1. Розв'язуючи проблеми, пов'язані з кожною із національних культур, неможливо обійти увагою питання про її походження.
Жоден фактор, що визначає нації сучасного світу, не може пояснити самобутність кожної національної культури. Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, що діяли в конкретному історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із ними зростали їх унікальні культури.
Отже, Національна культура - це сукупність символів, вірувань переконань цінностей, норм поведінки, які характеризують духовне життя певної нації.
Не є винятком і культура України. її особливості, без сумніву, здебільшого зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, і, з одного боку, надзвичайно сприятливого для землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це робило українську територію небезпечною для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами. Водночас це призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися на наших землях упродовж тисячоліть. Не випадково, що такі високі культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації.
За характером українська культура належить до культур слов'янського типу, проте генетична спорідненість українців з іншими слов'янськими народами не виключає не лише культурної, а й етнічної унікальності населення.
Етнокультурні проблеми походження слов'ян постали перед наукою
давно.
Тривалий час в історичній науці спостерігалося протиборство двох протилежних теорій походження українського народу — міграційної та автохтонної. Численні дослідження О.Шахматова, О.Преснякова, В.Хвойки, В.Грекова, П.Третьякова, Б.Рибакова, В.Петрова дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.
Походження слов'ян та їх культури проблема досить складна і суперечлива. Слов'яни — це один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився в сферу тих історичних подій. Власне, можна умовно виділити чотири концепції. Перша і найдавніша концепція карпато-дунайська теорія, пов'язана з ім'ям літописця Нестора. Друга концепція вісло-одерської теорії (Ю. Костишевського та М. Рудницького.
Прихильники третьої концепції намагаються розширити межі території можливого проживання стародавніх слов'ян між Дніпром і Віслою.
Згідно з четвертою концепцією на рубежі III—II тис. до н. е. з індоєвропейської етнічної спільноти виділилася германо-балто-слов'янська група, яка обіймала територію в межиріччі Одри і Дніпра (Б.О. Рибаков). Стосовно різних періодів розселення слов'ян наведені концепції є справедливими, оскільки вони відповідають історичній правді. Але визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не зіставляючи їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, практично не можливо.
За такого становища необхідним виявляється реконструкція культури слов'янських племен на основі вивчення письмових та речових джерел.
Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов'ян досить виразно і прив'язано до певної території. Але фіксація починається з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно-політична сила (приблизно середина І тис. н. е.).
Візантійські вчені в VI ст. (зокрема Йордан, Менандр Протиктор, Прокопій Кесарійський, Маврикій Стратег) пишуть про слов'ян, називаючи їх антами, венедами і склавінами. Вони характеризують слов'ян як численний, культурний і соціальноактивний народ, який бере участь у політичному й культурному житті Південно-Східної Європи.
У дослідженні культури слов'янських народів важливе місце належить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов'язане з історією народу. Особливе місце в лінгвістиці має картографування архаїчних слов'янських гідронімів і топонімів, що дозволяє визначити шляхи і райони розселення стародавніх слов'ян.
Отже, територія формування слов'янської етнокультурної спільноти була досить обширною.
Археологічні дослідження стародавньої культури допомогли розкрити складність процесів етнокультурного розвитку на території Південно-Східної Європи на рубежі І тисячоліття до н. е. — І тисячоліття н. е. Цей період характерний безперервним заселенням слов'янськими племенами територій і розвитком їх культур, а також зовнішніми впливами на слов'янську культуру (зокрема іранського, фракійського, германського, балтського і тюркського культурних компонентів).
Питання про історію та витоки української культури є складним і
дискусійним. Одні дослідники вважають, що розвиток української культури
почався в епоху середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз
руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних
завойовників. Інші твердять, що витоки культури треба шукати з епохи бронзи (II тис. до н. е.). Безумовно, продовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з іншими народами були явищем досить поширеним. Але ці процеси не приводили до повної асиміляції племені, абсолютної руйнації його історичної пам'яті та культури. Окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їх частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спадок новим поколінням. Спадкоємність є закономірністю розвитку культури.
Періодизація україниської культури
Перший період розвитку української культури охоплює великий
часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства у Х сто-
літті. Початки передісторії українського культури сягають сивої
давнини. В епоху бронзи і раннього заліза неначе в калейдоскопі
змінювались археологічні культури, емпіричним методом накопи-
чувався позитивний досвід, удосконалювалися виробничі сили й
суспільні відносини. Відбувається перший поділ праці: скотарство
відокремлюється від землеробства. Саме тоді, а це було в II тис. до
н. е., починається етногенез слов'ян. У І тис. до н. е. відбувається
другий поділ праці: ремесло відокремлюється від землеробства, су-
спільство поділяється на класи, виникає держава.
У першому тисячолітті нової ери для розвитку української культури
визначальними стали такі події історичної ваги, як виникнення Києва
та утворення давньоруської Київської держави, розвиток основних
напрямів її геополітики на півдні, сході й заході.
Другий період розвитку української культури співпадає з процесом
формування і розвитку Київської Русі - держави європейського типу.. Запровадження християнства долучило населення Русі до культурно-етнічних цінностей європейського континенту, збагатило скарбницю духовного життя народу, вивело його культуру на світові простори.
Третій період припадає на литовсько-польську добу. Умови для
і культурного розвитку погіршувалися внаслідок асиміляції українкої еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. Примітною ознакою цього періоду стала діяльність церковних братств, спрямована на захист православної церкви та української культури.
Четвертий період - це роки національно-визвольної боротьби
проти Речі Посполитої та існування гетьмансько-козацької держави
до сер. XVIII ст., провідною соціальною верствою якої було
козацтво. Культурний розвиток цього періоду виступає як об'єктивно
обумовлений процес засвоєння та успадкування культурних традицій
Київської Русі та зародження у духовному житті нових явищ під
ги'ціпом ідей гуманізму та Реформації.
Пятий період охоплює півторастолітній відрізок часу, починаючи
від ліквідації Гетьманщини і до початку XX ст. Його ще називають
періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше процес творення національної моделі культури виявилися в літературі, фольклористиці, етнографії, образотворчому мистецтві й
црііматургії. Домінуюча, формотворча роль у процесах національного
шцродження належала літературі.
Шостий період розвитку української культури на початку
ХХ століття відбувався в надзвичайно складних умовах в роки Пер-
шої світової війни та революційних подій в Україні у 1917-1920 рр.
Свідченням активізації культурного життя стала поява національних
художніх музеїв, театрів, архівів, бібліотек, заснування академії
Наук України, спроби українізації освіти та утворення української
Автокефальної православної церкви (УАПЦ).
Сьомий період хронологічно співпадає із часом перебування України у складі СРСР. Деякі дослідники поділяють його на кілька
етапів, що відрізняються один від одного соціально-економічними
її політико-психологічними факторами, наявністю як позитивних,
і її. і гальмівних факторів, зумовлених гострими суспільними супе речностями, трагічними подіями голодомору, сталінських репресій
німецьким окупаційним режимом.
Але ці негативні чинники залежності культури від політичної
кон'юнктури не могли загальмувати процес її розвитку, оскільки
масова ліквідація неписьменності, створення широкої мережі ос-
вітніх закладів та інших культурно-мистецьких установ і творчих
колективів сформували у республіці широкий загал зацікавлених
споживачів культури.
Восьмий період розвитку української культури розпочався після
проголошення державної незалежності України. Він відкриває нові
перспективи розвитку духовного і культурно-мистецького життя,
багатоманітних зв'язків з мистецтвом інших народів світу. Укра-
їнська культура одержала змогу творитися й розвиватися як єдина
національна культура у державі й далекому і ближньому зарубіжжі.
Отже, історія національної культури є своєрідним діалогом ба-
гатьох поколінь українського народу, передавання набутого досвіду
від покоління до покоління. Як і кожна національна культура, вона
розвивалася за законами дифузії і конвергенції, обмінюючись своїми
здобутками з іншими народами.
2. Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт — стародавній кам'яний вік (1 млн — 11 тис. рр. до н.е.), мезоліт — середній кам'яний вік (10 тис. — 7 тис. рр. до н.е.), неоліт — новий кам'яний вік (6 тис. — 4 тис. рр. до н.е.), енеоліт — мідно-кам'яний вік (3300-2800 рр. до н.е.), бронзовий вік (2800-1200 рр. до н.е.).
Трипільська культура.У IV —III тис. до н.е. на території сучасної України відбувся перехід до енеоліту (мідно-кам'яного віку), характерного не лише опануванням технології виробництва та обробки міді, але й подальшим прогресом відтворювальних форм господарства — землеробства і тваринництва (скотарства). Найяскравішою археологічною культурою нової епохи була трипільська, пам'ятки якої виявлено в лісостеповій зоні на величезних просторах від Пруту і Дунаю до Дніпра. Відкрита на початку 90-х років XIX ст. археологом В.Хвойкою поблизу с.Трипілля (нині Кагарлицький р-н Київської обл.), звідки, за місцем знахідок перших пам'яток, пішла назва "трипільська культура". Це були скотарсько-хліборобські громади з колективною власністю на худобу.
Поряд із високою культурою землеробства спостерігався великий потяг до мистецьких студій, що засвідчують численні статуетки, виконані в реалістичній манері.
Характер господарської діяльності трипільців зумовив подальший розвиток територіальних зв'язків, відбитих у формах соціального життя. На основі територіальних общин формувалися племена, зароджувалися міжплемінні об'єднання, складалася ієрархічна структура родів, виділялися найзнатніші з них на чолі з визнаними главами — патріархами.
Близько 2000 р. до н.е. трипільська культура почала занепадати, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском численніших і войовничіших, на думку вчених, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України. Однак відтепер традиції землеробства разом з осілим способом життя стали вирішальними при визначенні культурного розвитку племен на наших землях.
3. Початок епохи металів був позначений кардинальними змінами у соціальних відносинах. Зросла роль чоловіка в суспільстві. Господарською основою стала патріархальна сім'я, а це засвідчує про перехід від материнського до батьківського родового ладу — патріархату.
В другій чверті III тис. до н.е. на території України розпочався бронзовий вік. Його особливість — істотне поширення виробів із бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з оловом. Опанування новою технологією дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. Проте бронза не замінила цілком каменю, — речі з нього використовувались упродовж усього бронзового віку. В ливарній справі з'явилися професійні майстри високої кваліфікації. В Україні відомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) і металообробки (Карпато-Дунайський регіон).
Незважаючи на піднесення ремісничого виробництва (зокрема бронзоливарного), основними галузями господарства племен бронзового віку були землеробство (лісостеп) і скотарство (степ). Загальне економічне пожвавлення великою мірою сприяло зростанню чисельності населення і накопиченню суспільного багатства. Відбулися великі зміни в соціально-політичному житті. Упродовж бронзового віку на території України існувало кілька етнокультурних груп. їхнім археологічним еквівалентом були культури: ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна (Степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська (Лісостеп і Полісся).
Заключна стадія бронзового віку південних районів України загалом позначена завершенням переходу до кочових форм скотарства. Його ефективність дедалі більше зростала внаслідок поліпшення видового складу стада, вдосконалення засобів пересування і використання пасовиськ. Подальшого розвитку набула соціальна структура, яка характеризувалася військово-політичною організацією суспільства, зародженням станово-класових відносин.
Бронзовий вік в Україні — завершальна стадія первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий шлях розвитку від первісної общини на основі екзогамних шлюбних відносин до воєнно- племінних об'єднань. У ньому зародилися і визріли всі передумови для виникнення станово-класових відносин — панівних на наступному історичному етапі.
Виникають племена зрубної культури — кіммерійці. Їх мова багато що успадкувала від трипільців. Поховання здійснювалися в курганах, шляхом спалення, останки ховалися в урнах. Кераміка — миски, макітри — прикрашена трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховкою. Зброя, прикраси, казани виготовлені з бронзи. Кіммерійці — перший народ, ім’я якого зафіксоване в історії. Вони мали зв’язки з Малою Азією, Кавказом. Кіммерійську культуру дослідники вважають продовженням трипільської.
Дуже важливу роль у формуванні нашої культури відіграли скіфи, сармати, роксолани, племена іранського орієнтира. Скіфи — численні племена в І тисячолітті, від VІІ до II ст. н. е. Були скіфи царські, орачі та ін. У поховання вони клали зброю разом з небіжчиками. Царів ховали під величезними курганами. Скіфи згадуються в ассірійських першоджерелах (VІІ ст. до н. е.). Їх держава — не лише Україна, а й Поволжя, Урал. Скіфи жили в будинках, критих соломою, поряд був льох — яма. Вони розводили корів, овець, коней.
«Батько історії» Геродот у V ст. до н. е. описав війну скіфів і кіммерійців, він розцінює це як міжусобиці. Очевидно, так воно і було. Підтвердження можна знайти хоча б у сюжеті скіфської пекторалі (ІV ст. до н. е.). Це золота нагрудна царська прикраса —
У прикладній культурі скіфів панує тваринний стиль — це вироби високого художнього рівня. Серед ювелірних пам’яток скіфської культури такі всесвітньовідомі, як золотий гребінь (курган Солоха біля с. Велика Знаменка на Запоріжжі), срібна амфора, бойова колісниця та ін.
Для скіфських кам’яних статуй характерні велика голова, менший тулуб, малі руки та ноги. Згодом ці статуї будуть продовжені в половецьких кам’яних бабах. Сьогодні відомо понад 100 скіфських скульптур. Посуд у скіфів, як і в трипільців — це горщик («слов’янський»), прикрашений гребінцевим орнаментом, властивим культурі і скіфів, і трипільців, і кіммерійців, і слов’ян.
Скіфи залишили нашій культурі білу сорочку, шапку шпичасту козацьку, сагайдаки, ножі-перначі, чоботи. Геродот стверджує, що скіфи — багатоетнічна держава. Серед них він розрізняв калінідійців, алазонів, землеробів, кочівників, царських, які інших уважали своїми рабами. Однак їх культура відзначалася однорідністю. Елліно-скіфів Геродот уважав близькими до греків. Скіфи зустрічали гостей з хлібом-сіллю, їм було властиве побратимство, як і козакам пізніше. Носили вони вишиті сорочки, шаровари або вузькі штани зі шкіри. У скіфській мові зустрічаємо слова «мед», «страва».
Починаючи з VI ст. до н. е. посилились античні впливи на скіфів. Чимало дослідників сходяться на думці, що скіфи є місцевим народом, генетично розвинутим на основі попередніх. Є посилання на священну зороастрійську книгу «Авеста» (збірник священних гімнів, легенд про першолюдину Іме), де зазначається, що прабатьківщиною народу «іме» є Україна і що це і є наші скіфи.
Геродот поєднує скіфів із сарматами і стверджує, що вони пішли від шлюбів скіфів з амазонками. Античний географ II ст. н. е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен (алани, роксолани, язиги, сіраки та ін.). Сармати робили чотириколісний віз без жодного цвяха, мали шовкові, сукняні тканини. Вони залишили значний слід в українській культурі. У III ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е. сармати розселяються на території сучасної України. У цей період тут поширюється антична культура, поширюються впливи гунів. Під гунами чимало дослідників розуміють слов’ян, стверджуючи, що вони мали виразні риси слов’янства. За кілька століть до нової ери в українському Причорномор’ї з’являються грецькі міста-колонії: Херсонес, Тір, Ольвія, Пантікапея, Теодосія.
Античні впливи проявлялись у прагненні прикрасити, декорувати свій одяг, житло, у народній музиці, у співах, відзначенні свят, у міфології. Римські впливи в українській культурі починаються в І—ІІІ ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились. Є археологічні знахідки укріплень римлян на берегах Дністра (біля Заліщиків), у Києві знайдено скарб римських монет (I—II ст. н. е.), посуд, прикраси (емалі).
4. На початку І тис. до н.е. (ранній залізний вік) у лісостеповій зоні України продовжували жити місцеві землеробсько-скотарські племена. Дніпровське Правобережжя населяли носії чорноліської культури. Постійна загроза нападу кіммерійців спонукала чорнолісців будувати величезні укріплення. Одне з них, досліджене О.Тереножкіним у Чорному лісі на Кіровоградщині, дало назву культурі. Густа мережа поселень засвідчує відповідно велику густоту населення. Чорнолісці займалися землеробством, менш інтенсивно — бронзоливарним і залізообробним виробництвом. Під натиском кіммерійців окремі групи цього народу переселилися в IX ст. до н.е. на Лівобережжя Дніпра в басейни Ворскли, Орелі й Самари. На території Західної України з кінця II тис. до н.е. розселилися фракійці, а також племена лужицької археологічної культури. На Волині в перших століттях І тис. до н.е. мешкали племена милоградської культури, які в VI ст. до н.е. перемістилися на сучасну територію Південної Білорусі. Середнє Подесення і Посейм'я населяли в цей час юхнівські племена. В Гірському Криму та на кримському узбережжі Чорного моря з IX ст. до н.е. відомі племена кизил-кобинської археологічної культури (ототожнюються з таврами).
Найдавніші писемні джерела, в яких слов'яни виступають під своїм власним ім'ям (етнонімом), належать до VI ст. н.е. (твори візантійських авторів-Йордана, Прокопія Кесарійського, Псевдо-Кесарія, Іоана Ефеського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімокатти). Більш-менш вірогідно етнічна присутність слов'ян може бути реконструйована в творах римських авторів рубежу перших століть н.е. (Плінія Старшого, Тацита, Птолемея).
Прокопій Кесарійський підтверджує поділ слов'ян у VI ст. на антів і склавінів, зазначаючи про мовну й етнічну спорідненість. Проте, засвідчуючи їхнє походження від одного кореня, він не називає венедів, а як спільного для антів і склавінів предка — спорів.
Держава антів проіснувала з кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів (обрів). Після 602 р. назва "анти" зникає з історичних хронік. Однак у середині VII ст. слов'яни звільнилися з-під влади завойовників. У процесі розселення на Балкани анти змішуються зі склавінами і надалі вже відомі під загальною назвою слов'ян. У процесі розпаду первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор "Повісті временних літ" називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни — над Десною і Сеймом; древляни — між Тетеревом і Прип'яттю, дуліби, або бужани (їх називали також волинянами) — вздовж Західного Бугу; уличі — між Дністром і Південним Бугом; тиверці — між Південним Бугом і Прутом; білі хорвати — на Підкарпатті. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва "Русь".
У питанні походження етноніма "Русь" існує багато гіпотез. З них найважливіші дві: варязька і автохтонна.
Зарубинецька і черняхівська культури
Впродовж усього І тис. н.е. праукраїнські землі продовжували залишатися ареною Великого переселення народів. Місцеві племена перебували вже на стадії готовності до утворення ранніх держав, аналогічних "варварським королівствам" Західної Європи, що засвідчують знахідки під час розкопок слов'янських поселень так званої зарубинецької (II ст. до н.е. — II ст. н.е.), а особливо черняхівської (II —V ст.) та київської (VI —VIII ст.) археологічних культур. Однак численні спроби утворити стійкий державний організм на українських землях постійно закінчувалися черговою поразкою від дружин "степових імперій", протистояти яким у племінних і міжплемінних князівств не вистачало сил.
На схід від пшеворського ареалу в районах Полісся і Середнього
Подніпров’я розповсюджені старожитності зарубинецької культури. Вони
стали відомими після відкриття і розкопок В.Хвойкою біля с.Зарубинці на
Київщині 1899 р. ґрунтового могильника з трупоспаленнями. Нині відомо
близько 500 поселень і 1 тис. поховань зарубинецької культури. Виділяють п'ять її локальних варіантів: середньодніпровський, поліський, верхньодніпровський, південнобузький і деснянський.
З III ст. н.е. на Нижньому і Середньому Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі поширювалася нова культура — черняхівська. Перші пам'ятки черняхівської культури виявлені та досліджені 1900 — 1901 рр. у Середньому Подніпров'ї (с.Черняхів на Київщині) В.Хвойкою, а в Подністров'ї — К.Гадачеком. Нині відомо понад 5 тис. черняхівських пам'яток, розкопки проведено на 150 — 200 поселеннях і могильниках.
З черняхівською культурою відбулися суттєві зміни у виробництві та економіці. Більшість знахідок, які становлять матерільний комплекс черняхівської культури, — вироби ремісників. Провідною галуззю виробництва стало залізоробне ремесло.
Головною галуззю економіки було сільське господарство. Серед злаків — це пшениця різних видів, ячмінь, просо, овес, жито; бобові — горох, чечевиця; технічні культури — коноплі, чина. Переважала двопільна система землеробства. Розвиток скотарства підтверджують знахідки кісток домашніх тварин, серед яких переважають кістки великої рогатої худоби. Однак черняхівці розводили свиней, кіз, овець, а також коней. Кісток диких тварин виявлено зовсім мало, що засвідчує незначну роль полювання в господарстві. Високий рівень розвитку ремесел сприяв піднесенню обміну й торгівлі. Язичництво як світоглядна система широко подана в усній народній творчості та декоративно-ужитковому мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, рагальнюючі фігури воїнів, стилізовані хвилі тощо.
Отже, підтримуючи різноманітні зв'язки із сусідами, праукраїнські східнослов'янські племена в соціально-політичному, економічному, етнічному ї культурному планах у цей час становили спільність, здатну протистояти будь-якій експансії ззовні. Наголошуючи на цьому, писемні джерела згадують і про політичні центри цієї спільності — Куявію, Славію, Артанію, пізніше — про могутнє політичне об'єднання — "Руську землю" в Подніпров'ї, відоме далеко за межами тогочасного східнослов'янського світу.
Досягнення східнослов'янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об'єднання в єдиній державі — Київській Русі — сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної та духовної культури.
| Сайт: | Навчально-інформаційний портал ВП НУБіП України "Ніжинський агротехнічний інститут" |
| Курс: | Історія української культури |
| Книга: | Тема 2. Історичні умови виникнення та джерела формування української культури. |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | субота 23 листопад 2024 |
1. Розв'язуючи проблеми, пов'язані з кожною із національних культур, неможливо обійти увагою питання про її походження.
Жоден фактор, що визначає нації сучасного світу, не може пояснити самобутність кожної національної культури. Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, що діяли в конкретному історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із ними зростали їх унікальні культури.
Отже, Національна культура - це сукупність символів, вірувань переконань цінностей, норм поведінки, які характеризують духовне життя певної нації.
Не є винятком і культура України. її особливості, без сумніву, здебільшого зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, і, з одного боку, надзвичайно сприятливого для землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це робило українську територію небезпечною для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами. Водночас це призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися на наших землях упродовж тисячоліть. Не випадково, що такі високі культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації.
За характером українська культура належить до культур слов'янського типу, проте генетична спорідненість українців з іншими слов'янськими народами не виключає не лише культурної, а й етнічної унікальності населення.
Етнокультурні проблеми походження слов'ян постали перед наукою
давно.
Тривалий час в історичній науці спостерігалося протиборство двох протилежних теорій походження українського народу — міграційної та автохтонної. Численні дослідження О.Шахматова, О.Преснякова, В.Хвойки, В.Грекова, П.Третьякова, Б.Рибакова, В.Петрова дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.
Походження слов'ян та їх культури проблема досить складна і суперечлива. Слов'яни — це один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився в сферу тих історичних подій. Власне, можна умовно виділити чотири концепції. Перша і найдавніша концепція карпато-дунайська теорія, пов'язана з ім'ям літописця Нестора. Друга концепція вісло-одерської теорії (Ю. Костишевського та М. Рудницького.
Прихильники третьої концепції намагаються розширити межі території можливого проживання стародавніх слов'ян між Дніпром і Віслою.
Згідно з четвертою концепцією на рубежі III—II тис. до н. е. з індоєвропейської етнічної спільноти виділилася германо-балто-слов'янська група, яка обіймала територію в межиріччі Одри і Дніпра (Б.О. Рибаков). Стосовно різних періодів розселення слов'ян наведені концепції є справедливими, оскільки вони відповідають історичній правді. Але визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не зіставляючи їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, практично не можливо.
За такого становища необхідним виявляється реконструкція культури слов'янських племен на основі вивчення письмових та речових джерел.
Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов'ян досить виразно і прив'язано до певної території. Але фіксація починається з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно-політична сила (приблизно середина І тис. н. е.).
Візантійські вчені в VI ст. (зокрема Йордан, Менандр Протиктор, Прокопій Кесарійський, Маврикій Стратег) пишуть про слов'ян, називаючи їх антами, венедами і склавінами. Вони характеризують слов'ян як численний, культурний і соціальноактивний народ, який бере участь у політичному й культурному житті Південно-Східної Європи.
У дослідженні культури слов'янських народів важливе місце належить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов'язане з історією народу. Особливе місце в лінгвістиці має картографування архаїчних слов'янських гідронімів і топонімів, що дозволяє визначити шляхи і райони розселення стародавніх слов'ян.
Отже, територія формування слов'янської етнокультурної спільноти була досить обширною.
Археологічні дослідження стародавньої культури допомогли розкрити складність процесів етнокультурного розвитку на території Південно-Східної Європи на рубежі І тисячоліття до н. е. — І тисячоліття н. е. Цей період характерний безперервним заселенням слов'янськими племенами територій і розвитком їх культур, а також зовнішніми впливами на слов'янську культуру (зокрема іранського, фракійського, германського, балтського і тюркського культурних компонентів).
Питання про історію та витоки української культури є складним і
дискусійним. Одні дослідники вважають, що розвиток української культури
почався в епоху середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз
руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних
завойовників. Інші твердять, що витоки культури треба шукати з епохи бронзи (II тис. до н. е.). Безумовно, продовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з іншими народами були явищем досить поширеним. Але ці процеси не приводили до повної асиміляції племені, абсолютної руйнації його історичної пам'яті та культури. Окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їх частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спадок новим поколінням. Спадкоємність є закономірністю розвитку культури.
Періодизація україниської культури
Перший період розвитку української культури охоплює великий
часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства у Х сто-
літті. Початки передісторії українського культури сягають сивої
давнини. В епоху бронзи і раннього заліза неначе в калейдоскопі
змінювались археологічні культури, емпіричним методом накопи-
чувався позитивний досвід, удосконалювалися виробничі сили й
суспільні відносини. Відбувається перший поділ праці: скотарство
відокремлюється від землеробства. Саме тоді, а це було в II тис. до
н. е., починається етногенез слов'ян. У І тис. до н. е. відбувається
другий поділ праці: ремесло відокремлюється від землеробства, су-
спільство поділяється на класи, виникає держава.
У першому тисячолітті нової ери для розвитку української культури
визначальними стали такі події історичної ваги, як виникнення Києва
та утворення давньоруської Київської держави, розвиток основних
напрямів її геополітики на півдні, сході й заході.
Другий період розвитку української культури співпадає з процесом
формування і розвитку Київської Русі - держави європейського типу.. Запровадження християнства долучило населення Русі до культурно-етнічних цінностей європейського континенту, збагатило скарбницю духовного життя народу, вивело його культуру на світові простори.
Третій період припадає на литовсько-польську добу. Умови для
і культурного розвитку погіршувалися внаслідок асиміляції українкої еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. Примітною ознакою цього періоду стала діяльність церковних братств, спрямована на захист православної церкви та української культури.
Четвертий період - це роки національно-визвольної боротьби
проти Речі Посполитої та існування гетьмансько-козацької держави
до сер. XVIII ст., провідною соціальною верствою якої було
козацтво. Культурний розвиток цього періоду виступає як об'єктивно
обумовлений процес засвоєння та успадкування культурних традицій
Київської Русі та зародження у духовному житті нових явищ під
ги'ціпом ідей гуманізму та Реформації.
Пятий період охоплює півторастолітній відрізок часу, починаючи
від ліквідації Гетьманщини і до початку XX ст. Його ще називають
періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше процес творення національної моделі культури виявилися в літературі, фольклористиці, етнографії, образотворчому мистецтві й
црііматургії. Домінуюча, формотворча роль у процесах національного
шцродження належала літературі.
Шостий період розвитку української культури на початку
ХХ століття відбувався в надзвичайно складних умовах в роки Пер-
шої світової війни та революційних подій в Україні у 1917-1920 рр.
Свідченням активізації культурного життя стала поява національних
художніх музеїв, театрів, архівів, бібліотек, заснування академії
Наук України, спроби українізації освіти та утворення української
Автокефальної православної церкви (УАПЦ).
Сьомий період хронологічно співпадає із часом перебування України у складі СРСР. Деякі дослідники поділяють його на кілька
етапів, що відрізняються один від одного соціально-економічними
її політико-психологічними факторами, наявністю як позитивних,
і її. і гальмівних факторів, зумовлених гострими суспільними супе речностями, трагічними подіями голодомору, сталінських репресій
німецьким окупаційним режимом.
Але ці негативні чинники залежності культури від політичної
кон'юнктури не могли загальмувати процес її розвитку, оскільки
масова ліквідація неписьменності, створення широкої мережі ос-
вітніх закладів та інших культурно-мистецьких установ і творчих
колективів сформували у республіці широкий загал зацікавлених
споживачів культури.
Восьмий період розвитку української культури розпочався після
проголошення державної незалежності України. Він відкриває нові
перспективи розвитку духовного і культурно-мистецького життя,
багатоманітних зв'язків з мистецтвом інших народів світу. Укра-
їнська культура одержала змогу творитися й розвиватися як єдина
національна культура у державі й далекому і ближньому зарубіжжі.
Отже, історія національної культури є своєрідним діалогом ба-
гатьох поколінь українського народу, передавання набутого досвіду
від покоління до покоління. Як і кожна національна культура, вона
розвивалася за законами дифузії і конвергенції, обмінюючись своїми
здобутками з іншими народами.
2. Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт — стародавній кам'яний вік (1 млн — 11 тис. рр. до н.е.), мезоліт — середній кам'яний вік (10 тис. — 7 тис. рр. до н.е.), неоліт — новий кам'яний вік (6 тис. — 4 тис. рр. до н.е.), енеоліт — мідно-кам'яний вік (3300-2800 рр. до н.е.), бронзовий вік (2800-1200 рр. до н.е.).
Трипільська культура.У IV —III тис. до н.е. на території сучасної України відбувся перехід до енеоліту (мідно-кам'яного віку), характерного не лише опануванням технології виробництва та обробки міді, але й подальшим прогресом відтворювальних форм господарства — землеробства і тваринництва (скотарства). Найяскравішою археологічною культурою нової епохи була трипільська, пам'ятки якої виявлено в лісостеповій зоні на величезних просторах від Пруту і Дунаю до Дніпра. Відкрита на початку 90-х років XIX ст. археологом В.Хвойкою поблизу с.Трипілля (нині Кагарлицький р-н Київської обл.), звідки, за місцем знахідок перших пам'яток, пішла назва "трипільська культура". Це були скотарсько-хліборобські громади з колективною власністю на худобу.
Поряд із високою культурою землеробства спостерігався великий потяг до мистецьких студій, що засвідчують численні статуетки, виконані в реалістичній манері.
Характер господарської діяльності трипільців зумовив подальший розвиток територіальних зв'язків, відбитих у формах соціального життя. На основі територіальних общин формувалися племена, зароджувалися міжплемінні об'єднання, складалася ієрархічна структура родів, виділялися найзнатніші з них на чолі з визнаними главами — патріархами.
Близько 2000 р. до н.е. трипільська культура почала занепадати, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском численніших і войовничіших, на думку вчених, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України. Однак відтепер традиції землеробства разом з осілим способом життя стали вирішальними при визначенні культурного розвитку племен на наших землях.
3. Початок епохи металів був позначений кардинальними змінами у соціальних відносинах. Зросла роль чоловіка в суспільстві. Господарською основою стала патріархальна сім'я, а це засвідчує про перехід від материнського до батьківського родового ладу — патріархату.
В другій чверті III тис. до н.е. на території України розпочався бронзовий вік. Його особливість — істотне поширення виробів із бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з оловом. Опанування новою технологією дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. Проте бронза не замінила цілком каменю, — речі з нього використовувались упродовж усього бронзового віку. В ливарній справі з'явилися професійні майстри високої кваліфікації. В Україні відомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) і металообробки (Карпато-Дунайський регіон).
Незважаючи на піднесення ремісничого виробництва (зокрема бронзоливарного), основними галузями господарства племен бронзового віку були землеробство (лісостеп) і скотарство (степ). Загальне економічне пожвавлення великою мірою сприяло зростанню чисельності населення і накопиченню суспільного багатства. Відбулися великі зміни в соціально-політичному житті. Упродовж бронзового віку на території України існувало кілька етнокультурних груп. їхнім археологічним еквівалентом були культури: ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна (Степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська (Лісостеп і Полісся).
Заключна стадія бронзового віку південних районів України загалом позначена завершенням переходу до кочових форм скотарства. Його ефективність дедалі більше зростала внаслідок поліпшення видового складу стада, вдосконалення засобів пересування і використання пасовиськ. Подальшого розвитку набула соціальна структура, яка характеризувалася військово-політичною організацією суспільства, зародженням станово-класових відносин.
Бронзовий вік в Україні — завершальна стадія первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий шлях розвитку від первісної общини на основі екзогамних шлюбних відносин до воєнно- племінних об'єднань. У ньому зародилися і визріли всі передумови для виникнення станово-класових відносин — панівних на наступному історичному етапі.
Виникають племена зрубної культури — кіммерійці. Їх мова багато що успадкувала від трипільців. Поховання здійснювалися в курганах, шляхом спалення, останки ховалися в урнах. Кераміка — миски, макітри — прикрашена трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховкою. Зброя, прикраси, казани виготовлені з бронзи. Кіммерійці — перший народ, ім’я якого зафіксоване в історії. Вони мали зв’язки з Малою Азією, Кавказом. Кіммерійську культуру дослідники вважають продовженням трипільської.
Дуже важливу роль у формуванні нашої культури відіграли скіфи, сармати, роксолани, племена іранського орієнтира. Скіфи — численні племена в І тисячолітті, від VІІ до II ст. н. е. Були скіфи царські, орачі та ін. У поховання вони клали зброю разом з небіжчиками. Царів ховали під величезними курганами. Скіфи згадуються в ассірійських першоджерелах (VІІ ст. до н. е.). Їх держава — не лише Україна, а й Поволжя, Урал. Скіфи жили в будинках, критих соломою, поряд був льох — яма. Вони розводили корів, овець, коней.
«Батько історії» Геродот у V ст. до н. е. описав війну скіфів і кіммерійців, він розцінює це як міжусобиці. Очевидно, так воно і було. Підтвердження можна знайти хоча б у сюжеті скіфської пекторалі (ІV ст. до н. е.). Це золота нагрудна царська прикраса —
У прикладній культурі скіфів панує тваринний стиль — це вироби високого художнього рівня. Серед ювелірних пам’яток скіфської культури такі всесвітньовідомі, як золотий гребінь (курган Солоха біля с. Велика Знаменка на Запоріжжі), срібна амфора, бойова колісниця та ін.
Для скіфських кам’яних статуй характерні велика голова, менший тулуб, малі руки та ноги. Згодом ці статуї будуть продовжені в половецьких кам’яних бабах. Сьогодні відомо понад 100 скіфських скульптур. Посуд у скіфів, як і в трипільців — це горщик («слов’янський»), прикрашений гребінцевим орнаментом, властивим культурі і скіфів, і трипільців, і кіммерійців, і слов’ян.
Скіфи залишили нашій культурі білу сорочку, шапку шпичасту козацьку, сагайдаки, ножі-перначі, чоботи. Геродот стверджує, що скіфи — багатоетнічна держава. Серед них він розрізняв калінідійців, алазонів, землеробів, кочівників, царських, які інших уважали своїми рабами. Однак їх культура відзначалася однорідністю. Елліно-скіфів Геродот уважав близькими до греків. Скіфи зустрічали гостей з хлібом-сіллю, їм було властиве побратимство, як і козакам пізніше. Носили вони вишиті сорочки, шаровари або вузькі штани зі шкіри. У скіфській мові зустрічаємо слова «мед», «страва».
Починаючи з VI ст. до н. е. посилились античні впливи на скіфів. Чимало дослідників сходяться на думці, що скіфи є місцевим народом, генетично розвинутим на основі попередніх. Є посилання на священну зороастрійську книгу «Авеста» (збірник священних гімнів, легенд про першолюдину Іме), де зазначається, що прабатьківщиною народу «іме» є Україна і що це і є наші скіфи.
Геродот поєднує скіфів із сарматами і стверджує, що вони пішли від шлюбів скіфів з амазонками. Античний географ II ст. н. е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен (алани, роксолани, язиги, сіраки та ін.). Сармати робили чотириколісний віз без жодного цвяха, мали шовкові, сукняні тканини. Вони залишили значний слід в українській культурі. У III ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е. сармати розселяються на території сучасної України. У цей період тут поширюється антична культура, поширюються впливи гунів. Під гунами чимало дослідників розуміють слов’ян, стверджуючи, що вони мали виразні риси слов’янства. За кілька століть до нової ери в українському Причорномор’ї з’являються грецькі міста-колонії: Херсонес, Тір, Ольвія, Пантікапея, Теодосія.
Античні впливи проявлялись у прагненні прикрасити, декорувати свій одяг, житло, у народній музиці, у співах, відзначенні свят, у міфології. Римські впливи в українській культурі починаються в І—ІІІ ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились. Є археологічні знахідки укріплень римлян на берегах Дністра (біля Заліщиків), у Києві знайдено скарб римських монет (I—II ст. н. е.), посуд, прикраси (емалі).
4. На початку І тис. до н.е. (ранній залізний вік) у лісостеповій зоні України продовжували жити місцеві землеробсько-скотарські племена. Дніпровське Правобережжя населяли носії чорноліської культури. Постійна загроза нападу кіммерійців спонукала чорнолісців будувати величезні укріплення. Одне з них, досліджене О.Тереножкіним у Чорному лісі на Кіровоградщині, дало назву культурі. Густа мережа поселень засвідчує відповідно велику густоту населення. Чорнолісці займалися землеробством, менш інтенсивно — бронзоливарним і залізообробним виробництвом. Під натиском кіммерійців окремі групи цього народу переселилися в IX ст. до н.е. на Лівобережжя Дніпра в басейни Ворскли, Орелі й Самари. На території Західної України з кінця II тис. до н.е. розселилися фракійці, а також племена лужицької археологічної культури. На Волині в перших століттях І тис. до н.е. мешкали племена милоградської культури, які в VI ст. до н.е. перемістилися на сучасну територію Південної Білорусі. Середнє Подесення і Посейм'я населяли в цей час юхнівські племена. В Гірському Криму та на кримському узбережжі Чорного моря з IX ст. до н.е. відомі племена кизил-кобинської археологічної культури (ототожнюються з таврами).
Найдавніші писемні джерела, в яких слов'яни виступають під своїм власним ім'ям (етнонімом), належать до VI ст. н.е. (твори візантійських авторів-Йордана, Прокопія Кесарійського, Псевдо-Кесарія, Іоана Ефеського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімокатти). Більш-менш вірогідно етнічна присутність слов'ян може бути реконструйована в творах римських авторів рубежу перших століть н.е. (Плінія Старшого, Тацита, Птолемея).
Прокопій Кесарійський підтверджує поділ слов'ян у VI ст. на антів і склавінів, зазначаючи про мовну й етнічну спорідненість. Проте, засвідчуючи їхнє походження від одного кореня, він не називає венедів, а як спільного для антів і склавінів предка — спорів.
Держава антів проіснувала з кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів (обрів). Після 602 р. назва "анти" зникає з історичних хронік. Однак у середині VII ст. слов'яни звільнилися з-під влади завойовників. У процесі розселення на Балкани анти змішуються зі склавінами і надалі вже відомі під загальною назвою слов'ян. У процесі розпаду первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор "Повісті временних літ" називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни — над Десною і Сеймом; древляни — між Тетеревом і Прип'яттю, дуліби, або бужани (їх називали також волинянами) — вздовж Західного Бугу; уличі — між Дністром і Південним Бугом; тиверці — між Південним Бугом і Прутом; білі хорвати — на Підкарпатті. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва "Русь".
У питанні походження етноніма "Русь" існує багато гіпотез. З них найважливіші дві: варязька і автохтонна.
Зарубинецька і черняхівська культури
Впродовж усього І тис. н.е. праукраїнські землі продовжували залишатися ареною Великого переселення народів. Місцеві племена перебували вже на стадії готовності до утворення ранніх держав, аналогічних "варварським королівствам" Західної Європи, що засвідчують знахідки під час розкопок слов'янських поселень так званої зарубинецької (II ст. до н.е. — II ст. н.е.), а особливо черняхівської (II —V ст.) та київської (VI —VIII ст.) археологічних культур. Однак численні спроби утворити стійкий державний організм на українських землях постійно закінчувалися черговою поразкою від дружин "степових імперій", протистояти яким у племінних і міжплемінних князівств не вистачало сил.
На схід від пшеворського ареалу в районах Полісся і Середнього
Подніпров’я розповсюджені старожитності зарубинецької культури. Вони
стали відомими після відкриття і розкопок В.Хвойкою біля с.Зарубинці на
Київщині 1899 р. ґрунтового могильника з трупоспаленнями. Нині відомо
близько 500 поселень і 1 тис. поховань зарубинецької культури. Виділяють п'ять її локальних варіантів: середньодніпровський, поліський, верхньодніпровський, південнобузький і деснянський.
З III ст. н.е. на Нижньому і Середньому Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі поширювалася нова культура — черняхівська. Перші пам'ятки черняхівської культури виявлені та досліджені 1900 — 1901 рр. у Середньому Подніпров'ї (с.Черняхів на Київщині) В.Хвойкою, а в Подністров'ї — К.Гадачеком. Нині відомо понад 5 тис. черняхівських пам'яток, розкопки проведено на 150 — 200 поселеннях і могильниках.
З черняхівською культурою відбулися суттєві зміни у виробництві та економіці. Більшість знахідок, які становлять матерільний комплекс черняхівської культури, — вироби ремісників. Провідною галуззю виробництва стало залізоробне ремесло.
Головною галуззю економіки було сільське господарство. Серед злаків — це пшениця різних видів, ячмінь, просо, овес, жито; бобові — горох, чечевиця; технічні культури — коноплі, чина. Переважала двопільна система землеробства. Розвиток скотарства підтверджують знахідки кісток домашніх тварин, серед яких переважають кістки великої рогатої худоби. Однак черняхівці розводили свиней, кіз, овець, а також коней. Кісток диких тварин виявлено зовсім мало, що засвідчує незначну роль полювання в господарстві. Високий рівень розвитку ремесел сприяв піднесенню обміну й торгівлі. Язичництво як світоглядна система широко подана в усній народній творчості та декоративно-ужитковому мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, рагальнюючі фігури воїнів, стилізовані хвилі тощо.
Отже, підтримуючи різноманітні зв'язки із сусідами, праукраїнські східнослов'янські племена в соціально-політичному, економічному, етнічному ї культурному планах у цей час становили спільність, здатну протистояти будь-якій експансії ззовні. Наголошуючи на цьому, писемні джерела згадують і про політичні центри цієї спільності — Куявію, Славію, Артанію, пізніше — про могутнє політичне об'єднання — "Руську землю" в Подніпров'ї, відоме далеко за межами тогочасного східнослов'янського світу.
Досягнення східнослов'янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об'єднання в єдиній державі — Київській Русі — сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної та духовної культури.