ТЕМА 5. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ ТА МАРКСИЗМ

Вивчення цього розділу здійснюється за таким планом:

1. Загальна характеристика епохи і необхідність розробки класичної німецької філософії.
2. Теорія пізнання та етичні погляди І. Канта.
3. Об’єктивний ідеалізм Г. Гегеля. Діалектика та принци¬пи історизму. Суперечність між методом та системою.
4. Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігії Л. Фейєрбаха.
5. Суб’єктивний ідеалізм та діалектика у філософії Й. Фіхте.
6. «Філософія тотожності» законів природи і мислення Ф. Шеллінга.
7. Марксизм

Конспективний виклад теми:

1. Загальна характеристика епохи і необхідність розробки класичної німецької філософії
Наприкінці XVIII - першій половині XIX ст. бурхливий розви¬ток філософії відбувався в Німеччині.
Специфіка і суперечливість соціально-економічного та історичного розвитку Німеччини цього часу знайшли свій вияв у німецькій суспільній думці взагалі і в філософії зокрема. Філософія розвивалась в умовах країни, де буржуазні перетворення запізнилися. Німецька буржуазія, налякана першими європейськими буржуазними революціями, з одного боку, часто йшла на компроміс зі своїм феодальним дворянством, а з іншого — об’єктивно була зацікавлена в швидкому розвитку капіталізму, продуктивних сил, виробництва. Якщо, наприклад, у Франції революції передував розвиток матеріалізму, то в Німеччині переважала ідеалістична філософія.
Німецька класична філософія представлена такими філософами: І. Кант, Й. Фіхте, Г. Гегель, Ф. Шеллінг, Л. Фейєрбах.

2. Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта
Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724-1804 pp.). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.
З 70-х років починається другий, так званий «критичний» період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: «Критика чистого розуму» (1781 p.), «Пролегомени» (1783 p.), «Критика практичного розуму» (1788 p.).
У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.
Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір-час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.
У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивно¬го існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.
Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

3. Об’єктивний ідеалізм Г. Гегеля. Діалектика та принципи історизму.
Суперечність між методом та системою
Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770-1831 pp.). Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найвідоміший філософ об’єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об’єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні праці: «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії» та ін. У коло його інтересів входили всі сфери життя — природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.
Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і духовний світ уперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно — ідеалістично. Гегель вважав, що об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» — природу, яка, в свою чергу, розвиваючись, породжує «суб’єктивний» Дух — людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу — філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої людини і об’єктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є «свободою порожнечі», говорив він. Гегель підходить до формули свободи як «пізнаної необхідності».
Основне протиріччя філософії Гегеля — протиріччя між діалектичним методом і метафізичною системою. Непослідовність його діалектики полягає в тому, що вся вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; у природі — людський дух; у філософії права — конституційна монархія; в історії філософії— його власна філософська система.
Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Прусської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Відтак, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій, і через це класики марксизму назвали її «кінцем німецької класичної філософії».

4. Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігії Л. Фейєрбаха
Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фе¬йєрбах (1804-1872 pp.), його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.
З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства — ідеаліст.
Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом покори її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного.

5. Суб’єктивний ідеалізм та діалектика у філософії Й. Фіхте
Й. Фіхте (1762-1814 pp.). Спираючись на суб’єктивно-ідеа¬лістичний принцип тотожності буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу, Фіхте характеризує процес його саморозвитку у вигляді боротьби протилежностей, що перебувають в єдності суб’єкта (Я) і об’єкта (не-Я). Взаємодія цих протилежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство, різноманітність світу.
Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Але серед суб’єктивно-ідеалістичних міркувань Фіхте дуже цінною була ідея про те, що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей. Це був важливий крок у розробці діалектичної ідеї про джерело розвитку.

6. «Філософія тотожності» законів природи і мислення Ф. Шеллінга
Суб’єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного осмислення стала так звана об’єк¬тивно-ідеалістична філософія тотожності, основоположником якої був Ф. Шеллінг (1775-1854 pp.). Цінним у філософії Шел¬лінга було те, що, виходячи з теорії тотожності, він наполягав на пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя «Я і середовище», показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої і неживої природи. Намагаючись узагальнити досягнення наукових знань свого часу, Шеллінг вирішував проблему знаходження вихідного начала, яке, на його думку, повинно бути вищим від суб’єкта, природи і духу, з якого виводилось би як перше, так і друге. За таке першоначало Шеллінг приймає субстанцію, деякий абсолют, що виступає у вигляді абсолютного розуму, існує одночасно як суб’єкт-об’єкт, як абсолютна єдність духовного і природного. Але він не знаходить відповіді на питання про те, який саме механізм виникнення із абсолюту конкретних кінцевих речей. Звичайно, Шеллінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх теоретичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на багато питань, за розв’язання яких узявся Гегель.


7. Марксизм

Карл Маркс (1818-1883) — німецький філософ, основоположник діалектичного матеріалізму та матеріалістичного розуміння історії, творець нової теорії політичної економії та вчення про науковий соціалізм. Навчався на юридичному факультеті Боннського та Берлінського університетів. Доктор філософії Боннського університету (дисертація "Відмінність між натурфілософією Де-мокріта та натурфілософією Епікура"). Замолоду перебував під впливом гегелівської філософії, і багатьма дослідниками філософії Маркса цей період його творчості іменується як молодогегельянський. Після знайомства з працями Фейєрбаха переходить на позиції матеріалізму.
Наслідуючи німецьку традицію історико-філософського дослідження творчості Маркса, його філософію слід відносити до останнього етапу розвитку німецької класичної філософії, який репрезентований різними представниками гегельянства, що вирішували поставлені Гегелем теоретичні проблеми.
Вирізняючи філософію Маркса та марксизм, слід вказати, що марксизм є політичною, ідеологічною, політекономічною доктриною, що набула розвитку в працях послідовників Маркса та в практичній діяльності політичних партій і рухів.
Основні праці: "До критики гегелівської філософії права" (1843), "Економічно-філософські рукописи 1844 року", "Німецька ідеологія" (1845-1847, разом з Ф.Енгельсом), "Злиденність філософії" (1847), "Маніфест Комуністичної партії" (1848, разом з Ф.Енгельсом), "Капітал" (1-й том — 1867, 2-й і 3-й томи — видані Ф.Енгельсом відповідно у 1885 і 1894), "Критика Готської програми" (1875) та ін.
Філософсько-антропологічна проблематика в творчості Маркса найбільшою мірою виявляється в "Економічно-філософських рукописах 1844 року", які були опубліковані лише 1932 p. У цій праці Маркс посилено працював над фундаментальними проблемами сутності та існування людини, її свободи та рабства, відчуження та подолання відчужених сил, сенсу історії. В трактуванні цих проблем Маркс виявив себе як творчо мислячий гегельянець зі спрямованістю на критичний синтез багатьох гегелівських ідей. При цьому Маркс намагався критично переосмислити і розвинути фейєрбахівські уявлення про людину, враховуючи при цьому ідеї А. Цешковського, М. Гесса і особливо М.Штірнера.
Головним внеском Маркса до розуміння людини є концепція соціального відчуження людської сутнісної природи. Думка про соціальну природу людини в Маркса зустрічається з самого початку його філософської творчості, а повною мірою вона виражена в "Тезах про Фейєрбаха", де Маркс говорить про сутність людини як "ансамбль суспільних відносин". Положення "Тез" були розвинені Марксом у "Німецькій ідеології", де він полемізує з Фейєрбахом та Штірнером. Долаючи позиції Фейєрбаха (згідно з якою людина виразила свої сутнісні властивості в ідеї Бога, наділяючи об'єктивований образ Бога предикатами любові, мудрості, сили) і Штірнера (згідно з якою моральне і релігійне відчуження мають однаково репресивну природу, покликану придушувати окремі Я), Маркс частково використовує їхні ідеї, а також поняття відчуження. За Марксом, у людині всі її основні характеристики не є чимось природним, натуральним чи заданим ззовні. В людині все є "олюдненим", оскільки людина як індивід існує в зв'язках та взаєминах з іншими людьми. Історичні традиції, звичаї, культурні схеми та стереотипи, що успадковані поведінкою і мисленням, активно впливають на будь-якого індивіда. Глибинні, "родові" характеристики людини (а саме це і є її "сутність") є підсумком світової історії, результатом соціальних дій. Тому Маркс вважає абстракціями водночас поняття "людини як такої" та "Я — індивіду як такого". Тоді добро і зло в людській природі, любов чи егоїзм, за Марксом, пояснюються не самою цією природою, а соціальними обставинами — "передумовами", — що наділяють індивідів тими чи іншими якостями. Ці обставини є не однозначними, а історичними, тобто мінливими в соціальному часі. Вони створюються самою людиною або індивідами в плині зміни соціальних поколінь. Дані обставини є широко варіативними, оскільки характеристики соціального буття (мова, статевовікові ролі, сімейні стосунки, види життєзабезпечення та трудової діяльності) досить різноманітні. Тому соціальна детермінація особистісного Я людини завжди наявна, але не стає настільки ж абсолютною, як детермінація природна. В сучасному йому суспільстві Маркс бачив вузький вихід зі сфери соціального детермінізму до соціальної випадковості, а тому індивід в цьому відношенні володіє свободою та вибором і може стати на позицію "добра" чи "зла", наблизитися до любові чи відхилитися до егоїзму.
На думку Маркса, категорії "добра" чи "зла" не можна прикладати ні до людського роду, ані до окремого індивіда, але можна оцінювати епохи, звичаї, соціальні параметри "обставин" життя людей. Тому соціальний "діагноз" стає у Маркса основою морально-філософських оцінок людського життя, свідомості та практики. При цьому Маркс багаторазово підкреслював, що оцінювати епохи і людей потрібно не за їхніми "словами про самих себе", а за соціальними обставинами і справами, тому що мораль (навіть у філософському зображенні) лише маніфестує глибинні тенденції та рухи в соціальній реальності.
Наявну реальність Маркс оцінює досить суворо, оскільки в ній панує соціальне відчуження, коли людська діяльність та її продукти "стають ворожими для людини і пригноблюють її, замість того щоб людина панувала над ними". Найбільшою мірою відчуження, за Марксом, тяжіє над людьми фізичної праці (пролетарями), однак те ж саме, в дещо іншому ступені, можна сказати про будь-яку людину. Оскільки відчужений світ людини, остільки відчужена й сама людина в своєму світі. Людина повинна присвоїти собі весь соціальний світ, зробити його своїм, тобто перетворитися на "цілісного", "універсального", "тотального" індивіда. Людина спроможна це зробити, тому що є за своєю суттю соціально-практичною істотою.
Людина, створюючи предмети (опредмечування), відмінні від самої себе, реалізує себе в природі, перетворює її в олюднену природу. Але це досить складний процес, який упродовж більшої частини людської історії виступає як спонукуваний потребами, що для кожного окремого індивіда виступають у вигляді тиску зовнішніх умов і обставин життя. Людина сама є природною істотою, а тому немає природа поза людиною, розриву між людиною і "зовнішнім середовищем". Людина змушена постійно і безперервно створювати собі можливості для життєзабезпечення і тим самим опредмечувати саму себе, практично реалізовувати свої потенції в предметному світі. Створюючи предмети, долаючи зовнішні обставини чи пристосовуючись до них, виробляючи, реалізуючи в предметному середовищі свою сутність, людина водночас змінює саму себе, а тому немає людської практики без самозміни людини. Тим самім Маркс оцінив історичне значення праці як самопороджуючого початку для людського роду.
Найфундаментальнішим рівнем соціального життя Маркс вважає виробництво, яке тлумачить досить узагальнено — як загальну субстанцію людського роду, як практику. В історичних же формах промисловості до сучасної йому включно (які досить часто, розглядаючи погляди Маркса, ототожнюють з поняттям виробництва взагалі) Маркс вбачає пануючою працю у й відчуженні; таким самим є його оціночний підхід до історичного минулого промисловості та форм праці, які існували в минулому.
Отже, найважливішими ідеями філософської антропології Маркса є наділення людини (чи індивідів) рангом самостійної суверенності, тобто статусом суб'єкта соціальної історії, і розшифрування, розкриття цих положень у понятті перетворюючої практики. При цьому очевидним є спрямування на "зняття" наймогутніших обмежень людської активності — Бога і природи. В граничному відношенні стосунки між людьми, між людиною і природою, між людиною зовнішньою і внутрішньою, за Марксом, повинні стати "чистими" і "прозорими". Тому наявне буття становить лише початок дійсної історії, передісторію, яку потрібно подолати. Звідси й стають зрозумілими деякі утопічні прогнози та проекти, засновані на філософсько-антропологічних поглядах Маркса і покликані стати програмою для перетворення суспільства.
6.6.1.3. Філософія історії
Філософсько-історичні погляди Маркса, як і його антропологія, базуються на поняттях "відчуження" і "присвоєння". При цьому витлумачення "сутності людини" і "сутності історії" слугує для взаємного їх обгрунтування.
За Марксом, в основі родового життя людства лежить практика — активність людини, яка переслідує свої цілі. Діючи, створюючи і руйнуючи, люди творять світову історію. Жорсткі з'єднання та обмеження в досягненні цих цілей створені самими ж людьми — це такі, які набули самостійності, відчужені та уречевлені результати людської діяльності, що не мають трансцендентного чи надприродного характеру. Ці "застиглі форми" людського відчуження є часовими, відносними, історичними.
В Маркса в різноманітних формах повторюється єдина філософсько-історична (історіософська) схематика, згідно з якою вся історія людського відчуження та його ліквідація вкладаються в три щаблі.
Перший щабель — відношення "особистої залежності", за яких соціальне відчуження є величезним та всесильним. Індивід тут або повністю залежний, або цілковито обмежений вузькими рамками пануючих над ним соціальних спільнот. Це — ранні фази людської історії, і вся історія традиційних суспільств до появи сучасного індустріального суспільства підпадає в Маркса під дану категорію.
Другий щабель — відношення "особистої незалежності". Це сучасне Марксу індустріальне суспільство зі світовими ринками, найманою працею та правовим забезпеченням особистої свободи індивіда. Панування соціального відчуження тут найбільш відчутно втілене в грошах, які, за Марксом, становлять собою річ, або речову форму соціального відчуження. Тому Маркс вважає другий щабель поєднанням особистої незалежності з речовою залежністю.
На другому щаблі людство накопичує сили для переходу до третього щабля, до стадії "присвоєння" людиною всіх накопичених людством сил та потенцій. Людина повинна перетворитися з підлеглої відчуженим результатам своєї власної діяльності на володаря, пануючого над цими результатами. Не людина повинна підпорядковуватися відчуженим сутностям (поділу праці, державним інститутам, грошам, моралі, релігії, ідеології), а, навпаки, все це повинно бути перетворене для слугування людині, індивідам, людям в їх особистісній унікальності. Замість "часткового", "абстрактного" індивіда, спотвореного соціальним відчуженням, яке є найбільш дійовим на індивідуальному рівні у формі поділ)' праці, повинна розвиватися людина-індивід "універсальних потенцій", що втілює в собі всі накопичені культурні потенції роду, його вміння, знання, таланти.
Основою Марксової філософсько-історичної концепції є гегелівський принцип "заперечення заперечення". Маркс вважав людей, що практично діють, певним "самодвигуном" та рушійною силою історії. Не визнаючи жодних "зовнішніх сил", які б були рушієм історії, Маркс вважає суб'єктами історичного процесу активних, творчих, діяльних індивідів. При цьому люди й стають власне людьми, коли вони починають практично виділяти себе з природи, тобто коли починають "виробляти власні умови життя".
В плині історичного процесу Маркс виділяє ще один важливий чинник — власність, і передусім власність на засоби виробництва. Рух власності, її зміни в процесі історичного часу — це те, що розрізнює попередні і наступні форми суспільства. Люди, вдосконалюючи свою практику, свою виробничу діяльність, змушені вдосконалювати й свої відносини, "форми спілкування", змінювати традиційні схеми поділу праці і створювати деякі нові типи власності. Це й становить механізм зміни історичних форм суспільства, або суспільних формацій. Сама ж "зміна" розуміється Марксом за схемою "заперечення" і оформляється в понятті "соціальної революції".
Вищевказані концептуальні положення філософії історії Маркса отримали в нього назву "матеріалістичного розуміння історії", автором і творцем якого він вважав себе разом з Ф.Енгельсом.
Марксова концепція філософії історії має своєю перевагою і, водночас, хибою принципову відкритість, неповноту, яка є відображенням нескінченності історичного буття людства. Саме ця її риса й привела до поєднання в XX столітті даної концепції з різноманітними формами соціального радикалізму, що, врешті-решт, спричинило величезні соціальні катаклізми, які пережило людство в нашу епоху.
Марксова концепція діалектичного методу цілковито базується, за його ж визнанням, на діалектичній логіці Гегеля, щоправда, своєрідно переробленій та переосмисленій. Для Маркса діалектика виступає як вчення про всезагальні зв'язки і найзагальніші закони розвитку буття і мислення. Слід відзначити, що Маркс не створив розгорненого вчення про діалектичний метод, вважаючи, що найдовершенішу форму такого вчення, хоча й з ідеалістичних позицій, запропонував Гегель. Свою ж заслугу він вбачав у переробленні гегелівської діалектики з позицій матеріалізму, іменуючи своє вчення "діалектичним матеріалізмом".
Як і Гегель, Маркс вважав основою діалектики систему філософських категорій та принципів: єдності та боротьби протилежностей, переходу кількісних змін в якісні, заперечення заперечення. Основою розвитку світу, природа, суспільства, мислення для Маркса виступає діалектична суперечність. Єдність буття і мислення означає, що людське мислення і об'єктивний світ є підпорядкованими одним і тим самим законам, які вказані вище, тому вони не можуть суперечити одне одному. Водночас ця єдність не є тотожністю: якщо всезагальні зв'язки і розвиток об'єктивної реальності існують поза і незалежно від свідомості людини, то зв'язки і розвиток мислення, відображаючи об'єктивні зв'язки і розвиток, підпорядковуються своїм специфічним гносеологічним та логічним принципам. На думку Маркса, повнота кожного поняття вичерпується виявленням протилежного поняття.
Філософія Маркса справила значний вплив на світову філософську думку. Багато видатних філософів XX століття тією чи іншою мірою зверталися до запропонованих Марксом ідей (серед таких філософів можна згадати Ж.-П.Сартра, А.Камю, Е.Фромма, Т.Адорно, Г.Маркузе, Ю.Хабермаса, Р.Арона, Л.Альтюсера, М.Бердяєва, С.Булгакова та багатьох інших). При цьому найбільшою мірою таке звернення відбувалося в сенсі вивчення гуманістичних ідей Маркса, що стосуються природи людини, її свободи та звільнення тощо. Водночас ідеологізовані варіанти філософії марксизму-ленінізму, що тривалий час насаджувалися в колишньому СРСР, зазнавали нищівної критики творчо мислячих філософів.
Попри всю цю критику, руйнацію створених на основі ідеології марксизму соціально-державних форм філософська творчість Маркса, його самобутні ідеї дають підстави зарахувати його до найвидатніших філософів та мислителів у історії людства.

Питання для самоконтролю:
1. З’ясуйте роль і місце німецької класичної філософії в історії філософії.
2. Розкрийте основні принципи теорії пізнання І. Канта, її позитивні сторони і недоліки.
3. Проаналізуйте гуманізм та етичні погляди І. Канта та їх історичне значення. У чому полягає суть категоричного імперативу?
4. Дайте характеристику філософії Гегеля. Розкрийте діалектику та принцип історизму в філософії Гегеля.
5. Покажіть суперечність між методом і системою філософії Гегеля, як її слід подолати.
6. У чому полягає суть і обмеженість антропологічного матеріалізму Л. Фейєрбаха?
7. Які були погляди Л. Фейєрбаха на релігію? У чому полягає суть і значення її психологічного аналізу?
8. Дайте характеристику і розкрийте суть філософії Й. Фіхте. Розкрийте діалектику співвідношення «Я і не-Я».
9. Розкрийте суть філософії Ф. Шеллінга. Покажіть, чим вона відрізняється від філософії Й. Фіхте.
10. У чому полягає суть «теорії тотожності» законів природи і мислення у філософії Ф. Шеллінга? Покажіть пріоритетний характер природи в системі «Я — середовище». Яка діалектика її розвитку?
11. Вплив класичної німецької філософії на розвиток вітчизняної філософської думки, українського романтизму.
12. Що допомогло Марксу відкрити нові перспективи для матеріалістичної інтерпретації проблем історії та культури?

Філософський словник до теми: агностицизм, апріоризм, «річ у собі», абсолют, антропологія, категоричний імператив, «річ для нас», «Я» — «не-Я», «інобуття», «абсолютна ідея», «теза — антитеза — синтеза», «теорія тотожності», «німецький романтизм», базис, надбудова, діалектичний матеріалізм.

Остання зміна: середа 15 серпень 2012 9:20