Тема 3. Стилі сучасної української літературної мови в

професійному спілкуванні

1. Мовний стиль.

2. Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування. Основні ознаки функціональних стилів. Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів.

3. Поняття «текст». Різновиди текстів.

4. Основні ознаки (критерії) культури професійних (наукових) текстів.

5. Другорядні ознаки (критерії) культури професійних (наукових) текстів.

 

1. 1.     Мовний стиль

Звертаємо вашу увагу на використання поняття «мовний стиль» у професійному мовленні агроінженера. Мовний стиль (лат. stilus «загострена паличка для писання») – це сукуп­ність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлю­вання. В українській літературній мові звичайно виділяють п’ять функціональних стилів: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній,  розмовний; мовознавці, окрім зазначених, виділяють ще релігійний (або конфесійний), епістолярний, ораторський [11; 12; 17; 26; 31].

 

2. Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування. Основні ознаки функціональних стилів. Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів

Класичне мовознавство виокремлює такі стилі сучасної української літературної мови: художній, публіцистичний, офіційно-діловий, науковий, розмовний. У професійній діяльності агроінженера послуговуються офіційно-діловим, науковим та розмовним стилями.

Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів, розпоряджень, наказів, актів, заяв тощо. Матеріали задовольняють потреби писемного, усного спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, у стосунках між інституціями й установами, у громадській, виробничій та іншій діяльності окремих членів суспільства. Це один із найдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах XI – XII ст. (Мстиславова грамота 1130 р.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах XIV та XV ст., україн­ських літописах (офіційні листи, угоди і т. ін.).

Характеристика стилю:

1. Наявність реквізитів.

2. Точність, послідовність, лаконічність, гранична чіткість у викладанні думки.

3. Стандартизація початків та закінчень документів (у зв’язку з, відповідно до, з метою, згідно з), наявність усталених мовних зворотів, ділової фразеоло­гії.

4. Лексика нейтральна, уживається у прямому значенні. Використовуються дієслова у формі теперішнього часу із значенням поза часовості, постійності дії.

5. Текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти.

6. Найхарактерніші для цього стилю – прості поширені речення та складні з сурядним і підрядним зв’язком.

Зразок:

Автобіографія

Я, Чевренко Анатолій Павлович, народився 23 листопада 1992 року в м. Ні­жині. У 1998 році пішов до першого класу Ніжинської середньої школи №5. Після закінчення 9 класів, у 2008 році, вступив до Технічного ліцею  м. Києва.

Склад сім’ї:

Батько – Чевренко Павло Васильович, директор Технічного ліцею                 м. Києва;

мати – Чевренко Олеся Василівна, учителька україн­ської мови та літератури середньої школи № 5 м. Ніжина.

18 листопада 2018 р.                                                                        Підпис

                                                                                                                      

Науковий стиль обслуговує сферу науки, призначенням якої є передача наукової інформації аргументовано і доказово.

Характерні ознаки стилю:

1. Науково-термінологічна лексика, слова з абстрактним значенням, інтерна­ціоналізми.

2. Речення ускладненні дієприкметниковими, дієприслівниковими зворо­тами, вставними словами.

3. Складні речення з різними типами зв’язку.

4. Використання схем, таблиць, діаграм, карт тощо. 

 

Зразок:

У посібнику подаються навчально-методичні матеріали щодо прочитання семінарського заняття з дисципліни «Культурологія» на тему: «Тенденції розвитку сучасної української культури». Базовим матеріалом стали авторські дослідження про сюрреалістичне мистецтво ніжинського поета С.Коноваленка.

 Навчально-методичні вказівки до вивчення краєзнавчих матеріалів під час викладання дисципліни «Культурологія» для студентів неспеціальних факультетів вищих навчальних закладів.

 

Розмовний стиль є найдавнішим мовленням. Його призначення – спілкування.  

Характерні ознаки стилю:

1. Розмаїт­тя ритміко-мелодійних варіацій.

2. Властива велика кількість експресивних,емоційно-оцінних слів.

3. Вико­ристовуються просторічні елементи, побутова лексика, фразеологізми, звертання, вставні слова.

4. Наявність неповних та еліптичних речень, стереотипних конструкцій.

5. Активно використовуються невербальні засоби як мі­міка, жести тощо.

6. Форма мовлення – монолог, діалог, полілог.

Зразок:

– Добрий день, Оксанко Петрівно, як справи?

– Дякувати Богові, усе добре.

– То чому невеселі? – питає секретар фірми.

– Та звітний квартал починається.

– Не хвилюйтеся , – підбадьорила Юлія Вікторівна, ‒ усе буде гаразд.

‒ Дякую. До побачення.

‒ Хай щастить.

 

3. Поняття «текст». Різновиди текстів

Текстом (лат. textum − тканина, зв’язок, побудова) називається змістове, структурно-граматичне поєднання речень, що виступає єдністю вищого порядку, у якій ширше й повніше, ніж у реченні, повідомляються, розгортаються та конкретизуються думки, воля, почуття [44]. Ознаками тексту визначено:

- об’єднання групи  речень за змістом і мовними засобами;

- фактаж висвітлює головну тему;

- простежується основна думка;

- складається з абзаців;

- композиційними елементами є вступ (теза, антитеза), основна частина (розгортання думки), висновок (кінцівка, підсумок теми).

Сукупність речень, які розширю­ють, аргументують думку, групується в одне складне синтаксичне ціле (ССЦ), або надфразну єдність, тобто абзац, де акумулюється мікротема – окреме питання, що розглядається серед інших у загальній темі. Це відносно закінчені та пов’язані змістовно частини тексту, у якій першим реченням висловлюється думка, що розгортається, конкретизується наступними реченнями.

Речення в тексті пов’язуються між собою логікою викладання думок, що втілюється в граматичному зв’язку. Засоби зв’язку – це  мовні одиниці, які об’єднують речення в єдине ціле, тобто текст. Зокрема, тавтологія (повтори однакових, споріднених або сино­німічних слів на початку чи в кінці речення), сполучники, частки, вставні слова (словосполучення, речення), займен­ники, числівники, прислівники, співвіднесеність форм виду і часу дієслів. На думку деяких дослідників, зв’язок у тексті може бути декількох видів, а саме: контакт­ним (між сусідніми реченнями) або дисконтактним (між віддаленими реченнями), послідовним або паралельним [30; 31]. Так, автори підручника «Українська мова: Навчальний посібник, 1998 р.» зазначають, що найуживанішим є послідовний зв’язок [30; 31], при якому кожне наступне речення пов’язується якимось елементом з попереднім і стає вихідною позицією для наступно­го. Паралельний зв’язок наявний у тексті між на­ступними реченнями, що паралельно характеризують од­не і те ж попереднє речення, тобто ключове слово.

Залежно від характеру мовлення текст має такі різновиди: розповідь, опис, роздум або поєднувати в собі їх елементи. Розповідь характеризується послідовністю викладу подій, явищ, фактів у часі та просторі. Для неї ознаковим буде використання фор­м дієслів усіх часів (прибіг, каже, буду працювати);  прислівників та словосполучень (спочатку, потім, колись, давно; після того, як); іменників та іменникових словосполучень на позначення місця подій (м. Бахмач, північна земля). Наприклад: «Термінолексика – «каркасний словник» мови будь-якої спеціальності. Знання економічної термінології – умова високої професійності економістів різних профілів. Будь-яка термінологічна система є дуже мобільною з погляду реагування на ті чи інші соціально-економічні та політичні зміни» (З. Мацюк,                             Н. Станкевич, Українська мова професійного спілкування, 2007р.). В описах наявні відомості про спо­сіб, предмети, речі, явища, зовнішні ознаки; розкриваються найхарактерніші внутрішні властивості та якості; подаються вражен­ня від предмета опису на мовця, та його оцінка. Це досягається використанням прикметників і означальних при­слівників тощо (офіційно-діловий, науковий стилі); емоційно-образної лексики, тропів, форм орудного відмінка, порівнянь, метафор тощо (художній стиль). Наприклад: «Найбільш відомою пам’яткою, в якій позначився вплив російської архітектури, є Покровський собор у Харкові, збудований у 1689 р. У цьому храмі напрочуд органічно поєднані традиції російських мурованих храмів у двох поверхах, зовнішньому декорі та галереї на стовпах, що його оперізує, і гранчасті башти з заломами – від українських дерев’яних церков. В обробці фасадів застосовано трикутні та кілевидні вінчання вікон. Традиції західноєвропейського бароко в соборі простежуються лише в загальній динаміці композиції та живописності форм»                                       (Є. А. Подольська, В. Д. Лихвар, Д. Є Погорілий, Кредитно-модульний курс культурології, 2006р.). У роздумі простежується зміст, інтелектуальний та естетичний розвиток мовця, хід та логіка його мислення, особливості світовідчуття та темпераменту. Це досягається використанням таких мовних засобів, як-от: добором синонімів, емоційно-забарвлених, нейтральних слів; синтаксисом (прості двоскладні й односкладні, ускладнені зворотами, вставними словами й звертаннями, складні сполучникові й безсполучникові, з сурядністю чи підрядністю, багатокомпонентні складні речення з різними типами зв’язків, речення з прямою і невласне прямою мовою, з окличною чи питальною інто­нацією т.д.). Проте головне у творі-роздумі − встановити причи­ново-наслідкові зв’язки, розкрити їх, залучити читача до сприймання авторських думок і до міркування над поставленим ­питанням. Є два основні способи мислення – індуктивний (мір­кування починається від сприймання конкретних осіб, речей, явищ, розгляду й аналізу їх, а потім, як наслідок, на результатах аналізу формулюється основна думка-умовивід) і дедуктивний (висловлюється головна думка, що обґрунтовується та аргументується наведеними фактами, прикладами).

Із вище зазначеного матеріалу подаємо рекомендації щодо написання тексту наукового стилю:

1. Уважно ознайомтесь із запропонованою темою.

2. Визначте головну ідею тексту.

3. Складіть план викладу думки.

4. Ознайомтесь із списком літератури. Читаючи, підбирайте аргументи на підтвердження тих думок та ідей, які пропагуються у вашому висловлюванні, тобто складіть тези прочитаного.

5. Текст починайте з вступної частини, де маєте зазначити аналізоване питання.

6. В основній частині викладіть власну позицію, доречно аргументуючи її фактажем. Пам’ятайте: приклади мають бути вдалими, доцільними, вагомими та логічно вписуватися в текст. Щоб викладення думок було логічним, слідкуйте за послідовністю аргументів. Також слідкуйте за послідовністю викладання ваших думок, тобто пов’язуйте наступну думку з попередньою. Можете використовувати вставні конструкції, сполучники і т.д. Це робить ваші міркування переконливими та свідчить про поінформованість, компетентність, рівень освіченості автора і дає можливість читачеві зрозуміти вашу позицію.

7. Закінчивши аргументувати зазначене питання, напишіть висновок. Він має бути коротким, точним, конкретним, послідовним, логічним.

8. Текст слід вичитати на орфографічні, стилістичні, лексичні, граматичні, пунктуаційні помилки.

 

 

4. Основні ознаки (критерії) культури

професійних (наукових) текстів

Основ­ними ознаками, або критеріями, культури мовлення фахівця з агроінженерії є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота наукових (професійних) текстів.

Однією з головни ознак культури мовлення визначено  правильність, адже розвиток мови відображаються в мовних нормах. Вільно володіти мовою означає засвоїти норми сучасної української літературної мови, які діють у певному історичному періоді. До них належать правила вимовляння звуків, звуко­сполучень та ставлення наголосу; уживання слів і фразеологізмів у властивих їм значеннях; передавання звуків на письмі; правопис слів; правильне вживання морфем; усталені зразки побудови словосполучень та речень; відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування; уживання розділових знаків. Зазначимо, що деяким людям притаманно «чуття мови». Під цим поняттям розуміється наявність природних, вроджених здібностей до мови, уміння відчувати правильність чи неправильність слова, вислову, гра­матичної форми. Це чуття виховується лише одним шля­хом – постійною роботою над власним мовленням.

Точність невід’ємно пов’язується з ясністю абстрактного (раціонального) мислення, зі глибоким знанням пред­мета мовлення і лексичним значенням слова. Уміння оформляти та виражати власні думки адекватно предметові чи явищу дійсності залежить від рівня володіння знаннями про об’єктивну дійсність, прагнення пізнати реальність та знань про мову. Мовлення визначається точним, якщо вжиті слова в тексті лексично вмотивовані. Така ознака виявляється в розумінні предметно-понятійної віднесеності та емоційно-експресивного забарв­лення слова, його місця в стилістичній структурі, сполучуваності з іншими словами – усе це продуктує знання слова. Точність дося­гається не лише на лексико-семантичному рівні, вона тісно пов’язана з морфолого-синтаксичним рівнем, адже вміння вибудовувати слова в словосполучення, словосполучення в речення, речення в послідовно-логічний ланцюжок, тобто текст, є мистецтвом красномовця. Отже, точність – це уважне ставлення до мови, правильний вибір лексем, глибоке знання від­тінків значень слів-синонімів, доречне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість побудови синтаксичних одиниць різного рівня. Точність мовлення мовця залежить від його інтелектуального рівня, ба­гатства лексичного запасу, ерудиції, володіння логі­кою думки, законами її мовного вираження, етико-морального орієнтиру. Точність у різних стилях мови виявляється по-різному, зокрема в науково­му та офіційно-діловому – це є найпершою вимогою до текстів (наприклад, уживання термінів у відповідному їм значенні, слів у прямому значенні, синонімів); у художньому – відображення художньо-образного сприй­няття світу; у розмовному – неточність компенсується невербальними засобами спілкування.

Логічність як ознака культури мовлення означає послідовне, інтелектуальне, правильне мовлення, у якому є внутріш­ня закономірність, що ґрунтується на законах логіки та знаннях про об’єктивну реальну дійсність. Логіка (від грец. – проза, наука про умовивід) – це наука, що вивчає закони, форми, прийоми, методи людського мислення, за допомогою яких формується об’єктивна істина. Логічність виявля­ється на рівні мислення, залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності. У народі кажуть: «Яка головонька, така й розмово­нька», «Правда на язиці». Логічність пов’язана з точним добором мовленнєвих одиниць на всіх мовних рів­нях, тобто знанням мови. Логічність буває предметна (полягає у відповідності сми­слових зв’язків і відношень одиниць мови в мовленні зв’язкам і відно­шенням, що існують між предметами, явищами об’єктивної дійсності) та понятійна (відображає структуру логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв’язках елементів мови в науковому мов­ленні). Так, наприклад, у казкових і фантастичних текстах можна обійтися без предметної логічності, а понятійна логічність є завжди. Логічність – поняття загальномовне. Це ознака кожного функціо­нального стилю: у науковому суворо дотримуються логіки ви­кладу, оскільки простежується хід пізнавальної діяльності мовця і процес пошуку істини; в офіційно-діловому – це несуперечливість, логічність, послідовність, смислова погодженість частин тощо; у розмовному – нелогічність компен­сує ситуація мовлення. Логічні помилки (алогізми) виникають унаслідок:

- заміна особової форми дієслова активного стану зворотним дієсловом: вибачте мені – вибачаюсь;

- неправильна координація присудка із складеним підметом: Петро з Оксаною сиділа на галяві;

- поєднання логічно несумісних слів: стра­шно прекрасний;

- уживання семантично порожніх (зайвих) слів, тавтологія: моя власна кімната;

- порушення порядку слів у реченні: Успіх породжує старання;

- зіставлення незіставних понять: структура компанії вимагає корекції;

- порушення хронологічної точності: у 1926 році  у місті Ніжині;

- підміна понять: будинок зустрічав гостей;

- розширення чи звуження поняття: письменники і літератори;

- нечітке розмежування конкретного й абстрактного поняття: Нам розповіли про  письменника, дружину і показали портрет;

- невідповідність причини і наслідку: Порушення стали частішать, бо проводиться  пропаганда;

-  унаслідок порушень синтаксичних норм: зелений трава; Синіють води зеленіє яр і стеляться сліпучі краєвиди.

- неправильне утворення аналітичних граматичних форм (найчастіше ступенів порівняння – самий найдобріший, більш виразніше).

- уживання дієприслівникових зворотів на місці підрядних речень: Пізнавши життя, Санько повернувся в село;

- неправильне використання сполучних засобів у складних реченнях: Сонечко зійшло Максим, але їде додому.

Змістовність наукового мовлення залежить від того, на скільки  глибоко автор осмислив тему, головну думку висловлювання, чи докладно ознайо­мився з інформацією до цієї теми, чи вдало дібрав потрібний матеріал та підпорядковував його обраній темі.

Доречність як одна з ознак культури професійних текстів визначається добо­ром мовних засобів, що відповідають змістові, характерові, експресії, меті повідомлення, стилю. Отже, доречність мовлення − це вра­хування ситуації мовлен­ня (місце, час, мета), завдань спілкування, складу слухачів (чи­тачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень. Так, стандартні типові вислови-кліше (надати відпустку, нарахувати заробітну плату, згідно з наказом) доречні у діловому мовленні, але зовсім не доречні в розмовному. У наукових текстах недоречною буде експресивна, емоційно-образна, діалектна і т.д. лексика (дівчинонька, чудовище, петун), адже це стиль термінів, формул, графіків, схем і т. ін. Доречність − це і вміння вибрати форму спілкування (монолог, діалог, полілог), тон (низький, середній, високий), інтонацію спілкування (ввічлива, спокійна тощо). Також доречність це і на­магання бути тактовним. Мовознавець Н. Бабич пропонує розкривати поняття «доречність» з усвідомлення значення часто вживаної сполуки «до речі»: «Отже, доречність –це така ознака культури мовлення, яка організовує його точність, логічність, виразність, чистоту і т. ін., вимагає такого добору мовних засобів, які відповідають змістові та характерові експресії повідомлення. Проте для доречності в мовленні самих мовних засобів не достатньо – доречність враховує ситуацію, склад слухачів (читачів), естетичні завдання» [44, с. 71]. Стильова, контекстуальна, си­туативна, еліптична доречність свідчитиме про правильну мов­леннєву поведінку.

Показником багатства професійного мовлення особи є великий обсяг активно­го словника лексем, різноманітність уживаних морфологічних форм (іменників, займенників, числівників, дієслівних форм, прийменників, часток тощо), синтакси­чних конструкцій (словосполучень, речень). Звичайна людина використовує близько трьох тис. слів, високоосвічена − у два або й три рази більше (до речі, і мислить у десять разів більше). Наприклад, В. Шекспір використовував близько 15 тис. слів,                   М. Сервантес – близько 17 тис. слів, М.Гоголь – близько 10 тис. слів,  О. Пушкін, Т. Шевченко, І. Франко – понад 20 тис. слів. До речі, одинадцятитомний словник української мови (1971-1980) нараховує понад 130 тис. слів, «Великий тлумачний словник сучасної української мови», виданий 2001 р., містить понад 170 тис. слів, що свідчить про надзвичайно високий потенціал української лексики. Граматичне багатство мовлення створюється використанням варіантів форм і конструкцій (директорові – директору, шести – шістьох, квітка Оленки – Оленчина квітка, обрати суддею – обирати на суддю). Інтонаційне багатство мовлення – це використання найрізноманітніших інтонацій (розповідної, питальної, окличної). Отже, багате мовлення − це естетично привабливе мовлення, що відображає вміння застосува­ти тропи (метафори,  епітети тощо), образно-емо­ційну лексику (пестливі, згрубілі слова і т.д.), стійкі вислови, урізноманітнити мову синонімами, антонімами, омонімами, знання синтаксичних виражальних засобів. Бути красномовцем розуміється: уміти так організувати своє мовлення, щоб воно вплину­ло на людину не лише змістом, а й довершеною формою, чуттєвим момен­том, щоб принести естетичне задоволення тим, на кого це мовлення спрямоване.

Невід’ємною частиною культури професійних текстів є виразність, що означає використання невичерпних ресурсів мовно-виражальних засобів сучасної української літературної мови. Виразність мовлення називається особливостями структури, які підтримують увагу та інтерес слухачів або читачів. Інтонація, логічний наголос, милозвучність створюють виразність на фонетичному рівні. Лексичними засобами виразності є емоційно забарвлені слова і вирази, епітети, метафори, порівняння тощо. Емоційний вплив підсилюють фразеологізми, прислів’я, приказки, крилаті вислови. Виразності сприяють і синтаксичні засоби, наприклад, повтори, антитеза (протиставлення) та ін. Виразність мови забезпечують: самостійність мислення мовця; небайдужість, інтерес автора до написаного і сказаного, а також до адресата висловлювання;  досконале знання мови та її виражальних засобів; знання особливостей функціональних стилів; систематичне тренування мовних навичок, вироблення мовного чуття; наявність у мові виражальних засобів.

Виразність мов­лення досягається виразністю дикції і чіткістю вимови. Дикція (лат. dictio − вимова) означає вимову, манеру вимовляти слова, склади й звуки в розмові, співі й декламуванні.  Зокрема, уміння застосо­вувати виражальні засоби звукового мовлення, тобто логічний наголос, видозміни голосу, паузи, емоційну тональність, що передає настрій, оцінку, викликає потрібне сприйняття. Технічними засобами виразності є дихання, інтонація, темп, тембр, жест, міміка, поза, пауза.

Один філософ сказав, що мова – це наш дім буття. Оскільки чистота мовлення є прояв охайності мовця, тож людина-громадянин має бути акуратною в усьому, особливо у висловлюваннях. Тому не годиться вживати ненормативну лексику (кальки з російської мови, росіянізми, діалектизми, жаргонізми, просторіччя, вульгаризми, канцеляризми, слова-паразити, іншомовні слова і т.д.). Чистота мовлення досягається за наступних умов: якщо будуть виконуватися всі норми сучасної української літературної мови; відсутність суржику.

5. Другорядні ознаки (критерії) культури

 професійних (наукових) текстів

До вищезазначених комунікативних ознак можна додати й другорядні, що свід­чать про високий рівень мовної культури, бездоганність і зразковість професійного мовлення, уміння ґречно висловлюватися: достатність, стислість, чіткість, нестандарт­ність, емоційність, різноманітність, внутрішня істинність, вагомість, щирість та ін. Можна порекомендувати такі практичні поради щодо підвищення індивідуальної мовної культури:

- свідомо і відповідально ставитися до власного мовлення, тобто стежити за лексичним запасом, аналізувати його, контролювати сло­вовживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником;

- поставити самоціль на оволодіння нормами сучасної української літературної мови, на вдосконалення теоретичних і практичних знань. Для цього потрібно звертатися до правопису, посібників, довідників, учитися самостійно, стежити за змінами норм; читати художню літературу, за­писувати цікаві висловлювання майстрів слова, вчити напам’ять афоризми, вір­ші;

- оволодівати жанрами п’яти функціональних стилів;

- активно займатися пізнанням довкілля, культурного пласту (матеріального, духовного), розвивати здібності до наук тощо;

- удосконалювати фахове мовлення, а саме: читати фахову лі­тературу (наукові статті, фахові газети і журнали), постійно користу­ватися спеціальними енцикло­педичними і термінологічними слов­никами, набувати практики публічних виступів із фахової тематики тощо;

- говорити за потребою, із тактом.