3 Система права

Поняття та загальна характеристика системи права

Кожна держава має свою національну правову систему, яка є частиною її соціальної системи. Правова система тієї чи іншої країни має свою специфіку, структуру, мету, відносини, формується у визна­чений історичний період та характеризується притаманними лише їй національними особливостями.

Правова система — це сукупність взаємопов'язаних, взає­модіючих і взаємоузгоджених правових засобів, за допомогою яких держава здійснює регулювання суспільних відносин.

У юридичній науці існують поняття "правова система" і "сис­тема права", які не є тотожними, і тому їх слід розрізняти. Поняття "правова система" ширше ніж поняття "система права". Система пра­ва є складовим елементом правової системи. Вона відображує не всю сукупність правових явищ, а тільки внутрішню будову права як суку­пність правових норм.

Системна побудова права має велике значення, тому що дозво­ляє більш повно і точно тлумачити окремо взяту норму права і прави­льно застосувати її на практиці.

Система права — це обумовлена об'єктивними факторами внут­рішня будова права, що характеризується єдністю і узгодженістю всіх її норм, розподілом їх на галузі, підгалузі та інститути права.

Структурними елементами системи права є:

• 1) норма права;
• 2) інститут права;
• 3) підгалузь права;
• 4) галузь права.

Норма права, поняття якої надано при викладенні попередньої теми, носить загальний характер, тобто вона не припиняє свою дію після одноразового застосування, а діє постійно і безперервно. Норма права також характеризується неконкретністю адресатів — вона по­ширює свою дію не на індивідуально визначених, а на будьяких осіб, які вступають або можуть вступити в правовідносини на її основі.

Правові норми завжди існують у формально закінченому вигля­ді в нормативноправових актах, з яких складаються інститути, підгалузі та галузі права.

Основним структурним елементом системи права є галузь права.

Галузь права — це сукупність правових норм, що регулю­ють якісно однорідну сферу суспільних відносин специфічним ме­тодом правового регулювання.

В основі розподілу права на галузі лежать два критерії — пред­мет (матеріальний критерій) та метод (юридичний критерій) правово­го регулювання.

Предмет правового регулювання — це сукупність якісно од­норідних суспільних відносин, які врегульовані нормами права.

Предмет правового регулювання вказує, на яку групу однорід­них суспільних відносин спрямована дія норми права, тобто відпові­дає на питання: що саме, які суспільні відносини регулюються право­вими нормами.

Предмет правого регулювання є головною підставою для поділу правових норм на галузі права, тобто кожній галузі права відповідає певний предмет правового регулювання. Наприклад, предмет земель­ного права складають суспільні відносини у сфері раціонального ви­користання і охорони земель; предмет адміністративного права — су­спільні відносини у сфері здійснення виконавчої влади та державного управління тощо.

Додатковим, похідним від предмета, критерієм розподілу норм права на галузі, є метод правового регулювання.

Метод правового регулювання — це сукупність прийомів та способів, за допомогою яких здійснюється вплив права на суспі­льні відносини певного виду.

Метод правового регулювання відповідає на питання: як, яким чином право здійснює свій регулятивний вплив. Кожній галузі права характерний свій набір методів правового регулювання.

За предметом і методом правового регулювання галузі права поділяються на:

• 1) профілюючі (фундаментальні) — конституційне, адміністра­тивне, цивільне, кримінальне, цивільне процесуальне, криміна­льнопроцесуальне право;
• 2) спеціальні — трудове, сімейне, фінансове, земельне, водне, лі­сове право тощо;
• 3) комплексні — господарське, аграрне, житлове, екологічне, мор­ське право тощо.

Як правило, кожна галузь права має свої інститути права.

Інститут права — це сукупність відокремлених, взаємо­пов'язаних правових норм певної галузі чи підгалузі права, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин.

Інститут права регулює окремі сторони суспільного життя і ха­рактеризується певними властивостями, а саме: регулятивністю, пре­дметністю та галузевістю. Його головне призначення — забезпечити відносно закінчене регулювання у межах своєї групи однорідних сус­пільних відносин.

Серед правових інститутів розрізняють:

• 1) галузеві (інститут громадянства, інститут спадкування), тобто кожний з них має власний предмет, метод правового регулюван­ня та правовий режим;
• 2) міжгалузеві (інститут юридичної відповідальності за злочини, інститут права власності), тобто до його складу входять норми різних галузей права;
• 3) комплексні (інститут права власності складається з інститутів власності українського народу, державної, приватної та комуна­льної власності), тобто до його складу входять менші за обсягом інститути.

Крім того, залежно від підстав, правові інститути поділяються на:

• 1) за галузевою належністю — конституційне, цивільне, адмініс­тративне, кримінальне та інші галузі права;
• 2) у залежності від ролі, яку вони виконують — предметні і функ­ціональні;
• 3) у залежності від відносин, що вони регулюють — матеріальні і процесуальні;
• 4) залежно від закріплення загальних понять, принципів, завдань чи спеціальних зобов'язань — загальні і спеціальні;
• 5) за спрямованістю дії — регулятивні і правоохоронні. Споріднені інститути утворюють підгалузі права, які є більшими

за обсягом ніж правовий інститут, але водночас залишається у межах певної галузі права.

Підгалузь права — це сукупність однорідних правових ін­ститутів певної галузі права, що регулюють певну сферу суспіль­них відносин.

На відміну від правових інститутів, підгалузь права не є обов'язковим елементом кожної галузі права. Вона утворюється лише в межах найрозвиненіших галузей права. Наприклад, у складі консти­туційного права вирізняють такі підгалузі, як виборче, парламентське, муніципальне право; у цивільному — зобов'язальне, авторське, спад­кове право; у фінансовому — бюджетне, податкове право тощо.

Галузі права, для яких характерні невеликі обсяги нормативного матеріалу, не мають у своєму складі підгалузей права (процесуальні галузі права). В той же час, за певних умов, а саме об'єктивної потре­би у регулюванні певних сфер суспільних відносин, підгалузь може набути характеру самостійної галузі права. Так, наприклад, з галузі цивільного права відокремилось житлове право.

Залежно від соціального призначення, всю систему права можна поділити на матеріальне (конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, сімейне, кримінальне право тощо) і процесуальне (цивільне процесуальне, адміністративнопроцесуальне, кримінальнопроцесу­альне) право.

Предметом матеріального права є врегульовані суспільні відно­сини, які реально склалися між людьми і повинні бути організовані за допомогою правового регулювання, а предметом процесуального пра­ва — є організаційні суспільні відносини, тобто такі, які визначають засоби реалізації норм матеріального права і де суб'єктами, як прави­ло, виступають органи держави та їх посадові особи.

Особливе місце у системі права будьякої держави займає між­народне право (публічне і приватне), яке хоча і не входить у націона­льну систему права, але здійснює на неї відповідний вплив.

Теоретичне обґрунтування поділу системи права на публічне і приватне було здійснено юристами стародавнього Риму. Так, римсь­кий юрист Ульпіан писав, що публічне право має відношення до дер­жави, а приватне — відбиває інтереси окремих осіб. Такий поділ права дістав у подальшому теоретичну підтримку у працях Г. Гроція, Т. Гоббса, Ш. Монтеск'є, І. Канта, Г. Гегеля, Л. Петражинського, М. Коркунова, Г. Шершеневича та інших.

У теперішній час правові системи багатьох цивілізованих країн, у тому числі і України, ґрунтуються на принципі поділу права на при­ватне і публічне.

До публічного права можна віднести такі галузі права, як кон­ституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове та ін.

До приватного права можна віднести такі галузі права, як циві­льне, сімейне, трудове, підприємницьке право.

Публічне і приватне право взаємопов'язані між собою. Приват­не право фактично не існує без публічного, оскільки публічне право покликане охороняти і захищати приватні відносини.

На сьогодні публічне і приватне право лишаються фундамента­льними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.

Загальна характеристика основних галузей права України

Система права України, залежно від предмета та методу право­вого регулювання, поділяється на ряд галузей права, для кожної із якої характерні свої ознаки.

Основними галузями сучасного права України є:

1) конституційне право — це сукупність правових норм, які регу­люють суспільні відносини, що пов'язані з основами конституційного ладу, державним і територіальним устроєм, правовим статусом люди­ни і громадянина, порядком організації та функціонування органів державної влади, загальними засадами місцевого самоврядування.

Конституційне право — це провідна галузь національного права України, її норми є основоположним для всіх інших галузей права, їх базовим нормативним матеріалом. Норми конституційного права ма­ють зобов'язальний, заборонний та дозвільний характер.

Джерелами конституційного права є Конституція України та конституційні закони ("Про всеукраїнський і місцевий референдум", "Про громадянство України", "Про статус народного депутата Украї­ни", "Про вибори народних депутатів України" та ін.);

2) адміністративне право — це сукупність правових норм, які ре­гулюють суспільні відносини у сфері державноуправлінської діяль­ності органів виконавчої влади всіх рівнів, а також органів місцевого самоврядування.

Неодмінною ознакою суспільних відносин, які регулюються ад­міністративним правом, є наявність у їх складі суб'єкта, який наділе­ний державновладними повноваженнями.

Джерелами адміністративного права є Конституція України, ві­дповідні закони України, укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, акти центра­льних органів виконавчої влади, Кодекс України про адміністративні правопорушення тощо;

3) цивільне право — це сукупність правових норм, які регулюють майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини, що ґрун­туються на юридичній рівності та майновій самостійності їх учасни­ків, з метою задоволення останніми власних матеріальних і духовних потреб та інтересів.

Неодмінною ознакою суспільних відносин, які регулюються ци­вільним правом, є наявність у них вільних і рівних суб'єктів права та відсутність між ними відносин влади і підпорядкованості.

Джерелами цивільного права є Конституція України, Цивільний Кодекс України, а також інші закони України цивільноправового змі­сту;

4) кримінальне право — це сукупність правових норм, що визна­чають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які види та ме­жі покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Норми кримінального права встановлюють правомочність ком­петентних органів держави щодо осіб, які вчинили злочини, підстави та умови притягнення їх до відповідальності, види і систему санкцій, склад конкретних діянь тощо.

Джерелом кримінального права є Конституція України, Кримі­нальний кодекс України;

5) трудове право — це сукупність правових норм, які регулюють трудові й тісно пов'язані з ними суспільні відносини незалежно від форм власності, господарювання чи галузевої підпорядкованості підп­риємств, установ, організацій.

Суб'єкти трудових відносин можуть бути як рівноправними, так і знаходитись (один з них) у стані підлеглості.

Джерелами трудового права є Конституція України, Кодекс зако­нів про працю, інші закони та підзаконні нормативноправові акти України;

6) сімейне право — це сукупність правових норм, які регулюють та охороняють особисті й пов'язані з ними майнові відносини грома­дян, що виникають зі шлюбу та належності до сім'ї.

Норми сімейного права встановлюють порядок і умови укла­дання шлюбу, регулюють особисті немайнові і майнові відносини в сім'ї — між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї, відносини, які виникають у зв'язку з усиновленням, опікою та піклуванням, патронатом над дітьми, порядок та умови припинення шлюбу.

Джерелом сімейного права є Конституція України, Сімейний Кодекс України;

7) фінансове право — це сукупність правових норм, які регулю­ють суспільні відносини у сфері фінансової діяльності держави.

Суб'єктами фінансових відносин можуть бути як органи держа­ви, так і всі юридичні та фізичні особи.

Норми фінансового права регулюють порядок формування і ро­зподілу бюджетних коштів, порядок грошового обігу, оподаткування, діяльності банків тощо.

До джерел фінансового права належать Конституція України, інші закони та підзаконні нормативноправові акти України;

8) земельне право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що пов'язані з володінням, користуванням та ро­зпорядженням землею.

Норми земельного права регулюють питання землекористуван­ня і землеустрою, зберігання і розподілу земельного фонду, визначен­ня правового режиму різних видів землі відповідно до їх адміністра­тивногосподарського призначення.

Джерелом земельного права є Конституція України, Земельний кодекс України та інші нормативноправові акти про надра, ліса, воду, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря ("Лісовий кодекс України", "Кодекс України про надра", "Водний кодекс України" то­що);

9) екологічне права — це сукупність правових норм, які регулю­ють суспільні відносини у сфері освоєння, використання і охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки.

Норми екологічного права забезпечують конституційне право кожної людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Джерелом екологічного права є Конституція та закони України ("Про охорону навколишнього природного середовища", "Про охоро­ну атмосферного повітря", "Про екологічний аудит", "Про екологічну експертизу" тощо);

10) цивільне процесуальне право — це сукупність правових норм, які регулюють порядок здійснення судочинства у цивільних справах, а також порядок виконання судових рішень.

Норми цивільного процесуального права визначають мету, за­вдання, права і обов'язки суду при здійсненні правосуддя; закріплюють правове становище учасників цивільного процесу; регламентують хід судового розгляду; порядок винесення і оскарження судового рішення.

Джерелом цивільного процесуального права є Конституція України, Цивільний процесуальний кодекс України;

11) кримінальнопроцесуальне право — це сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів попереднього слідства, проку­ратури і суду щодо розслідування злочинів і розгляду кримінальних справ у суді.

Норми кримінальнопроцесуального права встановлюють чітку регламентацію прав і обов'язків компетентних органів та їх посадових осіб у процесі розслідування і судового розгляду.

Джерелом кримінальнопроцесуального права є Конституція України, Кримінальнопроцесуальний кодекс України;

12) кримінальновиконавче право — це сукупність правових норм, які регулюють порядок та умови відбуття покарання засудже­ними, а також порядок діяльності установ, що виконують вироки.

Джерелом кримінальновиконавчого права є Конституція Укра­їни, Кримінальновиконавчий кодекс України.

Наведений перелік галузей права України не є вичерпним, існу­ють й інші галузі права.

Поняття та загальна характеристика системи законодавства

Необхідно зазначити, що система права і система законодавства є різними, за своєю природою, категоріями. Якщо система права від­биває об'єктивні закономірності суспільного розвитку і від ступеня цієї об'єктивності залежить зміст системи законодавства та ефектив­ність його реалізації, то система законодавства, як результат діяльнос­ті уповноважених суб'єктів, має суб'єктивний характер і обумовлю­ється існуючими соціальноекономічними умовами.

Іншими словами, якщо система права — це внутрішня організація та будова права, то система законодавства — це зовнішня форма виразу та закріплення нормативного матеріалу, сукупність правових джерел. Система права і система законодавства співвідносяться між собою як зміст і форма права, тобто законодавство є основною формою виражен­ня права. Право домінує над законодавством і на відміну від останнього має значно більше проявів у суспільстві — правовідносинах, правосві­домості, правовій культурі, правових звичаях, традиціях тощо.

Право і законодавство хоча і взаємопов'язані, але вони не є то­тожними явищами. Між ними існують деякі відмінності, а саме:

• 1) первинним елементом побудови системи права виступає норма права, яка завжди має чітку структуру (гіпотеза, диспозиція, са­нкція), а первинним елементом будови системи законодавства є стаття нормативноправового акта, котра, зазвичай, не має чіткої структури;
• 2) система законодавства, за обсягом поданого у ньому матеріалу, ширше ніж система права, тому що включає те, що не може бути віднесеним до норм права — різні програмні положення, вказів­ки на мету і мотиви видання тих чи інших актів;
• 3) система права складається з галузей права, які мають свій пред­мет і метод правового регулювання, а система законодавства включає галузі законодавства, в яких відсутній метод правового регулювання;
• 4) норми галузі права відрізняються більш високим ступенем од­норідності суспільних відносин ніж норми галузі законодавства;
• 5) внутрішня структура системи права не збігається з внутрішньою структурою системи законодавства, тому що система права має тільки горизонтальну (галузеву) будову, а система законодавства може мати як горизонтальну (галузеву) так і вертикальну (ієрар­хічну) будову;
• 6) структурні елементи системи права (норми права) не мають зов­нішніх реквізитів: назв розділів, глав, статей та інших частин, а структурні елементи системи законодавства (нормативнопра­вові акти), як правило, мають назви розділів, глав, статей.

Система законодавства — це сукупність усіх упорядкованих певним чином нормативноправових актів держави, які розподі­лені залежно від предмета правового регулювання на галузі та ін­ститути законодавства.

Система законодавства, як і система права, має певну структуру, яка є теоретичною конструкцією, що відображає внутрішню організа­цію упорядкованих і узгоджених нормативноправових актів та поділу їх на галузі й інститути законодавства.

Структура системи законодавства України поділяється на: 1) горизонтальну (галузеву), яка передбачає поділ нормативноправових актів за галузевою ознакою, тобто за предметом правового регулювання.

В одних випадках галузі права збігаються з галузями законодав­ства, а в іншому випадку — ні. Наприклад, цивільному праву відпові­дає цивільне законодавство, кримінальному праву — кримінальне за­конодавство, в той же час є морське право, а відповідної галузі законодавства не існує, оскільки відсутній кодифікований норматив­ноправовий акт.

Крім того, на базі однієї галузі права може існувати декілька га­лузей законодавства. Наприклад, на базі конституційного права існує виборче, інформаційне законодавство тощо;

2) вертикальну (ієрархічну), яка передбачає розташування но­рмативноправових актів у залежності від її юридичної сили та місця суб'єкта законодавства в системі нормотворчих органів.

Найвищу юридичну силу має Конституція. На її основі прийма­ються закони та підзаконні нормативноправові акти, які видаються на виконання законів і не повинні суперечити їм.

У залежності від об'єкта правового регулювання може складати­ся і комплексна система законодавства.

Систематизація законодавства

Законодавство складається з великої кількості нормативно-правових актів, прийнятих різними правотворчими органами держави у різні історичні періоди, у зв'язку з чим виникають неузгодженості між новим і старим законодавством. Крім того законодавство має ак­ти, які формально не діють, у ньому часто зустрічаються прогалини, не зв'язані один з одним положення; деякі законодавчі акти повторю­ються, а у деяких з них неточно формулюються терміни тощо.

Тому, час від часу, виникає необхідність приведення законодав­ства у чітку систему, ліквідації протиріч шляхом внесення змін і допо­внень, тобто здійснювати систематизацію законодавства.

Систематизація законодавства — це діяльність компетент­них державних органів та уповноважених організацій з упорядку­вання і вдосконалення чинних нормативно-правових актів, зве­дення їх у єдину внутрішньо узгоджену систему.

Систематизація законодавства — це постійна форма розвитку і упорядкування діючої правової системи, вона здійснюється з метою встановлення і усунення прогалин, протиріч у чинному законодавстві, внесення до нього корективів; підвищення ефективності законодавст­ва; забезпечення можливості оперативно знаходити і вірно тлумачити усі потрібні правові норми; сприяння вивченню законодавства, а та­кож його дослідженню.

Основними видами систематизації нормативно-правових актів є:

• 1) інкорпорація;
• 2) кодифікація;
• 3) консолідація.

Інкорпорація — це вид систематизації законодавства, який передбачає об'єднання нормативно-правових актів без зміни їх

змісту в збірники у хронологічному, алфавітному, предметному чи іншому порядку.

Метою інкорпорації є підтримка законодавства у діючому стані, який міг би забезпечити його доступність, надавати усім суб'єктам права достовірну інформацію про нормативно-правові акти у їх чин­ній редакції.

Результатом інкорпорації є зовнішнє упорядкування чинного за­конодавства. Під час такого упорядкування до тексту актів, вміщених у збірник вносяться всі наступні офіційні зміни і доповнення з фіксу­ванням реквізитів тих актів, якими внесені відповідні корективи, а та­кож вилучаються глави, статті, окремі пункти, абзаци й інші частини, які визнані такими, що втратили силу.

Із тексту нормативно-правових актів виключаються також різ­ного роду оперативні доручення, ненормативні приписи, тимчасові норми, строк дії яких закінчився, відомості про осіб, що підписали відповідний акт.

Отже, особливістю інкорпорації є те, що при упорядкуванні за­конодавства зміст нормативно-правових актів по суті залишається не­змінним. І цією властивістю інкорпорація відрізняється від кодифіка­ції і консолідації.

Залежно від юридичної сили збірників, що видаються, інкор­порація поділяється на офіційну і неофіційну.

Офіційна інкорпорація здійснюється від імені компетентних правотворчих державних органів, які затверджують або у інший спо­сіб офіційно схвалюють підготовлені збірники чинних нормативно-правових актів. Такі збірники є офіційною формою оприлюднення ді­ючих актів або тих, що набувають чинності і виступають офіційним джерелом права. І тому на його матеріали можна посилатися у процесі правотворчої або правозастосовчої діяльності, при вирішенні будьякої юридичної справи.

Неофіційна інкорпорація здійснюється відомствами, держав­ними чи приватними видавництвами, науковими установами, навча­льними закладами, окремими спеціалістами за власною ініціативою. Неофіційні збірники законодавства не є джерелами права, на них не можна посилатися у процесі правотворчості й застосування права, во­ни мають суто довідковоінформаційний характер.

Більшість виданих на сьогодні в Україні збірників законодавст­ва — це є неофіційна інкорпорація.

Залежно від способу розміщення матеріалу інкорпорація по­діляється на види:

• 1) хронологічна, тобто у збірнику законодавства нормативно-правові акти розташовуються за датами їх опублікування і на­брання законної сили. У хронологічній інкорпорації кожний но­рмативноправовий акт має порядковий номер, назву, рік, місяць і день видання, а також номер статті;
• 2) систематична (предметна, тематична), тобто у збірнику зако­нодавства нормативно-правові акти розташовуються за тематич­ними розділами або за предметною ознакою (галузями права, їх інститутами), сферами державної діяльності. У систематичних збірниках на початку кожного розділу та кожного підрозділу ро­зміщуються акти більшої юридичної сили, що містять основні принципові норми з відповідного питання, а потім акти, що роз­вивають, конкретизують і деталізують основні норми;
• 3) суб'єктна, тобто упорядкування нормативно-правових актів здійсняються за суб'єктом їх прийняття.

Окремі інкорпоративні збірники можуть будуватися не за од­ним, а за кількома критеріями (наприклад, хронологічним та за крите­рієм суб'єкта нормотворчості. Так, наприклад, подається матеріал у "Відомостях Верховної Ради України").

Кодифікація — це вид систематизації законодавства, який передбачає змістовну переробку (усунення розбіжностей і проти­річ, скасування застарілих норм) нормативно-правових актів, що мають спільний предмет і метод правового регулювання та ство­рення нового систематизованого нормативноправового акту.

Кодифікація є, по суті, вищою правотворчою формою система­тизації нормативного матеріалу. Вона узагальнює, доповнює та впо­рядковує лише чинне законодавство, об'єднуючи його у певній галузі права. Результатом кодифікації є прийняття нового зведеного норма­тивноправового акту стабільного змісту, який регулює значну части­ну суспільних відносин у сфері дії певної галузі права. Акт кодифіка­ції завжди значний за обсягом та має складну структуру.

Кодифікаційна робота здійснюється виключно державними ор­ганами згідно з їх компетенцією і має офіційний характер.

Кодифікаційні акти можуть зовнішньо виражатися у різних формах, а саме:

• 1) основи законодавства — це сукупність нормативно-правових актів, які містять поняття, цілі, завдання і принципи правового регулювання, які визначають основні напрямки регулювання пе­вної сфери суспільних відносин;
• 2) кодекси — це нормативноправовий акт, в якому об'єднано і си­стематизовано правові норми, що регулюють певну сферу сус­пільних відносин.

Кодекс є найбільш уживаним видом кодифікованого акту. Він має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, які певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі законодавства.

Кодекс, або повністю поглинає всі норми відповідної галу­зі (Кримінальний кодекс), або містить основну за обсягом най­більш важливу частину таких норм (Цивільний кодекс);

3) статути — це нормативно-правові акти, які регулюють правове становище певних підприємств, органів, установ (Статут підпри­ємства) або ту чи іншу сферу державної діяльності (Статут залі­зничних доріг).

Тобто статут визначає статус юридичної особи, її завдання, структуру, функції, порядок діяльності тощо;

• 4) положення — це нормативно-правові акти спеціальної дії, які регламентують правовий стан, завдання і компетенцію певного органу, установи, організації чи групи однорідних органів, уста­нов, організацій (Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ України);
• 5) правила — це нормативно-правові акти, які містять процедурні норми, що визначають порядок організації якогонебудь роду ді­яльності та мають загальнодержавне значення (Правила дорож­нього руху).

В юридичній літературі за обсягом розрізняють наступні види кодифікації:

• 1) загальна — це створення зведених кодифікаційних актів з осно­вних галузей законодавства (Конституція);
• 2) галузева — це систематизація нормативно-правових актів у ме­жах певної галузі законодавства (Цивільний, Сімейний, Кримі­нальний кодекси тощо);
• 3) спеціальна — це систематизація нормативно-правових актів у межах одного чи декількох інститутів (Податковий, Лісовий, Митний кодекси тощо).

Таким чином, кодифікаційний акт є впорядкованою системою пов'язаних між собою нормативних приписів, що регулюють на осно­ві єдиних принципів права певну сферу відносно однорідних, достат­ньо стабільних суспільних відносин.

Кодифікаційні акти сприяють стабільності законодавства, є ос­новою законодавчої діяльності.

Консолідація — це вид систематизації законодавства, який передбачає створення, на основі кількох нормативно-правових актів з одного і того ж питання, нового об'єднаного акта, в якому нормативні приписи розміщуються в логічному порядку після ре­дакційної обробки, але без зміни змісту.

При консолідації новий акт затверджується компетентним правотворчим органом, а старі численні розрізнені акти визнаються таки­ми, що втратили чинність.

У процесі підготовки консолідованого акта здійснюється повне редагування, усуваються протиріччя, повторення тощо, але новий, ук­ладений акт не змінює змісту правового регулювання, не вносить змі­ни в чинне законодавство.

Консолідація використовується там, де відсутня можливість ко­дифікації. Вона досить широко використовується в правотворчій дія­льності з метою впорядкування нормативних актів з питань оподатку­вання, адміністративної відповідальності тощо.