Тема 2. Основи культури української мови

Лекція № 2

План

1. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови.

2. Комунікативна професіограма фахівця.

3. Словники в професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культурі.

     3. 1. Термінологічні словники.

4. Мовний, мовленнєвий, спілкувальний етикет. Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул. 

5. Правильне мовлення. Норми сучасної української літературної мови.   Культура мовлення.

6. Неправильне мовлення, або мовленнєві помилки. Їх види.

 

1. 1.                Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови

                                                  Мовна культура – це надійна опора

                                                 у вираженні незалежності думки,

                                               розвиненості людських почуттів,

                                                 у вихованні діяльного, справжнього

                                          патріотизму (В. Русанівський).

Мова і мовлення є нероздільні поняття, хоча різняться семантикою.

Мовленням названо процес реалізації мовної діяльності, єдиний об’єктивний прояв мови. Поняття мовлення охоплює такі конкретні аспекти мови: усне висловлення вголос ділова промова; промовляння без сприйманої на слух артикуляції (т. з. внутрішнє мовлення); письмова фіксація висловлень у процесі їх формування; професійні тексти як письмові відображення чи усні повторення процесів висловлення і як результати цих процесів.

Мовлення як загальний процес суспільної мовної діяльності складається з індивідуальних актів мовлення кожного члена мовного колективу. Оскільки індивідуальні акти мовлення є носіями певної конкретної інформації, розрахованої на свідоме сприйняття іншими членами мовного колективу, поняття мовлення охоплює також конкретну семантику кожного висловлення – усного чи писемного.

У сучасному мовознавстві поняття «мовлення» (за                                        Ф. де Соссюром) протиставляється поняттю мови. Поняття «мова» розуміється як мовна система, тобто упорядкована сукупність структурних одиниць мови (фонем, слів, граматичних форм, синтаксичних схем, словосполучень і речень). Серед відмінностей цих двох протиставлюваних аспектів мови звичайно підкреслюється активність, динамічність, суб’єктивність, індивідуалізованість, довільність, цілеспрямованість, ситуативна зумовленість мовлення і пасивність, статичність, об’єктивність, суспільна закріпленість, обов’язковість, незалежність від ситуації, нецілеспрямованість системи мови. При такому протиставленні мовна система (мова) здебільшого ставиться на єдиний онтологічний рівень з мовленням як один з двох однаковою мірою автономних мовних проявів. Мовлення ж нерідко розглядається як реалізація мовної системи. Тут не враховується, що мовна система є лише внутрішньою властивістю мови, наявної тільки у вигляді мовлення. Об’єктивно існують повторювані в різних висловленнях роз’єднані в просторовому і часовому відношеннях варіанти структурних одиниць мови, системний характер яких проявляється в подібностях і відмінностях конкретних висловлень (явищ мовлення) при їх зіставленні.

Мовлення внутрішнє – це використання в процесах розумової діяльності психічних відображень мовних знаків – слів і речень – без вимовляння їх уголос і без писемної фіксації.

Мова в професійній діяльності виконує такі функцій:

- комунікативну (лат. communicо – спілкуюсь із кимось) функція [44]. Вона проявляється як засіб спілкування та інформації людей у суспільстві. Комунікативність реалізується вербальними (словесними) та невербальними засобами. До другого зараховується звукові і світлові сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, символи, шрифти, коди, жести. Проте вони ма­ють обмежену сферу застосування і тому є вто­ринними, похідними, такими, що виникли вже на базі вербального засобу. Отже, мова – це універсальний і найунікальний засіб спілку­вання;

- номінативну (лат. nominatio – називання, найменування) функція реалізується у називанні предметів, осіб, якостей, властивостей, явищ, процесів,   закономірностей та понять про них тощо [44];

-  мислетворчу (засіб формування власної думки);

- пізнавальну (навколишнє середовище вивчається не стільки власним досвідом, скі­льки через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь про світ).

 

2. Комунікативна професіограма фахівця

Термін «професіонал» (від латинської прекладається як спеціаліст) – це особа, що зробила якесь заняття предметом своєї постійної діяльності або одержує оплату за виконання певної функції [31, с. 556]. Тому при психологіному визначенні придатності особи до виконання роботи з чітко визначеним спектром професійних завдань використовують професіограми і психограми.                           

Професіограма – це перелік і опис загальнотрудових і спеціальних умінь та навичок, необхідних для виконання конкретної професійної діяльності.

Професіограма складається з двох частин:

- психологічної професіограми, де є описом трудової діяльності (тобто фіксацією вмінь та навичок, які сприяють успіхові в різних критичних чи характерних ситуаціях);

- психограми як перелік вимог до психіки людини певної професії (включає перелік необхідних здатностей і здібностей людини).

 

3. Словники в професійному мовленні. Типи словників.                       Роль словників у підвищенні мовленнєвої культурі

Важливим засобом у формуванні правильного, красивого мовлення агроінженера є лексикологія. Розділ мовознавства, предметом якого стала теорія і практика укладання словників різного типу, називається лексикографією (гр. lexikos – пов’язаний із словом; grapho – пишу).

У мовознавстві розрізняють два типи словників – енциклопедичні й лінгвістичні (філологічні). І ці два типи однаково використовуються в професійній діяльності.

1. Енциклопедичними словниками називаються словники, у яких зібрана інформація про позначувані словами явища і предмети, а також наукові поняття, біографічні довідки про відомих людей, відомості про країни та міста, різні події тощо.

2. У лінгвістичних словниках наводиться інформація про слова (тлумачення прямих і переносних значень слів, з’ясування семантичних відношень між словами (синонімічних, антонімічних), відомості про написання, вимову або походження).

Надзвичайно різноманітними в цій групі є одномовні словники. Відомості про правильне написання слів відповідно до діючих орфографічних норм можна дізнатися в орфографічному словнику; про те, як треба вимовляти слово, – в орфоепічному словнику (тобто словнику правильної літературної вимови). У етимологічних та історичних словниках подаються основні відомості про походження і генетичні зв’язки слів, описуються всі зміни, які відбулися з ними на певному історичному відрізку. Тлумачними називаються словники, у яких подано опис значень слів, граматичну, семантичну інформативність, відомості про образне вживання, ілюстративний матеріал – цитати з творів письменників. Словники  правильності мовлення містять найскладніші в уживанні слова. У них пояснюється написання й вимова слів, словотворення, даються граматична і стилістична характеристики слів, наводяться приклади можливої сполучуваності слів і керування. Частотний словник сучасної української публіцистики є першою в українській лексикографічній практиці роботою, яка відтворює лексичний склад мови періодичних видань із повними статистичними характеристиками вживаності кожного слова реєстру. На підставі одержаних статистичних даних можна визначити шар лексики, характерний для публіцистичного стилю, виявити неологізми і шляхи їх утворення, а також не властиві українській мові слова, небажані для широкого вжитку. Це сприятиме формуванню необхідних навичок користування лексичним багатством рідної мови і, як наслідок, розвиткові і вдосконаленню мови суспільно-політичного спілкування. Частотні словники дуже корисні в лінгводидактичному аспекті для швидшого й ефективнішого оволодіння іноземною мовою. Як уже було зазначено, 1200 найчастотніших слів покривають 80% будь-якого тескту. Знаючи ці слова, можна читати і розуміти іноземні тексти (20% слів можна зрозуміти з контексту). Через те частотні словники використовують для укладання словників-мінімумів із іноземних мов і для створення текстів для підручників із іноземних мов. У словниках асоціативних норм до кожного реєстрового слова наведено асоціації, які це слово викликало у людей, що брали участь у психолінгвістичних експериментах

 

3. 1. Термінологічні словники

Термінологічні словники диференціюються за:

- охопленням сфер наук, зокрема загальнонаукові, багатогалузеві (універсальні), галузеві, вузькогалузеві словники;

- кількістю залучених мов (одно-, дво-, три- і багатомовні словники);

- призначенням (наприклад, виділено навчальні, інформативні, довідкові словники, енциклопедичні словники та енциклопедії відповідних галузей тощо).

У сучасній практиці укладання українськомовних термінологічних словників сформувалися два основних підходи: а) одні вчені оцінюють елементи термінологічних систем 20-30-х років ХХ ст. та їх сучасні відповідники; б) інші термінознавчі прагнуть широкого відновлення у вжитку термінів 20-30-х років ХХ ст., пропонують (теоретично і на практиці) відмовлятися від значної частини усталених в останні 60 років термінів, заступивши їх вилученими у 30-х роках ХХ ст. термінами. Унаслідок реалізації такої настанови в деяких словниках з’явилися терміни бігун зам. полюс, вагадло зам. маятник та ін. Цю ж тенденцію відновлення елементів терміносистем 20–30-х років ХХ ст. репрезентує і перекладний словник фізичної термінології                         В. Козирського і В. Шендеровського. Автори подають як нормативні форми баляст (зам. баласт), бальон (зам. балон), діапазон (зам. діапазон), катода (зам. катод), невтраля (зам. нейтраль), невтрон (зам. нейтрон) та багато іншого, що не узгоджується з усталеними в сучасній українській літературній мові формами відповідних термінів. Науковці зауважують, що сьогодні «…уважного ставлення й раціонального використання вимагає й освоєна українською мовою інтермовна термінологія, відома в багатьох мовах світу». Такі складники терміносистем є запорукою пришвидшення інтелектуальної інтеграції українських науковців у світовий інформаційний простір, тому такі терміни не завжди варто замінювати на інші. До того ж терміни-субститути можуть виявитися не тільки давніше поширеними й знову введеними в практику терміновживання (давніший термін мірило було спершу замінено на масштаб, тепер – на мірило; так само: бігун > полюс > бігун і под.), а й регіоналізмами чи самотворами авторів (на зразок бронза > спиж, генератор > витворець, штепсель > притичка, мастило > шмаровидло, снаряд > стрільно, гарматень, маятник > вагадло, нівелір > шмига, дзеркало > люстро, свічадо, верцадло, ртутний > живосрібний та ін.). Іде процес органічного поєднання національної традиції із запозиченням найуживанішої зарубіжної термінології, яке має здійснюватися на науковій основі. Отже, темпи й обсяг оновлення української термінології зростають, окреслюються чіткі вимоги до створюваних нових та відновлюваних у вживанні термінів.

 

4. Мовний, мовленнєвий, спілкувальний етикет.   Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул

Одним із ключових питань дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» є проблема мовного етикету. Мовний етикет – це правила мовленнєвої поведінки, прийняті національним колективом мовців [30, с. 346]. О. Олійник, В. Шевчук називають такі виражальні засоби (формули ввічливості) української мови, як-от: вітання та побажання (здраствуйте; радий Вас вітати, зичу радості, успіхів), знайомлення (мені конче потрібно з Вами познайомитися; будьмо знайомі; я радий познайомитися з Вами); порада, пропо­зиція (Вам слід (варто); дозвольте порадити Вам); згода (погоджуюся; звичайно; безперечно; поза всяким сумнівом); відмова (звичайно, ні; даруйте, але я змушений Вам відмовити); розрада (не переживайте; не варто про це думати; візьміть себе в руки); співчуття (я приношу Вам своє співчуття; я розумію Ваш смуток); схвалення (дуже правильний вчинок; Ви прийняли вдале (продумане) рішення); зауваження, докір (я це зробив не навмисно; даруйте Ви мене не правильно зрозуміли; це було ганебно); висловлення сумніву (вельми сумніваюся, що; воно ніби переконливо, проте); висловлення власного погляду (мені здається, що; мушу зауважити, що); комплімент (Ви маєте тонке почуття гумору; Ви мені лестите); прощання (добраніч; хай Вам щастить; шкода, однак я маю йти) [7, с. 7-10; 31, с. 346-354; 53; 54; 55]. Слід пам’ятати, що культура мовлення визначається ще й оволодінням загальноприйнятих літературних норм (фонетичних, лексичних, морфологічних, стилістичних, синтаксичних тощо), критеріїв (вимог) професійних текстів, тону мовлення та умінням слухати тощо.

Окрім цього, слід пам’ятати про дотримання зовнішньої культури. Часто людині вистачає одного візуального контакту з партнером по спіл­куванню для висновку про нього, оскільки його манери, постава, хода, одяг, прикраси свідчать про його характер, ставлення до себе, навіть про ділові якості. Зовнішня культура – це візуально слрийнятні елементи, що характеризують особистість. При першій зустрічі з людиною передусім звертають увагу на її одяг. Якщо він свідчить про невибагливий смак, низьку культуру, то від такої людини не слід сподіватиметеся конструктивної співпраці. Мистецтво вдягатися полягає у виборі одягу, відпо­відного до певної ситуації та мети спілкування. Вимоги:

- доречність (наприклад, джинсовий кос­тюм зручний для туризму, відпочинку і недоречний у театрі чи на офіційному прийомі);

- гармонійне поєднання кольоро­вої гами, яке визначається основними деталями одягу (костюмом, пальто) і додатковими (взуттям, капелюхом, шарфом, су­мочкою). У костюмі дозволяється вико­ристовувати не більше двох-трьох кольорів, а колір ос­новної деталі повинен контрастувати з додатковими. У жіночому одязі прекрасно гармонують червоний і білий кольори, червоний, чорний і білий, зелений і жовтий, зелений з коричневим тощо. Поєднання кольорів у чоловічих кос­тюмах консервативніші (можливий діапазон від чорного до білого). «Гра» кольорів можлива при виборі краватки й шкарпе­ток );

- дотримання стилю спортивного, «мілітарі», ділового тощо. Спортивний стиль характеризується вільним покроєм одягу (піджаки з накладними кишенями, широкі штани, штани-бриджі, різноманітні фут­болки тощо). Стиль «мілітарі» визначається викорис­танням захисної кольорової гами, простої грубої ткани­ни, подібної на військову, аплікації й нашивки, багато накладних кишень, штани-бриджі тощо. Стиль ділового одягу: одно- або двобортний піджак, прямі штани, обов’язкова краватка, відповідними мають бути тка­нина і кольорова гама деталей;

- пропорційність, тобто слід ураховувати особливості фі­гури. Наприклад, високому, худому чоловікові пасуватиме двобортний піджак з великою кількістю ґудзиків, проте не варто носити завужені штани, подовжені піджаки, ліпше вдягати комбіновані комплекти (піджак зі світ­лої чи темної тканини в клітинку, а штани – із темної). Повним чоловікам доцільно вдягати однобортні пі­джаки з одним ґудзиком, не надто широкі штани, бажа­но одного кольору з піджаком. Помітний живіт оптично зменшує костюм-трійка. Є певні вимоги й до одягу ділових жінок. Їй пасує піджак (під нього одягають непрозору блузку) зі спідницею (не вище за колі­на) або зі штанами. Жінкам можна також носити в’язані речі: сукню або джемпер зі спідницею. Кольорова гама одягу необмежена за умови гармонійного поєднання. Проте повним жінкам не пасує різнокольоровий одяг, пишні спідниці, деякі трикотажні речі; худим – одяг у дріб­ну смужку. Вбрання ділової жінки не повинне бути надто претензійним, прикрашеним яскравими аксесуара­ми тощо;

- елегантність (лат. elegans – вишуканий, витонче­ний), що розуміється як гармонія в усьому (наприклад, чистий, випра­суваний одяг; взуття – ідеально чисте незалежно від погоди). Елегантний одяг приховує вади фігури і підкреслює її переваги;

- зручність; має відповідати характеру людини. Зокрема, спокій­ні, врівноважені люди носять одяг нейтральних тонів, без прикрас; емоційні – оберають яскравий одяг; неврівноважені  – часто невдало підбира­ють кольорову гаму його елементів;

- маємо зважати на вік. Речі, що пасують молодим, смішно виглядають на людях стар­шого віку, і навпаки. Якщо молоді люди можуть носити модні аксесуари, то працівникам старшого віку належить носити або модні речі найвищої якості, або класичний одяг;

- доречність другорядних атрибутів. Сучасна жінка не уявляється без прикрас, макіяжу, парфумів, але мінімум їх використання: невеликі сережки, намисто чи золотий ланцюжок на шиї, на правій руці – обручка (для заміжніх) або перстень (для незаміжніх), на лівій – не більше однієї каблучки з напівдорогоцінним каменем, один браслет. Небажано носити дуже дорогі прикраси, вони доречні для урочистих по­дій. Чоловіки можуть собі дозволити обручку або перстень і вишукані застібки на рукавах сорочки, затискач до краватки. Макіяж ділової жінки має підкреслювати красу її обличчя, а за необхідності – маскувати його вади. Зачіска відіграє не останню роль. Так, чоловікам слід дбати про те, щоб волосся було чисте й підстрижене;  обличчя виголене. Ділова жінка повинна вкладати волосся в просту за­чіску, недоцільно перебувати на роботі з довгим розпуще­ним волоссям. Чоловікам і жінкам можна користуватися парфума­ми (бажано дорогими, із приємним ароматом), які слід підбирати індивідуально, відповідно до власного стилю й смаку;

- важливими складовими іміджу людину є її постава й хода.  Ф.І. Хміль характе­ризує так: «При правильній поставі шия і голова повинні природно продовжувати тулуб, підборіддя підняте тро­хи догори, живіт підібраний, руки опущені вздовж тулуба, кисті рук і пальці розслаблені. Така постава символізує відмінний фізичний стан, діловитість і цілеспрямованість. Хода має бути вільною, ритмічною, зібраною, симво­лізувати рішучість і впевненість» [49, с.36].

Невід’ємною частиною комунікації є вияв емоцій, почуттів. Проте вміння керувати ними під час розмови, тобто точно обирати інтонацію, експресивно забарвлену лексику і відповідно реагувати на неї, вияв­ляти вмотивовану емоційну реакцію на будь-що, -кого, є особливо важливою передумовою продуктивності ділового спілкування. Отже, культура почуттів – це рівень розвитку, уміння особистості керува­ти власними психічними станами, емоціями і т.д., що є прямопропорційним суспільному досвіду, спілкуванню та вихованню особистості.

Наступним показником ділової людини вважається культура поведінки, дотримання етикету, що є засвідченням реалізації вимог моралі та естетики в повсякденному житті особи. Етикетом визначено сукупність правил, що регламентують зовнішні вияви людської поведінки (ставлення до людей, навко­лишнього середовища, форми звернень, привітань, поведінку в громадських місцях тощо). Наприклад, ввічливість, тактовність у спілкуванні з співроз­мов­ником є ознакою поваги до нього; своєчасність повернення позиченого – виконання певних обов’язків; відвертість у розмові – чесності; доречність у одязі та використанні невербальних засобів спілкування – дотримання естетичних норм тощо.

Службовий етикет – це загальноприйняті (або декларативно встановленні) правила соціальної поведінки в професійному спілкуванні в конкретній організації. Це система норм та атрибутів ділового етикету, притаманна конкретній організації: вимоги до естетизації внутрішнього середовища організації, стиль спілкування; стандарти спілкування, ведення справ із суб’єктами зовнішнього оточення організації; частка заходів щодо формування іміджу організації. Службовий етикет має, з одного боку, забезпечувати нормативну регуляцію процесу спілкування керівних за соціальним статусом партнерів шляхом вирівнювання їх позицій, але не в соціальному, а тільки в комунікативному плані. З іншого – зберігати і підтримувати певну «нерівність» партнерів, що мають різний службовий статус, для забезпечення належної субординації та дисципліни.

Етикет – це насамперед засіб спілкування, регуляції взаємовідносин людей, які спілкуються. Наразі важливим є не вивчити, а зрозуміти зміст етикету, тобто засвоїти основні принципи службового етикету, які є надзвичайно важливими в будь-якій професійній діяльності.

Перший принцип – це принцип гуманізму, людяності, який втілюється безпосередньо в моральних вимогах до культури взаємовідносин: ввічливість; тактовність; скромність; точність.

Ввічливість – форма взаємовідносин між людьми, сутність яких –доброзичливість, бажання добра іншій людині. Ввічливість має такі вияви, як уважне ставлення, готовність надати послуги іншій людині. Добре ставлення до людей – це головна основа моральності службового етикету сучасної організації.

Тактовність – у латинській мові слово «такт» означало дотик, відчуття. Це те чуття міри, яке підказує людині в певній конкретній ситуації передбачливо не зауважувати помилок і вад іншої людини, не робити їй зауважень у присутності осіб, не ставити запитань, які ставлять співрозмовника в невигідне становище.

Скромність – уміння співвіднести самооцінку з думками людей, які нас оточують, не переоцінювати себе, не підкреслювати своєї значущості та не афішувати своїх переваг, уміти при цьому стримувати себе. Справжня скромність не має нічого спільного зі скутістю, закомплексованістю. Усе це – вияви комплексу сором’язливості, що виникають у разі недостатнього володіння навичками вільного культурного спілкування. Особа не знає, як розпочати розмову з іншими, про що говорити, боїться щось порушити або зробити не так, як треба.

Точність – уміння цінувати своє слово, виконувати те, що було обіцяно, своєчасно приходити, не запізнюватись. Існують різні сторони або відтінки ввічливості: конкретність; шанобливість, ґречність; люб’язність; делікатність.

Коректність – підкреслено офіційна, переважно службова й дещо сухувата, холодна ввічливість, особливе вміння стримувати себе в будь-яких обставинах, конфліктах.

Шанобливість, гречність – ввічливість, яка підкреслює повагу до людини, виявляється в ставленні до літніх людей, зокрема до жінок похилого віку.

Люб’язність – прагнення бути приємним і корисним (виявляється в дріб’язкових послугах, уважності).

Делікатність – ввічливість у поєднанні з особливою м’якістю й глибоким розумінням внутрішнього стану та настрою інших людей.

Другий принцип службового етикету – доцільність дій. Сучасний службовий етикет передбачає, що все в спілкуванні має бути поміркованим та простим. Якщо ми не знаємо, як поводити себе в якійсь нестандартній для нас ситуації, то варто керуватись принципом доцільності і зручності. Хоча треба пам’ятати, що зручно бути не тільки нам, а й людям, що нас оточують. Реальне життя складне і багатогранне, і тому виникають ситуації, що не регулюються встановленими правилами і нормами. Сучасний етикет не догматичний, він передбачає можливість вибору. Відповідно до нових соціальних умов життя норми етикету можуть і повинні змінюватись.

Третій принцип – це краса, або привабливість поведінки.

Правила етикету визначаються вимогами естетики, їх логіка досить проста: «Непристойно, тому що некрасиво». Сучасний загальний етикет та службовий етикет державної установи зорієнтовані на єдність форми та змісту вчинків їх посадових осіб та працівників. Тому доброзичливе ставлення до людей має бути естетично оформлене, бо будь-який вишуканий і шляхетний за намірами вчинок може за формою виглядати непривабливо й безглуздо або й втратити свій благородний моральний зміст. Найбільше це виявляється в манерах, жестах, міміці. Основним принципом поведінки, із точки зору службового етикету можна вважати глибоку повагу до інтересів та почуттів інших співпрацівників, тобто усіх громадян.

 

5. Правильне мовлення.

Норми сучасної української літературної мови.   Культура мовлення

                                                             З культурою мови насамперед

                                                             пов’язують уміння правильно

                                                              говорити й писати, добирати

                                                      мовно-виражальні засоби

                                                              відповідно до мети і обставин

                                                    спілкування (О. Олійник).

Одним із головних питань дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» є питання додержання норм і доречності вживання виразових мовних засобів у мовленні. Тому, у культурі мовлення виділяють понятття «правильне мовлення», «мовна майстерність».

Правильне мовлення – це додержання усталених мовних норм української літературної мови. Мовлення класифікується: правильне (норма), так і неправильне (помилка).

Нормами (від лат. norma – правило, взірець, або від лат. normalis –  прямий, відповідний до норми) визначено сукупність мовних засобів, які вважаються  зразковими на певному етапі розвитку суспільства. Мовні норми характе­ризуються системністю, стабільністю, історичною та соціальною зумовленістю.

Існує два типи норм: однозначна (опановувати мову, але освоїти родовище; оплатити проїзд, але платити за проїзд, два поверхи, але п’ять поверхів; велика різниця, а не дві великі різниці тощо) і варіантна (бути в жеку і бути в ЖЕК; два великі яблука і два великих яблука; імунітет, стійкість проти хвороб і до хвороб).

Мовознавці виділяють різну кількість норм. Зокрема,                               М.Я. Плющ – 7 (орфоепічні, лексичні, графічні, орфографічні, граматичні, пунктуаційні, стилістичні) [45, с.8], С.В. Шевчук – 8 (орфоепічні, графічні, орфографічні, лексичні, морфологічні, синтаксичні, стилістичні, пунктуаційні) [54, с.11; 55],                             А.І. Бондаренко визначила 5 мовних норм (орфоепічні, акцентуаційні, лексико-фразеологічні, граматичні та стильові) [3, c.4] тощо. 

Норми сучасної літературної мови поділяються на:

1)    фонетичні (орфоепічні) – правила вимовляння звуків, звукосполучень та ставлення наголосу;

2)    лексико-фразеологічні – уживання слів і фразеологізмів у властивих їм значеннях;

3)    графічні – передавання звуків на письмі;

4)    орфографічні – правопис слів;

5)    морфологічні – правильне вживання морфем;

6)    синтаксичні – усталені зразки побудови словосполучень та речень;

7)    стилістичні – відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування;

8)    пунктуаційні – уживання розділових знаків.

 

6. Неправильне мовлення, або мовленнєві помилки.

Їх види

На жаль, у професійній діяльності агроінженера часто зустрічається порушення мовленнєвого оформлення тих чи інших документів. Тож, неправильне мовлення (помилка) – це порушення мовної норми. Причини порушення норм слововживання: 1) змішування близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів (паронімів: дільниця – ділянка; громадський – громадянський); 2) уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю; 3) нерозуміння буквального значення рідковживаних чи застарілих слів; 4) неправильне вживання запозичень; 5) порушення норм сполученості тощо.

Мовленнєві помилки мають ті самі назви, що й мовні норми. Помилки трапляються як в усному, так і писемному мовленні. В усному мовленні виділяються орфоепічні (помилка в наголошуванні, неправильна вимова): дв′анадцять, [на р′ічц′:і].

У писемному мовленні розрізняють:

1) лексична М (слово вжито не в його значенні): Неділя складається з семи днів;

2) фразеологічна М (змішування значень двох подібних сталих зворотів): пекти рибу об лід;

3)  морфологічна Г (порушення морфологічних норм): реквізити  акту (-а);

4) синтаксична Г (неправильно побудовано словосполучення, речення): Відповідно з документом, згідно до наказу  (згідно з, відповідно до);

5) орфографічна І (написання слів): аби-хто (абихто), нізким (ні з ким), що-суботи (щосуботи), жовто-гарячий (жовтогарячий), колізей (Колізей), син божий (Син Божий), Збройні Сили України (Збройні сили України), по сусідському (по-сусідському), з поза (з-поза), Остер ріка (Остер-ріка), пів яблука (пів’яблука);

6) пунктуаційна V (неправильна розтановка розділових знаків): «О рідне слово: хто без тебе я?» (Д. Павличко).

Отже, мовна майстерність – це володіння здатністю, використовуючи мовні норми, вибирати із можливих варіантів найбільш вдалий для викладення у мовленні чи на письмі своїх думок та відношень. Яскравими прикладами мовної майстерності можуть служити художні твори видатних українських письменників, як-от: Т.Г. Шевченка, Марко Вовчок, Лесі Українки, М.Коцюбинського, Олеся Гончара, В. Шевчука і т.д.