Друкувати цей розділДрукувати цей розділ

ТЕМА 11. УКРАЇНА – НЕЗАЛЕЖНА ДЕРЖАВА.

1 УРСР НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ СРСР. “ПЕРЕБУДОВА” ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

“Перебудова” в СРСР та її наслідки. Критичне становище, в якому опинилася радянська держава у середині 1980-х рр., вимагало радикальних реформ. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці розпочався, коли у березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова.

Розпочинаючи реформи, керівництво партії вважало, що досить лише виправити окремі негативні риси радянської системи. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов’язаних завдань: радикальної економічної реформи та демократизації суспільного життя і розширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова “гуманного демократичного соціалізму”. Проте життя показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню. Перебудова, як “революція згори”, не досягла поставлених цілей.

Натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес “знизу”, який призвів до знищення тоталітарної системи. Складовою частиною цього процесу стало національно-державне відродження України. Однак, до 1987 р., коли гласність завойовувала міцні позиції у Москві та у Прибалтиці, Україна залишалася “заповідником застою”. До вересня 1989 р. на чолі республіки залишався В.Щербицький, котрий мав стійку репутацію консерватора.

Значним поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобильській атомній станції 26 квітня 1986 р., яка мала катастрофічні екологічні й економічні наслідки. Та не менш важливими були й політичні наслідки Чорнобиля. Катастрофа відкрила очі мільйонам людей на напівколоніальне становище України.

Наприкінці 1987 р. відбулися виступи інтелігенції, невдоволеної повільними темпами перебудови у республіці. Виник конфлікт між консерваторами з оточення В.Щербицького і групою письменників (О.Гончар, Д.Павличко, І.Драч та ін.), котрі виступили з різкою критикою мовної ситуації у республіці. Демократія перемогла і у жовтні 1989 р. було прийнято “Закон про мови в Українській РСР”, за яким українська мова отримала статус державної.

Пожвавилася діяльність неформальних організацій (уже в червні 1989 р. їх нараховувалося більше, як 47 тис.). Найпомітнішими серед них були Товариство української мови ім. Т.Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє Товариство “Меморіал”. Вони змогли оприлюднити інформацію з болючих проблем сучасності, виховати плеяду нових лідерів, відчутно опонувати Комуністичній партії. Своєю діяльністю ці об’єднання суттєво розширили базу демократичного руху, надали йому національного спрямування. Саме на цьому ґрунті й постав у 1989 р. феномен Народного Руху України (НРУ) – першої масової політичної організації, що фактично перебувала в опозиції до КПРС.

Чільне місце серед політичних організацій належало Українській Гельсінській Спілці (УГС), яка взяла на себе роль інтелектуального центру та лідера народної опозиції. Оприлюднена “Декларація принципів” у 1988 р. засвідчила, що УГС з правозахисної перетворилася на “типово політичну” організацію. Вона першою в Україні заявила про необхідність побудови самостійної незалежної держави.

Навесні 1989 р. відбулися вибори народних депутатів СРСР, вперше в радянській історії на альтернативній основі. Незважаючи на обмеженість закону про вибори, який був не досить демократичним, та опір властей, народними депутатами було обрано від України багатьох прихильників радикальних реформ.

У березні-травні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та до місцевих Рад. На цей раз Закон про вибори був значно демократичнішим. Депутати обиралися прямим таємним голосуванням з альтернативних кандидатур. І хоча обрання народних депутатів відбувалося в умовах однопартійної системи й монополії КПУ на засоби масової інформації, з 442 депутатів 111 користувалися підтримкою Демократичного блоку, який утворився напередодні виборів з ініціативи Руху та близьких до нього організацій. Демократи перемогли у 5-ти областях: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській. Проте більшість депутатів Верховної Ради залишилися прихильниками компартійного курсу.

Вибори до місцевих Рад засвідчили переконливу перемогу демократичного блоку в Галичині, менш переконливу – у Києві, Харкові. Вперше у трьох західних областях компартія змушена була перейти в опозицію. Але в більшості областей КПУ зберегла свої позиції. Хоча вибори 1990 р. не привели до повної перемоги демократії, вони мали величезне значення для України. Похитнулася монополія Компартії на владу. Уперше в історії Україна одержала демократично обраний парламент.

Влітку 1990 р. новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет. У цій ситуації М.Горбачов запропонував укласти новий союзний договір, що передбачав збереження єдиної держави. Народна рада на чолі з І.Юхновським, що організувалася у Верховній Раді УРСР, як опозиційна, вимагала рішуче декларувати намір України стати незалежною.

Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній проголошувалась самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, верховенство Конституції та законів республіки, виключне право народу України на володіння, користування й розпорядження національним багатством республіки, право на власні збройні сили. В Декларації записано, що “громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило на території республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР”. Проголошувався намір України стати в майбутньому нейтральною державою і дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Стосовно громадянства, було прийняте компромісне формулювання: “Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР”. Але у зв’язку з протистоянням серед депутатів Верховна Рада відхилила пропозицію демократичного крила надати Декларації силу конституційного закону.

Економічна та політична криза на межі 1980-1990-х рр. Кризове становище України, як і загалом Радянського Союзу, було логічним наслідком недалекоглядної практики господарювання радянського керівництва.

Маючи 2,7% території СРСР та 18% населення, Україна виробляла 46,4% залізної руди, 41,4% – чавуну, 35% – сталі, прокату і труб, 25% – машин і устаткування, понад 50% – цукру й олії. Отже, Україна мала непогані стартові умови для незалежного державного існування.

Але наслідком радянської системи господарювання була значна деформація економічної структури українського суспільства. Частка засобів виробництва у загальному обсязі промислової продукції становила у 1990 р. понад 70%, а товарів народного споживання – лише 28%. Окрім цього з України були “викачані” майже всі її природні багатства – нафта, ліс, руда, значна частина вугілля.

Відбувся значний занепад сільського господарства. Україна мала найвищий у світі рівень розораності сільськогосподарських угідь – 82% (у США – 16%, у Європі – 30%, в СРСР загалом – 37%). За рахунок ерозії республіка щороку втрачала майже 600 млн. т родючого ґрунту. За роки колгоспного господарювання зіпсовано 60% чорноземів, 10 млн. га пасовиськ.

Постійно погіршувалася демографічна ситуація. Так, у 1980-1990 рр. природний приріст населення знизився майже у 5 разів. За народжуваністю республіка у 1990 р. посіла останнє в СРСР 15-е місце. Тривалість життя на 6-7 років була коротшою, ніж у розвинутих країнах світу. Удвічі вищим, ніж у державах Заходу, був рівень дитячої смертності. Кожен третій вмирав, не доживши до пенсійного віку.

Особливою складністю відзначалася демографічна ситуація в селах. Внаслідок того, що село залишила молодь, відбувався процес “старіння”, коли практично кожний третій житель був непрацездатного віку.

Загострилося екологічне становище. Орієнтація на важку промисловість призвела до забруднення землі, води й повітря України у 10 разів більше, ніж СРСР загалом. Вкрай ускладнила екологічну ситуацію Чорнобильська катастрофа. Україну у 1990 р. було оголошено зоною екологічного лиха.

Економічна криза, викликана об’єктивними і суб’єктивними факторами, призвела до політичної кризи, що вибухнула в Україні восени 1990 р. У вирішальний момент у боротьбу включилася нова політична сила – студенти, які в центрі Києва розпочали голодовку і висунули кілька вимог. Серед них: відставка голови Ради Міністрів В.Масола, призначення нових виборів на багатопартійній основі навесні 1991 р., прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС, відмова від підписання союзного договору, повернення в Україну всіх її громадян, що проходять строкову військову службу за межами республіки. Верховна Рада задовольнила основні вимоги студентів.

Однак, з початку 1991 р. спостерігалися спроби проімперських сил перейти в контрнаступ. Активізувалися сепаратистські сили, в першу чергу, у Криму, Донбасі, Закарпатті. Внаслідок зустрічі керівників республік Радянського Союзу узгоджено текст союзного договору. Його попереднє підписання було призначено на 20 серпня. Проте український парламент відклав розгляд проекту договору на осінь. А події, що відбулися в серпні, корінним чином змінили ситуацію.

Проголошення незалежності України. 19-21 серпня 1991 р. керівництво СРСР під час відпустки М.Горбачова зробило останню спробу врятувати імперію і радянську владу шляхом державного перевороту. Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) заборонив діяльність небажаних новому режиму органів влади і управління, політичних партій, громадських організацій і масових рухів, мітингів, демонстрацій і страйків, запровадив комендантську годину та обшук громадян, встановив контроль над засобами масової інформації. В Москву було введено війська.

Однак, завдяки опору демократичних сил, серед яких помітне місце належить українцям, путч провалився, а його організаторів було заарештовано.

24 серпня на позачерговій сесії Верховної Ради України була прийнята Постанова та Акт проголошення незалежності України. З метою всенародного підтвердження Акту незалежності, сесія вирішила провести 1 грудня республіканський референдум. З 32 млн. громадян, що прийшли на виборчі дільниці, майже 29 млн. (більше 90 %) підтвердили Акт проголошення незалежності. Того ж дня було обрано Президента України. Ним став Леонід Кравчук. 7 грудня у Біловезькій Пущі під Брестом зустрілись лідери Білорусії, Росії та України, які наступного дня підписали угоду. Згідно останньої, СРСР як держава у грудні 1991 р. припинив своє існування, а натомість утворювалася Співдружність Незалежних Держав (СНД).