Глибинні зміни, котрі переживає нині суспільство, характери­зують і трансформаційні перетворення сучасного українського села. Відповідно до цього, вивчення сутності й змісту перетворень на селі набуває своєї як теоретичної, так і практичної нагальної вагомості.

Батьківщиною виникнення соціології села на початку XX ст. є США. У 1915 році тут вийшла монографія американського соціолога Ч. Гелпіна «Соціальна анатомія сільського суспіль­ства». Соціологія села мала за мету пошук шляхів перетворення селянських господарств відповідно до потреб індустріалізації сус­пільства. Затим сформувалась достатньо розвинута теоретична база для вивчення соціальних процесів села.

Вітчизняна соціологія традиційно була зорієнтована на проблеми села, на село як джерело національної самобутності, особливості якої впливають на різноманітні сторони українсь­кого суспільства.

Важливі спостереження та роздуми стосовно соціальних про­блем села зробили в кінці XIX - на початку XX ст. С.Подолинський, М.Грушевський, І.Франко, П.Христюк, О.Шумський та ін.

У Російській імперії інформаційна база соціології села була започаткована земською статистикою, яка публікувала поточні звітні дані про село, сільське господарство. У радянський час поштовх для розвитку аграрної соціології в 20-і роки надали рішення XI з'їзду РКП(б) щодо проведення низки соціологічних досліджень аграрної сфери в різних регіонах СРСР. Надалі, у 30-х роках, такі дослідження припинились. Лише окремі соціальні проблеми селянства в період колективізації вивчали З.К. Гастєв, В.С. Немчинов та ін. І лише на зламі 50-х - 60-х років почалось відродження соціології села. Саме тоді з'явились праці, в основі яких лежав колективний підхід до явищ, які вивчались (залучен­ня методології й методики досліджень, що застосовуються в еко­номічній, історичній, психологічній науках). Соціологами-аграрниками був накопичений чималий емпіричний матеріал, який слугував базою для подальших досліджень аграрних процесів.

Соціологія села є галуззю соціологічної науки, об'єктом якої є село як тип соціально-територіальної спільності, що склався історично в результаті суспільного поділу праці, і як форма соці­альної організації сільськогосподарського виробництва та жит­тя сільських мешканців. Соціологія села досліджує село як спе­цифічну, внутрішньодиференційовану підсистему соціально-по­селенської структури суспільства та сільське населення. Соціо­логія села вивчає загальні закономірності функціонування села, його роль, місце, значення в суспільстві та типи розселення, ос­новні фактори, які впливають на розвиток села. Ця галузь соціо­логії досліджує сільське населення, соціальні проблеми економі­чних, політичних і духовних змін на селі внаслідок ринкових пе­ретворень, соціальні аспекти міграції сільського населення, соці­ально-демографічну ситуацію, динаміку соціальної та професій­ної структури села. Соціологія села вивчає спосіб життя селян, соціальні проблеми реформування управлінських відносин, відносин власності, специфічну систему соціально-психологіч­них, професійних, ціннісних орієнтацій, характерних для сільських трудівників, сільську культуру.

До дослідницьких напрямів соціології села належить та­кож вивчення процесів відтворення й використання трудових ресурсів, стану соціальної інфраструктури в агросекторі, соціаль­них наслідків НТП на селі, соціальних проблем фермерства, но­вих форм господарювання, земельного реформування в цілому, визначення змісту соціальних факторів, показників соціальних резервів сільськогосподарського виробництва, дослідження соці­альних проблем аграрного законодавства і політичного життя сільських регіонів.

Значну увагу привертає й актуальність соціологічного вивчення проблем сільської сім'ї, особливостей психологічного складу селян, норм поведінки, професійної зайнятості сільських трудівників загалом і молоді, зокрема, Соціологія села вивчає соціальні проблеми кризового стану аг­рарної сфери, а також шляхи виведення села з кризи.

Об'єктом соціології села значною мірою є також АПК як система взаємопов'язаних галузей аграрної економіки та його працівники.

Основним компонентом, який зумовлює соціальну сутність аграрних змін і процесів, і головним об'єктом соціології села є селянин, його життєвий стан, що є одночасно показником бла­гополуччя й соціальної стабільності суспільства в цілому.

Зважаючи на це, сучасна українська соціологія села відстає від реальних процесів на селі. Даються взнаки насамперед недо­статня увага до процесів на мікро- та макрорівнях суспільства. Це не може не знижувати ефективність досліджень і управління соціальними процесами на селі.

Село є конкретною соціально просторовою формою фун­кціонування суспільства, місцем, де населення зайняте переваж­но аграрною працею. Життю сільських мешканців властиві такі особливості: зв'язок з природним середовищем; дисперсність розселення (розкиданість сільських по­селень та індивідуальних помешкань в них); вплив природних ритмів на працю селян; трудомісткість праці в домашньому та особистому підсобному господарстві; простіші, ніж у міських мешканців, форми спілкуван­ня, значний неформальний соціальний контроль; різноманітний демографічний склад територіально-соціальних груп.

Сільське населення відрізняється від міського особливим укладом, характером і родом занять, рівнем комфортності жит­тя, кваліфікації праці (у селян він нижчий за рівень кваліфікації праці міських жителів), типом мислення, стабільністю цінностей і норм життя. Крім того, відрізняється воно від міста за рівнем заробітної плати та пенсійного забезпечення, забезпеченості товарами промислового та продовольчого призначення, розміром пільг, коштів, які виділяються для розвитку соціальної інфраст­руктури та іншими ознаками.

Російська імперія була аграрною країною: понад 80% на­селення складало селянство. За радянських часів ситуація зміни­лась на протилежну. У результаті індустріалізації, колективізації, багатьох реорганізацій аграрної сфери, сільської поселенської мережі питома вага сільського населення зменшилась у 2,5 рази.

Перед Першою світовою війною в Росії було 20 млн. се­лянських дворів (65% - бідняцьких, 20% - середняцьких, 15% - куркульських господарств). Основними типами поселень були поміщицькі садиби, фабричні села, посади, дрібні містечка, села, хутори, станиці тощо. Протягом 20-30-х років XX ст. була практично ліквідова­на хутірська поселенська форма. Сільське населення було скон­центроване у селах - центрах колгоспів. З'явились й радгоспні селища, які проектувались на зразок сільських містечок. Виник­ла внутрішньогосподарська форма поселень (відділки, ферми, бригади), а також міжпоселенська мережа - міжгосподарські та районні центри.

У післявоєнний час на поселенську мережу істотно впли­нуло неодноразове проведення укрупнення колгоспів, внутрішньогосподарські концентрації та спеціалізації сільськогоспо­дарського виробництва.

У 50-х роках набула поширення теорія агроміст. її метою було створення для сільських жителів таких умов життя і праці, які за своєю якістю не поступались би міським. Пізніше, у 60-х-70-х роках, на базі теорії агроміст виникли комплексні й гене­ральні програми та схеми сільського районування. Вважалось, що переселення селян із малих та віддалених сіл до центральних садиб колгоспів чи радгоспів сприяло б економії капіталовкла­день у розвиток соціальної інфраструктури і покращенню кому­нально-побутових умов життя сільського населення. Відтак з'я­вились такі нові терміни, як «перспективні» й «неперспективні» села, «перехідні», такі, які підлягають тимчасовому благоустрою тощо. Упродовж 70-х років до укрупнених сіл переїхали жителі 4750 сіл і хуторів України. Так. у Дніпропетровській, Кіровоградській, Полтавській і Харківській областях майже полонини населених пунктів була віднесена до «неперспективних». У таких населених пунктах закривались школи, медичні установи, дошкільні заклади, прими припинялось будівництво і капітальний ремонт приміщень. Внаслідок цього стала масовою міграція селян не так до укрупнених сіл, як до міст. Нарешті в 1998 році урядом України був покладений край теорії і практиці «неперспективних» сіл. Проте нейтралізувати негативні наслідки таких теорій вже було неможливо. Так, замість нарощування виробництва сільськогосподарської продукції почалась руйнація аграрної сфери, загострилась проблема трудо­вих ресурсів на селі, попри досягнення у соціальному розвитку великих сіл.

На сільському населенні України відбились ті ж самі тен­денції, які характеризували зміни радянського селянства загалом. Протягом останніх 30 років воно зменшилось на 5 млн. 680 тис. осіб (26,5%), а його питома вага в суспільстві зменшилась у 1,4 рази. Про це св.ідчать такі дані:

Проте у різних регіонах України ця загальна тенденція ви­являється неоднаковою мірою, адже на динаміку чисельності сільського населення впливають системи його розселення, що склались історично. Так, Західний регіон за складом є сільсько­господарським, де частка сільського населення становить 50%. У Закарпатській, Чернівецькій, Тернопільській, Івано-Франківській областях сільське населення істотно перевищує міське. А понад 1 млн. сільських мешканців Львівської області є найвищим показником серед усіх областей України. Тим часом у Східному регіоні спостерігається найменша питома вага сільського населення. Тут лише кожен сьомий меш­кає на селі, а в Луганській області найменша чисельність селян серед усіх областей України: утричі менше, ніж на Львівщині. Регіональне групування дозволяє визначити тенденції сільського розселення:

1. Якщо протягом 1991-2003 років сільське населення України скоротилось на 7,4% (1млн. 94,2 тис. осіб), то в Центральному регіоні темпи зменшення були майже вдвічі більшими, ніж по Україні в цілому, а в Північному - вищими у 2,5 рази. Найнебезпечніша ситуація складається в Чернігівській, Житомирській, Вінницькій, Черкаській областях, а також у Хмель­ницькій області Західного регіону. Саме ці області найвідчутніше потерпіли в результаті депопуляції, яка почалася в кінці 70-х років XX ст. Так, протягом 1991 - 2002 років зменшення чисельності сільського населення в Чернігівській області склало 21,2%, у Київській - 15,0%, у Сумській - 18,4% і Хмельницькій -13,0%, у Вінницькій і Житомирській - 11,0%, у Чер­каській - 15,2%. Порівняно із 1990 роком темпи при­родного зменшення сільського населення в названих областях зросли в 1,6 рази.

2. Іншу тенденцію мають області Південного регіону і більшість областей Західного: тут має місце деяка стабілізація чисельності сільського населення, а на Закарпатті та АР Крим навіть деяке зростання (107,7%, 102,5 % відповідно). Лише протягом одного покоління (1970-2003 рр.) чи­сельність жителів села зменшилась на 5,8 млн., або 25,9%. У ме­жах 40% їх стало менше у Вінницькій, Житомирській, Сумській областях, майже на третину - у Київській і Полтавській, та май­же удвічі в Чернігівській області. Тільки в АР Крим (у результаті репатріації кримських татар) та Закарпатській області кількість сільських жителів збільшилася відповідно на 17,6% і 6,7%.

Сільське населення характеризується типологією розселен­ня. За системою розселення виділяють окремі сільськогоспо­дарські садиби (хутори), села і селища. Сільське розселення, як правило має не площинний, а лінійний характер.

Забезпечення виконання завдань аграрного реформуван­ня вимагає ефективного використання новими сільськогоспо­дарськими власниками таких економічних механізмів, як креди­тування, ціноутворення, оподаткування, митно-товарне регулю­вання, страхування тощо.

Політика аграрного реформування, всебічно враховуючи особливості сільського способу й укладу життя, має сприяти інтегруванню села в оновлюваний соціально-економічний простір, формувати та закріплювати сільським мешканцям стабільність умов і перспектив на майбутнє їх життя. Адже нова соціальна ситуація, що формується на селі, істотно впливатиме на зменшення потреби в зайнятості сільських жителів, зумовить зростання міграції, зміну демографічних показників сільського й міського соціумів.

План семінарського заняття

1. Соціально-демографічна структура села і тенденції її розвитку.
2. Система соціально-психологічних, професійних, ціннісних, культурних орієнтацій сільських мешканців.
3. Соціальні проблеми реформування відносин власності і форм господарювання на сучасному етапі.

Теми рефератів

1.  Особливості соціального становища Українського села на сучасному етапі.
2. Соціальна сфера села і проблеми її функціонування.
3. Фермерство як соціальне явище.
4. Основні соціальні проблеми сільського населення.

Література

1. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г. Городяненка. - К.: Академія, 2003. - С. 424 - 429.
2. Соціологія: Навч. пос. - К.: Вид. центр НАУ, 2003. -С. 69-93.
3. Дієсперов В.С. Економіка сільськогосподарської праці в нових умовах. - К.: ІАЕ УААН, 2004. - 486 с.
4. Матеріальний добробут сільського населення / За ред. П.Т. Саблука, М.К. Орлатого. - К.: ІАЕ УААН, 2002. - 369 с.
5. Населення і трудові ресурси села: Навч. посібник / За ред. П.Т. Саблука, М.К. Орлатого. - К.: ІАЕ УААН, 2002. - 277 с.
6. Реформування соціальної сфери села: організаційно-мето­дичні засади / За ред. П.Т. Саблука. - К.: ІАЕ УААН, 2000. - 475 с.
7. Село: аграрна політика і стратегія розвитку / Л. Шепотько, І. Прокопа, О. Максимюк та ін. - К.: Ін-т економіки НАН України, 1997. - 330 с.
8. Хорунжий М.Й. Аграрна політика: Навч. пос. - К.: КНЕУ, 1998.-240 с.
9. Гончарук О. Соціальні проблеми реформування аграр­ного сектора національної економіки // Соціологія: теорія мето­ди, маркетинг. - 2001. - № 4.
10. Максюта М.Б. Рівень життя сільського населення // Еко­номіка АПК, 2002. - № 3.
11. Родіонов Ю.Д. Стан і перспективи розвитку соціально-виробничої сфери села // Вісник аграрної науки. - 2002. - № 1.
12. Саблук П.Т. Основні напрями розвитку високоефектив­ного агропромислового виробництва в Україні // Економіка АПК. - 2002. - № 7.
13. Шатохін А. Українське село: поселенська мережа в регі­ональному аспекті // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -2002. -№1.