не до сфери матеріального виробництва (що до цього часу сповідують деякі економісти та спеціалісти транспорту), а до сфери послуг.
В свою чергу, даний погляд на результат діяльності, який уречевлюється в надані ним послуг населенню та суспільного виробництва став підґрунтя
започаткування логістичних підходів щодо пасажирських перевезень.
Адже, тільки за умов залучення логістики до вирішення проблем транспорту, можна повністю виконати основні завдання державного регулювання діяльності
автомобільного транспорту, а саме: формування ринку транспортних послуг шляхом реалізації єдиної економічної, інвестиційної, науково-технічної та
соціальної політики.
П’ятий аспект. Однією із основних функцій державного регулювання діяльності на транспорті є стандартизація. Вперше, вивчення теорії пасажирських перевезень розпочинається із опанування її термінологією. Як тут не згадати Антуана Лорана Лавуазьє (1743-1794 рр.) французького вченого, одного із основоположників сучасної хімії, республіканця часів Наполеона Бонапарта, який стверджував, що “не може бути знань та науки, якщо не існує термінів та їх визначень”. Звідси, терміни та визначення щодо пасажирських автомобільних перевезень були затверджені на рівні державного стандарту.
Відомо, що через ринок транспортних послуг, який викликаний сукупністю соціально-економічних відносин на транспорті, іде процес задоволення повсякденного попиту населення та суспільного виробництва в перевезеннях. А тому, на споживчому ринку головна роль відводиться управлінню його кон’юнктурою і перед транспортниками стоять першочергові завдання опанування та застосування як нових методів організації перевезень, так і супутніх з ними наукових дисциплін. Саме автомобільний транспорт в значній мірі не тільки сприяє підвищенню мобільності населення, а й надає широкий спектр послуг населенню в міському, приміському, міжміському та міжнародному сполученні. Незадовільне функціонування транспорту суттєво позначається на економіці країни, тобто на роботі підприємств, установ, магазинів, шкіл, а також на житті громадян. А тому, пасажирські перевезення – як наука, найбільш сприйнятлива до застосування теоретичних та практичних положень та надбань таких наук, як правознавство, логістика, інформаційні технології, управління проектами, роботизація та нанотехнології тощо.
Таким чином, вищевикладене потребувало невідкладних кардинальних змін у законодавчій та нормативно-правовій базі, яка визначала б логістичні
взаємовідносини персоналу транспорту та споживачів його послуг, умови перевезень, порядок використання транспортних засобів, шляхів сполучень,
організацію безпеки перевезень та руху, економічні вимоги тощо [ЗУ Про транспорт (ст. 2)].
У становлення сучасної законодавчої та нормативно-правової бази пасажирських перевезень належний внесок зробили спеціалісти автомобілісти,
науковці, випускники та працівники Київського автомобільно-дорожнього інституту та створеної в 1998 р. кафедри «Правознавство та транспортні
технології» НТУ: О.Д. Климпуш, М.Ф. Дмитриченко, В.М. Рева, В.Ф. Штанов, А.І. Воркут, О.С. Ігнатенко, П.Р. Левковець, А.М. Редзюк, М.М. Дмитрієв, А.М.
Ткаченко, В.І. Дідковський, О.Л. Петрашевський, В.С. Марунич, І.М. Вакарчук та багато інших.
Організаційно-правові засади діяльності автомобільного транспорту у сфері пасажирських перевезень визначенні Законом України «Про
автомобільний транспорт» від 5 квітня 2001 року №22 викладена зі змінами в редакції від 23 лютого 2006 року №3492-ІV та від 28 грудня 2015 року №2344-
Розглянемо положення закону як за спрямуванням, так за загальними аспектами, які стосуються пасажирських перевезень.
Цей Закон регулює відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами
місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами – суб’єктами
підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень.
Визначені основні терміни, які вживаються в такому значенні:
автобус – транспортний засіб, який за своєю конструкцією та обладнанням призначений для перевезення пасажирів з кількістю місць для сидіння більше ніж дев'ять з місцем водія включно;
автостанція – споруда або комплекс будівель, споруд, стоянок та під'їздів для прийняття, відправлення, управління рухом автобусів та обслуговування пасажирів;
автобусний маршрут – шлях проходження автобуса між початковим та кінцевим пунктами з визначеними місцями на дорозі для посадки (висадки) пасажирів;
автобусний маршрут загального користування – автобусний маршрут, на якому здійснюють регулярні пасажирські перевезення;
автобусний маршрут спеціальних перевезень – автобусний маршрут, на якому здійснюють регулярні спеціальні пасажирські перевезення;
автобусний маршрут нерегулярних перевезень – автобусний маршрут, на якому здійснюють нерегулярні пасажирські перевезення;
автомобільний перевізник – фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів
транспортними засобами;
графік руху – відомості про час і послідовність виконання рейсу;
Договірні Сторони – держави, суб'єкти міжнародних правовідносин, що беруть участь у процесі міжнародних автомобільних перевезень, визначені законодавством; дозвіл на здійснення міжнародних перевезень автомобільним транспортом – документ, що видається уповноваженими органами Договірних Сторін міжнародним автомобільним перевізникам для в'їзду, транзитного проїзду через територію Договірних Сторін, а також здійснення інших видів перевезень, передбачених законодавством; замовник транспортних послуг – юридична або фізична особа, яка замовляє транспортні послуги з перевезення пасажирів чи/та вантажів;
ліцензійна картка транспортного засобу – документ, який містить реєстраційні дані ліцензії та транспортного засобу; міжнародні перевезення пасажирів і вантажів – перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом з перетином державного кордону; міжнародні човникові (маятникові) перевезення – перевезення, що передбачають прямі та зворотні поїздки груп пасажирів з певного місця відправлення до певного місця призначення; нерегулярні пасажирські перевезення – перевезення пасажирів автобусом, замовленим юридичною або фізичною особою з укладанням письмового договору на кожну послугу, в якому визначають маршрут руху, дату та час перевезень, інші умови перевезень та форму оплати послуги, або перевезення за власний кошт; оборотний рейс – рух автобуса від початкової до кінцевої зупинки
маршруту і у зворотному напрямку до початкової зупинки; параметри комфортності автобуса – конструктивні параметри автобуса, які визначають для пасажира комфортність поїздки;
пасажирські перевезення – перевезення пасажирів легковими автомобілями або автобусами; паспорт маршруту – документ, що містить схему маршруту, розклад руху,
таблицю вартості проїзду, графіки режимів праці та відпочинку водіїв тощо; регулярні пасажирські перевезення – перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування за умовами, визначеними паспортом маршруту, затвердженим в установленому порядку органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування або уповноваженими органами Договірних сторін у разі міжнародних перевезень; регулярні спеціальні пасажирські перевезення – перевезення певних категорій пасажирів (працівників підприємств, школярів, студентів, туристів, екскурсантів та інших) на автобусному маршруті за умовами, визначеними паспортом маршруту, затвердженим в установленому порядку замовником транспортних послуг або уповноваженими органами Договірних сторін у разі міжнародних перевезень; рейс – рух транспортного засобу від початкового до кінцевого пункту маршруту; розклад руху – сукупність графіків руху автобусів за маршрутом; уповноважені органи Договірних сторін – державні органи Договірних
сторін, визначені законодавством для виконання його положень у галузі міжнародних автомобільних перевезень.
Завданнями законодавства з питань перевезень пасажирів та вантажів автомобільним транспортом (стаття 2) є:
– визначення основних правових та організаційних основ державного регулювання у сфері перевезень пасажирів та вантажів автомобільним транспортом;
– визначення вимог до перевізників, водіїв та транспортних засобів щодо забезпечення безпеки перевезень та екологічної безпеки;
– визначення системи державного контролю, прав, обов'язків та відповідальності державних органів виконавчої влади та перевізників за порушення міжнародних договорів та законодавства України.
Законом окреслені завдання та функції державного регулювання та контролю діяльності автомобільного транспорту (стаття 5). Основним завданням державного регулювання та контролю у сфері автомобільного
транспорту є створення умов безпечного, якісного й ефективного перевезення пасажирів та вантажів, надання додаткових транспортних послуг.
Державне регулювання та контроль у сфері автомобільного транспорту спрямовані на:
– забезпечення балансу інтересів держави, органів місцевого самоврядування, користувачів транспортних послуг та підприємств, установ, організацій, інших юридичних та фізичних осіб – суб’єктів господарювання на автомобільному транспорті незалежно від форм власності;
– забезпечення якісного та безпечного функціонування автомобільного транспорту;
– розвиток та вдосконалення нормативної бази діяльності автомобільного транспорту;
– визначення загальних засад стратегічного розвитку системи;
– управління, реформування та регулювання автомобільного транспорту;
– визначення пріоритетних напрямів розвитку та шляхів оптимізації діяльності автомобільного транспорту; захист прав споживачів під час їх транспортного обслуговування;
– захист національного ринку транспортних послуг та суб’єктів господарювання, що здійснюють свою діяльність у сфері автомобільного транспорту;
– створення рівних умов для роботи всіх суб’єктів господарювання, що здійснюють свою діяльність у сфері автомобільного транспорту, обмеження монополізму та розвиток конкуренції;
– забезпечення зайнятості населення, підготовки спеціалістів і робочих кадрів, охорони праці;
– раціональне використання енергетичних та матеріальних ресурсів;
– охорону довкілля від шкідливого впливу автомобільного транспорту, проведення науково-технічної роботи, досліджень та розвиток системи статистики.
Державне регулювання та контроль у сфері автомобільного транспорту реалізується шляхом проведення центральними та місцевими органами виконавчої влади, державними органами управління автомобільним
транспортом, органами місцевого самоврядування економічної, тарифної, науково-технічної та соціальної політики, ліцензування, стандартизації та сертифікації на автомобільному транспорті, задоволення потреб
автомобільного транспорту в паливно-енергетичних і матеріально-технічних ресурсах і транспортних засобах.
У статті 6 визначена система органів державного регулювання та контролю. Верховна Рада України визначає основні напрями державної політики у сфері автомобільного транспорту, законодавчі основи її реалізації.
Загальне державне регулювання діяльності автомобільного транспорту здійснює Кабінет Міністрів України відповідно до своїх повноважень.
Центральний орган виконавчої влади з питань автомобільного транспорту забезпечує проведення державної політики на автомобільному транспорті через урядові органи державного управління на автомобільному транспорті, службу міжнародних автомобільних перевезень та місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування.
Нормативно-правові акти центрального органу виконавчої влади з питань автомобільного транспорту, видані в межах його компетенції, обов’язкові до виконання на території України.
У складі центрального органу виконавчої влади з питань автомобільного транспорту функціонують:
– урядовий орган державного управління з питань регулювання діяльності автомобільного транспорту;
– урядовий орган державного управління з питань контролю на автомобільному транспорті.
Урядовий орган державного управління з питань регулювання діяльності автомобільного транспорту забезпечує:
– підготовку пропозицій щодо вдосконалення законодавства про автомобільний транспорт;
– участь у здійсненні стандартизації та сертифікації в установленому порядку;
– формування пропозицій щодо тарифної політики;
– формування мережі автобусних маршрутів загального користування в міжнародному сполученні;
– формування мережі та проведення конкурсу на міжміських та
приміських автобусних маршрутах загального користування, які виходять за межі області;
– захист прав споживачів послуг автомобільного транспорту відповідно до законодавства;
– організацію наукового забезпечення щодо основних напрямів розвитку автомобільного транспорту, ефективної і безпечної його діяльності, визначення соціальних стандартів якості його роботи та їх реалізації.
Урядовий орган державного управління з питань контролю на автомобільному транспорті здійснює:
– державний контроль за додержанням суб’єктами господарювання, які провадять діяльність у сфері автомобільного транспорту, вимог законодавства про автомобільний транспорт, норм та стандартів законодавчо регульованої сфери, що визначають організацію перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом;
– державний нагляд за забезпеченням суб’єктами господарювання, які провадять діяльність у сфері автомобільного транспорту, безпеки автомобільних перевезень;
– державний контроль за додержанням вітчизняними та іноземними автомобільними перевізниками норм міжнародних конвенцій і договорів про міжнародне автомобільне сполучення;
– видачу відповідно до законодавства ліцензій на право провадження господарської діяльності щодо надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом та контроль ліцензійних умов;
– державний контроль за недопущенням надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільними перевізниками, які не одержали відповідної ліцензії та ліцензійних карток на транспортні засоби, що при цьому використовуються, який здійснюється на автостанціях, автобусних зупинках, у місцях посадки та висадки пасажирів, на стоянках таксі, у місцях навантаження та розвантаження вантажних автомобілів.
Обласні державні адміністрації формують у приміському і міжміському сполученні мережу автобусних маршрутів загального користування, які не виходять за межі території Автономної Республіки Крим чи області, та здійснюють контроль за виконанням транспортного законодавства на відповідній території згідно з повноваженнями, визначеними законами України.
Органи місцевого самоврядування формують мережу міських автобусних маршрутів загального користування і здійснюють контроль за виконанням транспортного законодавства на відповідній території згідно з
повноваженнями, визначеними законами України.
Державному контролю підлягають усі транспортні засоби українських та іноземних перевізників, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів та вантажів на території України.
Державний контроль автомобільних перевізників здійснюється шляхом проведення планових, позапланових і рейдових перевірок.
Планові перевірки здійснюються не частіше одного разу на рік. Орган державного контролю не пізніше ніж за 10 календарних днів до початку проведення планової перевірки письмово повідомляє про це автомобільного перевізника, якого буде перевіряти.
Позапланові перевірки здійснюються лише на підставі надходження в письмовій формі заяви (повідомлення) про порушення автомобільним перевізником вимог законодавства про автомобільний транспорт
уповноваженими особами органів, яким надано право здійснення державного контролю, з метою перевірки поданих фактів та виконання припису про порушення цього законодавства.
Не частіше одного разу на квартал здійснюються рейдові перевірки дотримання автомобільними перевізниками вимог законодавчих і нормативно-правових актів щодо забезпечення безпеки пасажирських перевезень та безпеки дорожнього руху.
При проведенні позапланових і рейдових перевірок автомобільний перевізник, що буде перевірятися, стосовно терміну проведення перевірки не інформується.
Посадова особа, яка здійснює державний контроль, має право на безоплатний проїзд під час проведення перевірки транспортних засобів перевізників у межах, визначених у її посвідченні.
Порядок здійснення державного контролю на автомобільному транспорті визначає Кабінет Міністрів України.
Організація пасажирських перевезень покладена на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у відповідності із статтею 7. Тобто, організація пасажирських перевезень покладається:
– на міжнародних та міжміських і приміських автобусних маршрутах загального користування, які виходять за межі території області (міжобласні маршрути), – на урядовий орган державного управління на автомобільному транспорті;
– на міжміських та приміських автобусних маршрутах загального користування, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути), – обласні держадміністрації;
– на міських автобусних маршрутах загального користування – на виконавчий орган сільської, селищної, міської ради відповідного населеного пункту.
Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані:
– забезпечувати формування автобусної маршрутної мережі загального користування й мережі таксомоторних стоянок та розробляти перспективи їх розвитку;
– організовувати утримання в належному стані проїзної частини автомобільних доріг та під’їздів (на міських автобусних маршрутах загального користування) і в разі завдання матеріальних збитків автомобільному
перевізнику, що обслуговує автобусний маршрут загального користування, внаслідок неналежного утримання проїзної частини автомобільної дороги чи під’їзду – компенсувати йому збитки;
– забезпечувати облаштування необхідною інфраструктурою автобусних маршрутів загального користування, а саме – автопавільйонами, інформаційним забезпеченням пасажирів і підтримувати її в належному
технічному та санітарному стані;
– забезпечувати розроблення паспортів автобусних маршрутів загального користування з визначенням необхідної кількості автобусів, їх пасажиромісткості, класу, технічних та екологічних показників, розкладу руху.
Порядок розроблення та затвердження паспорта маршруту визначає центральний орган виконавчої влади з питань автомобільного транспорту;
– проводити конкурс на право перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування;
– забезпечувати укладання договору на автобусних маршрутах загального користування із автомобільним перевізником – переможцем конкурсу на міських, приміських та міжміських автобусних маршрутах загального користування, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути), чи надання дозволу на приміських та міжміських автобусних маршрутах загального користування, які виходять за межі території області (міжобласні маршрути), та забезпечувати контроль за виконанням ним умов договору чи дозволу;
– забезпечувати безпечне і якісне обслуговування пасажирів на автобусних маршрутах загального користування;
– забезпечувати компенсацію втрат автомобільному перевізнику внаслідок перевезення пільгових категорій пасажирів чи регулювання тарифів.
Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування мають право:
– достроково розірвати договір з автомобільним перевізником чи позбавити його дозволу в разі порушення ним умов договору чи дозволу і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування
(групі маршрутів) автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі їх відмови - призначати до проведення конкурсу автомобільного перевізника один раз на термін не більше трьох місяців;
– у разі припинення автомобільним перевізником перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування призначати перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі їх відмови – призначати до проведення конкурсу автомобільного перевізника один раз на термін не більше трьох місяців;
– у разі відкриття автобусного маршруту, який не має паспорта, призначати один раз тимчасового автомобільного перевізника на термін до трьох місяців, після чого за результатами функціонування маршруту приймати рішення щодо доцільності відкриття маршруту та проведення конкурсу;
– укладати договір із автомобільним перевізником (на таксі) на право користування облаштованими таксомоторними стоянками та послугами диспетчерських станцій, якщо таксомоторні стоянки та диспетчерські станції є власністю органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Тарифна політика на автомобільному транспорті (стаття 10) має задовольняти підприємницький інтерес, забезпечувати розвиток автомобільного транспорту, стимулювати впровадження новітніх технологій
перевезень, застосування сучасних типів транспортних засобів, а також сприяти вирішенню таких завдань:
– збільшенню можливостей суб’єктів господарювання щодо забезпечення потреб споживачів у послугах, залучення інвестицій у розвиток автомобільного транспорту та досягнення сталих економічних умов роботи;
– стимулюванню конкуренції та появи нових суб’єктів господарювання, які належать до автомобільного транспорту;
– забезпеченню балансу між платоспроможним попитом на послуги та обсягом витрат на їх надання;
– забезпеченню стабільності, прозорості та прогнозованості тарифів.
Реалізація єдиної тарифної політики передбачає затверджену центральним органом виконавчої влади з питань автомобільного транспорту методику розрахунку тарифів за видами перевезень.
Надання соціально значущих послуг автомобільного транспорту (стаття 11) здійснюється відповідно до законодавства з питань поставки продукції для державних потреб.
Соціально значущими послугами автомобільного транспорту є послуги з перевезення пасажирів автобусними маршрутами загального користування за визначеними уповноваженими органами тарифами та на пільгових умовах відповідно до законодавства.
Страхування на автомобільному транспорті (стаття 12) здійснюється відповідно до законодавства. З придбанням квитка пасажиру надається інформація щодо здійсненого виду обов’язкового страхування та про
страховика.
Організаційне, науково-технічне та методичне забезпечення, державне регулювання та контроль на автомобільному транспорті фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України та з інших джерел, не
заборонених законодавством України (стаття 13).
Глава 3 Закону присвячена питанням розвитку автомобільного транспорту. Розвиток автомобільного транспорту за погодженням з іншими центральними органами виконавчої влади відбувається відповідно до програми розвитку і вдосконалення транспорту, яку готує центральний орган виконавчої влади з питань автомобільного транспорту і затверджує Кабінет Міністрів України.
Відповідно до програм розвитку та вдосконалення транспорту обласних та Київської міської ради затверджують регіональні програми розвитку автомобільного транспорту, які визначають розвиток мережі автобусних маршрутів загального користування на відповідній території та її інфраструктури, оновлення та поповнення парку автобусів, будівництво автомобільних доріг, перелік сільських населених пунктів, що будуть забезпечені автобусним сполученням з районними центрами, кошти на покриття збитків автомобільних перевізників, які обслуговують збиткові маршрути загального користування, а також заходи з безпеки перевезень.
Сільські, селищні, міські ради розробляють і затверджують програми розвитку та вдосконалення автомобільного транспорту на відповідній території або надають пропозиції щодо визначення цих програм в інших регіональних програмах з питань розвитку автомобільного транспорту.
Формування та ведення реєстру міжнародних та міжміських і приміських автобусних маршрутів загального користування, які виходять за межі території області (міжобласних маршрутів), покладається на Укравтотранс, який затверджує мережу і паспорти міжнародних та міжміських і приміських автобусних маршрутів, які виходять за межі території області (міжобласних маршрутів), а також погоджує розклад руху автобусів на міжміських автобусних маршрутах, які не виходять за межі території області.
Формування та ведення реєстру міжміських і приміських автобусних маршрутів загального користування, які не виходять за межі території області (внутрішньообласних маршрутів), покладається на обласні держадміністрації, які затверджують мережу і паспорти міжміських та приміських автобусних маршрутів, які не виходять за межі території області (внутрішньообласних маршрутів).
Формування та ведення реєстру міських автобусних маршрутів загального користування покладається на виконавчий орган сільської, селищної, міської ради відповідного населеного пункту, який затверджує
мережу і паспорти міських автобусних маршрутів.
Реєстр автобусних маршрутів загального користування ведеться в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань автомобільного транспорту.
Формування та ведення реєстру стоянок таксі покладається на виконавчий орган сільської, селищної, міської ради відповідного населеного пункту, який затверджує мережу і паспорти міських стоянок.
Розвиток автомобільного транспорту (стаття 15) забезпечується підтримкою органів державної влади шляхом створення умов для:
– надання соціально значущих послуг такого транспорту;
– придбання транспортних засобів та засобів їх технічного обслуговування і ремонту;
– стимулювання розвитку ринку відповідних послуг.
Інвестиційну політику на автомобільному транспорті, спрямовану на виконання положень загальнодержавних програм розвитку автомобільного транспорту, реалізовують органи виконавчої влади на конкурсних засадах у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Інвестиційні проекти на автомобільному транспорті реалізовують суб’єкти господарювання шляхом використання своїх внутрішніх ресурсів, зовнішніх інвестиційних ресурсів, а також позичкових та залучених коштів.
2 Перевізник та конкурсні засади його визначення
В визначені положення щодо персоналу автомобільного транспорту (глава 4), транспортних засобів (глава 5), а також статус автомобільного перевізника (глава 6).
Автомобільним перевізником та автомобільним самозайнятим перевізником, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, є суб’єкти господарювання, які відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надають послуги за договором перевезення пасажира транспортним засобом, що використовуються ними на законних підставах. Права та обов’язки автомобільних перевізників та автомобільних самозайнятих перевізників, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах викладені на рис.
Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані надати перевізникам, які здійснюють пільгові перевезення пасажирів та перевезення пасажирів за регульованими тарифами, компенсацію відповідно до закону.
Права автомобільних перевізників та автомобільних самозайнятих перевізників, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах
Обов’язки автомобільних перевізників, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах
Відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення
пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міських,
приміських та міжміських, які не виходять за межі території області
(внутрішньообласні маршрути), із органами виконавчої влади та органами
місцевого самоврядування визначаються договором про організацію перевезень
пасажирів на автобусному маршруті загального користування, у якому
встановлюються: перелік маршрутів загального користування, які буде
обслуговувати автомобільний перевізник, умови організації перевезень,
показники якості транспортного обслуговування населення, термін роботи
автомобільного перевізника, зобов'язання органів виконавчої влади та органів
місцевого самоврядування щодо облаштування маршруту, підтримки проїзної
частини автомобільної дороги та під'їзних шляхів у належному стані (тільки
для міських автобусних маршрутів), розмір компенсації витрат автомобільного
перевізника внаслідок перевезення пільгових пасажирів та регулювання
тарифів, механізм їх виплати (стаття 31).
Автомобільний самозайнятий перевізник, який здійснює
перевезення пасажирів на договірних умовах, зобов'язаний
забезпечувати дотримання персоналом вимог законодавства про
автомобільний транспорт;
забезпечувати проїзд пасажирів до зупинки чи місця призначення
за маршрутом без додаткових витрат у разі припинення поїздки
через технічну несправність транспортного засобу;
забезпечувати перед початком пасажирського міжнародного
автомобільного перевезення перевірку наявності у пасажира
документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, держав
за маршрутом слідування, та відмовляти у міжнародному
перевезенні пасажирам, які на його вимогу не пред'явили необхідні
документи;
проходити обов'язковий технічний контроль транспортного засобу
в установленому порядку з обов'язковою відміткою в сервісній
книжці;
щорічно проходити медичний огляд з отриманням довідки
встановленого зразка.
68
Відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення
пасажирів на автобусних маршрутах загального користування приміських та
міжміських, які виходять за межі території області (міжобласні маршрути), із
органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування
визначаються дозволом органів виконавчої влади та органів місцевого
самоврядування на обслуговування автобусних маршрутів, у якому
встановлюються: перелік маршрутів загального користування (рейсів), які буде
обслуговувати автомобільний перевізник, умови організації перевезень,
показники якості транспортного обслуговування населення, термін роботи
автомобільного перевізника.
Форму дозволу, порядок його видачі та анулювання визначає
центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує
державну політику у сфері транспорту.
Відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення
пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, із власниками
автостанцій визначаються договором (стаття 32).
Предметом договору автомобільного перевізника, що здійснює
перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, з
власниками автостанцій є надання послуг та виконання робіт, пов’язаних з
відправленням і прибуттям пасажирів.
Власники автостанцій зобов’язані укласти договір з автомобільним
перевізником, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах
загального користування, тільки за наявності в нього договору із органами
виконавчої влади та органами місцевого самоврядування про організацію
перевезення на автобусних маршрутах загального користування чи дозволу
органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на
обслуговування маршрутів загального користування, що пролягають через цю
автостанцію.
Відправлення чи прибуття автобусів приміських, міжміських та
міжнародних автобусних маршрутів загального користування здійснюється
тільки з автостанцій, а в разі їх відсутності – із зупинок, передбачених
розкладом руху.
Автомобільний перевізник повинен (стаття 34):
– виконувати вимоги [64] та інших законодавчих і нормативно-правових
актів України у сфері перевезення пасажирів та/чи вантажів;
– утримувати транспортні засоби в належному технічному і санітарному
стані та забезпечувати їх зберігання;
– забезпечувати контроль технічного і санітарного стану транспортних
засобів перед виїздом на маршрут;
– забезпечувати проведення медичного контролю стану здоров’я водіїв;
69
– забезпечувати умови праці та відпочинку водіїв згідно з вимогами
законодавства;
– забезпечувати проведення стажування та інструктажу водіїв у порядку,
визначеному центральним органом виконавчої влади з питань автомобільного
транспорту;
– забезпечувати безпеку дорожнього руху;
– забезпечувати водіїв відповідною документацією на перевезення
пасажирів.
Автомобільні перевізники з кількістю транспортних засобів десять і
більше зобов’язані організовувати підвищення кваліфікації керівників і
спеціалістів автомобільного транспорту, діяльність яких пов’язана з наданням
послуг автомобільного транспорту, у термін один раз на п’ять років, а з питань
безпеки перевезень, охорони праці та пожежної безпеки – у термін один раз на
три роки в порядку, який визначає центральний орган виконавчої влади з
питань автомобільного транспорту.
Визначення автомобільного перевізника на автобусному маршруті
загального користування здійснюється виключно на конкурсних засадах (стаття 43).
Об'єктом конкурсу можуть бути: маршрут (кілька маршрутів), оборотний
рейс (кілька оборотних рейсів). На конкурс виносяться маршрути із
затвердженими паспортами.
Визначення кандидатури автомобільного перевізника для роботи на
міжнародному автобусному маршруті загального користування здійснюється на
конкурсних засадах у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Організація проведення конкурсу та визначення умов перевезень
покладаються на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування
(стаття 44).
До обов'язкових умов конкурсу на перевезення пасажирів належать:
– визначена органами виконавчої влади та органами місцевого
самоврядування обґрунтована структура парку автобусів, що працюватимуть на
маршруті загального користування, за пасажиромісткістю, класом, технічними
та екологічними показниками;
– державні соціальні нормативи у сфері транспортного обслуговування
населення.
У разі відсутності в перевізників-претендентів автобусів, що відповідають
умовам конкурсу, вони мають право подавати до конкурсного комітету заяву на
участь у конкурсі та документи, що містять характеристику наявних автобусів,
які перевізник-претендент пропонує використовувати на даному маршруті, а
також інвестиційний проект-зобов'язання щодо оновлення парку автобусів на
цьому маршруті на визначений період до п'яти років.
У разі відсутності перевізників-претендентів, які мають автобуси, що
відповідають умовам конкурсу, конкурс проводиться серед претендентів, які
пропонують використовувати на даному маршруті автобуси, що відповідають
вимогам безпеки, але не відповідають умовам конкурсу за класом,
пасажиромісткістю, параметрами комфортності, з урахуванням поданих
інвестиційних проектів-зобов'язань щодо оновлення парку автобусів, які будуть
повністю відповідати всім вимогам, у термін до п'яти років.
Договір з переможцем конкурсу (або дозвіл) органи виконавчої влади та
органи місцевого самоврядування укладають (або надають) на термін від трьох
до п'яти років.
Договір з переможцем конкурсу (або дозвіл) у разі відсутності в нього
автобусів, що відповідають умовам конкурсу, органи виконавчої влади та
органи місцевого самоврядування укладають (або надають) на один рік.
Дозвіл органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування
пасажирському перевізнику на обслуговування автобусних маршрутів
надається на термін до п'яти років.
Автомобільний перевізник – переможець конкурсу повинен самостійно
забезпечувати перевезення.
71
Для підготовки та проведення конкурсу органи виконавчої влади та
органи місцевого самоврядування утворюють конкурсний комітет, до складу
якого входять представники відповідних органів виконавчої влади, органів
місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що
забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному
транспорті, та територіальних органів Національної поліції, а також
громадських організацій у сфері автомобільного транспорту.
До конкурсного комітету не можуть входити представники суб'єктів
господарювання – автомобільних перевізників, які є учасниками конкурсу або
які діють на ринку перевезень пасажирів і можуть впливати на прийняття
рішень комітету.
Для організації забезпечення і підготовки матеріалів для проведення
засідань конкурсного комітету органи виконавчої влади та органи місцевого
самоврядування на конкурсних умовах за договором залучають підприємство
(організацію), що має фахівців та досвід роботи не менше трьох років з питань
організації пасажирських перевезень. Конкурс проводиться із залученням
представників відповідних органів виконавчої влади, а також представників
громадських організацій. Залучене для проведення засідань конкурсного
комітету підприємство (організація) готує матеріали щодо умов конкурсу,
паспортів автобусних маршрутів, аналізу одержаних пропозицій та їх оцінки,
договорів з переможцями конкурсу та інші матеріали. Порядок проведення
конкурсів визначає Кабінет Міністрів України.
У конкурсі на визначення автомобільного перевізника на автобусному
маршруті загального користування (стаття 45) можуть брати участь
автомобільні перевізники, які мають ліцензію на той вид послуг, що виносять
на конкурс, на законних підставах використовують у достатній кількості
сертифіковані автобуси відповідного класу, відповідають вимогам, викладеним
у статті 34 [64].
До участі в конкурсі не допускаються автомобільні перевізники, які:
– визнані банкрутами або щодо яких порушено справу про банкрутство
чи ліквідацію як суб'єкта господарювання;
– подали до участі в конкурсі документи, що містять недостовірну
інформацію;
– не відповідають вимогам статті 34;
– передбачають використовувати на маршрутах автобуси, переобладнані з
вантажних транспортних засобів.
Для участі в конкурсі на перевезення пасажирів на автобусному маршруті
загального користування автомобільний перевізник подає конкурсному
комітету такі документи (стаття 46):
– заяву претендента встановленого зразка із зазначенням автобусного
маршруту загального користування, на якому має намір працювати претендент;
72
– відомості за підписом суб’єкта господарювання про автобуси, які
будуть використовуватися на автобусному маршруті з зазначенням підстав для
їх використання перевізником;
– відомості про додаткові умови обслуговування маршруту;
– документ, що підтверджує внесення плати за участь у конкурсі.
Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування не менш як
за дев'ять днів до дня проведення конкурсу забезпечують інформування
відповідних підрозділів Національної поліції про перевізників-претендентів, які
подали документи на конкурс.
Порядок інформування затверджується центральним органом виконавчої
влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері
транспорту, за погодженням з Міністерством внутрішніх справ України.
Під час визначення переможця конкурсу на міжміських та міжнародних
автобусних маршрутах у разі рівних пропозицій претендентів перевага
надається перевізникам, які представили до конкурсного комітету свідоцтво
відповідності автобуса параметрам комфортності.
Фінансування проведення конкурсу здійснюється органами виконавчої
влади та органами місцевого самоврядування за рахунок коштів, внесених
претендентами як плату за участь у конкурсі, а також за рахунок власних
коштів.
Якщо конкурс не відбувся або переможця не було визначено,
претендентам повертають плату за участь у конкурсі, а витрати на підготовку
конкурсу відносять на рахунок органів виконавчої влади та органів місцевого
самоврядування.
2.3 Стандартизація, сертифікація та ліцензування пасажирських
перевезень
Положення щодо стандартизації та оцінки відповідності на
автомобільному транспорті наведено в статті 8.
Стандартизація на автомобільному транспорті забезпечує:
– реалізацію єдиної науково-технічної політики з питань створення,
експлуатації, ремонту, технічного обслуговування та утилізації транспортних
засобів;
– підвищення надійності, комфортності та безпечності транспортних
засобів, якості робіт та послуг відповідно до розвитку науки і техніки, потреб
населення і народного господарства;
– захист інтересів споживачів і держави у питаннях безпеки перевезень
для життя, здоров’я людей та майна осіб, охорони довкілля;
– економію всіх видів ресурсів, поліпшення техніко-економічних
показників діяльності;
73
– безпеку об’єктів з урахуванням ризику виникнення природних і
техногенних катастроф та інших надзвичайних ситуацій.
Сертифікацію транспортних засобів, робіт, послуг на автомобільному
транспорті здійснюють з метою:
– запобігання використанню транспортних засобів, надання робіт, послуг,
небезпечних для життя, здоров’я людей та довкілля;
– сприяння споживачам у свідомому виборі транспортних засобів, робіт,
послуг;
– створення умов для участі суб’єктів господарювання в міжнародному
економічному, науково-технічному співробітництві.
Сертифікація послуг пасажирського автомобільного транспорту не
входить до переліку продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації, є
добровільною процедурою і оцінка відповідності перевізника вимогам
законодавства про автомобільний транспорт здійснюється за процедурами і
критеріями встановленими органом сертифікації виключно за ініціативною
заявкою перевізника.
На підставі процедури сертифікації, у разі відповідності перевізника
вимогам щодо сертифікації, видається сертифікат відповідності.
Органом сертифікації може бути організація – резидент України, яка має
статус юридичної особи, відповідний атестат акредитації, виданий
Національним агентством акредитації України (НААУ) та свідоцтво про
призначення (уповноваження), видане Національним органом України з
сертифікації.
Орган сертифікації може бути призначений на проведення сертифікації
послуг за умови відповідності вимогам законодавства та досвіду з сертифікації
послуг не менше трьох років. Він визначає перелік документів, які повинен
представити перевізник для здійснення процедури сертифікації. До таких
документів відносяться:
1. Довідка про загальну характеристику підприємства-перевізника, яка
повинна містити:
- інформацію щодо форми власності, організаційної структури
підприємства, а також інформацію щодо загальної площі земельної ділянки;
- перелік структурних підрозділів, які відповідають за процес безпечного
надання послуг, та перелік ремонтних дільниць підприємства із зазначенням
чисельності персоналу в цих структурних підрозділах;
- час, з якого Заявник працює на ринку пасажирських перевезень
автомобільним транспортом, а також інформацію про маршрути загального
користування (із зазначенням номерів, термінів дії договорів та юридичних
реквізитів замовників перевезень), що обслуговують ДТЗ, свідоцтва про
реєстрацію яких оформлені на Заявника;
- перелік всіх працівників підприємства, які оформлені за трудовими
угодами, - тільки у випадку, коли перевізником є фізична особа-підприємець
або приватний підприємець, що зареєстровані в Державній службі зайнятості
України, із зазначенням: прізвища, ім’я, по батькові, спеціальності, за якою
оформлені трудові відносини, освітою та реквізитами підтверджуючих
кваліфікацію документів із зазначенням терміну їхньої дії.
2. Копії документів, що підтверджують право власності на земельну
ділянку та розташовані на ній елементи інфраструктури (договори оренди
земельної ділянки, будівель, акт державної приймальної комісії про прийняття
в експлуатацію будівель для пунктів технічного обслуговування та зберігання
ДТЗ тощо);
3. Документи, що підтверджують право володіння ДТЗ або право роз-
поряджатися ними (копії технічних паспортів, завірених печаткою);
4. Довідка про кількість ДТЗ та їх характеристика з даними щодо назви
маршруту (-тів), який (які) обслуговує Заявник цими ДТЗ, марки,
пасажиромісткості, року виготовлення, які передбачено в договорі (дозволі) на
обслуговування маршруту та тих, що фактично використовуються, з датою
проходження останнього технічного контролю, а також, за наявності, дати
укладання, терміну дії та номера договору оренди (найму) транспортного
75
засобу, номера сертифіката відповідності або протоколу контрольних
випробувань;
5. Довідка про досвід роботи закріплених за ДТЗ водіїв на підприємстві
(марка, модель, державний номер ДТЗ; прізвище, ім’я, по батькові водія, його
кваліфікація, безперервний стаж роботи на підприємстві та, окремо, загальний;
дата проходження наступного медичного огляду; номер та дата видачі
посвідчення водія, а також номер, дата укладання та термін дії трудового
договору або договору про матеріальну відповідальність з ним);
6. Довідка про встановлений на підприємстві одно- або двозмінний графік
роботи водіїв за п’яти- або шестидобовим робочим тижнем” – витяг із правил
внутрішнього трудового розпорядку або Статуту підприємства;
7. Копія наказу “Про затвердження осіб, які відповідають за безпеку
надання послуг” з інформацію щодо розподілу відповідальності між цими
особами за безпеку надання послуг, а саме за проведення:
- інструктажів з безпеки руху;
- контролю технічного стану ДТЗ перед відправленням в рейс та пла-
нування регламентного технічного обслуговування КТЗ з функцією контролю
за його виконанням;
- підготовки та видачі водію перед відправленням у рейс документів,
передбачених законодавством;
- контролю за дотриманням режимів праці та відпочинку водіїв;
- контролю за своєчасним проходженням водіями періодичного
медичного огляду для підтвердження права на керування КТЗ;
- контролю виконання вимог Ліцензійних умов на проведення
передрейсових (післярейсових) медичних оглядів водіїв транспортних засобів,
технічного огляду транспортних засобів перед виїздом на маршрут або після
повернення на підприємство, тощо, з уповноваженням цієї особи;
8. Документи, що підтверджують забезпечення проведення медичного
контролю водіїв перед виїздом на маршрут (копії наказів про прийняття
медичних працівників на роботу, а також їхніх дипломів про право проведення
передрейсових (післярейсових) медичних оглядів водіїв транспортних засобів),
а також інформація (у довільній формі) щодо наявного медичного обладнання;
9. Документи, що підтверджують забезпечення проведення технічного
огляду транспортних засобів перед виїздом на маршрут або після повернення
на підприємство (затверджений керівником підприємства графік добового
виїзду та заїзду транспортних засобів на територію підприємства, відповідно до
затверджених замовником перевезень розкладів руху, а також копії
затверджених розкладів руху з інформацією про кількість рухомого складу, що
працює на кожному маршруті, та копію наказу про порядок проведення
технічного огляду транспортних засобів перед виїздом на маршрут або після
повернення на підприємство);
76
10 Документи, що підтверджують забезпечення проведення необхідних
інструктажів водіїв (працівників) (копії документів, що підтверджують
відповідний рівень освіти (кваліфікації) осіб, які відповідають за організацію та
безпеку перевезень, охорону праці та пожежну безпеку, та копію посадової
інструкції відповідальної особи за проведення інструктажів з безпеки руху,
охорони праці та пожежної безпеки, а також копію наказу про створення
комісії з безпеки дорожнього руху, затвердженої тематики інструктажів за
останній квартал та останнього протоколу засідання комісії з безпеки
дорожнього руху);
11. Документи, що підтверджують проведення робіт з ТО та ПР, а саме:
- переліки регламентних робіт з ТО-1 та ТО-2, що затверджені на
підприємстві;
- копії наказів про призначення відповідальних осіб з оцінки технічного
стану рухомого складу та їх посадових інструкцій (механіка КТП, головного
механіка, а також документи, що засвідчують проходження ними відповідних
інструктажів з охорони праці, підвищення кваліфікації тощо);
- характеристика можливості підтримання належного технічного стану
власних КТЗ відповідно до вимог заводу-виробника КТЗ, а також спроможності
виконувати роботи з ТО та ПР ( у довільній формі) та копія документа на право
власності або оренду виробничих споруд;
- копію наказу про закріплення працівників ремонтної зони за ремонтом
вузлів та агрегатів, що впливають на безпеку руху;
- копію переліку засобів вимірювальної техніки (ЗВТ), що знаходяться в
експлуатації на підприємстві та використовують для проведення ПР, ТО-1 та
ТО-2 (мікрометр, манометр для виміру тиску в шинах, штангенциркуль,
динамометричний ключ – обов’язково, інше – газоаналізатор тощо, за
наявності), погодженого з територіальним центром стандартизації, метрології
та сертифікації Держспоживстандарту України, а також документи, що
підтверджують, що ці ЗВТ є власністю підприємства;
- копії свідоцтв про повірку цих ЗВТ та свідоцтв про атестацію
випробувального обладнання (за його наявності), що підтверджують їх
придатність до застосування.
12. Копії документів, що підтверджують наявність та тяжкість порушень
безпеки дорожнього руху, транспортного законодавства та ліцензійних умов
протягом останнього календарного року (або надають інформацію про
відсутність зазначених порушень):
- копія довідки щодо відсутності порушень ліцензійних умов, які
впливають на безпеку перевезень, або невиконаних приписів про усунення
порушень ліцензійних умов;
- копія довідки від головного управління Національної поліції України
щодо відсутності дорожньо-транспортних пригод з вини водіїв підприємства-
77
перевізника та порушень вимог безпеки дорожнього руху (Правил дорожнього
руху, норм і стандартів з безпеки дорожнього руху);
- копія довідки від замовника перевезень щодо відсутності фактів
порушення умов договорів на маршрутах, що обслуговуються.
Наявність у перевізника сертифіката відповідності послуг з перевезення
пасажирів підтверджує спроможність перевізника надавати безпечні і якісні
послуги пасажирського автомобільного транспорту.
Об’єктами сертифікації (продукції) є:
– автомобілі пасажирські (категорій М1, N), їх кузови та шасі нові та такі,
що були у користуванні;
– автобуси та тролейбуси (категорій М2, М3), їх кузови та шасі нові та
такі, що були у користуванні.
Законодавством про автомобільний транспорт передбачені також і
особливості ліцензування на автомобільному транспорті (стаття 9).
Ліцензування на автомобільному транспорті спрямоване на визначення
початкових і поточних умов надання послуг з перевезень пасажирів і вантажів,
а також найважливіших параметрів обслуговування споживачів.
Завданнями ліцензування на автомобільному транспорті є:
– сприяння становленню сучасного ринку послуг, розвитку
автомобільного транспорту та стимулювання впровадження нових видів
послуг;
– підвищення ефективності використання транспортних засобів;
– створення конкурентного середовища;
– захист прав споживачів та ринку послуг від небезпечних перевезень;
– забезпечення соціальних стандартів транспортного обслуговування;
– забезпечення використання сертифікованих і дозволених для
використання транспортних засобів;
– забезпечення доступності послуг та підвищення якості транспортного
обслуговування;
– забезпечення допуску автомобільних перевізників до перевезення
пасажирів транспортними засобами на комерційній основі шляхом їх
попередньої перевірки на відповідність вимогам ліцензійних умов.
Підтвердження відповідності перевізника вимогам ліцензійних умов
здійснюється органом ліцензування шляхом перевірки перевізника за місцем
його розташування або надання перевізником органу ліцензування сертифіката
відповідності послуг з перевезення пасажирів автобусами ліцензійним умовам.
Ліцензія видається на господарську діяльність з надання послуг з
перевезення пасажирів і вантажів на такі види робіт:
– надання послуг з внутрішніх перевезень пасажирів автобусами;
– надання послуг з внутрішніх перевезень пасажирів на таксі;
– надання послуг з внутрішніх перевезень пасажирів легковими
автомобілями на замовлення;
– надання послуг з міжнародних перевезень пасажирів автобусами;
– надання послуг з міжнародних перевезень пасажирів на таксі;
– надання послуг з міжнародних перевезень пасажирів легковими
автомобілями на замовлення;
– надання послуг з міжнародних перевезень вантажів вантажними
автомобілями, причепами та напівпричепами.
Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову
в її видачі у строк не пізніше 30 календарних днів з дати надходження заяви про
видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви.
Ліцензія на надання послуг з міжнародних перевезень пасажирів чи
вантажів надає право автомобільному перевізнику надавати послуги з
внутрішніх перевезень пасажирів чи вантажів.
Для отримання ліцензії з перевезення суб’єкту господарювання необхідно
звернутися до органу з ліцензування, яким на даний час є Державна служба
України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека). Він є центральним органом
виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом
79
Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну
політику з питань безпеки на автомобільному транспорті загального
користування, міському електричному, залізничному транспорті.
Документи, які необхідно подати до органу ліцензування, визначені у
Переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого
виду господарської діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів
України від 4 липня 2001 року № 756. До документів, які надаються при
ліцензуванні надання послуг з перевезення пасажирів та багажу повітряним,
річковим, морським, автомобільним, залізничним транспортом належать:
1. Засвідчена в установленому порядку копія сертифіката експлуатанта.
2. Відомості за підписом заявника – суб'єкта господарювання (за формою,
встановленою ліцензійними умовами) про наявність:
- матеріально-технічної бази, необхідної для провадження відповідного
виду господарської діяльності;
- спеціалістів, необхідних для провадження відповідного виду
господарської діяльності.
3. Відомості за підписом заявника - суб'єкта господарювання (за формою,
встановленою ліцензійними умовами) про:
- наявність власної або орендованої матеріально-технічної бази,
необхідної для проведення технічного обслуговування і ремонту автомобільних
транспортних засобів, перевірки їх технічного стану, зберігання, забезпечення
проведення медичного огляду водіїв або укладення договорів про закупівлю
таких послуг з поданням їх завірених копій (для автомобільних перевізників,
що використовують працю найманих водіїв);
- власні транспортні засоби (автобуси, вантажні та легкові автомобілі,
вантажопасажирські автомобілі, таксі, причепи, напівпричепи) або транспортні
засоби, які використовуються на інших законних підставах (для автомобільних
перевізників, що мають намір надавати послуги з внутрішніх перевезень
пасажирів, багажу, небезпечних вантажів), із зазначенням їх типу, марки,
моделі, державного номера, повної маси (пасажиромісткості), року випуску,
реквізитів реєстраційного документа;
- спеціальне обладнання легкового автомобіля, зокрема наявність
розпізнавального ліхтаря, сигнальних ліхтарів, нанесені композиції з квадратів,
марку, тип та серійний номер таксометра (для автомобільних перевізників, що
мають намір надавати послуги з перевезення пасажирів на таксі);
- досвід роботи на внутрішніх перевезеннях на договірних засадах не
менш як три роки (для автомобільних перевізників, що мають намір надавати
послуги з міжнародних перевезень пасажирів, багажу, небезпечних вантажів).
4. Засвідчена в установленому порядку копія сертифіката відповідності
надання послуг з перевезення пасажирів та багажу залізничним транспортом
регламентним технічним умовам.
80
Кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для
провадження певного виду господарської діяльності з перевезення пасажирів,
вантажів автомобільним транспортом встановлено Ліцензійними умовами
провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення
пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування
(крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі) та
Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг
з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі. Вказані ліцензійні умови
затверджені спільними наказами Державного комітету України з питань
регуляторної політики та підприємництва, Міністерством транспорту України
від 18 грудня 2003 р. № 136/985 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України
30 грудня 2003 р. за № 1259/8580 та за № 1260/8581).
Водії автомобільних транспортних засобів, що здійснюють внутрішні та
міжнародні перевезення пасажирів і вантажів, повинні відповідати умовам
допуску до керування транспортними засобами, що передбачені Законом
України “Про дорожній рух”, постановою Кабінету Міністрів України від
08.05.1993р № 340 “Про затвердження Положення про порядок видачі
посвідчень водія та допуску громадян для керування транспортними засобами”.
Автомобільні транспортні засоби, які використовуються для внутрішніх
та міжнародних перевезень пасажирів і вантажів, повинні бути зареєстровані
згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 07.09.1998р. №
1388 “Про затвердження Правил державної реєстрації та обліку автомобілів,
автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів,
мотоциклів всіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та
мотоколясок” і повинні мати: свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу,
видане сервісними центрами МВС; талон про проходження державного
технічного огляду; тимчасовий реєстраційний талон, виданий підрозділами
сервісного центру (якщо транспортний засіб переданий його власником у
встановленому порядку в користування і (або) розпорядження ним іншій
фізичній або юридичній особі).
Окремо слід відмітити, що Законом України “Про автомобільний
транспорт” (прийнято 5 квітня 2001 року) було введено поняття ліцензійна
картка. Цим Законом внесено відповідні зміни і до Закону України “Про
ліцензування певних видів господарської діяльності”. Це врегулювало питання
щодо наявності дозвільного документу на кожний автомобільний транспорт.
На сьогодні передбачається, що на кожний автомобільний транспортний
засіб до ліцензії з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів
автомобільним транспортом загального користування і з перевезення пасажирів
та їх багажу на таксі додаються ліцензійні картки на термін дії ліцензії.
Ліцензійна картка (рис. 2.9) є бланком суворої звітності, до якої заносяться
реєстраційні дані ліцензії та автомобільного транспортного засобу.
Планові перевірки додержання ліцензіатом Ліцензійних умов
проводиться органами контролю згідно з квартальними планами перевірок, які
затверджуються наказом органу контролю. Позапланові перевірки
здійснюються органами контролю лише на підставі надходження до них у
письмовій формі заяви (повідомлення) про порушення ліцензіатом Ліцензійних
умов або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень.
Для проведення перевірки органи контролю видають розпорядчий
документ про створення комісії. Термін проведення перевірки становить не
більше п’яти робочих днів, у разі необхідності, за рішенням керівника органу
контролю, термін перевірки може бути продовжено до десяти робочих днів.
82
Порушення які були виявлені при перевірці додержання ліцензіатом
Ліцензійних умов мають бути викладені в акті перевірки з посиланням на
конкретні пункти, статті, розділи нормативно-правових документів, які були
порушені ліцензіатом.
Орган ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань
ліцензування не пізніше десяти робочих днів з дати складання акта перевірки
порушень ліцензійних умов видає розпорядження про усунення порушень
ліцензійних умов або орган ліцензування приймає рішення про анулювання
ліцензії. Ліцензіат, який одержав розпорядження про усунення порушень
Ліцензійних умов, зобов’язаний у встановлений в розпорядженні термін
усунути порушення та подати в письмовій формі органу контролю, який видав
розпорядження, інформацію про усунення порушень.
Також необхідно зазначити, що відповідно до пункту 3 статті 69 Закону
України “Про автомобільний транспорт” перевезення пасажирів та їх багажу на
таксі без ліцензії; відсутність документів, обов’язкових для надання послуг з
перевезення пасажирів чи вантажів автомобільним транспортом загального
користування є порушеннями законодавства про автомобільний транспорт, за
вчинення якого особа притягується до відповідальності із застосуванням до неї
відповідної санкції (санкцій).