1 Праворозуміння, поняття та сутність права

Характеристика основних теорій праворозуміння

Право є одним із надзвичайно складних соціальних явищ. Воно формувалося протягом тривалого історичного періоду і кожна істори­чна епоха виробила своє розуміння права. І тому праворозуміння не­можливе без висвітлення історичних аспектів виникнення, становлен­ня і розвитку права.

Праворозуміння — це процес і результат розумової діяльно­сті людини щодо пізнання, сприйняття (оцінка) права і відношен­ня до нього як до соціального явища.

Суб'єктом праворозуміння є конкретна особа, об'єктом — право конкретного суспільства, галузі, інститути права, окремі правові нор­ми, а змістом праворозуміння є знання суб'єктів про право, про свої права і обов'язки, а також оцінка і відношення до них.

Праворозуміння є завжди суб'єктивним, оскільки кожна людина сприймає його посвоєму, залежно від культурологічних традицій, звичаїв і в цілому від стану суспільства. Правова думка людства від­значається розмаїттям концепцій і теорій про походження, поняття та розуміння права.

В залежності від того, що розглядається як джерело праворозуміння, держава чи природа людини, розрізняють природну та позити­вістську теорії права.

Окремі ідеї теорії природного права виникли ще в Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Демокріт, Сократ і Платон у своїх пра­цях робили спробу обґрунтувати право як справедливість, що базуєть­ся на моральній основі і закладене самою природою в людині. Проте тільки в XVII ст. ці ідеї склалися в цілісне вчення про природні права, так звану школу природного права. Представниками цієї теорії були Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.Ж. Руссо, О. Радищев, Г. Сковорода та ін. Вони розмежовували право і закон, природне і по­зитивне право та стверджували, що природне право виникло із самої природи людини і тому належить усім людям взагалі і кожній людині окремо від народження. Воно є вічним і незмінним, не залежить від держави і писаного державного права, а історично передує йому. Його витоки — у загальній справедливості і вічній правді.

До природних прав відносять: право на життя, честь, гідність, особисту недоторканість, свободу пересування, право на приватну власність, право на насильницьку зміну тоталітарної влади тощо.

Недоліками цієї концепції права є те, що вона ототожнює право і мораль, допускає доволі вільне тлумачення змісту права і тим самим знижує можливості права як загального стандарту поведінки учасни­ків суспільного життя, не дає змоги встановити чіткі критерії між пра­вомірним і неправомірним.

На початку XIX ст. настає криза теорії природного права, що зумовлювалося зародженням ідей історичної школи права. її прихи­льники Г. Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пухта вважали, що право виникає і роз­вивається природним шляхом, стихійно в результаті діяльності людей, а законодавча влада тільки систематизує і доповнює його. Вони ви­знавали еволюцію права, котра на їх думку, здійснювалась автономно і не вимагала втручання людей, а також стверджували, що будьяке право, правова система не можуть функціонувати відчужено від стану історичного розвитку суспільства, національного і культурного духа народу. Головне призначення права — охорона існуючих порядків. На цій підставі ідеал права вони вбачали в минулому.

Погляди представників історичної теорії права в певній мірі збі­галися з поглядами прихильників природноправової доктрини. Роз­біжності виявлялися лише у методі пізнання права.

Проте вже з кінця XIX ст. формується теорія "відродженого природного права", яка стала своєрідним етапом подальшого розвит­ку теорії природного права. її представники Л. Фуллер, Р. Дворкін, А. Кауфман, Дж. Роулс, також як і класики цієї теорії, вбачали, що природне право породжується не державою, воно випливає з природи людини. Вони поділяли природне право на постійне природне право і тимчасове позитивне право, причому позитивне право залежить від природного і має відповідати йому.

Залежно від поглядів на те, як і з чого виникають природні пра­ва людини розрізняють такі доктрини: неотомізм (природне право по­ходить від Бога); неогегельянство (природне право є результатом гар­монії об'єктивного розуму та ідеї права); неокантіанство (природне право виникає з чистої ідеї); феноменологічна концепція (природне право виникає з правових цінностей); екзистенціалістська теорія (при­родне право виникає від абстрактної людини); герменевтика (природ­не право виникає з історичного праворозуміння).

Позитивістська теорія права виникла і оформилась в XIX ст. її представники Д. Остін, М. Берг, М. Коркунов, Г. Шершеневич вважа­ли, що існує тільки позитивне право, тобто право, встановлене держа­вою. Право, на їх думку, є сукупністю норм, які дані об'єктивно і які не потребують ідеологічного обґрунтування, тобто позитивісти розг­лядали норму права як раз і назавжди усталену догму і закликали до простого описування, систематизації норм права без аналізу причин їх виникнення, спрямованості тощо.

Модифікованою формою позитивізму стала нормативістська теорія права, яка в теперішній час є однією з найвпливовіших теорій права. Основні ідеї цієї теорії обґрунтував Г. Кельзен у першій поло­вині XX ст., який розглядав право як сукупність норм, що встановлю­ють належну поведінку людей. Ця теорія проголошує незалежність права від політики. Жодне позаправове поняття, у тому числі вчення про справедливість, природні і соціальні фактори не повинні бути критеріями оцінки права. Воно може пізнаватися на основі аналізу виключно правових явищ, нормативноправових актів. При характе­ристиці права головне значення має форма, що надана йому держа­вою. За Г. Кельзеном система права має вигляд піраміди, на вершині якої знаходиться так звана основна норма, яка має чисто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридич­ного аналізу позитивного права. Нижче основної норми розміщується конституція, закони, укази та індивідуальні норми, що їх створюють суд та органи управління стосовно окремих правових ситуацій. Тобто нижчі норми витікають із вищих, чим забезпечується обов'язковість правових норм та їх підпорядкованість.

Позитивне значення нормативістського підходу полягає в тому, що він визначає прямий зв'язок права з державою, оскільки держава встановлює та забезпечує норми права, значно сприяє розвитку прові­дного в юриспруденції логічного методу дослідження права, наголо­шує на необхідності поглибленого вивчення форм права, їх ієрархіч­ної субординації. Проте в цілому нормативістська теорія права є ідеалістичною і однобокою, вона перебільшує роль держави в нормотворенні, недооцінює зв'язок права з економікою, політикою та інши­ми соціальними явищами, і тим самим обмежує кругозір юриста ви­ключно правовими поняттями.

Соціологічна теорія права зародилась у середині XIX ст. її представниками були Є. Ерліх, Р. Паунд, Г. Гурвіч, С. Муромцев. Ця теорія виходить із системного та функціонального призначення права, з його взаємозв'язку із суспільством і зумовленості фактичними сус­пільними відносинами. Право розглядається не як система абстракт­них і формальних норм, а як система фактичних правовідносин. При­хильники цієї теорії закликають до гнучкості права і виступають проти чіткості правової термінології та юридичних конструкцій. На їх думку, необхідно розділяти право та закон. Право втілюється не в природних правах і не в законах, а в реалізації останніх. Під правом розуміють юридичні дії, юридичну практику судових та адміністрати­вних органів, правопорядок тощо. Тобто робиться акцент не на тому, що є право, а на тому, як воно діє. Звідси інша назва цієї доктрини — теорія "живого права", яку наповнюють судді, приймаючи відповідні рішення та діючи при цьому як суб'єкти правотворчості.

Психологічна теорія права виникла і досягла найбільшого по­ширення в кінці XIX ст. — на початку XX ст. її представниками були Л. Петражицький, Г. Тард, Л. Кнапп, А. Росс, які вважали джерелом права правові переживання і емоції людини. Правові явища, за Петражицьким, це особливого роду складні емоційноінтелектуальні психі­чні процеси, які здійснюються у сфері психіки індивіда. Психологічна теорія поділяє право на позитивне (встановлене державою) та інтуїти­вне (результат внутрішнього, інтуїтивного самовизначення індивіда) право. Інтуїтивне право виступає регулятором поведінки людини і то­му вважається реальним, діючим правом. Воно визнається критерієм оцінки позитивного права.

Позитивним у цієї теорії є те, що вона враховує психологічні особливості людей, роль правосвідомості у правовому регулюванні суспільних відносин, а недоліками є її однобічний характер, відрив від об'єктивної реальності, неможливість відрізняти його від інших соціа­льнорегулятивних явищ.

Марксистська (класова) теорія права (середина ХІХХХ ст.ст.), представниками якої були К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, трактувала право як піднесену до закону волю пануючого класу, зміст якої визнача­ється матеріальними умовами життя цього класу. Тобто право, за цим вченням, — суто класове явище. Право є частиною надбудови над еко­номічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права, в той же час право здійснює зворотній вплив на економіку та суспільне життя.

У радянські часи існували різні інтерпретації марксистської тео­рії права, як правило, переважав соціологічний (П. Ступка) та, частко­во, психологічний (І. Рейснер) підхід. Але з 1938 року право стало ототожнюватись з законом, визнаватись похідним від держави, проду­ктом її діяльності, обов'язкової класовості і орієнтації на примус у праві, заперечення його загальносоціальної цінності.

Позитивним у цій теорії є те, що вона звертає увагу на наявність у права певної соціальної бази, його матеріальну обумовленість, тіс­ний зв'язок права з державою, обґрунтування положення про можли­вість забезпечення з допомогою права юридичної рівності людей.

Теорія інтегративної юриспруденції подається у вченні Д. Хол­ла. Він спробував створити сучасне, єдине уявлення про право шляхом поєднання окремих концепцій теорій природного права, позитивістсь­кої, нормативістськосоціологічної теорій права. Д. Холл намагається примирити представників різних шкіл щодо питання про джерела пра­ва, вважаючи джерелами права законодавчу діяльність держави і правотворчу діяльність суду.

Недоліками цієї теорії є те, що була здійснена спроба механіч­ного поєднання елементів різних концепцій права, відсутність чітких характерних ознак, розмитість поняття права.

Жодну із наведених теорій не можна заперечувати, оскільки во­ни характерні для різних правових шкіл і розкривають якийсь один аспект такого складного багатовимірного соціального явища як право. Поділяючи зміст одних теорій і відхиляючи інші, слід і в останніх ба­чити те раціональне зерно, яке допомагає краще усвідомлювати осно­вні ознаки права.

ва притаманні конкретній галузі права, які, нарівні з методом і предметом правового регулювання, сприяють індивідуалізації цієї галузі. Наприклад, принцип рівності сторін у майнових відносинах — у цивільному праві; принцип забезпечення свободи праці — у трудовому праві; принцип індивідуалізації пока­рання — у кримінальному праві тощо.

Міжгалузеві принципи права притаманні кільком спорідненим галузям права. Наприклад, принципи гласності, змагальності сторін і незалежності судочинства — у кримінальнопроцесуальному та циві­льнопроцесуальному праві; принципи матеріальної відповідальнос­ті — у цивільному та трудовому праві тощо.

Принципи інститутів права діють у межах однорідних суспі­льних відносин, що регулюються нормами певного інституту права і виступають конкретизуючим елементом системи загальних принципів права. Наприклад, принцип несприйняття подвійного громадянства — інститут громадянства у конституційному праві; принцип добровіль­ності цивільноправових угод — інститут цивільноправових угод у цивільному праві тощо.

До основних принципів права також належать також правові ак­сіоми та правові презумпції.

Правові аксіоми — це такі положення, які сприймаються без доведення, тому що не підлягають сумніву. Наприклад, незнання за­конів не звільняє від юридичної відповідальності; закони та інші нор­мативноправові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, ко­ли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи тощо.

Правові презумпції — це певні припущення, що слід довести. Наприклад, ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної від­повідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буду доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду тощо.

Сутність, зміст і структура права

Сутністю будьякого явища або предмета філософія вважає су­купність найбільш важливих та стійких якостей, відносин або власти­востей, що становлять їхню основу, визначають глибину природи та зв'язки, що впливають на всі інші характеристики.

Для розуміння сутності та природи права слід брати до уваги ба­гатогранність способу та форм прояву права в соціальному житті, які відображають його універсальність та всі аспекти регулятивного впливу.

Сутність права слід визначати, враховуючи такі положення:

• 1) право існує у певних формах, що фіксують певні юридичні конс­трукції;
• 2) право може існувати і поза інституційними формами свого вияв­лення (як ідеї, оцінки, зв'язки або діяльність суб'єктів);
• 3) з формальної точки зору право виступає як регулятор, що обслу­говує той чи інший соціальний інтерес.

У різні періоди історичного розвитку правової думки до розу­міння права ставилися порізному. Деякі вчені виділяють два підходи до розуміння сутності права:

• 1) класовий, тобто право визнається як система встановлених і га­рантованих державою правових норм, що відображають держав­ну волю економічно пануючого класу. Воля пануючого в еконо­міці та політиці класу нав'язується як закон всьому суспільству;
• 2) загальносоціальний, тобто право розглядається як загальнови­знаний компроміс між різними класами, групами та соціальними прошарками для забезпечення потреб та інтересів як громадян­ського суспільства в цілому, так і окремих його суб'єктів. Поряд з цим можна виділити також релігійний, національний,

расовий та інші підходи до розуміння сутності права, в межах яких відповідні релігійні, національні або расові інтереси будуть визнача­льними для організації державнополітичного життя суспільства та офіційно зафіксовані у системі законів та підзаконних нормативноправових актів, інших формах права.

Таким чином, сутність права багатоаспектна і тому потребує ви­користання різних форм і методів її пізнання залежно від історичних обставин, умов та цілей наукового дослідження.

З питанням про сутність права тісно пов'язано питання про його зміст. Якщо сутність права відповідає на питання про його найважли­віші ознаки і властивості, то зміст права визначає, в чому конкретно ці ознаки і властивості знаходять свій об'єктивний вираз. Отже, через зміст права матеріалізується його сутність.

Зміст права — це сукупність правових приписів, за допомо­гою яких здійснюється регулювання суспільних відносин; це за­кріплені у правових нормах суб'єктивні права (дозволи), юридич­ні обов'язки (зобов'язання) та заборони.

Розрізняють два види змісту права:

• 1) соціальнополітичний, в якому відображається економічна, по­літична, класова сутність та спрямованість права;
• 2) спеціальноюридичний, що характеризує право як специфічне інституційне утворення (соціальний інститут, необхідний атри­бут функціонування суспільства).

Отже, зміст права визначається потребами суспільного розвит­ку, інтересами суб'єктів суспільних відносин, вираженими в їх свідо­мості.

Структура права — це внутрішня побудова права, спосіб ор­ганізації та взаємодії його елементів.

У структурі права розрізняють такі елементи:

• 1) за субординацією у правовому регулюванні — матеріальне і процесуальне право;
• 2) за функціональним призначенням — регулятивне і охоронне право;
• 3) за предметом та методом правового регулювання — публічне і приватне право.

Матеріальне право — це сукупність правових норм, за допо­могою яких держава безпосередньо регулює суспільні відносини.

Норми матеріального права закріплюють форми власності, ви­значають порядок створення і структуру державних органів, встанов­люють правовий статус фізичних і юридичних осіб тощо.

Процесуальне право — це сукупність правових норм, які ре­гулюють відносини, що виникають у процесі розслідування зло­чинів, розгляду та вирішення у судових засіданнях адміністратив­них, кримінальних, цивільних та господарських справ.

Незважаючи на те, що процесуальне право характеризується ві­дносною самостійністю, воно походить від матеріального права та об­слуговує його інтереси.

Матеріальне і процесуальне право співвідносяться як зміст та форма, адже процесуальні норми відображають порядок реалізації ма­теріальних норм права, що є однією з передумов ефективного впливу права на суспільні відносини.

Регулятивне право — це сукупність правових норм, які ре­гулюють поведінку суб'єктів права шляхом закріплення між ними суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Регулятивні норми права фіксують стан суспільних відносин у державі, що забезпечується відповідною системою гарантій.

Охоронне право — це сукупність правових норм, які охоро­няють суспільні відносини від різного роду посягань та поновлю­ють порядок їх функціонування шляхом застосування засобів державновладного впливу.

Публічне право — це сукупність правових норм, які регу­люють суспільні правовідносини, що забезпечують державні, між­державні й загальні суспільні інтереси громадян.

Публічне право регулює відносини фізичних осіб з державою, а також між державними органами та між державами, інші суспільні відносини публічного характеру.

Приватне право — це сукупність правових норм, які регу­люють суспільні відносини, що забезпечують приватні інтереси індивідуальних власників та їх об'єднань в їх майновій діяльності та особистих відносинах.

Приватне право регулює майнові, особисті немайнові, шлюбносімейні, трудові та інші відносини між фізичними та юридичними особами, які виникають, змінюються та припиняються за волею цих осіб, встановлює певні межі їх дій.

Разом з тим, приватне право, забезпечуючи права і законні інте­реси фізичних та юридичних осіб, не може бути повністю автономним від публічного права, тому що воно охороняється і захищається ним.

Функції права та його соціальна цінність

Право займає основне, найважливіше місце в усій системі соціа­льного впливу на життя особи, держави та суспільства. Завдяки своїм властивостям та регулятивним якостям право є регулятором суспіль­них відносин, сприяє правильному поєднанню інтересів особи, держа­ви і суспільства в цілому. За його допомогою забезпечується загаль­ний і стабільний порядок у суспільних відносинах.

Завдяки праву досягається відповідність та точність у самому змісті суспільних відносин, закріплюються найважливіші норми і принципи моралі, перетворюючи їх на загальнообов'язкові, встанов­лені та гарантовані державою правила поведінки.

Право забезпечує оптимальне поєднання свободи і справедливо­сті, визначає межі дозволених і заборонених дій.

Право є засобом захисту прав і законних інтересів людини, пе­решкоджає незаконним втручанням у сферу її особистої правомірної діяльності. На правовій основі формується громадянське суспільство, усі протиріччя, що виникають у суспільстві, повинні вирішуватися виключно на основі права.

Право є важливим засобом врегулювання міжнародних і міжна­ціональних стосунків, наявних в суспільстві конфліктів, забезпечення стабільності та громадського порядку в державі.

Цінність права полягає і в тому, що його зміст завжди є показ­ником рівня цивілізованості суспільства. У праві закріплений історич­ний досвід певного народу, його досягнення в різних галузях життя, ставлення держави до особистості.

Соціальне призначення права, його місце і роль у системі соціа­льнонормативного регулювання відображається в його функціях. У юридичній науці, під функцією права, розуміють або соціальне приз­начення права, або напрями його правового впливу на суспільні від­носини, або і те й інше разом.

Розкриваючи зміст будьякої функції права, необхідно постійно мати на увазі, що вони:

• 1) характеризують основні напрями впливу права на суспільні від­носини;
• 2) тісно взаємодіють з функціями держави, оскільки право не­від'ємне від держави і не може впливати на суспільні відносини всупереч функціям держави;
• 3) відображають найбільш істотні, головні риси права і спрямовані на вирішення конкретних завдань правового регулювання, що стоять перед суспільством та державою на конкретному етапі їх розвитку;
• 4) реалізуються шляхом встановлення міри дозволеної чи заборо­неної поведінки, закріплення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків суб'єктів права;
• 5) розкривають безпосередній зв'язок між сутністю права та реаль­ними суспільними відносинами, на які впливає право.

У реальному житті функції права не існують ізольовано одна від одної, вони тісно взаємопов'язані, тобто складають багаторівневу сис­тему функцій права.

Функція права — це основні напрями впливу права на сус­пільні відносини, що відображають його сутність і соціальне при­значення у суспільстві, а також способи організації суспільних ві­дносин.

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальноюридичні.

Загальносоціальні функції права — це напрями взаємодії права та інших соціальних явищ як єдності форми та змісту. До загальносоціальних функцій права включають:

• 1) гуманістичну — право охороняє та захищає права людства, на­роду, людини;
• 2) організаційноуправлінську — право забезпечує можливості окремих суб'єктів щодо вирішення певних економічних і соціа­льних проблем;
• 3) виховну — право сприяє становленню людини, як правослухняного члена громадянського суспільства, виховує у неї зразки правомірної поведінки;
• 4) інформаційну (комунікаційну) — право інформує людей про волю законодавця;
• 5) оціночноорієнтаційну — поведінка людей оцінюється з точки зору законів держави, вказує на безконфліктні, соціальнодопустимі шляхи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;
• 6) гносеологічну (пізнавальну) — право само виступає як джере­ло знань.

Спеціальноюридичні функції права — це напрями суто правового впливу на суспільні відносини.

До спеціальноюридичних функцій права належать:

• 1) регулятивна — це функція, яка спрямована на врегулювання суспільних відносин шляхом закріплення бажаної поведінки су­б'єктів в тих чи інших галузях права;
• 2) охоронна — це функція, яка спрямована на захист відповідної системи суспільних відносин шляхом усунення соціально шкід­ливих і небезпечних діянь людей та їх об'єднань, відновлення порушених прав суб'єктів.

Регулятивна й охоронна функції тісно пов'язані між собою. Охоронна функція права покликала забезпечити нормальну дію регу­лятивної функції.