5 Механізм та апарат держави

Поняття та структура механізму держави

Держава є складною соціальною системою, для її ефективного функціонування, виконання покладених на неї завдань і функцій не­обхідно мати різноманітні державні організації, які у своїй сукупності утворюють механізм держави.

Механізм держави — це система нормативно визначених державних організацій, за посередництвом яких держава виконує покладені на неї завдання та реалізує функції.

Механізм держави характеризується наступними ознаками:

цілісна ієрархічна система державних організацій, яка побудо­вана на засадах субординації та координації, забезпечується єдиними принципами організації, єдиними завданнями і ціля­ми їх діяльності;

має чітку визначену структуру з певними зв'язками між її еле­ментами;

має суворо визначений порядок створення, функціонування і ліквідації кожного з елементів системи;

наявність чітко визначених повноважень у кожного елемента системи;

пріоритет державних органів, які мають державновладні пов­новаження щодо державних підприємств і державних установ, які не є носіями державної влади.

Тобто, механізм держави — це взаємодіюча, динамічна і реаль­на працююча система за допомогою якої функціонує держава, здійс­нюється управління суспільством.

Структура механізму держави складається з таких елементів:

• 1) державні органи — це вид державних організацій, які наділені чітко визначеними державновладними повноваженнями та не­обхідними матеріальнотехнічними засобами для виконання конкретних завдань і функцій держави в певній сфері суспільних відносин;
• 2) державні підприємства — це вид державних організацій, які безпосередньо реалізують завдання і функції держави у сфері матеріального виробництва. Вони створюються на основі держа­вної власності, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є суб'єктами підприємницької діяльності і несуть самос­тійну майнову відповідальність. До них слід віднести державні підприємства з виробництва товарів, надання послуг, торгівлі, громадського харчування тощо;
• 3) державні установи — це вид державних організацій, які безпо­середньо реалізують завдання і функції держави у сфері немате­ріального виробництва (освіта, культура, виховання, наука, охо­рона здоров'я, соціальне забезпечення). Вони, як правило, не є прибутковими і функціонують за рахунок коштів державного бюджету. До них слід віднести державні дошкільні дитячі уста­нови, школи, вищі навчальні заклади, лікарні, санаторії тощо. Державні підприємства і державні установи відрізняються від

державних органів низкою ознак, а саме:

не мають державновладних повноважень, тобто не є носіями державної влади;

безпосередньо створюють матеріальні та духовні блага;

мають специфічну організаційну структуру, тобто є трудовими колективами робітників та службовців на чолі з призначеним державним органом керівником, який діє на засадах єдинона­чальності;

мають чітко визначене коло повноважень, тобто адміністрація здійснює свої управлінські функції виключно у сфері своєї ді­яльності, у межах свого підприємства або установи і виступає від його імені, а не від імені держави;

керуються у своїй діяльності власним статутом відповідно до чинного законодавства.

Незважаючи на те, що державні підприємства і державні уста­нови відрізняються від державних органів, їх не слід протиставляти одне одному, оскільки всі вони належать до системи державних орга­нізацій.

Поняття і принципи організації та функціонування апарату держави

Головними функціями будьякої держави є ті, що спрямовані на реалізацію публічної влади в суспільстві, здійснення від імені держави управлінської діяльності, і тому основним інститутом, що уособлює та представляє державу, є державний апарат. Він поклика­ний виконувати функції держави щодо практичного здійснення дер­жавної влади і управління суспільством, і є важливим складовим елементом держави.

Апарат держави — це система державних органів, уповно­важених здійснювати державну владу та управління по виконан­ню завдань і функцій держави.

Апарат держави характеризується наступними ознаками:

створюються і функціонують на основі єдиних принципів ор­ганізації та функціонування;

наділені спеціальними державновладними повноваженнями;

поділені на відокремлені ланки та підрозділи відповідно до принципу розподілу державної влади на законодавчу, вико­навчу та судову;

наявність у державному апараті державних службовців, які на професійній основі здійснюють свої повноваження від імені держави;

наділені матеріальнотехнічними та організаційними засобами, що забезпечують реалізацію їх повноважень;

наявність нормативно закріпленої структури та законодавчо визначених повноважень (компетенції);

функціонування державних органів здійснюється у межах і в порядку, встановлених чинним законодавством, тобто в пев­них правових формах.

Єдність системи державних органів забезпечується за допомо­гою системи принципів. Саме вони забезпечують основу організації та функціонування державного апарату, мають динамічний характер, створюються чи змінюються відповідно до потреб суспільного розви­тку та етапу функціонування держави і, як правило, закріплюються конституційно.

До основних принципів організації та діяльності державного апарату слід віднести:

• 1) демократизм. Цей принцип передбачає широке залучення населення до активної участі у формуванні та організації діяльності державного апарату, створення рівних умов участі громадян в управ­лінні державою з урахуванням особистих якостей кожного;
• 2) гуманізм (пріоритет прав і свобод людини). Цей принцип передбачає конституційне закріплення прав і свобод людини, яка є найвищою цінністю суспільства та держави. Визначення у діяльності державних структур верховенства інтересів, прав і свобод людини. Закріплення засобів відповідальності владних структур держави та їх посадових осіб за порушення конституційно закріплених прав і свобод людини і громадянина;
• 3) законність. Цей принцип передбачає функціонування лише тих владних державних органів, які передбачені конституцією і у ме­жах, визначених чинним законодавством. їх діяльність спрямована на виконання конституції, законів та єдиним застосуванням нормативноправових актів на всій території держави;
• 4) єдність і розподіл влади. Цей принцип зумовлює належність державної влади народу та передбачає її розподіл на законодавчу, ви­конавчу та судову. Поділ влади має глибокий демократичний зміст, оскільки він спрямований, згідно з концепцією Ш. Монтеск'є, на не­допущення концентрації державної влади в руках однієї людини, ор­гану або класу, пов'язаного з цим можливого свавілля, а також на за­безпечення політичної свободи людини і громадянина. Тобто без розподілу влади демократії бути не може.

Концепція розподілу влади законодавчо закріплена у ст. 6 Кон­ституції України. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Кабінет Міністрів України розглядається як вищий орган у системі органів виконавчої влади, до яких входять також центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Правосуддя, згідно з нормами Консти­туції, може здійснюватися виключно судами.

Реальність вказаного принципу забезпечується наявністю меха­нізму стримувань і противаг, який протидіє сваволі, беззаконню з боку органів державного апарату, і тим самим створює певну конкуренцію між владними структурами. Так, органи законодавчої влади стриму­ють виконавчу владу, оскільки остання не може виходити за межи прийнятих парламентом законів. Парламент формує або бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади — уряду, здійснює пар­ламентський контроль за його діяльністю щодо виконання ним зако­нів. У свою чергу вищі органи у системі виконавчої влади наділяють­ся правом законодавчої ініціативи.

За парламентськопрезидентської форми правління президент, за наявності певних, передбачених Конституцією України умов має право розпустити парламент і, навпаки, парламент теж за відповідних умов — усунути президента з посади у порядку імпічменту.

Органи судової влади захищають права і свободи людини і гро­мадянина від будьякого свавілля з боку державних органів. Окрім того, Конституційний Суд України може стримувати як законодавчу так і виконавчу владу шляхом визнання законів, прийнятих парламен­том, і нормативноправових актів вищих органів виконавчої влади не­конституційними у разі, якщо вони не відповідають нормам Консти­туції України;

• 5) верховенство права. Цей принцип передбачає його консти­туційне закріплення та виражається у праві кожного громадянина оскаржити у судовому порядку будьяке рішення державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяної їм незаконними діями посадових осіб;
• 6) професіоналізм. Цей принцип визначає необхідність реаліза­ції владних повноважень на професійній основі, наявність комплексу спеціальних знань суб'єктів владних відносин та можливість їх опти­мального застосування для досягнення поставленої мети. У державних органах створюються сприятливі умови для добору і розстановки високопрофесійних службовців. Від того, якими засобами (анкетування, співбесіда, тестування, екзаменування) і відповідні до яких критеріїв здійснюється добір претендентів на посаду, залежить ефективність діяльності державного апарату.

До принципів організації і діяльності державного апарату також відносять:

ієрархічність;

поєднання виборності і призначуваності;

змінюваність;

поєднання колегіальності та єдиноначальності;

гласність і урахування громадської думки;

рівний доступ громадян до державної служби тощо.

Наявність та взаємодія зазначених принципів зумовлює і забез­печує функціонування апарату держави як взаємопов'язаної системи органів, які забезпечують ефективне виконання владних повноважень.

Поняття та види органів держави. Державні органи України

Важливим і невід'ємним елементом структури державного апа­рату є орган держави. Саме від рівня розвитку державних органів, їх взаємодії, чіткості повноважень залежить рівень розвитку і ефектив­ність державного апарату.

Орган держави — це структурний елемент апарату держави, створений державою чи обраний безпосередньо народом колектив державних службовців (або один державний службовець), які на­ділені державновладними повноваженнями та необхідними мате­ріальнотехнічними засобами для виконання завдань і функцій держави.

Органи держави мають певні ознаки, які відрізняють їх від дер­жавних підприємств, установ, а також від недержавних структур. Ос­новними серед них є:

є структурним елементом апарату держави;

мають певну економічну і організаційну відокремленість і са­мостійність;

створюється державою чи обирається безпосередньо народом;

наділені нормативно закріпленими державновладними повно­важеннями;

характеризуються відповідною організаційною структурою;

мають територіальні межі діяльності;

здійснюють свої функції від імені держави;

використовують символи держави у офіційному порядку;

мають відповідну компетенцію, приймають юридично обов'яз­кові нормативні та індивідуальні акти;

характеризуються певними особливостями підпорядкування у процесі взаємодії з іншими державними органами і установами;

спираються у процесі реалізації повноважень на організаційну, матеріальну та примусову силу держави;

забезпечують державновладні повноваження шляхом застосу­вання засобів виховання, переконання, заохочення, а в певних випадках — заходів примусу;

характеризуються особливим порядком утворення, видами ді­яльності, характером та обсягом повноважень, формами і ме­тодами виконання функцій.

До кожного державного органу входять особи, які здійснюють керівництво, у відповідності до покладених на них обов'язків і надан­ня їм повноважень, а також спеціалісти та інші особи, які забезпечу­ють технічні умови здійснення керівних управлінських функцій.

Державні органи можуть бути класифіковані за різними крите­ріями. Залежно від способу утворення, часом функціонування тощо, розрізняють такі види органів держави:

1) за місцем у системі державного апарату:

первинні, що формуються безпосередньо народом як джере­лом влади і мають представницький характер;

вторинні, що формуються первинними органами, походять від них і підзвітні їм;

2) за способом утворення:

виборні, які обираються населенням чи представницькими ор­ганами;

призначувані, що призначаються главою держави чи вище­стоящими органами;

успадковані, які передаються монархом у спадщину;

3) за часом функціонування:

постійні, які створюються без обмеження строку дії для вико­нання основних завдань держави;

тимчасові, які створюються для вирішення невідкладних за­вдань, викликаних надзвичайними обставинами;

4) за способом прийняття рішень:

одноособові, в яких рішення приймаються керівником особис­то, який несе за нього персональну відповідальність;

колегіальні, в яких рішення приймаються після обговорення шляхом голосування (простою чи кваліфікованою більшістю голосів);

5) за територіальними межами діяльності:

центральні, рішення яких поширюються на всю територію та населення держави;

федеральні (характерно для федеративної держави), рішення яких поширюються на її суб'єктів;

місцеві, рішення яких поширюються на певну адміністратив­нотериторіальну одиницю;

6) за змістом, напрямом діяльності:

законодавчі органи, які мають представницький характер та правотворчі функції;

виконавчі органи, які здійснюють виконавчорозпорядчі функції;

судові органи, які мають незалежний характер, підкоряються лише закону і здійснюють функції правосуддя;

контрольнонаглядові органи, які здійснюють контрольнонаглядові функції;

До системи державних органів України належать:

• 1) орган законодавчої влади — Верховна Рада України;
• 2) глава держави — Президент України;
• 3) органи виконавчої влади, що поділяються на:

вищі (Кабінет Міністрів України);

центральні (міністерства, державні комітети, центральні — ор­гани виконавчої влади зі спеціальним статусом);

місцеві (обласні, районні, міст Києва і Севастополя державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій, відді­ли і управління обласних і районних державних адміністрацій, адміністрація державних підприємств, установ);

• 4) органи судової влади — Конституційний Суд України та су­ди загальної юрисдикції;
• 5) органи місцевого самоврядування, до яких входять:

сільська, селищна, міська рада;

сільський, селищний, міський голова;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

районні й обласні ради;

органи самоорганізації населення;

6) контрольнонаглядові органи, до яких належать:

Генеральна прокуратура та її органи на місцях;

податкові адміністрації, санітарні, контрольноревізійні та інші державні інспекції.

Як зазначалось вище, один із найважливіших принципів органі­зації і діяльності державного апарату є принципи розподілу влади. Ві­дповідно до нього передбачається, що для чіткого функціонування держави в ній мають існувати, незалежно одна від одної, законодавча, виконавча та судова влада. У теперішній час за вказаним принципом побудовані конституції багатьох держав.

Законодавча влада — це одна з гілок державної влади, яка наділена повноваженнями щодо прийняття, зміни чи скасування законів.

Органами законодавчої влади є парламенти, які у різних країнах називаються порізному: в США — Конгрес, в Англії — Парламент, в Росії — Федеральні Збори тощо. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція) або двопалатним (у федеративних державах — Росія, США, Німеччина, а також у деяких унітарних державах — Франція, Польща).

Згідно з Конституцією України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Верховна Ра­да — парламент однопалатний, що обумовлено унітарним характером України. Верховна Рада України формується шляхом виборів народ­них депутатів, які здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть перебувати на державній службі або мати інший представницький мандат.

Основними функціями Верховної Ради України є:

• 1) представницька, тобто народ передає владу своїм представни­кам і уповноважує їх здійснювати державну владу, представляти весь український народ і виступати від його імені;
• 2) законодавча, тобто наявність законодавчих повноважень щодо внесення змін до Конституції України, прийняття законів, вне­сення до них змін, скасування або призупинення їх чинності, а також тлумачення їх положень;
• 3) установча, тобто участь парламенту у формуванні органів ви­конавчої та судової влади, формуванні власних парламентських структур, призначення або обрання на посади, звільнення з по­сад інших органів державної влади;
• 4) контрольна, тобто здійснення законодавчим органом контролю за діяльністю підзвітних йому державних органів — уряду, міні­стерств, відомств, прокуратури тощо, а також контроль за доде­ржанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та їх захист.

Кожна функція має свій особливий порядок, спеціальну проце­дуру здійснення.

Конституція України закріплює за Верховною Радою широке коло повноважень у різних сферах управління.

Найважливішими повноваженнями Верховної Ради України є:

• 1) у законодавчій сфері. Внесення змін до Конституції України, прийняття законів, затвердження Державного бюджету України;
• 2) у зовнішньополітичній сфері. Оголошення за поданням Прези­дента України стану війни та укладання миру, ратифікація і де­нонсація міжнародних договорів;
• 3) у формуванні органів виконавчої влади. Призначення за по­данням Президента України Прем'єрміністра України й інших вищих посадових осіб;
• 4) у формуванні органів судової влади. Призначення третини складу Конституційного Суду України, обрання суддів загальної юрисдикції;
• 5) у здійсненні парламентського контролю. Контроль за діяльні­стю Кабінету Міністрів України, посадових осіб виконавчої вла­ди, перевірка виконання законів, бюджетнофінансовий конт­роль, парламентські розслідування тощо.
• 6) усунення Президента України з посади в порядку особливої процедури (імпічменту).

Верховна Рада України відповідно до Конституції України здій­снює і інші повноваження.

Законодавча влада, внаслідок свого представницького мандату, є найбільш політизованим інститутом влади на відміну від інших гі­лок влади — виконавчої і судової, відносно яких існує пряма консти­туційна заборона створення осередків політичних партій і здійснення політичної активності. Тому в органах законодавчої влади — парла­ментах, передбачається створення фракцій політичних партій, парла­ментської більшості та меншості тощо.

Виконавча влада — це одна з гілок державної влади, єдина система виконавчорозпорядчих органів, які здійснюють безпосе­реднє управління державними справами.

Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах на­зивається порізному: у США — Адміністрація Президента, в Італії — Рада Міністрів, у Росії — Уряд, у Швейцарії — Федеративна рада, в Японії — Кабінет. Очолює уряд його глава (у Франції — Прем'єрміністр, у Німеччині — канцлер, у Норвегії — Державний міністр). У президентських республіках (США), де ця посада відсутня, главою уряду є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його скла­ду входять віцепрем'єр, міністри, які очолюють окремі міністерства.

Згідно з Конституцією України суб'єктами виконавчої влади в Україні є:

• 1) органи загальної компетенції — вищі органи у системі органів виконавчої влади;
• 2) органи спеціальної компетенції — центральні органи виконав­чої влади;
• 3) місцеві органи виконавчої влади.

У своїй сукупності ці суб'єкти утворюють єдину систему орга­нів виконавчої влади. Очолює систему органів виконавчої влади Ка­бінет Міністр України — вищий колегіальний орган виконавчої вла­ди, який відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів керується Конституцією, закона­ми та актами Президента України. Кабінет Міністрів України, у межах своєї компетенції, видає постанови та розпорядження, які підписує Прем'єрміністр і які є обов'язковими до виконання.

Друге, після Кабінету Міністрів, місце у виконавчої вертикалі влади посідають центральні органи виконавчої влади, до яких вхо­дять:

• 1) міністерства;
• 2) державні комітети (державні служби);
• 3) центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Антимонопольний комітет, Фонд держмайна, Управління де­ржаної охорони, СБУ тощо).

Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територі­альні органи, які утворюються, реорганізуються і ліквідуються у по­рядку, встановленому законодавством, а також утворювати дорадчі та консультативні органи, склад і положення про яких затверджує Кабі­нет Міністрів України.

Важливу роль у системі органів виконавчої влади відіграють міс­цеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в облас­тях и районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві і Севастополі. Вони наділенні правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження, які діють на території відповід­ної адміністративнотериторіальної одиниці. У своїй діяльності місце­ві державні адміністрації керуються Конституцією, законами, актами Президентами України, Кабінету Міністрів України та органів вико­навчої влади вищого рівня.

Місце виконавчої влади у системі державної влади визнача­ється, перш за все, метою її діяльності — забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина. Мета, у свою чергу, вимагає чіткого визначення суті виконавчих та розпорядчих функцій, які притаманні лише виконавчій владі і не збігаються з функціями ін­ших гілок влади.

Основною функцією виконавчої влади є виконання законів та інших нормативноправових актів законодавчої влади і Президента України. Важливим напрямком діяльності виконавчих органів є здійс­нення розпорядчих функцій, тобто органи виконавчої влади для вико­нання актів законодавчої влади, указів та розпоряджень Президента України від свого імені видають управлінські акти, дають відповідні розпорядження.

Виконавча влада має універсальний характер, її органи безпере­рвно діють на всій території держави, спираючись при цьому на люд­ські, матеріальні та фінансові ресурси.

Судова влада — це одна з гілок державної влади, яка діє са­мостійно, незалежно від законодавчої і виконавчої влади, і реалі­зується шляхом здійснення правосуддя.

Отже, основною функцією судової влади є здійснення право­суддя.

Правосуддя — це особливий вид державної діяльності, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях адміністративних, кримінальних, цивільних та господарських справ.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Правосуддя, на відміну від діяльності органів виконавчої влади, здійснюється одноособово суддею або судовою колегією у строго ви­значеній законом процесуальній формі. Правосуддя — це виключно судова діяльність.

Згідно з Конституцією України, суди є самостійною гілкою вла­ди і діють незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Делегу­вання функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими орга­нами чи посадовими особами не допускається. Судова діяльність поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Свої функції суди здійснюють керуючись лише законом. Будьяке втручан­ня в їх діяльність є недопустимим і має наслідком передбачену зако­ном відповідальність.

В Україні правосуддя базується на відповідних принципах, до яких необхідно віднести:

здійснення правосуддя виключно судами;

незалежність судів і підкорення їх лише закону;

державна мова судочинства;

законність;

рівність усіх учасників судового процесу перед законом і су­дом;

забезпечення доведеності вини;

змагальність сторін та свободи в наданні ними суду своїх до­казів і у доведенні перед судом їх переконливості;

підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

забезпечення обвинуваченому права на захист;

гласність судового процесу та його повне фіксування техніч­ними засобами;

забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення

суду;

обов'язковість рішень суду.

Відповідно до Конституції та Закону України "Про судоустрій України" судову систему України складають:

• 1) Конституційний Суд України;
• 2) суди загальної юрисдикції.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації, її складають:

• 1) місцеві суди;
• 2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;
• 3) вищі спеціалізовані суди (Вищий господарський суд Украї­ни, Вищий адміністративний суд України);
• 4) Верховний Суд України.

Окрім правосуддя судова влада у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина шляхом їх гара­нтування та поновлення, а також функцію стримування двох інших гілок влади шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за ними.

4. Співвідношення органів держави та органів місцевого самоврядування

Державний механізм діє та розвивається не ізольовано від інсти­тутів громадянського суспільства. У системі соціального управління, поряд з органами державної влади, які на основі централізації вирі­шують питання загальнодержавного значення, на рівні адміністратив­нотериторіальних одиниць функціонує система самоврядування на засадах відносної автономії органів місцевого самоврядування. Взає­модія механізму держави з органами місцевого самоврядування спри­яє розширенню демократичної основи державної влади та реалізації конституційного права громадян на участь в управлінні державними справами передусім через їх діяльність в органах самоврядування.

Самоврядування є однією із форм організації людського співіс­нування, що базується на принципах свободи, рівності і безпосеред­ньої участі в управлінні. При самоврядуванні об'єкт і суб'єкт управ­ління збігаються, що надає можливість населенню управляти власними справами, спільно приймати рішення і спільно діяти з ме­тою їх реалізації.

Серед різних рівнів самоврядування найпоширенішими є міс­цеві.

Місцеве самоврядування — це одна із форм народовладдя в Україні, сутність якої виявляється у самостійному вирішенні на­селенням питань місцевого значення у межах Конституції і зако­нів України.

Місцеве самоврядування має специфічну правову форму в кож­ній державі і залежить від її устрою, історичних, національних та ін­ших особливостей.

Конституція України визнає і гарантує місцеве самоврядування як інститут соціального управління та громадянського суспільства. Вона закріплює можливість представництва місцевих інтересів у ор­ганах самоврядування, встановлює власну матеріальну, фінансову та організаційноправову базу місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування — це виборні або сфор­мовані іншим способом органи населення певної території, діяль­ність яких спрямована на вирішення питань місцевого значення у межах встановленої компетенції.

До органів місцевого самоврядування Конституція України від­носить: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.

Органи держави і органи місцевого самоврядування мають спі­льні риси, а саме:

• 1) вони передбачені Конституцією України;
• 2) формуються у встановленому законом порядку шляхом об­рання чи призначення;
• 3) здійснюють спільні функції по управлінню суспільством шляхом встановлення і гарантування діяльності суб'єктів;
• 4) функціонують на основі принципу розподілу повноважень та певним чином взаємодіють у процесі здійснення своїх пов­новажень;
• 5) відповідно до наданих повноважень приймають рішення но­рмативного характеру, які певним чином забезпечуються і гарантуються;
• 6) мають чітко визначену компетенцію у відповідній сфері та форми і методи здійснення повноважень.

Проте, між органами держави і органами місцевого самовряду­вання є й певні відмінності, а саме:

• 1) органи держави формуються шляхом виборів, призначаються чи затверджуються, а органи місцевого самоврядування — обираються населенням певної адміністративнотериторіаль­ної одиниці;
• 2) дія нормативноправових актів органів держави поширюєть­ся на всю територію держави, а дія нормативноправових ак­тів органів місцевого самоврядування тільки на відповідну територію;
• 3) органи держави діють на основі конституційно закріпленого принципу розподілу влади, а органи місцевого самовряду­вання можуть, за взаємною згодою, перерозподіляти між со­бою окремі повноваження на підставі договору;
• 4) в органах держави рішення приймаються колегіально чи од­ноособово керівником, а в органах місцевого самоврядуван­ня — виключно шляхом голосування;
• 5) органи держави здійснюють повноваження безпосередньо, а органи місцевого самоврядування як безпосередньо, так і че­рез обрані органи;
• 6) органи держави діють від імені держави, а органи місцевого самоврядування є представниками інтересів територіальних громад;
• 7) органи держави складаються з колективів службовців, а ор­гани місцевого самоврядування — з представників територі­альної громади, діяльність яких не має професійного харак­теру;
• 8) фінансову базу органів держави становить державний бюд­жет, а органів місцевого самоврядування — місцевий бюджет та позабюджетні надходження;
• 9) органи держави можуть делегувати окремі виконавчі повно­важення органам місцевого самоврядування, а останні не можуть делегувати свої повноваження державним органам.

Таким чином, органи держави та органи місцевого самовряду­вання діють паралельно на основі взаємодії та взаємного доповнення і тим самим забезпечують найбільш доцільний рівень упорядкування суспільних відносин та забезпечення функціонування громадянського суспільства.