9 Правова держава

Формування ідеї правової держави

Термін "правова держава" у науковий обіг увійшов на початку XIX століття. Проте ідеї, що відбивали сутність та основні риси пра­вової державності, мають більш давні історичні коріння. Ще в старо­давні часи античними мислителями було розроблено ряд положень щодо правової держави. Ідею поєднання сили та права в афінській державі свідомо проводив Солон у своїх реформах вже у VI ст. до н.е. Думка про те, що державність взагалі можлива лише там, де панують справедливі закони, послідовно розвивалась Платоном. Концепцію правління розумних законів обґрунтував і Аристотель. Він же вказав і на необхідний зв'язок права і держави. Великий крок у напрямку тео­рії правової держави зроблений у політикоправовому вченні Цицеро­на, який проголосив правовий принцип — під дію закону повинні під­падати всі.

Проте ідеї піднесення ролі права у Стародавній Греції, Старода­вньому Римі та інших рабовласницьких країнах були позбавлені гума­ністичної основи, вони відбивали інтереси лише пануючої частини тогочасного суспільства — рабовласників, а доля рабів майже не бра­лась до уваги.

Після розпаду Римської імперії тривалий час політикоправове вчення не розвивалось, однак поширення у Європі римського права призводить до зміцнення підвалин державності та розуміння закону як волі народу.

З ХІІ-ХІІІ ст.ст. пов'язані витоки середньовічного конституціо­налізму у формі парламентських органів, формується представницька влада та законодавчі збори. Подальшого розвитку знаходить ідея об­меження правителя законом і справедливістю, але ізза боротьби між світською і церковною владою, відповідальність правителя зводиться переважно до відповідальності його лише перед Богом. Незважаючи на зазначене, ідеї середньовіччя стали фундаментом, на якому виросло систематизоване вчення про правову державу. У ті часи було здійсне­но обґрунтування світського характеру держави, державного суверені­тету та верховної влади.

Епоха Реформації у Франції в ХІУХУІ ст.ст. привнесла ідею обмеження суверенітету влади короля владою народу та відповідаль­ності його перед народом і парламентом.

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення набувають проблеми політичної влади та її поділу. Виразни­ком правових уявлень буржуазії був англійський мислитель ХУІІ ст. Дж. Локк, який обґрунтував правовий принцип індивідуальної свобо­ди як свободи слідування власному бажанню в усіх випадках, коли цього не забороняє закон. У його трактуванні ідея панування права повинна була втілитися в державі, в якій здійснено поділ влади на окремі гілки. При цьому передбачалося, що діяльність кожної з них повинна бути обмежена законом, який відповідає природному праву і забезпечує невід'ємні права і свободи людини.

Висловлені Дж. Локком ідеї були розвинуті французьким юрис­том XVIII ст. Ш. Монтеск'є і трансформовані у принципи поділу вла­ди на законодавчу, виконавчу і судову, розглядається як одна з найва­жливіших засад правової державності.

Невід'ємним елементом теорії правової держави є розробле­на Ж.Ж. Руссо концепція народного суверенітету, що заснована на ідеї виникнення держави внаслідок суспільного договору і яка перебу­ває на службі у суспільства.

Сформовані Дж. Локком, Ш. Монтеск'є та Ж.Ж. Руссо ідеї бу­ли сприйняті і використанні у практиці державного будівництва ще наприкінці XVIII ст., свідченням чого є Конституція США (1787 р.) і Французька Декларація прав людини та громадянина (1789 р.), а та­кож ряд інших правових актів.

Філософську концепцію сучасної теорії правової держави роз­робив німецький філософ І.Кант, хоча він і не вживав термін "правова держава", а обґрунтовував ідею розуміння держави як правової орга­нізації. І.Кант вважав, що держава забезпечує торжество права, вимо­гам якого сама підпорядковується.

Термін "правова держава" вперше було вжито у працях німець­ких вчених К. Т. Велькера (1813 р.) та І. X. Фрайхер фон Аретіна (1824 р.). А створення юридично завершеного поняття "правова дер­жава" пов'язують з ім'ям німецького мислителя Р. фон Моля (1833 р.), який ввів його до загального державноправового і політичного вжит­ку. Він визначив правову державу як конституційну, яка заснована на конституційному закріпленні прав і свобод людини, на забезпеченні судового захисту особи.

Необхідно зазначити, ідеї правової держави не були чистим на­дбанням окремої країни. Вже наприкінці ХІХ ст. у більшості європей­ських країн дослідження з даного питання набули великого розмаху. Різноманітні аспекти правової держави активно досліджувались і у дореволюційній Росії та Україні (М. Коркунов, П. Новгородцев, Б. Кістяківський, С. Котляревський, М. Палієнко, М. Драгоманов та ін.). Одні з них більш акцентували увагу на праві кожної людини на гідні умови життя, відстоюючи ідею активного втручання держави в соціальні відносини, інші, навпаки, піддавали їх критиці та надавали пріоритетного значення свободі особистості, принципу формальної рівності. Так, М. Драгоманов наголошував на ідеях про пріоритетне значення прав і свобод людини, на критиці централізму і відстоював ідею про розвиток місцевого самоврядування. Він довів, що людина не може відчувати себе посправжньому вільною тоді, коли пригнічу­ється весь народ. Наголошував М.Драгоманов і на необхідності поділу влади в державі, підкреслюючи, що належний захист прав і свобод людини може забезпечити тільки незалежна судова влада, урівнова­жена з законодавчою і виконавчою владами. Обґрунтування М. Драгомановим взаємозв'язку між громадянськими і природними правами і свободами людини стало суттєвим оновленням західних ліберальних учень.

У пореволюційний період, теорія правової держави в Радянсь­кому Союзі піддається критиці і офіційно засуджується як буржуазна. В противагу даної теорії пропонується теорія законності.

Активізація досліджень в СРСР аспектів правової держави при­падає на кінець 80х рр. XX ст. Однак особливої актуальності ці роз­робки набувають після утворення нових суверенних держав на тери­торії колишнього СРСР.

Ідея правової держави в Україні отримала могутній імпульс піс­ля прийняття Декларації про державний суверенітет, в якій було про­голошено прагнення українського народу до побудови правової дер­жави, та прийняття Конституції 1996 р., в якій було продекларовано курс на розбудову України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової держави.

Сучасні поняття та ознаки правової держави

У різних країнах основи правової державності складалися порізному, але загальним у цих процесах було одне — визнання свободи людини і суспільства від необмеженого втручання держави в їх спра­ви, верховенство права, визнання і забезпечення незалежності суду, зобов'язання держави у всій своїй діяльності дотримуватися закону, демократичність функціонування державних органів.

Правова держава — це підсумок світового досвіду розвитку ци­вілізації, це новий стан у становленні і розвитку державності. Правову державу не можна проголосити — вона повинна скластися як резуль­тат реформи економічних, політичних, державних і правових інститу­тів, реальної зміни характеру взаємовідносин між громадянським сус­пільством, державою і особистістю.

Сучасні вітчизняні і закордонні концепції правової держави сходяться на тому, що тільки та держава може вважатись правовою, яка в своїх відносинах з громадянами самообмежується до такого сту­пеню, при якому загальне благо і благо кожної особи утворюють гар­монійне ціле. Правовою є держава, яка функціонує на засадах верхо­венства права й закону і де реально забезпечуються права і свободи людини і громадянина.

Правова держава — це організація політичної влади, діяль­ність якої заснована на принципах верховенства права і закону, взаємній відповідальності держави і особи, визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому.

Крім загальних ознак, характерних для будьякої держави, пра­вова держава має низку специфічних ознак, а саме:

• 1) законодавче закріплення і реальне забезпечення прав і свобод людини, тобто визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Правова держава зобов'язана послі­довно і неухильно забезпечувати реалізацію цих прав і за­хищати їх, будьяке обмеження прав людини неприпусти­мо. Крім того, правова держава законодавчо закріплює правову рівність для представників різних соціальних верств, що створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у формуванні органів держав­ної влади, впливати на політику, а також нести відпові­дальність за стан справ у суспільстві;
• 2) верховенство і панування в суспільному і державному житті права та законів, які виражають волю більшості

або всього населення країни. Право, по відношенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично завершені формулювання, в яких закріплю­ються уявлення про справедливість, що об'єктивно скла­лося в суспільстві і потребує державного захисту. Пану­вання права в житті суспільства забезпечує створення демократичних державних структур, незалежність держав­ного апарату від зміни правлячих політичних сил, гарантує верховенство конституції та правових законів. Верховенс­тво права означає, що не тільки громадянин, але й переду­сім сама держава, її органи та державні службовці повинні діяти виключно у межах права. За допомогою права і через правові закони правова держава самообмежує себе. У пра­вовій державі повинні управляти не окремі особи, а право­вий закон і доки держава не буде реально обмежена пра­вом, правовим законом, вона не може вважатися правовою;

3) здійснення принципу поділу державної влади. За допо­могою поділу влади правова держава організується і функ­ціонує правовими засобами: державні органи діють строго у рамках своєї компетенції, не підмінюючи один одного, в їх взаємовідносинах установлюється збалансованість, рів­новага та взаємний контроль.

Принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову означає, поперше, що кожна з гілок влади діє незалежно, самостійно, і не втручається в повно­важення іншої, а подруге — існування й ефективне функ­ціонування конституційного механізму системи стриму­вань і противаг, яка являє собою сукупність правових обмежень однієї гілки влади з боку інших гілок влади;

• 4) взаємна відповідальність особи і держави, тобто як осо­ба є відповідальною перед державою, так і держава відпо­відає перед особою за невиконання своїх обов'язків. При цьому слід підкреслити, що захищеність інтересів держави та особи в правовій державі повинно знаходитися на одно­му рівні, а правові відносини ґрунтуватися на основі рівно­сті та взаємної відповідальності сторін;
• 5) врегулювання відносин між особою і державою на підс­таві загальнодозвільного принципу, коли особі дозволе­но робити все, що прямо не заборонено законом. Тобто особа може вчиняти будьякі дії, якщо на них не поширені якісь заборони з боку держави. У правовій державі діє й інший принцип, відповідно до якого державним органам, їх посадовим особам дозволено робити лише те, що для них прямо передбачено законом;
• 6) наявність високого рівня правосвідомості та правової культури як у окремого індивіда, посадової особи, так і у суспільства в цілому. А це насамперед передбачає наяв­ність досить високого рівня правових знань, стійких пере­конань усіх правових суб'єктів у необхідності виконання Конституції, законів тощо;
• 7) наявність незалежного, ефективного суду та забезпе­чення його провідної ролі у суспільному житті. Провід­ну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до закону, забез­печення незалежності і кваліфікованості суддів, доступно­сті судового захисту для всіх громадян тощо. При здійс­ненні судочинства державні органи і їх посадові особи, з одного боку, і особа чи їх об'єднання — з іншого боку, по­винні розглядатися як рівноправні суб'єкти, що є запору­кою уникнення будьякого свавілля з боку держави;
• 8) наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів, інших нормативноправових ак­тів та режиму законності усіма учасниками суспільного життя і насамперед — державними органами. У правовій державі існують соціальноекономічні, політичні, юридич­ні й міжнародні гарантії законності, що забезпечують до­тримання і виконання закону. Законність вимагає безумов­ного дотримання чинного законодавства усіма суб'єктами правової сфери, насамперед у діяльності владних струк­тур — державних органів влади та їхніх посадових осіб.

У різних країнах основи правової державності складались порізному, але всюди у цих процесах загальним було одне — це рух до свободи, свідоме прагнення ліквідувати тоталітарний характер держа­ви, змусити її поважати права і свободи громадян.

Конституційне закріплення принципів правової держави в Україні

Серед ідей сучасного державного будівництва в Україні найпопулярнішою є ідея правової держави, яка теорією держави і права виз­нається найкращою формою майбутнього суспільного життя, тобто своєрідним ідеалом. При цьому йдеться не тільки про державу, в якій є право, адже без права держава взагалі не існує, а про державу най­вищої якості, де право, створене на засадах соціальної справедливості, найвищої поваги до особи, виступає основним регулятором суспіль­них відносин, де запроваджено особливо шанобливе ставлення до права.

Ідея правової держави стала програмною вимогою усіх політич­них партій України і знайшла своє юридичне закріплення в Основно­му законі — Конституції, яка в ст. 1 проголошує Україну правовою державою.

Принципи правової держави, які закріплені Конституцією України:

1) принцип верховенства права, який закріплений у ст. 8 Кон­ституції України. Цей принцип характеризує принцип верховенства права з точки зору верховенства його формальних джерел — Консти­туції та законів у системі нормативноправових актів органів держав­ної влади та місцевого самоврядування.

Згідно ч. 2 ст. 8 "Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативноправові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй".

Конституція має верховенство у правовій системі тому, що вона є насамперед установчим актом, який характеризується високим рів­нем легітимності, а також регулює найбільш фундаментальні поло­ження організації суспільного і державного життя: належність держа­вної влади, характер власності, права і свободи громадян, націо­нальнодержавний і адміністративнотериторіальний устрій, систему і принципи діяльності механізму здійснення повновладдя народу.

Конституція служить фундаментом чинного національного за­конодавства, її норми перебувають у центрі системи права, забезпе­чують єдність та узгодженість норм права, що закріплені різними но­рмативноправовими актами.

Норми Конституції є нормами прямої дії, тобто вони гарантують можливість кожного громадянина звернутись з позивом до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод. Суд безпосередньо засто­совує Конституцію у разі:

коли зі змісту норми Конституції не випливає необхідність до­даткової регламентації її положень законом;

коли закон, який був чинним до введення у дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

коли правовідносини, що розглядаються судом, не врегульо­вані законом, а нормативноправові акти, прийняті Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, су­перечать Конституції України;

коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативноправового характеру підлягають застосуванню судами при ви­рішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Конституція України, як нормативний акт, поширює свою дію на усіх громадян України, на іноземців, на усі державні органи і поса­дових осіб в Україні.

Конституція закладає базу для визнання принципу верховенства закону в правовій системі, який полягає в тому, що закон має перевагу над рішеннями виконавчої влади та органів правосуддя, які повинні поважати закони, керуватись і дотримуватись їх у своїй діяльності.

Реальне відображення верховенства закону в системі інших но­рмативноправових актів знайшло відображення у ст.ст. 85, 92 Кон­ституції, де уточнюється предметний перелік питань, з яких Верховна Рада України здійснює законодавче регулювання найважливіших сус­пільних відносин.

Право, за своєю суттю, має поширюватись на усі однорідні сус­пільні відносини, повинне забезпечувати формальну і змістовну рів­ність людей. В державі не повинно бути осіб, які виводяться зпід дії права в силу посадового чи майнового становища. Воно не повинно нікому надавати необґрунтованих переваг, йому мають підкорятися меншість і більшість, і ті, хто приймає державні рішення, і ті, хто їх виконує. Тільки за таких умов право може якомога повніше відобра­жати інтереси усього суспільства та усіх його членів.

В умовах правової держави право має бути відносно самостій­ним щодо політичних сил та має бути позбавлено ідеологізації. У ст. 15 Конституції визнається, що "суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова". Адже існування у державі обов'язкової ідеології ставить право на службу інтересам держави чи партійним потребам. При цьому пер­винними орієнтирами для права стають не моральні цінності, потреби суспільства та захист прав людини, а необхідність реалізації держав­ної політики чи політичної програми тієї чи іншої партії.

Проте наведене не означає відсутність у права жодної ідеологіч­ної основи. Кожна держава потребує ідеологічного обґрунтування сутності влади, напрямів суспільного розвитку, вибору суспільних і особистісних цінностей, ідеологічної інтерпретації внутрішньої та зо­внішньої державної політики. У правовій державі вплив ідеології на право відбувається через носіїв політичної влади, легальні форми впливу політичних сил та населення на правову політику держави;

2) принцип зв'язаності держави правами і свободами люди­ни і громадянина, який означає, що держава не тільки визнала при­родні права людини та проголосила у своїй конституції та в інших за­конодавчих актах її громадянські, соціальні та політичні права, а й забезпечила правовий режим неухильного дотримання прав і свобод людини і громадянина.

Фундаментальним для розуміння сутності правової зв'язності держави правами і свободами громадян є положення ст. 3 Конституції України, згідно з якою "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед люди­ною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави."

Конституція України чітко встановлює реальне співвідношення інтересів суспільства і людини, держави і людини. Вона покладає на громадян мінімальні необхідні обов'язки, а саме:

захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65);

не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині (ст. 66);

сплачувати податки і збори (ст. 67);

неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68).

Прагнучи досягти, там де це необхідно, паритету інтересів сус­пільства і держави, Конституція надає поза цими межами безперечну перевагу особистим інтересам, правам і свободам людини. Тобто вона послідовно проводить ідею суспільного інтересу, намагаючись дотри­муватися принципу пропорційності. Даний принцип зафіксований у ст. 19 Конституції, згідно з яким ніхто не може бути примушений ро­бити те, що не передбачено законодавством; у ст. 29 — ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотиво­ваним рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід; у ст. 41 — ніхто не може бути протиправно позбавлений права власнос­ті. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості та лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована ви­ключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом тощо.

Принцип зв'язаності держави правами і свободами громадян пе­редбачає можливість кожному громадянину будьякими не забороне­ними законом засобами захищати свої права і свободи від порушення та протиправних посягань, а також незаподіяння шкоди правам інших осіб, необхідністю утримання від неправомірних дій, можливістю об­меження прав і свобод людини у визначених Конституцією межах.

Конституція України, визнаючи даний принцип, розкриває увесь контрольний механізм захисту прав і свобод людини, запобігання їх порушенню з боку держави.

Діяльність держави обмежується насамперед змістом так званих позитивних і негативних прав. Вони зобов'язують органи державної влади до дотримання і захисту прав і свобод людини і громадянина.

Більшість позитивних прав сформульована таким чином, що пе­редбачає певний набір юридичних засобів реалізації, включаючи су­довий захист. Але їх реалізація залежить не в повній мірі від застосу­вання юридичних механізмів, а від рівня економічного розвитку суспільства, наявності відповідних матеріальних благ.

Що ж стосується негативних прав, то вони мають чіткий юри­дичний характер і відповідні юридичні процедури реалізації. Органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підс­таві, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституці­єю та законами України, вони також несуть юридичну відповідаль­ність за їх порушення.

Ст. 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випа­дків, передбачених Конституцією, а також визначає умови цих обме­жень. У Конституції України використовуються різноманітні способи недопущення обмежень прав і свобод людини і громадянина, а щодо певної її частини то вона не допускає будьяких обмежень;

• 3) принцип поділу влади, який закріплений у ст. 6 Конституції України. Цей принцип передбачає поділ державної влади на законодав­чу, виконавчу і судову, а також забезпечує їх взаємодію та через сис­тему стримувань і противаг обмежує державну владу. Конституція створює відокремлені один від одного гілки влади, які не можуть узу­рпувати владу і тим самим зруйнувати систему захисту прав і свобод громадян;
• 4) принцип правової форми діяльності органів державної влади та їх посадових осіб, який не тільки характеризує організацію і діяльність органів держави на засадах права, а також є засобом конт­ролю за владою та її обмеження.

Від рівня досконалості організаційноправових та процедурнопроцесуальних форм, у яких здійснюється діяльність органів держав­ної влади, їх посадових осіб, безпосередньо залежить дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина.

Правовими формами діяльності державних органів є: установча, правотворча, правозастосовна та контрольна. Практично більшість ор­ганів державної влади здійснюють різні види діяльності. Наприклад, Президент України, згідно з Конституцією: призначає та звільняє поса­дових осіб (установча діяльність); видає укази і розпорядження (правотворча діяльність); приймає рішення про введення надзвичайного стану (правозастосовна діяльність); гарантує додержання Конституції (конт­рольна діяльність).

Шляхи формування правової держави в Україні

Однією з головних тенденцій процесу розвитку державності у сучасному світі є поступове сприйняття людством напрацьованих прогресивною політикоправовою думкою надбань і особливо таких загальнолюдських цінностей як демократія, право, права і свободи людини, гуманний і справедливий правопорядок.

З часів проголошення Декларації про державний суверенітет ця тенденція почала знаходити свій вплив і в Україні. Ідея правової дер­жави стала програмною вимогою всіх політичних партій і знайшла своє юридичне закріплення в Конституції України. В країні створені конституційноправові засади функціонування правової державності та її основні механізми: закладені основи парламентаризму, реалізова­но принцип поділу влади, створено Конституційний Суд, Вищу раду юстиції, Рахункову палату України.

Українська держава визнала юрисдикцію європейських інститу­тів захисту прав і свобод людини та оновила значну кількість своїх правових інститутів, які забезпечують реалізацію прав і свобод грома­дян, а також забезпечила ідеологічну і політичну свободу, вільну дія­льність політичних партій.

Відбувається трансформація національної системи законодавства. Переглянуто багато галузей законодавства на проголошених Конститу­цією України принципах. Особливих змін зазнало конституційне, циві­льне, сімейне, адміністративне, кримінальне, земельне законодавство. Прийняті основні виборчі закони, закладені правові основи статусу Ав­тономної Республіки Крим тощо.

Однак слід мати на увазі, що правову державу не можна побу­дувати, обмежившись прийняттям законів. Крім демократичного, про­гресивного законодавства, необхідно забезпечити систему суворого додержання і виконання законів усіма суб'єктами: державою, держав­ними органами, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами.

Конституція, проголосивши Україну правовою державою, за­кріпила не стільки реальний, скільки бажаний стан держави. В Україні на сьогодні створено лише правові передумови для становлення і по­дальшого розвитку правової держави. Це процес складний і тривалий. Для того, щоб побудувати в Україні правову державу, треба передусім сформувати громадянське суспільство, в якому:

• 1) був би забезпечений вільний і всебічний розвиток кожної особистості та суспільства. При цьому громадяни і держава повинні виступати як рівноправні партнери, а їх взаємовідносини здійснюва­тися на основі права і розумних меж свободи;
• 2) функціонували різноманітні, незалежні, демократичні гро­мадські інститути (політичні партії, громадські і релігійні організації, профспілки, кооперативи, органи самоорганізації населення тощо);
• 3) забезпечена свобода слова та інформації, багатоманітність ідеологічного та культурного життя громадян;
• 4) здійснювався громадський контроль за діяльністю держав­них органів і їх посадових осіб; через демократичні інститути грома­дяни впливали на формування та здійснення державної політики;
• 5) формувався правовий механізм щодо подолання відчуження людини і громадянина від засобів виробництва, власності і державно­го управління;
• 6) забезпечена реальна незалежність судової системи, чітка ро­бота законодавчого і виконавчих органів;
• 7) постійно підвищувався рівень загальної і правової культури громадян, їх правова свідомість, а також усвідомлення необхідності співвідношення особистих інтересів з інтересами суспільства і дер­жави.

Поняття правової держави у багатьох країнах є невід'ємним від поняття соціальної держави, тому побудова реальної правової держа­ви значною мірою залежить від рівня соціальноекономічного розвит­ку країни, накопичення матеріальних благ, що давало б можливість здійснення ефективної соціальноекономічної політики, забезпечення соціальноекономічних прав громадян.

Нездатність держави надати ефективні соціальні гарантії, ство­рити умови для достатнього життєвого рівня своїх громадян негатив­но впливає на підтримку населенням державної політики, знижує рі­вень їх законослухняності та поваги до закону.

Подолання цієї ситуації можна досягнути лише за умови ефек­тивності функціонування державної влади, напруги сил усього наро­ду, відмови від авторитарної спадщини. Коли ідея розбудови України як соціальної, правової держави стане цільовою настановою діяльнос­ті не тільки політичної та культурної еліти, але й суспільства в цілому.