6 Держава за Конституцією України.

1. Загальна характеристика конституційно-правового статусу президента

Президент - одноособовий виборний глава держави в країнах із республіканською формою правління, який обирається її громадянами або парламентом на 4-7 років. Цей інститут нині є доволі поширеним і конституйований у близько 150 державах світу з понад 200, що існують на сьогодні в світі.

Уперше інститут президента виник у США як результат прагнення до встановлення сильної, але дійсно демократичної державної влади і держави в цілому на противагу монарха.

Президент як глава держави є одноособовим інститутом, хоча зустрічаються й інститути колегіального президентства. При цьому має місце розподіл повноважень глави держави між колегіальним органом і головою, що мало місце за Конституціями Уругваю 19171 1951 років. Із 1958 по 1963 рік. колегіальний глава держави функціонував в Іраку. Схожа ситуація на сьогодні спостерігається в Лівії, Ірані та ряді інших, як правило, теократичних республік.

У колишніх соціалістичних країнах роль глави держави виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) представницьких органів державної влади або безпосередньо представницькі органи. У тих соціалістичних країнах, де існував одноособовий інститут президента (Чехословаччина та ін.), повноваження глави держави ділилися між президентом і президією. Президії обиралися вищими представницькими органами державної влади. Подібна ситуація зберігається нині у деяких державах: KHP, КНДР, Куба. Так, на Кубі ряд важливих повноважень глави держави реалізується головою Державної ради - постійно діючого органу Національної асамблеї народної влади.

Президент, як правило, обирається громадянами відповідних держав шляхом прямих або непрямих виборів. Прямі вибори найбільш характерні для країн із президентською (за винятком США й Індонезії) або напівпрезидентською формами правління (Росія, Франція, Бразилія, Мексика та ін.). Прямими виборами обирається президент і в деяких парламентських державах (Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Румунія).

Непрямі вибори президента здійснюються як колегіями виборщиків. які обираються населенням (США), так і спеціальними колегіями, до яких входять представники суб'єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць із широкою автономією (ФРН, Індія, Пакистан, Італія).

У більшості парламентських республік (Греція, Ізраїль, Чехія, Словаччина) президент обирається парламентом, у зв'язку з чим його влада вважається похідною від парламенту.

Конституційно-правовий статус президента визначається, як правило, конституціями відповідних держав, а іноді й окремими законами. Ці нормативно-правові акти визначають роль і місце президента в механізмі держави і його взаємовідносини з іншими органами державної влади, порядок заміщення поста президента, його повноваження та відповідальність за порушення конституції, зраду держави тощо.

У кожній окремо взятій країні світу конституційно-правовий статус президента має відмінності залежно від різних видів республіканської форми правління (парламентської, президентської або змішаної форми правління). Навіть якщо обмежитись країнами західної демократії, то президенти є і у президентських (США), і напівпрезидентських (Франція), і парламентських (Німеччина) республіках, але їх функції та повноваження різняться. Якщо у Європі та Північній Америці дуже сильна президентська влада врівноважена парламентом і судами, то на інших континентах це зовсім не обов'язково. Так, у Латинській Америці глава держави нерідко домінує на політичній арені. Афро-азіатська модель президентства характеризується ще більшим авторитаризмом, що часто набуває диктаторських форм, де "батько нації" один у трьох ролях: глава держави, глава уряду і лідер правлячої партії.

Президент як глава держави втілює національну єдність, наступність державної влади, він є гарантом національної незалежності й територіальної цілісності, а Іноді проголошується також арбітром, координатором діяльності державних органів тощо. Незалежно від форм правління президент є представником держави за її межами і всередині країни. Він, зокрема, укладає міжнародні договори, призначає дипломатичних представників, приймає іноземних дипломатичних представників. Від імені держави президент нагороджує державними нагородами,, присвоює почесні звання, приймає осіб до громадянства держави, дозволяє вихід із громадянства, здійснює помилування засуджених тощо.

У більшості країн президенти мають ряд повноважень щодо організації і діяльності органів законодавчої влади. Вони призначають дати виборів у парламенти, скликають їх на сесії, можуть достроково розпускати парламенти з обов'язковим призначенням нових виборів, санкціонують і промульгують (підписують і оприлюднюють) закони, мають право вето - право повернення закону на повторний розгляд парламенту. Президенти мають також право законодавчої ініціативи, право звернення з посланнями до парламенту, які не підлягають обговоренню тощо.

Президенти мають значні повноваження також щодо формування й інших органів державної влади та призначення вищих посадових осіб. Це стосується насамперед формування (призначення) урядів, призначення суддів, формування або участь у формуванні органів конституційної юстиції, пропонування парламенту кандидатур для призначення на вищі посади осіб тощо. У ряді країн президент може видавати нормативні й ненормативні акти, які мають силу закону. Нормативні акти приймаються (видаються), як правило, на основі делегування повноважень парламентом. Водночас президенти мають право оголошувати надзвичайний чи воєнний стан, уводити президентське правління у суб'єктах федерації.

У всіх країнах за конституціями президенти є головнокомандувачами, відповідають за безпеку держави як гаранти її цілісності. Ці повноваження президенти здійснюють через раду безпеки або подібні їй органи. За конституціями більшості країн президенти мають розгалужену систему гарантій своєї діяльності у вигляді отримань і противаг та несуть відповідальність за свої дії. Зокрема, президентам властиві такі інститути отримань і противаг щодо інших органів державної влади: право розпуску парламенту (право дострокового припинення його повноважень), право вето, право призначення референдуму тощо.

Президент, на відміну від монарха, несе конституційну відповідальність за виконання службових обов'язків, за свої дії. Як правило, президент несе відповідальність за навмисне порушення конституції і законів, за державну зраду, заподіяння шкоди державній незалежності, хабарництво, вчинення інших тяжких злочинів. Така відповідальність має переважно форму імпічменту, процедура якого полягає в тому, що обвинувачення президенту формулює й приймає нижня палата парламенту, а рішення про зміщення його з посади приймає сенат (іноді за участю Верховного і Конституційного судів, які перевіряють правильність обвинувачення і додержання процедури). У деяких країнах парламент приймає лише обвинувальний висновок, а судить президента особливий суд (Франція, Польща).

2. Становлення інституту президента в Україні

Інститут Президента України як одноособового глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті й державному будівництві України. Тривалий час в Україні функції глави держави виконували переважно Верховна Рада Української PCP. яка вважалася найвищим органом державної влади України, її президія як постійно діючий орган державної влади та її голова.

Теоретичною основою зосередження функцій глави держави у Верховній Раді Української РСР в особі її постійно діючого органу - президії Верховної Ради Української РСР - була концепція "колективного президента", яким вважалася президія, та вчення про ради і радянське державне будівництво загалом: народ здійснює державну владу через ради народних депутатів України, що становить єдину систему органів державної влади і є політичною основою держави, а Верховна Рада Української РСР - найвищим органом державної влади.

Нинішній інститут президентства в Україні створився не відразу. Він пройшов кілька етапів за назвою і статусом. Спочатку Президент України за своїм статусом і назвою був найвищою посадовою особою в державі" потім - главою держави й главою виконавчої влади, і нині, за чинною Конституцією України, є главою держави.

Становлення інституту Президента України було основним у реформуванні державної влади, пов'язаному із проголошенням її незалежності та зміною конституційного ладу України.

Започаткувала процес реформування державної влади в Україні Декларація про державний суверенітет України, яка уперше в Україні проголосила, що державна влада в республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Це зумовило введення інституту президентства. Приблизно через рік, 25 червня 1991 p.. Верховна Рада України ухвалила постанову "Про вибори Президента Української РСР", якою визнала за доцільне заснувати пост Президента України (Української РСР) до прийняття нової Конституції і провести вибори Президента у 1991 році.

Оскільки інститут Президента України мав перетворитись із символічного колективного Інституту в реальний одноособовий позапарламентський інститут і Президент України мав обиратися не парламентом, а громадянами України, цей інститут об'єктивно мав отримати необхідну конституційно-правову основу перш ніж стати реальністю. Відповідно, 5 липня 1991 р. було прийнято закони України "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР", "Про Президента Української РСР" і "Про вибори Президента Української РСР". Прийняттю цих законів передувало внесення відповідних змін і доповнень до чинної на той час Конституції. Зокрема, Основний Закон було доповнено новою главою - 12і, яка була присвячена посаді Президента України. У відповідних положеннях Конституції України І зазначених законах визначався статус Президента України, його функції, повноваження та порядок обрання.

Теоретичною основою становлення Інституту президентства на цьому етапі була насамперед Концепція нової Конституції України, схвалена Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р.

1 грудня 1991 p. відбулися перші в нашій державі вибори Президента України, під час яких було уперше на конституційній основі шляхом прямих виборів обрано Президента України. Проте конституювання інституту президентства активно і всебічно тривало під час конституційного процесу, пов'язаного з підготовкою нової Конституції України і внесення ряду змін і доповнень до чинної на той час Конституції. Про це свідчать, зокрема, проекти Конституції України у редакціях 1992, 1993, 1995 років, та Конституційний договір, укладений між Президентом України і Верховною Радою України 8 червня 1995 р. За цими проектами Конституції України і Конституційним договором Президент України набував статусу глави держави і глави виконавчої влади. Остаточно статус Президента України був визначений Конституцією України 1996 року.

Після набуття чинності всіма положеннями Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 р. та утвердження парламентсько-президентської форми державного правління конституційно-правовий статус Президента України зазнав певних змін у частині обмеження низки повноважень у сфері виконавчої влади. Нині Президент України є главою держави, а не главою держави і виконавчої влади, як це було до конституційної реформи.

Натомість на сьогодні проблема дуалізму виконавчої влади за рахунок активної участі Президента України у конституційних процедурах щодо кадрових призначень членів Кабінету Міністрів України і керівників місцевих державних адміністрацій зберігає гостроту й вимагає нагального вирішення. Одночасно з цим достала й проблема урізання Законом України "Про внесення змін до Конституції України" повноважень Президента України, що унеможливлює ним ефективне виконання своїх функцій як глави держави, гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Подолання зазначених суперечностей у конституційно-правовому статусі Президента України вимагає системного удосконалення чинного Основного Закону.

Поняття органів виконавчої влади та їх система

Після проголошення незалежності України та визнання одним із провідних принципів національного державного будівництва принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України) відбувається становлення якісно нової системи органів виконавчої влади України. На відміну від радянського періоду, коли органи виконавчої влади вважалися технічними щодо державно-партійного апарату загалом і здійснювали основну, закріплену в тогочасних радянських конституціях функцію - функцію державного управління, сьогодні органи виконавчої влади в Україні це, в першу чергу, органи, що наділені відповідними державно-владними повноваженнями в усіх сферах суспільного і державного життя.

Особливість виконавчої влади серед гілок державної влади, на думку В. Б. Авер'янова, полягає в тому, що саме у процесі її реалізації відбувається реальне втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку69. Але за умов реалізації конституційної реформи, що вступила в силу з 1 січня 2006 р., органи державної виконавчої влади в Україні, поряд з "важелями регулювання й управління", отримують якісно нові важелі впливу на суспільне життя - політичні, державно-владні. Вони фактично реалізують політику коаліції депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України на загальнодержавному та місцевих рівнях.

Тривала і багато в чому схоластична наукова дискусія щодо визнання за органами виконавчої влади в Україні правового статусу "органів державного управління" чи "органів державної влади" втрачає свою актуальність, оскільки в сучасних політичних реаліях Кабінет Міністрів України і. дещо меншою мірою, центральні та місцеві органи виконавчої влади, стають, у першу чергу, політичними органами державної виконавчої влади.

Отже, органи виконавчої влади в Україні - це система центральних і місцевих, одноособових і колегіальних, органів виконавчої влади загальної та спеціальної компетенції на чолі з Кабінетом Міністрів України, що відповідно до Конституції та законів України забезпечують виконання Конституції України, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України в найважливіших сферах суспільного і державного життя України.

За сутністю та змістом органи виконавчої влади України відрізняються від інших органів державної влади, передусім законодавчих і судових, саме своїм призначенням, змістом, суб'єктами, формами, способами і засобами здійснення своєї діяльності. Навіть етимологія назви цих органів - "виконавчі" - свідчить про їх основне призначення в суспільстві та державі - виконання Конституції України, законів України та нормативних актів Президента України та Верховної Ради України. Але ця функція не є єдиною для органів виконавчої влади.

Об'єктами діяльності, впливу органів державної виконавчої влади в Україні є, насамперед, політична, господарська, соціальна, культурна (духовна) та інші найбільш важливі сфери суспільного життя.

За суб'єктами діяльності органи виконавчої влади України представлені системою органів державної влади України у складі: 1) Кабінету Міністрів України; 2) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; 3) місцевими органами виконавчої влади (обласні, районні адміністрації. Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Рада міністрів АРК, а також територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади).

За формою діяльності органи виконавчої влади України, як правило, є єдиноначальними. Тобто органи виконавчої влади очолюються керівником, який самостійно організовує та несе відповідальність за його діяльність.

За способами діяльності органи виконавчої влади в Україні здійснюють систему функцій: управлінську, виконавчу, бюджетно-фінансову, матеріально-технічну, контрольну, правоохоронну діяльність тощо.

Здійснюючи свої функції, органи виконавчої влади діють від імені держави, для чого їх наділено державно-владними повноваженнями. Вони не тільки реалізують нормативні положення Конституції, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України, але й самі мають право видавати нормативно-правові акти, зокрема постанови І розпорядження Кабінету Міністрів України, які є обов'язковими для виконання іншими органами виконавчої влади, і вживають заходи щодо забезпечення реалізації вимог цих актів.

Діяльність органів виконавчої влади ґрунтується на певних принципах - керівних засадах їх організації та діяльності. На жаль. Конституція України не визначила цих принципів, а відсутність на сьогодні закону України про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади переводить проблему принципів організації та діяльності органів виконавчої влади в теоретичну площину. Щоправда проект Закону України "Про міністерства та центральні органи виконавчої влади" розроблено Міністерством юстиції України і в установленому порядку передано до Кабінету Міністрів України як суб'єкта законодавчої ініціативи.

Водночас у Законі України "Про Кабінет Міністрів України" від 16 травня 2008 р. закріплені принципи діяльності Кабінету Міністрів України, які також можуть застосовуватись до Інших органів виконавчої влади. Серед таких принципів Закон виділяє: принцип верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.

Загальними принципами організації та діяльності органів виконавчої влади в Україні є принципи демократії, верховенства права, поваги до прав і свобод, честі та гідності людини І громадянина, єдиноначальності та колегіальності, гласності, громадського контролю, компетентності, територіальності та ін.

Традиційним для організації та діяльності органів виконавчої влади був принцип позапартійності органів виконавчої влади, але за умов повної реалізації конституційно-правової реформи в Україні цей принцип зазнав відповідних змін, принаймні щодо організації та діяльності Кабінету Міністрів України, оскільки члени Кабінету Міністрів України, на відміну від усіх інших посад у системі органів виконавчої влади, є політичними посадами. Він трансформувався у принцип політичної відповідальності.

Органи виконавчої влади знаходяться на бюджетному фінансуванні і є юридичними особами, тобто мають цивільну правоздатність. Діючи у межах своєї компетенції, вони користуються відносною юридичною самостійністю. їх взаємодія із законодавчими (представницькими) і судовими органами здійснюється у різноманітних організаційних формах таких, як представництво, погоджувальні комісії, взаємоінформація тощо. Будучи визначеними в Конституції України як самостійний вид державних органів, вони як такі відрізняються від виконавчих органів системи місцевого самоврядування, а також виконавчих органів комерційних і некомерційних організацій та громадських об'єднань.

Органи виконавчої влади мають особливий склад (комплектацію). Вони, здебільшого, складаються з державних службовців, між якими розподіл посадових обов'язків закріплюється нормативними актами, а кожен з держслужбовців має відповідати встановленим вимогам щодо рівня професійної підготовки, стажу і досвіду роботи тощо. Державні службовці обіймають посади і виконують свої функції відповідно до законодавства про державну службу.

Органи виконавчої влади є досить різноманітними. їх можна класифікувати за такими критеріями, як походження, порядок організації та діяльності, характер компетенції, час дії, назва тощо. За походженням - первинні (Кабінет Міністрів України) та похідні (центральні та місцеві органи виконавчої влади): за порядком організації та діяльності - колегіальні (Кабінет Міністрів України та Ін.) та єдиноначальні (міністерства, державні комітети та ін.); за характером компетенції - загальної (Кабінет Міністрів України), галузевої (Міністерство охорони здоров'я та ін.), міжгалузевої (Міністерство фінансів України та Ін.), спеціальної (Служба безпеки України та ін.); за часом дії - постійні (Кабінет Міністрів України та Ін.), тимчасові (спеціально створені органи); за назвою - кабінет, рада, міністерство, державний комітет, служба тощо.

Порядок організації та діяльності органів виконавчої влади в Україні визначається Розділом VI Конституції України та законами України. До прикладу, законами України "Про Кабінет Міністрів України" та "Про місцеві державні адміністрації", Конституцією АРК та ін.

Утім, до сьогодні в Україні не існує спеціального інституційного закону про центральні органи виконавчої влади, хоча його прийняття прямо передбачене ст. 120 Конституції України. Тож прийняття такого закону є одним із першочергових завдань Верховної Ради України на сучасному етапі.

Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади України

Вищим органом у системі органів виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України, який очолює систему органів виконавчої влади, є Урядом України, який здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Раду Міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів. Він відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України (ст. 113 Конституції України).

Отже, Кабінет Міністрів України - це вищий орган у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України, що керується у своїй діяльності Конституцією, законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України.

В умовах реалізації в Україні конституційно-правової реформи Кабінет Міністрів України набуває якісно нового конституційного статусу - трансформується у виший орган державної влади, поряд з Верховною Радою України та Президентом України. Кабінет Міністрів України формується, а відтак. І репрезентує функції коаліції депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Тобто Кабінет Міністрів України перетворюється з технологічного органу державної влади в політичний.

Ключовою політичною фігурою в державі стає голова Кабінету Міністрів України - Прем'єр-міністр України. Він призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. До складу Кабінету Міністрів України входять також Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри та міністри.

Кандидатура для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вноситься Президентом України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до ст. 83 Конституції, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради. Як свідчить досвід країн з парламентською або парламентсько-президентською формою державного правління, кандидатура Прем'єр-міністра України, як правило, підбирається з політичних лідерів коаліції депутатських фракцій, які мають більшість у парламенті.

Міністри оборони та закордонних справ України призначаються Верховною Радою за поданням Президента України, Інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням Прем'єр-міністра. За його поданням призначаються також Голова Антимонопольного комітету України, Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення, Голова Фонду державного майна України.

Верховна Рада України може звільняти зазначених осіб із посади, вирішувати питання про відставку Прем'єр-міністра, а також членів Кабінету Міністрів України. Уряд складає свої повноваження перед новообраною Верховною Радою України, а у випадку прийняття Верховною Радою резолюції недовіри уряду передбачена відставка всього його складу. У цих випадках Верховна Рада здійснює формування нового складу Кабінету

Міністрів у порядку і строки, визначені Конституцією України. Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою, або відставку якого прийнято, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.

Діяльність уряду ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, колегіальності, науковості та гласності. Кабінет Міністрів України дотримується вимог утвердження та гарантування прав і свобод людини, відповідальності держави перед громадянами за забезпечення їм гідних умов життя, здійснює виконавчу владу в межах, встановлених Конституцією і законами України, незалежно від органів законодавчої та судової влади. Як колегіальний орган Кабінет Міністрів приймає рішення після обговорення питань на своїх засіданнях. Неприпустимим є неправомірне втручання будь-яких органів, посадових осіб, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян у здійснення функцій, віднесених до відання Кабінету Міністрів України.

Конституцією України визначається коло функцій і повноважень Кабінету Міністрів. Йому властиві такі функції, як виконавча, бюджетно-фінансова, державного планування розвитку України, організаційна, державного контролю та ін. Згідно з Конституцією України Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо реалізації прав і свобод людини і громадянина, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності.

Істотною функцією Кабінету Міністрів України є організація роботи зі складання проекту Державного бюджету країни. Цей вид діяльності уряду регламентується Законом України "Про бюджетну систему України" та визначається основними напрямками бюджетної політики, які визначаються Верховною Радою України.

Після прийняття Верховною Радою України закону України про Державний бюджет України на наступний рік Кабінет Міністрів України відповідно до п. 6 ст. 116 Основного Закону забезпечує виконання Державного бюджету України. В кінці поточного року уряд подає парламентові звіт про його виконання.

До компетенції Кабінету Міністрів України належить здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності й національної безпеки України, громадянського порядку, боротьба зі злочинністю, організація і забезпечення здійснення зовнішньополітичної діяльності України, митної справи. Він спрямовує та координує діяльність міністерств, інших органів виконавчої влади, контролює їх діяльність.

Кабінет Міністрів України вирішує також інші питання державного управління.

Порядок організації діяльності Кабінету Міністрів України, пов'язаний з виконанням його повноважень, крім Конституції та законів України, регулюється Регламентом Кабінету Міністрів України.

Діяльність Уряду планується на основі політичних пропозицій шляхом прийняття Програми діяльності Кабінету Міністрів на період його повноважень, щорічної Державної програми економічного і соціального розвитку України, інших державних програм та актів Уряду.

Роботою Кабінету Міністрів керує Прем'єр-міністр. Він спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів, схваленої Верховною Радою України та інших завдань, покладених на Кабінет Міністрів, координує діяльність Першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністрів. міністрів, керівників інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, які забезпечують виконання покладених на них завдань відповідно до їх повноважень.

Міністри як члени Кабінету Міністрів беруть участь у виконанні Програми діяльності Кабінету Міністрів, реалізації державної політики у доручених їм сферах державного управління, здійснюють управління в цих сферах, спрямовують і координують діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до їх відання. Члени Кабінету Міністрів не можуть діяти всупереч офіційній позиції Кабінету Міністрів.

Члени Уряду представляють Україну в міжнародних і міждержавних організаціях, ведуть міжнародні переговори, беруть участь в інших міжнародних заходах, підписують в установленому порядку міжнародні договори України, причому Прем'єр-міністр і Міністр закордонних справ мають право вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень. Іншим членам Кабінету Міністрів такі повноваження надаються розпорядженням Кабінету Міністрів або за його дорученням - актом Міністерства закордонних справ.

Діяльність Кабінету Міністрів країни забезпечується Секретаріатом Кабінету Міністрів України. Основними завданнями Секретаріату є організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та Інше забезпечення Кабінету Міністрів України. Секретаріат діє на підставі Положення, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

Акти Кабінету Міністрів, що мають нормативний характер, видаються у формі постанов, а акти з оперативних, організаційно-розпорядчих та Інших питань, які не мають нормативного характеру, видаються у формі розпоряджень. Постанови і розпорядження підписуються Прем'єр-міністром. Розпорядження Кабінету Міністрів України діють з моменту їх прийняття, якщо не встановлено пізніший термін набрання ними чинності. Постанови Кабінету Міністрів України набирають чинності з дня їх офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими постановами, але не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Дія актів Кабінету Міністрів України може бути зупинена Президентом України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України. Вони втрачають чинність у разі визнання їх неконституційності на підставі рішення Конституційного Суду України.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади

Важливою ланкою у системі органів виконавчої влади є підвідомчі Кабінету Міністрів міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Серед них першорядне значення мають міністерства - центральні органи виконавчої влади, покликані формувати та реалізувати державну політику у відповідних сферах суспільного життя. На сьогодні в Україні діє 20 міністерств. Процедура призначення міністрів регулюється Законом України "Про Кабінет Міністрів України".

Між міністерствами розподіляється весь спектр урядової політики, а діяльність центральних органів виконавчої влади, керівники яких не входять до складу Кабінету Міністрів України, спрямовується і координується міністрами. Питання діяльності таких центральних органів виконавчої влади представляють відповідні міністри, до сфери спрямування і координації яких належать ці органи. Міністерства є єдиноначальними органами. Кожне з них є головним (провідним) органом у системі органів виконавчої влади у визначеній йому сфері діяльності. Міністерство очолює міністр, який входить до складу Кабінету Міністрів і несе персональну відповідальність за роботу міністерства. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за впровадження Програми діяльності Кабінету Міністрів України з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначеній сфері державного управління. Він здійснює управління в цій сфері, спрямовує І координує діяльність інших органів виконавчої влади з цих питань. Частину своїх посадових повноважень міністр доручає своїм заступникам, які можуть виконувати їх від імені міністерства відповідно до затвердженого міністром розподілу службових обов'язків між заступниками.

Питання кількості заступників міністрів до внесення змін у Конституцію України вирішувалося Указом Президента України "Про зміну кількісного складу керівництва у системі центральних органів виконавчої влади" від 10 березня 2005 р. № 455/2005, відповідно до якого міністр, керівник іншого центрального органу виконавчої влади має не більше чотирьох заступників, зокрема одного першого, які належать до числа керівників відповідного міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади. У разі необхідності кількість заступників керівників окремих центральних органів виконавчої влади може бути збільшена.

За чинною редакцією Конституції України Президент України вже не має права вирішувати відповідні питання. Тому зазначений Указ Президента України не відповідає Конституції України і не може застосовуватися. ЦІ питання мають вирішуватися спеціальним законом про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. На практиці ж кількість заступників керівників органів виконавчої влади зумовлюється функціями та повноваженнями відповідного органу, а рішення щодо збільшення чи скорочення заступників керівників органів виконавчої влади приймається ad hoc.

Статус керівників центральних органів виконавчої влади та їх заступників встановлюється положенням про ці органи, яке затверджується постановою Кабінету Міністрів України. Не допускається прирівнювати будь-яку посаду в органах виконавчої влади за правовим статусом до статусу члена Кабінету Міністрів України. У міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади існують колегії.

Центральні органи виконавчої влади у межах повноважень, визначених Конституцією і законами України, а також відповідно до указів Президента України та актів Кабінету Міністрів України видають нормативно-правові акти у формі наказів. Нормативно-правові акти цих органів підписуються їх керівником і відповідним чином реєструються Міністерством юстиції. У змісті діяльності самого органу визначаються і розмежовуються його функції.

Апарат міністерства, інших центральних органів виконавчої влади складається з державних службовців і фінансується із державного бюджету. Всі члени Кабінету Міністрів, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади, державні службовці не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Організація, повноваження і порядок діяльності міністерств. Інших центральних органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України, положеннями про ці органи.

В Указі Президента України "Про систему центральних органів виконавчої влади" від 15 грудня 1999 р. дається визначення державного комітету (державної служби) та центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів України чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова. Але зазначений Указ Президента України не може бути застосований через свою неконституційність, а відповідні питання повинні також вирішуватися законом.

Окрім державних комітетів, на сьогодні в Україні діє ряд інших центральних органів виконавчої влади, прирівняних у своєму правовому статусі до держкомітетів, - Вища атестаційна комісія України, Національне космічне агентство України, Пенсійний фонд України, Головне контрольно-ревізійне управління та ін.

Виключний перелік державних органів, які мають спеціальний статус, що зумовлений їх специфічними функціями, та які не віднесені до жодної з гілок державної влади, встановлений безпосередньо в Основному Законі України. За його змістом до таких державних органів відносяться прокуратура. Служба безпеки, Центральна виборча комісія. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, Антимонопольний комітет тощо. При цьому Конституція України не передбачає існування інших державних органів зі спеціальним статусом, які б здійснювали функції державного регулювання та державного управління у відповідних сферах суспільного життя (тобто функції реалізації державної політики), що належать до сфери діяльності виконавчої гілки влади.

До того ж можливість створення центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом на сьогодні ні Конституцією України, ні Законом України "Про Кабінет Міністрів України" не передбачена.

Фінансування центральних органів виконавчої влади здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Гранична чисельність їх працівників затверджується Кабінетом Міністрів України.

Структуру міністерства, а також структуру центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує міністр, затверджує відповідний міністр, структуру іншого центрального органу виконавчої влади затверджує його керівник, якщо інше не передбачене законом.

Спрямування і координація діяльності відповідних центральних органів виконавчої влади здійснюється міністром шляхом: формування державної політики у відповідних сферах та здійснення контролю за її реалізацією іншими центральними органами виконавчої влади; внесення на розгляд Кабінету Міністрів України розроблених ними проектів нормативно-правових актів та погодження проектів нормативно-правових актів цих органів; визначення порядку обміну інформацією між міністерством та цими органами; затвердження їх структури.

Відповідно до ст. 22 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" для забезпечення державної політики в особливо важливих сферах діяльності та державного управління Кабінет Міністрів України утворює у системі міністерств урядові органи, затверджує положення про них, призначає та звільняє їх керівників. Урядові органи відповідальні перед Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні міністру; в системі міністерства якого вони створені та функціонують.

Функції та порядок організації та діяльності як міністерств, так і інших центральних органів виконавчої влади, їх підпорядкування, координації дій тощо мають визначатися у законах або положеннях про ці органи виконавчої влади.

Більша частина центральних органів бере участь у реалізації державної політики в галузі економічного і соціального розвитку суспільства, зокрема у межах визначеної сфери відання: прогнозує перспективні напрями і реалізує стратегічні цілі та завдання її розвитку; бере участь у розробленні проектів та у виконанні загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку України, охорони довкілля. Державного бюджету України: проводить політику у сфері виконання робіт (послуг) і постачань продукції для державних потреб та утворення державних резервних фондів фінансових і матеріально-технічних ресурсів, виступає державним замовником зазначених робіт (послуг); вживає заходів щодо вдосконалення механізму регулювання економіки, її структурної перебудови, забезпечення ринкової збалансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки; розробляє відповідні фінансово-економічні та інші нормативи, механізм їх впровадження, затверджує галузеві стандарти; формує державну промислову політику та забезпечує її проведення, готує пропозиції щодо визначення пріоритетних галузей промисловості для прискореного їх розвитку; бере участь у формуванні та реалізації державної інвестиційної політики, відповідно до пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки; виробляє пропозиції щодо зміни умов оподаткування, ціноутворення, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств в окремих галузях; сприяє розвиткові підприємництва, ринкової інфраструктури економіки; бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики; вживає заходів, спрямованих на вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності, захист інтересів українських товаровиробників на зовнішньому ринку; бере участь у підготовці міжнародних договорів України, укладає міжнародні угоди міжвідомчого характеру.

Кожний центральний орган організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його відання, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

Для успішного здійснення покладених на них завдань і функцій центральним органам надані досить широкі повноваження щодо внутрішнього організаційного забезпечення роботи. Зокрема, вони мають одержувати від інших центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування інформацію, документи і матеріали, статистичні дані для виконання покладених на них завдань; скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до їх відання; залучати спеціалістів центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, підприємств, установ, організацій, за погодженням з їх керівниками, для розгляду питань, що належать до їх відання; притягати до дисциплінарної відповідальності керівників утворених ними територіальних органів, а також підприємств, установ і організацій, що належать до їх сфери відання.

У процесі реалізації своєї компетенції центральні органи широко взаємодіють з професійними спілками та громадськими організаціями з питань забезпечення прав і свобод громадян, задоволення їх соціально-економічних, трудових, культурних та інших інтересів, сприяють виконанню статутних завдань цих об'єднань. Об'єднання громадян у необхідних випадках можуть вносити на розгляд відповідного центрального органу пропозиції з питань їхньої діяльності.

Місцеві органи виконавчої влади

Важливу роль у системі органів виконавчої влади відіграють місцеві державні адміністрації, які є місцевими органами виконавчої влади. Вони, відповідно до Закону України "Про місцеві держані адміністрації", здійснюють функції виконавчої влади, забезпечують досягнення визначених Конституцією та законами України П завдань і цілей безпосередньо на місцях в областях, районах, у містах Києві та Севастополі.

Місцеві державні адміністрації діють на принципах, властивих для всієї системи органів виконавчої влади з урахуванням особливостей умов 1 завдань їх функціонування. Основними засадами діяльності місцевих державних адміністрацій є: відповідальність перед людиною і державою за свою діяльність; верховенство права; законність; пріоритетність прав людини; гласність; поєднання державних і місцевих інтересів; відповідальність перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України; підзвітність і підконтрольність органам виконавчої влади вищого рівня тощо..

Місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами виконавчої влади, мають статус юридичної особи. Владні повноваження цих державних органів реалізуються одноособово їх керівниками - головами місцевих державних адміністрацій, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів. У здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації також підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами. Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

У межах своїх повноважень місцеві державні адміністрації здійснюють виконавчу владу на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а також реалізують повноваження, делеговані їм відповідними радами. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Основними завданнями місцевих державних адміністрацій, виконання яких вони забезпечують у межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць, є; виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та Інших органів виконавчої влади вищого рівня; забезпечення законності і правопорядку та підвідомчої території, додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку; підготовка s виконання відповідних бюджетів та програм, звіти про їх виконання; здійснення взаємодії з органами місцевого самоврядування; реалізація інших, наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

У межах, установлених Конституцією і законами України, а також актами Президента, Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади вищого рівня, місцеві державні адміністрації здійснюють управління у визначених цими актами галузях суспільного життя і несуть відповідальність за стан справ у цих галузях.

До установ і закладів, які належать до сфери управління місцевих державних адміністрацій, є засновані ними або з їх участю, засоби масової інформації: радіо, телебачення, газети, журнали, інші періодичні видання; інвестиційні фонди, засновниками яких є обласні державні адміністрації; об'єкти, які забезпечують діяльність державних підприємств, установ і організацій і перебувають на місцевому бюджеті, а також деякі інші об'єкти управління, визначені чинним законодавством. У разі делегування місцевим державним адміністраціям районними чи обласними радами відповідних повноважень в їх управлінні перебувають також об'єкти спільної власності територіальних громад.

Повноваження місцевих державних адміністрацій поширюються на всі основні сфери суспільного життя на місцях - політичну, економічну, соціальну та культурну (духовну).

Законом України "Про місцеві державні адміністрації" визначені їх основні галузеві повноваження, зокрема в галузі соціально-економічного розвитку; бюджету та фінансів; управління майном приватизації та підприємництва; в галузі містобудування, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв'язку; використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля; в галузі науки, освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту, материнства и дитинства, сім'ї та молоді; соціального забезпечення та соціального захисту населення; у галузі зайнятості населення, праці та заробітної плати; забезпечення законності, правопорядку, прав і свобод громадян; у галузі міжнародних зовнішньоекономічних відносин; у галузі оборонної діяльності.

На місцеві державні адміністрації покладене здійснення державного контролю за збереженням і раціональним використанням державного майна; станом фінансової дисципліни, обліку та звітності, виконанням державних контрактів і зобов'язань перед бюджетом, належним і своєчасним відшкодуванням шкоди, заподіяної державі; використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів; охороною пам'яток історії та культури, збереженням житлового фонду; додержанням виробниками продукції стандартів, технічних умов та інших вимог, пов'язаних з її якістю та сертифікацією; додержанням санітарних і ветеринарних правил, збиранням, утилізацією і захороненням промислових, побутових та інших відходів, додержанням правил благоустрою; додержанням архітектурно-будівельних норм, правил і стандартів, додержанням правил торгівлі, побутового, транспортного, комунального обслуговування, законодавства про захист прав споживачів; додержанням законодавства з питань науки, мови, реклами, освіти, культури, охорони здоров'я, материнства та дитинства, сім'ї, молоді та неповнолітніх, соціального захисту населення, фізичної культури та спорту; охороною праці та своєчасного і не нижче визначеного державою мінімального розміру оплатою праці,' додержанням громадського порядку, правил технічної експлуатації транспорту та дорожнього руху; додержанням законодавства про державну таємницю та інформацію.

Для реалізації наданих повноважень та здійснення контрольних функцій місцевим державним адміністраціям надані права проведення перевірки стану додержання Конституції України, законів України, інших актів законодавства органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, керівниками підприємств, установ, організацій, їх філіалів та відділень незалежно від форм власності й підпорядкування; залучати вчених, спеціалістів, представників громадськості до проведення перевірок, підготовки і розгляду питань, що належать до компетенції місцевих державних адміністрацій; одержувати відповідну статистичну інформацію та інші дані від державних органів і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, політичних партій, громадських і релігійних організацій, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності: видавати згідно з чинним законодавством обов'язкові для виконання розпорядження керівникам підприємств, установ і організацій, а також громадянам з контрольованих питань: порушувати питання про їх відповідальність у встановленому законом порядку; здійснювати інші функції й повноваження згідно з чинним законодавством.

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Крім голови, до їх складу входять заступники голови, керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів. У межах бюджетних асигнувань голови місцевих державних адміністрацій визначають структуру, затверджують штатний розпис місцевих державних адміністрацій та положення про її структурні підрозділи. Рекомендаційний перелік їх управлінь, відділів та інших структурних підрозділів та типові положення про них затверджуються Кабінетом Міністрів України.

На виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади власних і делегованих повноважень голови місцевих державних адміністрацій видають розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів - накази. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами і громадянами. Голови місцевих державних адміністрацій видають розпорядження одноособово і несуть за них відповідальність згідно з чинним законодавством.

Акти місцевих державних адміністрацій ненормативного характеру, прийняті в межах їх повноважень, набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо самими актами не встановлено інший термін введення їх у дію. Ці акти доводяться до їх виконавців, а за потреби оприлюднюються.

Організаційно-процедурні питання внутрішньої діяльності місцевих державних адміністрацій регулюються їх регламентами, які затверджуються головами відповідних державних адміністрацій. Типовий регламент місцевих державних адміністрацій затверджується Кабінетом Міністрів України.

Свої особливості має діяльність місцевих державних адміністрацій в АРК. Крім завдань, які передбачені законодавством для всіх місцевих державних адміністрацій України, в АРК вони забезпечують виконання Конституції АРК, нормативно-правових актів Верховної Ради та рішень Ради міністрів АРК. Рада міністрів у межах своїх повноважень спрямовує 1 контролює діяльність державних адміністрацій.

Рада міністрів АРК має право скасовувати розпорядження голів відповідних районних державних адміністрацій, що суперечать Конституції і законам України, а також Конституції АРК, нормативно-правовим актам Верховної Ради автономії, рішенням Ради міністрів АРК.

Керівники місцевих державних адміністрацій в АРК призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України, погодженим з Головою Верховної Ради АРК і Головою Ради міністрів АРК, Постійним представником Президента України в АРК. За наявності підстав Рада міністрів АРК може порушувати питання перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України про притягнення до дисциплінарної відповідальності голів відповідних місцевих державних адміністрацій. Рада міністрів АРК за позитивними результатами роботи місцевих державних адміністрацій може застосовувати до їх посадових осіб заходи заохочення. У межах наданих повноважень взаємодіє з місцевими державними адміністраціями в АРК Представництво Президента України в АРК.

Одним із ключових напрямків діяльності місцевих державних адміністрацій є організація взаємодії з органами місцевого самоврядування і, насамперед, у вирішенні питань економічного, соціального і культурного розвитку територіальних громад і всього регіону, зміцнення матеріальної та фінансової бази місцевого самоврядування, у реалізації наданих їм законом повноважень, враховувати пропозиції органів місцевого самоврядування у діяльності органів місцевих державних адміністрацій. При цьому останні не повинні втручатися у діяльність і управління органами місцевого самоврядування під час здійснення ними власних функцій, якщо вони не порушують своєї компетенції.

Важливим напрямком конституційно-правової реформи в Україні є посилення ролі місцевого самоврядування в Україні. У зв'язку з цим передбачається, що ряд функцій органів виконавчої влади на місцях буде передано виконкомам місцевих рад з подальшою ліквідацією районних державних адміністрацій.

Поняття судів загальної юрисдикції та їх види

Важливу роль у суспільстві та державі відіграють суди, покликані здійснювати правосуддя і бути важливим елементом стримувань і противаг між гілками влади.

Перші згадки про суди сягають своїм корінням до ранніх цивілізацій. Згадки про функції правосуддя можна знайти у папірусах Давнього Єгипту XVII-XVI століть до нашої ери. "Книзі Суддів" Старого Заповіту. Законах Ману тощо. Існує думка, що саме правосуддя було однією з первинних і найважливіших функцій ранніх держав і навіть первісного суспільства. Зокрема, М. М. Коркунов писав: "Давні царі були, насамперед, суддями, а не законодавцями, і в первісному суспільстві була повністю відсутня уява про можливість довільно змінити встановлені зачатки права. Початковою точкою прояву державного володарювання було судове рішення, а не закон.

З часу виникнення перших судів та становлення судової влади вони пройшли складний історичний шлях розвитку в кожній окремо взятій країні, в тому числі й в Україні. Утім тривалий час суди та судова влада в Україні знаходилися під впливом судових систем Австро-Угорщини. Польщі. Румунії та Російської Імперії, до складу яких входили українські землі.

Спроби сформувати національну судову систему мали місце в Україні в 1918-1921 роках. Так. у Статуті про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки, ухваленому 29 квітня 1918 р. та більш відомому як Конституція УНР 1918 року, було задекларовано прогресивні принципи організації і діяльності національних органів судової влади. Але намагання УНР, Гетьманату та Директорії сформувати повноцінний судоустрій і судочинство виявилися марними і в 20-х роках XX ст. в Україні почала формуватися система радянського судоустрою, що проіснувала до розпаду колишнього СРСР.

Зокрема, судова система УРСР веде відлік своєї діяльності від 1923 року, коли відповідно до затвердженого Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом Положення про судоустрій УРСР на території республіки було затверджено єдину систему судових органів на чолі з Найвищим Судом УРСР.

У радянських конституціях принцип розподілу влади не знайшов належного втілення. У цих конституціях закріплювалася судова система, але нічого не говорилося про судову владу як окрему гілку влади. Уперше принцип розподілу влади був відображений у Декларації про державний суверенітет України.

Перша в незалежній Україні судова реформа відбулася в 1992-1993 роках, коли були прийняті прогресивні на той час закони України про судоустрій, статус суддів та інші, але реалізація цієї реформи гальмувалася відсутністю належних конституційних положень про правосуддя.

Істотний крок вперед було зроблено у зв'язку з підписанням 8 червня 1995 р. Конституційного Договору "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України", за яким державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Останню здійснюють тільки суди. Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди становлять судову систему України (ст. 36). Таким чином, поняття "судова влада" у сучасному його розумінні уперше з'явилося в нашому законодавстві саме у зазначеному вище Договорі.

Важливою подією в розвитку національного судоустрою і судочинства стало прийняття Конституції України 1996 року, яка закріпила принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6) і визначила, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124). Утім тривалий час, до 2002 року, розвиток судів в Україні стримувався застарілим на той час законодавством про судоустрій України.

Проголошення судової реформи в Україні та закріплення її пріоритетних напрямків у Законі України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р, створило об'єктивні передумови для підвищення ефективності функціонування судів загальної юрисдикції. І вже під час виборів Президента України в 2004 році суди загальної юрисдикції на практиці довели здатність справедливо вирішувати правові конфлікти у суспільстві та державі.

За відносно нетривалий час в Україні було створено Вищий адміністративний суд України, продовжує формуватися система судів адміністративної юрисдикції. Також було прийнято нові процесуальні кодекси (Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України та Кодекс адміністративного судочинства України), що оптимізували галузеве судочинство. На краще змінилося правове і соціальне забезпечення суддів судів загальної юрисдикції.

Закон України "Про судоустрій України" в ст. 1 визначив, що судова влада в Україні реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

Цивільне, господарське, адміністративне і кримінальне судочинство в Україні здійснюється судами загальної юрисдикції відповідно до Конституції та законів України.

Отже, суди загальної юрисдикції - це самостійні державні органи судової влади, що здійснюють правосуддя шляхом цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства відповідно до Конституції та законів України і утворюють єдину систему судів.

За своєю сутністю суди загальної юрисдикції є державними органами судової влади, уповноваженими здійснювати правосуддя відповідно до Конституції та законів України.

За змістом своєї діяльності суди загальної юрисдикції є органами цивільної, господарської, адміністративної і кримінальної юрисдикції.

За формою суди загальної юрисдикції є колегіальними органами державної судової влади, до складу яких входять судді, призначувані Президентом України та обрані Верховною Радою України безстроково (ст. 128 Конституції України), які здійснюють цивільне, господарське, адміністративне та кримінальне судочинство.

Суди загальної юрисдикції різняться за своєю сутністю, суб'єктами судочинства, предметом судочинства, формою судочинства, територією діяльності тощо.

Зокрема, суди загальної юрисдикції можна класифікувати за суб'єктами судочинства. Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про судоустрій України", до системи судів загальної юрисдикції в Україні входять такі види судів:

1) місцеві суди;
2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;
3) вищі спеціалізовані суди;
4) Верховний Суд України.

Місцевими загальними судами, відповідно до ст. 21 Закону України "Про судоустрій України", є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди АРК, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України.

Наступною ланкою системи судів загальної юрисдикції є апеляційні суди: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва і Севастополя, Апеляційний суд АРК, військові апеляційні суди регіонів та апеляційні суди Військово-Морських сил України, а також Апеляційний суд України.

Ще однією новою ланкою, відповідно до глави 7 Розділу ІІ Закону України "Про судоустрій України", є вищі спеціалізовані суди, а саме - Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України. Закон також прямо передбачив легітимну можливість утворювати Президентом України інші вищі спеціалізовані суди в порядку, передбаченому Законом України "Про судоустрій України". У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах відповідної спеціалізації судової юрисдикції.

Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Він здійснює правосуддя і забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.

Слід зазначити, що складність функцій, які здійснює Верховний Суд України, його внутрішня структура є досить розгалуженою. На чолі Верховного Суду України стоїть Голова Верховного Суду України. До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України. До складу судових палат, що здійснюють розгляд судових справ із питань юрисдикції спеціалізованих судів, призначаються судді, які мають стаж суддівської діяльності у відповідному вищому суді не менше трьох років або відповідному апеляційному спеціалізованому суді не менше п'яти років.

Закон України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. у ст. 18,32-37 та інших також передбачав можливість утворення касаційних судів, але Рішенням Конституційного Суду України № 20-рп/ 2003 від 11 грудня 2003 р. створення касаційних судів було визнано неконституційним і відповідні статті Закону втратили чинність.

Існують й Інші класифікації судів загальної юрисдикції. За предметом судочинства суди загальної юрисдикції можна класифікувати на: 1) цивільні суди; 2) господарські суди; 3) адміністративні суди; 4) кримінальні суди. За формою судочинства: 1) кримінальні суди; 2) цивільні суди; 3) спеціалізовані суди. За територією: 1) загальнодержавні суди та 2) місцеві суди тощо.

Попри диференціацію системи судів загальної юрисдикції, для них властивий і процес інтеграції, що визначається принципом єдності системи судів загальної юрисдикції. Реалізація цього принципу забезпечується єдиними засадами організації та діяльності судів; єдиним статусом суддів; обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом; забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції; обов'язковістю виконання на території України судових рішень; єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів; фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України; вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів загальної юрисдикції.

Система судів загальної юрисдикції України - це нормативно-упорядкована та структурована сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених місцевих, апеляційних, спеціалізованих судів та Верховного Суду України, що будується на засадах територіальності й спеціалізації і забезпечує здійснення правосуддя в Україні

Для системи судів загальної юрисдикції, що представлена місцевими судами, апеляційними судами, Апеляційним судом України, витими спеціалізованими судами і Верховним Судом України, властиві такі ознаки, як: регулювання діяльності системи судів загальної юрисдикції виключно Конституцією та законами України; заборона делегувати функції системи судів загальної юрисдикції іншим органам державної влади та місцевого самоврядування; організаційно-правова єдність системи судів загальної юрисдикції; застосування принципів територіальності та спеціалізації до системи судів загальної юрисдикції; динамічність системи судів загальної юрисдикції, що зумовлює її постійний розвиток і вдосконалення тощо.

Система судів загальної юрисдикції перебуває в постійному розвитку. Одні її елементи втрачають своє значення, тоді як з'являються інші, нові елементи цієї системи. Наприклад, на сьогодні актуальним завданням судово-правової реформи є формування ефективної системи адміністративних судів, яких до 2005 року в Україні не було.

Функції та повноваження судів загальної юрисдикції

Основними функціями судової влади в Україні є здійснення правосуддя - цивільного, господарського, адміністративного і кримінального. На важливість цих функцій вказує і назва відповідного розділу Конституції України - "Правосуддя". Тобто судова влада, передовсім, асоціюється з правосуддям, що відображає сутність і зміст судової влади та призначення судів у суспільстві і державі.

Водночас функції судової влади не обмежуються виключно функціями правосуддя. Вони є багатогранними і різноманітними, тому слід говорити про множинність цих функцій.

Функції судової влади - це напрями і види діяльності судів у межах і порядку, передбачених Конституцією, законами та іншими нормативно-правовими актами України.

Багатоманітність функцій судової влади відображується в множинності функцій Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції в Україні.

Функції судів загальної юрисдикції є основною складовою системи функцій судової влади загалом. Вони здійснюють правосуддя з цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справ, тоді як Конституційний Суд України є єдиним органом конституційного правосуддя в Україні. Його функціонування поширюється на вирішення питань про відповідність Конституції України законів та Інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також на офіційне тлумачення Конституції і законів України.

Отже, функції судів загальної юрисдикції - це основні напрями та види діяльності судів загальної юрисдикції з метою розгляду й вирішення справ у сфері цивільного, господарського, адміністративного та кримінального правосуддя, що здійснюється виключно судами на підставах, у межах та порядку, які передбачені Конституцією України та законами.

Цим функціям властиві загальні та спеціальні ознаки (дієвий характер цих функцій; вираження в них сутності та змісту судової влади загалом; системний характер зазначених функцій; нормативна визначеність цих функцій і форм їх здійснення; наявність системи гарантій реалізації вказаних функцій тощо).

Багатоманітність функцій судів загальної юрисдикції не заперечує можливості їх класифікації за такими критеріями, як: суб'єкти, об'єкти, способи, форма здійснення судочинства, час і територія його здійснення тощо.

Функції судів загальної юрисдикції можна класифікувати відповідно до таких критеріїв, як: 1) за суб'єктами здійснення правосуддя: функції Верховного Суду України, функції вищих спеціалізованих судів, функції апеляційних судів, функції місцевих судів; 2) за об'єктами правосуддя: функція цивільного правосуддя, функція господарського правосуддя, функція адміністративного правосуддя, функція кримінального правосуддя; 3) за способами правосуддя: правозастосовча функція, нормотворча функція, правозахисна функція, представницька функція та функції організаційного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного та соціального забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції: 4) за формою здійснення судочинства: функція кримінального судочинства, функція цивільного судочинства, функція спеціалізованого судочинства; 5) за терміном (часом) здійснення функцій; постійні функції, тимчасові функції; 6) за територією здійснення функції: загальнодержавні функції та місцеві функції тощо.

Загалом ці функції утворюють систему функцій судів загальної юрисдикції, що має комплексний системний характер.

З метою оптимізації діяльності судів загальної юрисдикції в Україні сформувалася і діє система забезпечення функціонування судів загальної юрисдикції. Це структурована сукупність нормативно визначених органів судової влади (кваліфікаційні комісії суддів та Вища кваліфікаційна комісія суддів України; Вища рада юстиції; суддівське самоврядування) та інших органів державної влади (Державна судова адміністрація України, Державна виконавча служба і Державний департамент України з питань виконання покарань. Міністерство юстиції України. Кабінет Міністрів України, Президент України. Верховна Рада України та ін.) й органів місцевого самоврядування, що здійснюють позасудову діяльність у сфері організаційного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного, інформаційно-аналітичного й іншого забезпечення функціонування судів загальної юрисдикції.

Реалізація функцій судів загальної юрисдикції здійснюється через нормативно визначені повноваження цих судів, тобто сукупність прав і обов'язків судів загальної юрисдикції, закріплених за ними Конституцією та законами України.

Зокрема, Закон України "Про судоустрій України від 7 лютого 2002 р. визначає повноваження місцевих судів, апеляційних судів, вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України (статті 22,26,39,47 Закону).

Так, місцеві суди розглядають як перша інстанція кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення.

Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, що віднесені процесуальним законом до їх підсудності.

Місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юстиції), крім справ адміністративної юстиції у сфері військового управління, що розглядаються військовими судами.

Апеляційні суди, відповідно до ст. 26 Закону України "Про судоустрій України", розглядають справи в апеляційному порядку згідно із процесуальним законом; розглядають у першій інстанції справи, визначені законом (крім апеляційних господарських судів); ведуть та аналізують судову статистику, вивчають і узагальнюють судову практику; надають методичну допомогу в застосуванні законодавства місцевим судам та здійснюють інші повноваження, передбачені законом.

Вищі спеціалізовані суди розглядають у касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші судові справи у випадках, визначених процесуальним законом; ведуть та аналізують судову статистику, вивчають і узагальнюють судову практику; надають методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у національній судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу; дають спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції та виконують інші функції, передбачені чинним законодавством.

Відповідно до п. 2 ст. 47 Закону України "Про судоустрій України", Верховний Суд України здійснює такі повноваження: і) розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов'язані з виключними обставинами; 2) дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду, зазначені в п. 1 ч. 2 ст. 44 цього Закону; 3) дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я; 4) звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції під час здійснення ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів; 5) веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства; 6) у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних договорів України; представляє суди загальної юрисдикції у зносинах з судами інших держав; 7) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Повноваження місцевих, апеляційних судів, вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України знаходять своє продовження і логічний розвиток в повноваженнях голів, заступників голів і суддів цих судів (статті 23, 24, 27, 28, 29, 40, 41, 42, 49, 50, 52 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 p.), а також у повноваженнях колегіальних органів судів загальної юрисдикції: президій апеляційних судів, президій вищих спеціалізованих судів, Президії Верховного Суду України (статті 30, 43, 54 Закону) та повноваженнях пленумів вищих спеціалізованих судів і Пленумі Верховного Суду України (статті 44, 55).

Функції та повноваження судів загальної юрисдикції визначають діяльнісні характеристики судової влади загалом.

Компетенція Верховної Ради України

Компетенція (лат. - відповідність, узгодженість) - сукупність установлених в офіційній формі прав і обов'язків, тобто повноважень будь-якого органу чи посадової особи, які визначають можливості цього органу або посадової особи приймати обов'язкові до виконання рішення, організовувати та контролювати їх виконання, вживати у необхідних випадках заходи легального примусу.

Компетенція Верховної Ради України - це її права та обов'язки, форми та методи їх реалізації, а також предмети відання. Предмет відання Верховної Ради України - це той суспільний простір, на який поширюється владно-регулюючий вплив парламенту за допомогою видання ним відповідних правових актів.

У науці конституційного права немає моністичного трактування терміна "компетенція", тому в спеціальній літературі можна знайти різні визначення цього поняття. Так, В.В. Кравченко трактує термін "компетенція" як закріплені Конституцією України предмети відання та повноваження, необхідні для реалізації функцій Верховної Ради України1. Верховна Рада України здійснює низку важливих функцій і має широкі повноваження для їх реалізації, передбачені Конституцією та законами України.

Множинність повноважень українського парламенту не суперечить його правовій природі як єдиного органу законодавчої влади в Україні, оскільки він подібно іншим державним органам у властивих йому формах виконує низку важливих завдань державної влади у різних сферах життєдіяльності суспільства - економічній, політичній, соціальній, культурній та ін. З-поміж великого обсягу компетенції українського парламенту найголовнішою є законодавча, яка, по-суті, визначила його функціональне призначення як єдиного органу законодавчої влади в Україні.

Конституція України визначила широку компетенцію Верховної Ради України, яку за суттю та призначенням можна поділити на такі види: законодавча, установча, контрольна, фінансово-бюджетна, квазісудова тощо.

Законодавча компетенція Верховної Ради України зумовлює винятково важливе значення парламенту в конституційній системі державних органів. Основний зміст законодавчої компетенції Верховної Ради України - це її права та обов'язки у сфері розробки, прийняття Конституції і законів України та інших правових актів, внесення до них змін та доповнень, визнання їх такими, що втратили чинність, а також надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів на території України. Доктрина конституційного розвитку нашої держави виокремлює пріоритетне право українського народу приймати Конституцію України, проте і Верховна Рада України не позбавлена такого права.

Законопроектна діяльність є важливою складовою законодавчої компетенції українського парламенту. Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 91 Конституції України). Конституційні закони в Україні приймаються конституційною більшістю голосів народних депутатів України, тобто щонайменше потрібно 300 голосів парламентаріїв.

Виключно законами України визначаються:

1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина;
2) громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;
3) права корінних народів і національних меншин;
4) порядок застосування мов;
5) засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку;
6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;
7) правовий режим власності;
8) правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;
9) засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;
10) засади регулювання демографічних та міграційних процесів;
11) засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації;
12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики;
13) територіальний устрій України;
14) судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури;
15) засади місцевого самоврядування;
16) статус столиці України; спеціальний статус інших міст;
17) основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;
18) правовий режим державного кордону;
19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;
20) організація і порядок проведення виборів і референдумів;
21) організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України;
22) засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Виключно законами України встановлюються:

1) Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, інвестиційного та кредитного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;
2) порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;
3) одиниці ваги, міри і часу; порядок встановлення державних стандартів;
4) порядок використання і захисту державних символів;
5) державні нагороди;
6) військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання;
7) державні свята;
8) порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального. Законом України оголошується амністія.

Отже, Верховна Рада України уповноважена приймати закони з якнайширшого кола питань суспільного життя. Разом з тим забороняється приймати такі закони, які звужують зміст та обсяг існуючих прав і свобод людини та громадянина в Україні, спрямовані на порушення територіальної цілісності держави, загрожують суверенітету держави тощо.

Установча компетенція Верховної Ради України - це її діяльність у сфері утворення, призначення, реорганізації та ліквідації інших державних органів. Установчу компетенцію Верховної Ради України доцільно класифікувати на внутрішню та зовнішню.

Внутрішня установча компетенція українського парламенту:

o обрання зі свого складу Голови Верховної Ради України, його заступників та відкликання їх;

* затвердження переліку комітетів Верховної Ради України та обрання їх голів, заступників і секретарів;

* створення тимчасових спеціальних, тимчасових слідчих та інших комісій;

* призначення на посаду та звільнення з посади керівника Апарату Верховної Ради України та затвердження структури Апарату.

Зовнішня установча компетенція українського парламенту:

* надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;

* призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати України;

* призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

* призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;

* призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України;

* призначення половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

* призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;

* затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;

* надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України;

* призначення позачергових виборів до Верховної Ради АРК;

* надання згоди на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України.

***

Контрольно компетенція Верховної Ради України - це її права та обов'язки у сфері нагляду за дотриманням законів у діяльності інших органів публічної, в тому числі державної влади та посадових осіб.

Зміст контрольної компетенції парламенту:

* заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

o усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);

* розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

* здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України;

o схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;

* дострокове припинення повноважень Верховної Ради АРК за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України;

* затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності.

Бюджетно-фінансова компетенція Верховної Ради України - це права та обов'язки парламенту щодо затвердження і реалізації ним фінансової політики та бюджету держави. Бюджетно-фінансова компетенція Верховної Ради України як за змістом, так і за формами є значущою:

* контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

o затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням.

Верховна Рада України згідно з п. 4 ч. 1 ст. 85 Конституції України затверджує Державний бюджет України та вносить зміни до нього, здійснює контроль за його виконанням. Варто зауважити, що Верховна Рада України, на відміну від парламенту Франції, має право вносити зміни до законопроекту про Державний бюджет. Світова практика допускає прийняття законопроекту про державний бюджет не тільки парламентом, а й урядом, главою держави тощо. Так, відповідно до ч. З ст. 47 Конституції Франції, якщо парламент не прийняв впродовж сімдесятиденного строку фінансовий закон, він вводиться в дію шляхом видання ордонансу за підписом Президента Франції.

Отже, Верховна Рада України, на відміну від інших парламентів світу, наділена значною бюджетно-фінансовою компетенцією.

Квазісудова компетенція Верховної Ради України - це її права та обов'язки щодо забезпечення діяльності та функціонування судової системи держави. Всі призначення на посаду професійного судді, крім першого, здійснює Верховна Рада України.

Верховна Рада України:

o призначає третину складу Конституційного Суду України;

* обирає суддів безстроково.

Український парламент виступає важливим гарантом забезпечення безперешкодної реалізації суддями своїх професійних прав та обов'язків. Так, суддя не може бути затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради України до винесення обвинувального вироку судом (ч. З ст. 126 Конституції України).

Загалом компетенція Верховної Ради України у сфері регулювання суспільних відносин є досить багатогранною, що свідчить про винятково важливу роль парламенту як координуючого, контрольного, установчого та законодавчого органу в системі органів державної влади.

Правові акти Верховної Ради України

Верховна Рада України для реалізації наданої їй Конституцією та законами України компетенції приймає правові акти. Верховна Рада України згідно зі ст. 91 Конституції України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу.

Закон - нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили в системі нормативно-правових актів держави, який регулює найбільш важливі суспільні відносини. Закони та інші правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ч. 2 ст. 8 Конституції України). У науці конституційного права за значенням та місцем в ієрархічній системі нормативно-правових актів України розрізняють такі види законів:

* конституційні - Конституція України; закони, які припиняють чинність певних конституційних положень або вносять зміни до тексту Основного Закону України. Такі текстові доповнення, прийнятті з дотриманням законодавчо визначеної процедури, є невід'ємною частиною Конституції України. Ці закони приймаються конституційною більшістю голосів (щонайменше 300) народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України;

* органічні - закони, прийняття яких передбачено конституційною нормою. Наприклад, у ч, 3 ст. 140 Конституції України зазначено, що місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" був прийнятий 21 травня 1997 року;

* звичайні - закони, які прийняті парламентом України у порядку загальної законодавчої процедури. Такі закони приймаються простою більшістю голосів (226) народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України;

* забезпечуючі - закони, що приймаються для введення в дію інших законів з метою ратифікації міжнародних договорів;

* загальні - закони, що приймаються для регулювання певної сфери суспільних відносин.

Постанови - це нормативно-правові акти, які приймаються на виконання та на підставі Конституції і законів України і можуть бути як нормативними, так і індивідуально-владними. Постанови є підзаконними правовими актами. За допомогою постанов Верховна Рада України вирішує низку важливих питань внутрішньо-організаційного характеру. Так, постановою призначаються на посади Голова Верховної Ради України і його заступники, затверджується персональний склад, перелік комітетів і комісій парламенту тощо.

Декларація (від лат. - заява, вислів) - це нормативно-правовий акт, що регламентує урегулювання найбільш загальних суспільних відносин. Декларація - назва окремих політико-правових актів, яким властива відповідна урочистість та особлива значущість для розвитку суспільства і держави загалом. Декларації становлять переважно принципи, а не конкретні норми права, тому їх положення потребують додаткового законодавчого врегулювання. Наприклад, Декларація "Про державний суверенітет України" від 16 липня 1990 року визначила основні напрями розвитку України. У розділі І Декларації зазначено: "Українська PCP як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення" тощо.

Звернення - це завжди індивідуально-владні акти, які адресуються конкретним суб'єктам з приводу особливих подій. Наприклад, звернення до держав - членів НАТО з приводу бомбардування Косово. Звернення Верховної Ради України можуть мати і внутрішній характер - Звернення до українського народу щодо вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років учасників спеціального засідання Верховної Ради України від 14 травня 2003 року.

Регламент - це нормативно-процесуальний акт, що приймається Верховною Радою України, який визначає режим її діяльності (встановлює порядок та періодичність скликання і проведення сесій, засідань), процедуру створення та діяльність окремих її органів і посадових осіб. Регламент Верховної Ради України прийнято у формі закону, що узгоджується з відповідними нормами Конституції України, а саме:

* виключно законами України визначаються організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України (п. 21 ч. 1ст. 92);

* порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та законом про Регламент Верховної Ради України (ч. 4 ст. 82);

* повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України (ч. 4 ст. 76).

Відомо, що до 2010 року Регламент Верховної Ради України неодноразово приймався у формі постанови парламенту, хоча це прямо суперечило приписам Конституції України, зокрема п. 21 ч. 1 ст. 92. Парламент, приймаючи Регламент Верховної Ради України у формі постанови, практично унеможливлював вплив на цей нормативно-процесуальний документ Президента України, оскільки глава держави наділений правом вето лише щодо законів, а не постанов та інших нормативно-правових актів парламенту.

Заява - це офіційне ненормативне звернення Верховної Ради України до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, а також парламентів інших держав чи міжнародних органів з відповідною інформацією чи обставинами, які мають юридичне значення. Змістом такої заяви може бути заклик вчинити певні дії або утриматися від їх виконання. Наприклад, Заява Верховної Ради України з приводу подій у Керченській протоці від 14 жовтня 2003 року. Здійснення такої заяви з боку України, зверненої до Російської Федерації, було спричинене будівництвом російською стороною гідротехнічної споруди з порушенням норм міжнародного права. Заява може мати письмову або усну форму, наприклад, може оголошуватися через засоби масової інформації.

Іншим актом Верховної Ради України є нормативно-правовий договір, який має загальнообов'язковий характер. Так, 8 червня 1995 року прийнято Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, завдяки якому політичне протистояння владних структур не переросло в збройний конфлікт, а перемогла система взаємних поступок і компромісу.

Органи та посадові особи Верховної Ради України уповноважені приймати власні правові акти. Наприклад, розпорядження приймає Голова Верховної Ради України та його заступники, а рішення, висновки та рекомендації- комітети українського парламенту.

Отже, правові акти Верховної Ради України відіграють роль найважливіших регуляторів суспільних відносин і поділяються як на нормативно-правові, так і на індивідуально-владні акти.