2 Правотворчість та джерела права

Поняття, ознаки та види правотворчості

Правоутворення відображає процес формування права як ре­зультат соціального розвитку суспільства і складається з трьох ета­пів:

• 1) гносеологічного, який відображає процес виникнення і станов­лення права у формі правосвідомості;
• 2) матеріального, який виражає формування права у вигляді конк­ретних правовідносин;
• 3) інституціонального, який відображає існування права як систе­ми правових норм, тобто цей етап і є правотворчістю. Правотворчість — це правова форма діяльності держави та

уповноважених організацій, яка спрямована на прийняття, зміну, призупинення чи скасування правових норм.

Правотворчість є результатом об'єктивного розвитку суспільних відносин, безпосередньо спрямованих на їх врегулювання. Правотворчість — це особлива функція держави та її уповноважених суб'єктів, правова форма їх діяльності.

Метою правотворчості є створення єдиної, внутрішньоузгод­женої системи правових норм, яка регулює різноманітні за змістом суспільні відносини; розвиток і вдосконалення національного права; утвердження принципу верховенства права. Зміст і значення правотворчості полягає у тому, щоб вибрати такий варіант врегулювання суспільних відносин, який би повною мірою відповідав поставленій меті.

Правотворчість характеризується такими ознаками:

• 1) здійснюється передусім державою, а також народом (шляхом референдуму) чи уповноваженими організаціями (органи місце­вого самоврядування, профспілки тощо);
• 2) відображується у створенні нових норм права, зміні або скасу­ванні чинних правових норм;
• 3) здійснюється у межах, встановлених процесуальними нормами (процедурами);
• 4) має організаційну спрямованість.

Правотворчість здійснюється на основі принципів, додержання яких допомагає уникати помилок та створення неефективних право­вих норм, сприяє підвищенню правової культури фізичних та юриди­чних осіб тощо.

Принципи правотворчості — це основоположні ідеї, керівні основи діяльності, пов'язаної з прийняттям, зміною або скасуван­ням норм права.

Основними принципами правотворчості є:

• 1) гуманізм, тобто формування нормативноправових актів повин­но здійснюватися на основі загальнолюдських цінностей та при­родних прав людини, які мають бути спрямованні на захист прав і свобод громадян, задоволення їх інтересів і потреб;
• 2) демократизм, тобто участь народу (безпосередньо на референ­думі) і недержавних організацій у процесі підготовки та прийн­яття нормативноправових актів, врахування суспільної думки й інтересів різних соціальних груп;
• 3) гласність, тобто відкритість правотворчого процесу на всіх його етапах для широкої громадськості, інформування громадян про прийняті нормативноправові акти та їх реалізацію;
• 4) законність, тобто правотворча діяльність повинна здійснюва­тись у відповідності до Конституції та чинного законодавства країни, відповідати загальним принципам міжнародного права, дотримання встановленої правової процедури підготовки, при­йняття і опублікування нормативноправових актів, компетенції суб'єктів правотворчості;
• 5) науковість, тобто використання результатів сучасних досягнень юридичної та інших наук при підготовці нормативноправових актів, залучення до їх розроблення науковців, фахівців відповід­ної галузі права чи господарства, використання вітчизняного та зарубіжного досвіду, врахування правил законодавчої техніки. Залучення насамперед ученихюристів до правотворчої діяльно­сті, забезпечує об'єктивну оцінку положень проектів норматив­ноправових актів;
• 6) професіоналізм, тобто участь у правотворчій діяльності профе­сійно підготовлених, компетентних, кваліфікованих фахівців відповідних галузей науки (юристів, управлінців, економістів та інші), що забезпечить високий рівень прийнятих нормативноправових актів.
• 7) системність, тобто послідовність у правотворчості, взаємо­зв'язок і взаємодія нормативноправових актів, узгодження кож­ного акту з нормами Конституції, чинним законодавством та ра­тифікованими міжнародноправовими актами;
• 8) своєчасність, тобто необхідність своєчасного реагування суб'єк­тів правотворчості на зміни в соціальноекономічному і політич­ному розвитку суспільства та оперативного видання відповідних нормативноправових актів;
• 9) планування, тобто для правового забезпечення розвитку основ­них напрямків суспільних відносин необхідна концентрація зу­силь щодо підготовки пріоритетних законодавчих актів і послі­довність їх прийняття. Планування допомагає уникнути непродуманого правотворення, ліквідувати дублювання і зосе­редити зусилля на створенні умов для якісної підготовки норма­тивноправових актів.

У зв'язку з тим, що процес правотворчості є складним і багатог­ранним явищем, його можна класифікувати на види за різними крите­ріями.

Залежно від способу створення норм права правотворчість поділяється на такі види:

• 1) санкціонування органами державної влади, тобто надання юри­дичних властивостей вже існуючим соціальним нормам, які іс­нують у суспільстві у вигляді звичаю або у вигляді нормативних положень, що виникли у результаті узагальнення практики дія­льності людей або громадських організацій;
• 2) прийняття правових норм суб'єктами правотворчої діяльності, що знаходить прояв у вигляді нормативноправових актів чи но­рмативноправових договорів;
• 3) надання рішенням судового або адміністративного органу з кон­кретної юридичної справи загальнообов'язкового значення при розгляді наступних аналогічних справ у майбутньому (правовий прецедент).

Залежно від суб'єктів правотворчість поділяється на:

• 1) правотворчість народу в процесі проведення референдуму, тобто прийнятті законів шляхом всенародного голосування. Закони, прийняті на референдумі, мають вищу юридичну силу, вони не потребують додаткового затвердження і є обов'язковими до ви­конання на всій території країни. Змінити їх можна лише в ре­зультаті проведення повторного референдуму;
• 2) правотворчість представницького органу державної влади — па­рламенту. У правотворчості України головну роль відіграє зако­нодавчий орган державної влади — Верховна Рада, яка має ви­ключне право щодо прийняття законів;
• 3) делеговану правотворчість, тобто не нормотворча діяльність уповноважених органів державної влади, яка здійснюється за прямим дорученням вищого представницького органу державної влади, зі збереженням певної системи контролю з боку вищого органу за здійсненням делегованих повноважень;
• 4) правотворчість органів місцевого самоврядування, яка виража­ється у наданні представницьким органам і посадовим особам сільських, селищних, районних, міських рад права приймати но­рмативноправові акти (рішення), які діють на території певної адміністративнотериторіальної одиниці;
• 5) правотворчість громадських організацій (об'єднань), яка вира­жається у прийнятті рішень (статутів), у яких визначаються пра­ва і обов'язки членів організації, порядок діяльності, реорганіза­ції та ліквідації самої організації. Нормативні акти видаються також їх керівниками;
• 6) локальну правотворчість, яка виражається у прийнятті конкрет­ним підприємством, установою, організацією статутів, поло­жень, правил, виданні наказів, розпоряджень, посадових інструк­цій тощо.

Залежно від юридичної сили нормативноправових актів, правотворчість поділяється на:

• 1) законотворчість, тобто діяльність парламенту щодо підготовки і прийняття законів, які є актами вищої юридичної сили;
• 2) підзаконну правотворчість, тобто діяльність президента, уряду, міністерств, комітетів, відомств, державних адміністрацій, орга­нів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ, організацій щодо підготовки і прийняття підзаконних норматив­ноправових актів на підставі та у виконання законів. Підзаконна правотворчість, у порівняні з законотворчістю, ха­рактеризується більшою оперативністю, гнучкістю, меншою форма­льністю, а також компетентністю відповідних органів, які її здійсню­ють, що збільшує ефективність прийнятого юридичного рішення.

  Поняття та стадії правотворчого процесу

  Правотворчий процес — це процесуальна діяльність суб'єк­тів правотворчості щодо порядку формування і закріплення їхньої волі шляхом прийняття, зміни, призупинення чи скасування пра­вових норм, яка відбувається згідно встановленої процедури.

  В Україні основною стадією правотворчого процесу є законода­вчий процес. Ці поняття не тотожні тому, що правотворчість охоплює не тільки діяльність, пов'язану зі створенням і прийняттям норматив­ноправового акту, а і з з'ясуванням суспільної потреби у правовому регулюванні певної сфери суспільних відносин (тобто формуванні державної волі), прийняттям рішення про підготовку правового акту, визначенням його виду та суб'єкта прийняття, а також оцінку ефекти­вності нормативноправового акту, який набрав чинності.

  Також слід відмежовувати законодавчий процес як юридичне поняття від законотворчості як загальносоціального явища. Поняття "законотворчість" ширше ніж поняття "законодавчий процес".

  У кожній країні законодавчий процес має свої особливості, але він завжди чітко регулюється за допомогою Конституції, законів та спеціальних положень і регламентів, а також відображає і закріплює логіку проходження законопроекту на всіх його етапах.

  Законодавчий процес — це регламентована діяльність ком­петентних державних органів з розробки, прийняття і оприлюд­нення нормативноправових актів вищої юридичної сили (законів).

  Конституція України закріплює основні засади законодавчого процесу, який складається з таких стадій:

  1) законодавча ініціатива, тобто право офіційно вносити до Вер­ховної Ради України пропозиції чи проект стосовно прийняття нового закону або зміни чи скасування чинного закону, які Вер­ховна Рада зобов'язана розглянути по суті. Таке право, згідно ст. 93 Конституції та Закону України "Про внесення змін до Кон­ституції України" від 8 грудня 2004 року належить:

  Президентові України;

  народним депутатам України;

  Кабінету Міністрів України.

  Якщо президент України визнає свій законопроект невідклад­ним, то він розглядається Верховною Радою позачергово;

  2) розробка законопроекту, тобто відповідно до законодавства України розроблення законопроектів здійснюється за доручен­ням Верховної Ради України, на замовлення на договірній осно­ві, а також у ініціативному порядку. Порядок розроблення зако­нопроектів визначається Положенням про структуру, виклад, зміст і оформлення проектів законів. Законопроекти, розроблені громадянами або юридичними особами у ініціативному порядку, вносяться до Верховної Ради України від імені суб'єктів законо­давчої ініціативи, чи за їхньою підтримкою з обов'язковим за­значенням усіх авторів. Верховна Рада може доручити розробку проекту закону або його частини парламентським комітетам, тимчасовій спеціальній комісії, уряду або міністерствам, колек­тивам вченихфахівців.

  Законопроект подається із пояснювальною запискою, яка має містити обґрунтування необхідності його розробки та при­йняття, характеристику цілей, завдань та основних положень майбутнього нормативноправового акту, його місце в системі чинного законодавства, а також очікувані соціальноекономічні й інші наслідки його застосування.

  У разі внесення законопроекту, який потребує фінансових витрат, пов'язаних з його прийняттям і реалізацією, до нього до­дається фінансовоекономічне обґрунтування та пропозиції щодо покриття цих витрат, а також оцінка відповідного міністерства.

  Особливе значення має наукова експертиза законопроек­ту, тобто діяльність компетентних органів, установ, спеціалізо­ваних експертних організацій, груп або окремих експертів, щодо дослідження й оцінки наукового рівня, юридичних якостей про­екту закону, його відповідності встановленим вимогам.

  Підготовлені проекти законів можуть бути оприлюднені для обговорення державними органами, науковими установами, громадськістю.

  Обов'язковим є оприлюднення проектів конституційних законів та законопроектів, що виносяться на всеукраїнський ре­ферендум;

  • 3) попереднє обговорення законопроекту, тобто прийнятий до розгляду законопроект за участю суб'єкта права законодавчої ініціативи та розробників проекту проходить попередній розгляд у відповідних комітетах Верховної Ради України. При цьому для підготовки висновків визначається головний комітет, якому інші комітети надають свої результати обговорення законопроекту;
  • 4) офіційне обговорення законопроекту здійснюється на пленар­них засіданнях Верховної Ради України, як правило, в першому, другому і третьому читаннях.

  При першому читанні законопроекту Верховна Рада за­слуховує доповідь представника суб'єкта права законодавчої ініціативи, співдоповідь ініціаторів, внесення кожного альтерна­тивного законопроекту (якщо такі є), співдоповідь головного комітету, обговорює основні положення законопроекту і його структуру (частини, статті, розділи), повноту і послідовність їх викладення. За результатами обговорення Верховна Рада прий­має рішення про відхилення законопроекту, передачу його голо­вному комітету на доопрацювання, опублікування для всенаро­дного обговорення і наступне доопрацювання за результатами обговорення, прийняття законопроекту за основу і підготовка його до другого читання.

  Під час другого читання законопроекту (який є основ­ним) Верховна Рада проводить постатейне обговорення законо­проекту та здійснює постатейне голосування. У разі необхіднос­ті можуть обговорюватися і ставитися на голосування частини статті, її підпункти або речення.

  Під час третього читання законопроекту відбувається прийняття закону в цілому. Крім того, на третє читання одноча­сно із законопроектом подається проект постанови Верховної Ради України про порядок введення його в дію, зміни чи допов­нення до чинних законів, а також план уряду України щодо ор­ганізаційних, кадрових, матеріальнотехнічних, фінансових за­ходів для введення даного закону в дію;

  5) прийняття закону здійснюється на відкритому пленарному за­сіданні Верховної Ради України шляхом голосування простої бі­льшості голосів народних депутатів України (тобто 50 відсотків + один голос) або кваліфікованою більшістю (тобто двома тре­тинами голосів) залежно від характеру закону.

  Текст закону, прийнятий Верховною Радою України, у 5денний строк підписує Голова Верховної Ради України і невід­кладно направляє його на підпис Президенту України;

  6) підписання (промульгація) закону Президентом України здійснюється в установлені Конституцією строки, тобто Прези­дент України протягом 15 днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання та офіційного оприлюднення або в цей же строк застосовує своє право вето щодо прийнятого зако­ну і повертає його зі своїми зауваженнями і вмотивованими про­позиціями Верховній Раді для повторного розгляду. Якщо під час повторного розгляду закон ухвалюється у тій же редакції не менш як двома третинами голосів від конституційного складу Верховної Ради України, то вето вважається подоланим і Прези­дент України зобов'язаний підписати закон та офіційно оприлю­днити його протягом 10 днів.

  У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув до Верховної Ради закон для повторного ро­згляду, то він вважається ним схваленим і має бути підписаний та офіційно оприлюднений, а також у разі якщо Президент України не підписав закон, то він офіційно публікується за під­писом Голови Верховної Ради України;

  7) оприлюднення (опублікування) закону, тобто підписані Пре­зидентом України закони не пізніше як у 15денний строк після їх прийняття підлягають оприлюдненню з усіма реквізитами державною мовою в офіційних друкованих виданнях, якими є: "Офіційний вісник України", "Офіційний вісник Президента України", "Відомості Верховної Ради України", "Голос Украї­ни", "Урядовий Кур'єр". Опублікування тексту закону в інших засобах масової інформації має виключно інформаційне значен­ня і не спричиняє ніяких юридичних наслідків.

  Значення цієї стадії полягає в тому, що неоприлюднені та, таким чином, не доведені до відома населення країни закони не застосовуються;

  8) набрання законом чинності. Відповідно до ст. 94 Конституції України закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіцій­ного оприлюднення, якщо інше непередбачене самим законом, але не раніше дня його опублікування.

  Особливою формою законодавчої діяльності є прийняття зако­нів всеукраїнським референдумом. Всеукраїнським референдумом може бути прийнятий будьякий конституційний або звичайний закон, крім законів з питань податків, бюджету та амністії. Закони, прийняті на всеукраїнському референдумі, не потребують затвердження Верхо­вною Радою України і можуть бути змінені лише іншим всеукраїнсь­ким референдумом. Конституційні закони, прийняті всеукраїнським референдумом, мають більш вищу юридичну силу, ніж звичайні зако­ни. Датою прийняття таких законів вважається день проведення рефе­рендуму. Вони набирають чинності у порядку, визначеному самим законом, але не пізніше 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення. 

  Поняття та види джерела (форми) права

  Право, як цілісне явище соціальної дійсності, має певні форми свого виразу. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права, під якими традиційно розуміють, у першому випадку, внутрішню структуру права, у другому — джерела права, що форма­льно закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх змістом та користуватися ними.

  В юридичній літературі разом з терміном "форма права" вико­ристовується термін "джерело права". Вони досить тісно взаємо­пов'язані, але не співпадають. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми або групи норм.

  Термін "джерело права" часто розглядається у таких значеннях:

  • 1) джерело права в матеріальному розумінні — це суспільні від­носини, які розвиваються і обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права;
  • 2) джерело права в ідеологічному розумінні — це виражена в офіційній формі сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право;
  • 3) джерело права у формальному (юридичному) розумінні —

  це офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення право­вих норм, що діють в певній державі, тобто це і є власне форма права.

  Отже, вживання терміна "джерело (форма) права" означає, що йдеться про джерела права у формальному (юридичному) значенні.

  Джерело (форма) права — це способи зовнішнього виражен­ня і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

  Основні джерела (форми) права:

  • 1) правовий звичай;
  • 2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;
  • 3) нормативноправовий договір;
  • 4) нормативноправовий акт.

  Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який від­повідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або су­спільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий зви­чай й беручи під свій захист.

  Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рі­шенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у сві­домості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціону­вання державою, звичай набуває загальнообов'язкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу.

  Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інте­ресам та історичному етапу його розвитку.

  Правовий звичай — це історично обумовлене, неписане, сти­хійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривало­го часу, яке санкціонується і забезпечується державою.

  У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відно­син в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності.

  Визнається правовий звичай і в правовій системі України. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як дже­рело права, але незважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми. Наприклад, у ст. 7 Цивільного Кодексу України передба­чається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокре­ма, звичаєм ділового обороту.

  Особливістю правового звичаю є те, що закон, в якому він зга­дується, надає йому статусу норм права, але не розкриває його змісту. З цього випливає, що на відміну від інших норм права ті, які виражені в санкціонованих звичаях, не мають здебільшого текстуального закрі­плення в статтях відповідного закону.

  Держава санкціонує лише ті звичаї, що не суперечать її політиці, загальнолюдським правам і свободам, моральним засадам суспільства.

  З вдосконаленням системи законодавства, за деяким винятком, сфера використання звичаїв може звужуватись.

  Правовий прецедент в перекладі з латинської мови означає той, що йде попереду, тобто це те, що мало місце раніше і може бути прикладом для подібних дій надалі.

  Іншими словами, правовий прецедент — це рішення компе­тентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подіб­них справ у майбутньому.

  Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце про­галини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфіка­ції конкретних обставин, тобто офіційного формулювання правових норм.

  Видами правових прецедентів є судовий і адміністративний прецеденти.

  Судовий прецедент визнається основним джерелом права в кра­їнах так званої англосаксонської правової системи (Велика Британія, США, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін.). В цих країнах судді у законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. Прецедент має обов'язковий характер для всіх судів нижчої інстанції, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. При розгляді справи суддя повинен обов'язково врахувати обставини справи, у зв'язку з яким прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рі­шення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики.

  У названих країнах прецедент тісно взаємодіє з законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Як правило, правовий прецедент містить нормуправило поведінку, яка регулює суспільні відносини, що неврегульовані нормативноправовими актами.

  У країнах романогерманської правової системи судова практи­ка, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судовий пре­цедент офіційно джерелом права не визнавався. Наприкінці XX сто­ліття, за умов зближення англосаксонської та романогерманської правових систем, прецедент фактично перетворюється на джерело права і в цих країнах.

  За правової системи України судова практика не створює судо­вих прецедентів і він, як джерело права, не застосовується. Проте, піс­ля 17 липня 1997 року, коли Верховна Рада України ратифікувала Єв­ропейську Конвенцію захисту прав і свобод людини та враховуючи положення ст. 9 Конституції України "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є час­тиною національного законодавства України", а також ст. 55 Консти­туції "кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до від­повідних органів міжнародних судових установ чи до відповідних мі­жнародних організацій, членом або учасником яких є Україна", судові органи України не можуть не рахуватися із судовими прецедентами, створеними Європейським судом з прав людини.

  Нормативноправовий договір з'явився у Стародавньому Римі у період республік, а в XX столітті, стає однією з головних юридичних форм існування правових норм.

  Нормативноправовий договір — це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за вза­ємною згодою двох і більше суб'єктів правових відносин і забезпе­чується державою.

  Для нормативноправового договору притаманні наступні ознаки:

  • 1) нормативноправовий договір — це документ, який закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за не­виконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;
  • 2) договір з нормативним змістом завжди містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру;
  • 3) суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічноправових відно­син, і перш за все той, що має владні повноваження. Від того яке місце займає суб'єкт договору у механізмі держави залежить юридична сила договору, тобто чим вище місце суб'єкта, тим бі­льша сила договору;
  • 4) змістом нормативноправового договору є норми права, що ви­никають у результаті згоди сторін та регулюють взаємні інте­реси суб'єктів договору (нормицілі, норминаміри, нормиузгодження, нормиутримання тощо). Зміст договору не може суперечити конституції та чинному законодавству;
  • 5) нормативноправовий договір має тривалий строк дії, він наби­рає чинності лише після проведення відповідної процедури (ра­тифікації, підписання тощо);
  • 6) норми, які містяться у нормативноправовому договорі, є зага­льнообов'язковими до виконання, вони забезпечуються гаранті­ями держави та її органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державним примусом;
  • 7) нормативноправовий договір є частиною національного законо­давства і може бути підставою для укладання інших правових актів.

  Нормативноправові договори, як джерело права, можуть нале­жати до різних галузей права (конституційне, міжнародне, цивільне, трудове право тощо), проте вони не можуть бути застосовані у всіх формах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами.

  Джерела права різноманітні і досить відмінні в різних країнах, що пов'язано з різними підходами до розуміння права в цілому, з іс­нуванням різних моделей правових систем. Для багатьох правових систем, зокрема, для країн романогерманської правової системи, а також для колишніх соціалістичних країн, що йдуть шляхом демокра­тичних перетворень, а отже й сучасній Україні, найпоширенішим, ос­новним, а іноді й єдиним джерелом (формою) права є нормативноправовий акт.

  Нормативноправовий акт — це офіційний письмовий доку­мент, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповно­важеними на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.

  У Конституції України визначено перелік форм нормативноправових актів для кожного суб'єкта правотворчої діяльності, їх ієра­рхічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб'єктів та порядок дії в часі та просторі.

  Нормативноправові акти мають певні переваги перед іншими джерелами права, для них характерні такі ознаки. Вони:

  • 1) завжди містять загальні приписи, тобто правові норми, які по­ширюються на певний вид суспільних відносин;
  • 2) приймаються тільки чітко визначеними правотворчими суб'єк­тами і в межах їх компетенції;
  • 3) приймаються з дотриманням певної юридичної процедури;
  • 4) ухвалюються суб'єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України;
  • 5) є обов'язковими для виконання, забезпечуються системою дер­жавних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;
  • 6) діють в часі, протягом якого нормативноправовий акт має юри­дичну силу, просторі, на який поширюється чинність норматив­ноправового акту та за колом осіб, які підпадають під вплив но­рмативноправового акту і на основі його набирають суб'єк­тивних прав і юридичних обов'язків.

  До нормативноправових актів, як офіційно письмового докуме­нта ставляться відповідні вимоги, а саме:

  • 1) структура нормативноправового акта повинна включати назву, преамбулу, розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей, дату і місце його прийняття, а також підпис відповідної посадової особи;
  • 2) нормативноправові акти підлягають обов'язковій державній ре­єстрації та обліку. З цією метою в Україні створено Єдиний державний реєстр нормативноправових актів;
  • 3) при створенні нормативноправових актів враховуються правила юридичної техніки, які передбачають вимоги щодо використан­ня мови, юридичної термінології, прийомів і засобів викладення тексту, юридичних конструкцій тощо;
  • 4) нормативноправові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях.

  Нормативноправові акти є основним джерелом права в Україні, їх можна класифікувати:

  • 1) за юридичною силою — на закони і підзаконні акти;
  • 2) за суб'єктами правотворчості — на нормативні акти, прийняті народом на референдумі, главою держави, органами законодав­чої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, гро­мадськими об'єднаннями, посадовими особами тощо;
  • 3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;
  • 4) за галузевою належністю — на нормативні акти, які містять нор­ми конституційного, цивільного, трудового, сімейного, адмініс­тративного, кримінального та інших галузей права;
  • 5) за зовнішньою формою виразу — на закони, постанови, укази, розпорядження, рішення, накази тощо.

  Найбільш поширенішою вважається класифікація нормативноправових актів за їх юридичною силою.

  Таким чином нормативноправові акти як джерела права воло­діють рядом суттєвих специфічних ознак, що якісно вирізняють їх від інших джерел права. Крім того, за їх допомогою держава може опера­тивно здійснювати правове регулювання, реагувати на правові потре­би суспільства, координувати всю роботу по управлінню суспільними процесами. 

  Поняття та види нормативноправових актів

  За юридичною силою усі нормативноправові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні нормативноправові акти.

  Закон — це нормативноправовий акт, прийнятий органом законодавчої влади держави або безпосередньо народом на рефе­рендумі, який регулює найважливіші суспільні відносини, вира­жає волю та інтереси більшості населення, має вищу юридичну силу щодо інших нормативноправових актів, особливий порядок прийняття, охороняється та гарантується державою. Основними ознаками закону є:

  • 1) приймається тільки законодавчим органом (в Україні Верхов­ною Радою) або безпосередньо народом на референдумі;
  • 2) у межах своєї дії регулює найважливіші суспільні відносини;
  • 3) має вищу юридичну силу щодо інших нормативноправових ак­тів, які приймаються на основі і на виконання закону і не можуть суперечити йому. Тим самим забезпечується верховенство зако­ну та єдність системи нормативноправових актів;
  • 4) має загальний характер, встановлює загальнообов'язкові прави­ла поведінки, має належну форму, породжує юридичні наслідки та гарантується державою;
  • 5) як джерело права, є виразником волі та інтересів усього насе­лення країни чи його більшості;
  • 6) відноситься до найбільш стабільних нормативноправових актів, як правило, має досить тривалу дію у часі, розповсюджується по всій території країни, поширюється на всіх громадян або на знач­ну їх частину;
  • 7) приймається, змінюється та доповнюється в особливому проце­суальному порядку, передбаченому Конституцією. Змінити або скасувати закон вправі тільки той орган, який його прийняв.

  Усі закони за юридичною силою, за значенням і місцем у си­стемі законодавства можна класифікувати на такі види: 1) конституція — це основний, головний закон держави, який має найвищу юридичну силу і приймається в особливому порядку, в якому регламентуються найважливіші, з її точки зору, суспільні відносини у сфері організації і функціонуван­ня органів державної влади, державного устрою та правово­го статусу людини і громадянина.

  Термін "конституція" латинського походження і означає "за­сновую", "встановлюю". Дане слово вживали ще античні мислителі, але сучасне розуміння конституції як основного закону суспільства з'явилося у XVIII столітті. Прийняття перших конституцій було здій­снено у США (1787 р.), Франції і Польщі (1791 р.)

  Конституції можна класифікувати на наступні види:

  Залежно від способу вираження основного закону держави роз­різняють: кодифіковані та некодифіковані конституції.

  Кодифікована конституція може складатися як з одного (Кон­ституції України, Російської Федерації, США та ін.) так і з декількох окремих актів, які були прийняті у різний час і офіційно проголошені основними законами держави (Конституції Франції, Швеції та інші).

  Некодифікованою конституцією називають сукупність несистематизованих законів, не проголошеними формально її основними за­конами. Некодифіковані конституції мають Велика Британія, Нова Зеландія, Ізраїль, Канада.

  За способом внесення змін, поправок і доповнень конституції поділяються на: жорсткі і гнучкі.

  Жорсткі конституції це ті, для внесення змін до яких встановле­ний більш жорсткий порядок, ніж для звичайних законів, а гнучкі — для внесення змін встановлений такий самий порядок, як і для прийн­яття звичайних законів.

  За формою політикотериторіального устрою конституції поді­ляються на: унітарні і федеративні.

  За порядком прийняття конституції поділяються на: даровані (прийняті одноособово монархом), народні (прийняті парламентом або народом на референдумі), договірні.

  За терміном дії у часі конституції поділяються на: тимчасові (прийняті на відповідний строк) і постійні.

  За формою державного режиму конституції поділяються на: де­мократичні, авторитарні, тоталітарні.

  За формою правління конституції поділяються на: республікан­ські і монархічні.

  Згідно наведеної класифікації, Конституцію України можна ви­знати як кодифіковану, жорстку, унітарну, народну, постійну, демок­ратичну, республіканську.

  Конституція України, як акт найвищої юридичної сили є юри­дичною базою для поточного законодавства і формування правової системи держави. Усе, що суперечить Конституції або не відповідає їй, вважається незаконним. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Це стабільний правовий акт тривалої і постійної дії. її охо­рона забезпечується Конституційним Судом України та іншими дер­жавними органами, в межах їх компетенції; 2) конституційні закони — це закони, які вносять зміни чи допов­нення до тексту Конституції або необхідність видання яких пе­редбачено самою Конституцією. Як правило, ці закони конкре­тизують окремі положення Конституції або містять посилання на Конституцію. Вони мають складнішу, ніж звичайні закони, процедуру ухвалення. Процедура прийняття таких законів спеці­ально передбачена Конституцією у розділі XIII "Внесення змін до Конституції України";

  • 3) органічні закони — це закони, на необхідність існування яких прямо вказує Конституція.
  • 4) звичайні (прості, поточні) закони — це всі інші закони, які приймаються на основі та на виконання Конституції і визнача­ють основи правового регулювання суспільних відносин у пев­ній сфері. Вони різноманітні за змістом і приймаються простою більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Як різновид закону, в Україні існують кодифіковані закони, які

  приймаються у формі кодексів та Основ законодавства.

  Особливе місце у системі національного законодавства України займають чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. При цьому, якщо у чинному між­народному договорі України містяться інші правила, ніж ті, що вста­новлені відповідним актом законодавства, та застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

  Підзаконні акти — це нормативноправові акти, прийняті уповноваженими на те компетентними правотворчими держав­ними органами на підставі та на виконання законів.

  Тобто, приписи підзаконних актів є похідними від законів. Це є загальновизнаним і ні в кого не викликає будьяких сумнівів. І тому всі без винятку підзаконні акти мають меншу юридичну силу, ніж будьякий закон, і не можуть протирічити йому, а також не можуть змінюва­ти або скасовувати норми законів. В іншому разі підзаконні акти ви­знаються недійсними з моменту їх прийняття і підлягають скасуванню.

  Існування підзаконних нормативноправових актів у правовій системі обумовлено багаторівневою структурою самих суспільних відносин, які потребують як законодавчого, так і підзаконного норма­тивного регулювання, а також необхідністю оперативного, компетен­тного і професійного вирішення питань у різних сферах життєдіяльно­сті суспільства.

  Відповідно до Конституції України повноваження з прийняття підзаконних нормативноправових актів закріплені за Верховною Ра­дою України (ст. 91), Президентом України (ст. 106), Кабінетом Міні­стрів України, міністерствами та іншими органами виконавчої влади (ст. 117), місцевими державними адміністраціями (ст. 118), органами місцевого самоврядування (ст. 144).

  Залежно від компетенції правотворчого органу і сфери дії, підзаконні акти поділяються на:

  1) загальні, які обов'язкові для виконання на всій території країни.

  До них відносяться:

  постанови Верховної Ради України;

  укази і розпорядження Президента України;

  постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

  акти Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Генерального прокурора України, вищих судів України;

  2) відомчі, які поширюються тільки на організації і осіб даного мі­ністерства, державного комітету, іншого органу центральної ви­конавчої влади зі спеціальним статусом, що видав нормативний акт. До них відносяться:

  накази;

  вказівки;

  інструкції;

  положення.

  У випадках, передбачених чинним законодавством, коли норма­тивний акт міністерства має міжвідомчий характер, то він є обов'язковим до виконання іншими суб'єктами права;

  3) місцеві, які мають чинність на території певної адміністративнотериторіальної одиниці. До них відносяться:

  розпорядження голови місцевої державної адміністрації в облас­тях, районах, районах міста Києва;

  накази керівників управлінь, відділів, інших структурних під­розділів місцевої державної адміністрації;

  рішення сільських, селищних, міських, районних та обласних

  рад;

  рішення виконавчих комітетів місцевих рад;

  розпорядження голови сільської, селищної, міської, районної в місті, районної та обласної ради;

  4) локальні, що видаються державними і недержавними підприєм­ствами, установами, організаціями і які поширюються на членів цих організацій. До них відносяться:

  накази, розпорядження і інструкції керівника підприємства, установи, організації;

  статут, положення, правила внутрішнього трудового розпорядку, які приймаються установчими зборами або трудовим колекти­вом.

  Отже, підзаконні нормативноправові акти, як джерела права, включають нормативноправові акти державних органів, нормативноправові акти органів місцевого самоврядування та нормативнокорпоративні акти.